Каміно. День перший.

Чекання — це, мабуть, найважча частина будь-якої подорожі. Але знаєте, у паломників є така мудрість: «Шлях починається в той момент, коли ви його забажали». Тож, технічно, ви вже в дорозі! 

Моє бажання пройти цей шлях виникло як тільки я про нього дізналась в, мабуть вже такому далекому мирному 2021 році. Тоді йшло тільки тестування Подільського шляху, але думками я вже була там. 

Звісно, тяжкий 2022 рік зупинив всі мрії, дії, заблокував думки… Сезон шляху було поставлено на паузу і в 2022, 2023 році офіційно він був закритий. Але з 2024 року люди обережно почали його проходити. В 2025 більше людей почали йти, знімати цікаві відео. І тоді я вирішила, що точно йду! 

Отже перший день мого Шляху розпочався 10 травня 2026 року.

День 1: Вінниця — Прибузьке — Селище

Вінниця 6:56 10.05.2026. З вокзалу я попрямувала до Костелу Пресвятої Діви Марії Ангельської, де видають паспорт пілігрима. Коли я зайшла до костелу там правилась служба і це було так символічно, неначе заспокоєння і молитва перед далеким шляхом.

День, коли теорія перетворилася на перший крок. За плечима — рюкзак з найнеобхіднішим, попереду — невідомість кілометрів подільських доріг. Серце б'ється трохи частіше, ніж зазвичай. Перша жовта мушля вказує напрямок. Шлях розпочався.

 Першою на шляху була Замкова гора - місце, де від останньої третини XIV ст. стояв Вінницький замок, зведений князями Коріатовичами. З описів цього укріплення середини XVI ст. ми довідуємось, що був він дерев’яним: два ряди дерев’яних стін, між якими насипали пісок і землю. Така конструкція дозволяла успішно тримати облогу, в тому числі й від ворожої артилерії. Укріплення мало п’ять веж, а на озброєнні перебувало три гармати. Все це не зупинило татар, які у 1580 році здобули та зруйнували замок, після чого тут його вже не відбудовували, а укріплення перенесли на острів Кемпа, де той стояв до кінця XVIII ст.

Неподалік замкової гори знаходиться найдавніша православна церква Вінниці. Її звів Антон Пустельник у 1746 році. Це яскравий приклад традиційної трибанної тризрубної української дерев’яної сакральної архітектури доби бароко. Цінності їй додає те, що в Україні таких церков, що не зазнали перебудови у ХІХ–ХХ століттях, лишилось не більше десятка. Її перший ярус мурований і укріплений зовні контрфорсами, другий — дерев’яний. Деякі історики припускають, що ця конструкція могла мати і фортифікаційне значення.

Звертаю до Південного Бугу і йду його чудовими берегами. Тут я зустріла скелі Каспіча, пройшла Сабарівським лісом, якого вдома боялась, але як виявилось він такий колоритний, загадковий. І які ж неймовірні відчуття охоплюють коли пройшовши лісовими хащами, поборсавшись трохи в грязючці, бо йшла я після дощу, піднімаючись і спускаючись сабарівськими гірками, ти виходиш на самий верх і перед тобою відкривається неймовірний вид на Сабарівську ГЕС. Це як нагорода за марафон в тунелі, коли перед собою ти бачиш світло в кінці.

Далі Шлях вів стежками понад Південним Бугом, відкривав свої весняні простори толок, аромат весняної зелені, стрекіт жаб, спів птахів…

Перші кілометри повз Прибузьке вивели мене на подільські простори. Майже на фініші сьогоднішнього дня стежка вивела мене до замку в Селищі.

У село Селище я прийшла вже з першим досвідом Шляху, майже під захід сонця. Сьогодні я добре відчуваю свої натоптані п’яти, здерте коліно і долоня – привіт з Сабарівського лісу , думки про завтрашню кріпатуру . Звісно втома, бо 24 км це не мої тренувальні 5-6 км , але неймовірний захват і азарт йти далі перевищує все 

Тіло звикає до ваги, розум — до тиші, а очі вчаться шукати жовті стрілки і мушлі-дороговкази. Початок покладено!

Далі буде....