Фамильная иконка в узелке -

Старушкина единственная ценность.

Она сидела в ношенном платке,

Шептала еле слышно и смиренно:

«Сыночек, милый, если б не война…

Да и отец давно уже в могиле.

Прознали супостаты, что одна,

Квартиру нашу будто бы купили,

Доставили без спроса на вокзал,

Мол, всё равно на ладан дышит бабка…»

Состав с шипеньем пасти открывал

И поглощал толпу железной хваткой.

Нам иногда отвлечься б от забот,

 Простыми быть, как голуби и дети…

Но кто-то взгляд поспешно отведёт,

А кто-то боль чужую не заметит.

Казалось, небо гневно бьёт в набат,

А бабушка иконку тихо гладит:

«Помилуй, Бог, не знают, что творят.

Прости несчастных Иисуса ради».

Злим загарбникам не корилась,

бо на волі й душа іскриться…

І в тобі, моя Нене, сила

гартувалась вогнем, мов криця.

Як же ворог тебе боїться -

нездоланний-бо дух у венах!

Воскресаєш, як фенікс-птиця,

наче крила твої знамена.

Рани гоять вітри свободи,

в грудях пісня дзвенить і плаче…

Вже палали колись клейноди,

руйнувалось гніздо козаче…

Недруг мову твою калічив,

щоб забулась і колискова…

Та стоять бастіони Січі,

шлють підмогу Сірко, Підкова.

Є коріння – дозріють зерна,

час відсіє пусту полову…

Закінчиться війна химерна -

солов’ї заспівають знову.

Земля стогнала на світанні, складав журливу пісню птах.

Хіба він знав про бій останній у стиглих золотих хлібах?

Ім’я лишилось невідомим…Безсмертний подвиг – ратний труд…

Лиш серпень лагідно, без втоми волосся пестив на вітру…

До нього  верби  сумовиті ідуть  від дому довгу путь….

Як вартові, волошки в житі бійця спочинок стережуть. 

А вдома жде старенька мати, складає пошепки листа:

«Тополя тужить коло хати, в садочку вишня підроста…

Великий урожай на ниві, збирати важко – перезрів…

Дівчата, мов з роси, красиві, зашлемо по війні сватів…

Дасть Бог, і онучків діждати…» Даруйте, мамо, що Ваш син

в небесну Січ пішов солдатом, стрімкий невидимий загін. 

Він чує бій і рідну мову, сурмить  біду тривожна мить…

За плечі – автомат… І знову іде Вітчизну боронить!

Дорогие друзья, сердечно поздравляю всех с праздником Пасхи!

Как хрупок мир! Неосторожным словом

и остриём меча – не удержать!

Любовь и мудрость – вот его основа,

а зло покой крадёт за пядью – пядь.

Над шахматной доской лихие силы.

Мы – пешки?  Или всё же игроки?

Как мы разделим братские могилы

и семьи, крепким корням вопреки?

Политики промчатся, как кометы,

кто, оставляя след, а кто – пятно.

Но мы людьми останемся при этом,

у нас предназначение одно.

Запущена незрячая махина…

Как мяч, пинаем: «Ваша в том вина!»

Да лучше бы нам стать стеной единой

и заявить: «Нам не нужна война!»

В набат забить, чтоб небо и берёзы

услышали: мы их не предадим.

В единстве – сила! Страшные угрозы

развеются, как от пожарищ дым.

К нам аисты с любовью, без упрёка

несут детей, надеждою полны…

 Едва дождавшись благостного срока -

я сына родила не для войны!

Вільний переклад вірша Леоніда Киселева, київського поета (1946-1968)

У сенсі днів доходив суті,

і  раптом крізь печальну путь

на милій і напівзабутій,

на рідній мові оживуть

пісні. Здолають перепони -

чужі обличчя без кінця,

зірвуться чорні враз  бутони -

німі і кам’яні  серця.

І, дивлячись безодні в очі,

сказав собі, що всенький світ –

лиш українська пісня, хлопче,

бандури голос і трембіт.

Я день проживала с ним, словно последний,

А миг без него - так мучительно долог.

Кружил он у пропасти, шаг – и забвенье,

И плакали свечи у старых иконок.

Молитвами, нежностью, кротостью, верой

Звала, чтоб спасти от беды и утешить…

Вернулся в сочельник из пустоши серой,

Прижал мои руки к губам побледневшим…

А дальше случилось обычное чудо -

Любовь пролистнула ненужные главы…

И счастье согрелось каминным уютом,

О, как оно может сиять, Боже правый!

Волшебная ночь показалась короткой,

А трудности горьких разлук - небылицей.

Но тихо журчали нежнейшие нотки,

И святочный дух источала живица.