Женщина о муже просит Бога,

Похоронку комкая в руках:

 «Господи, верни его живого,

Хоть на день, обнять и приласкать…»

 И военный в храме тоже молит:

«Боже, помнишь, бой тяжёлый, май…

Хуже, чем калека, против воли.

Помоги, мужскую силу дай.»

 Этот лоб, осанка, взгляд орлиный…

Бьёт солдатку ледяная дрожь:

«Вроде он… добавились морщины…

Нет, не он, чудовищно похож.»

 Подчиняясь тайне притяженья,

Их связавшей накрепко в одно,

Вместе шли сквозь жаркие мгновенья,

Точно так и было суждено.

 В Новый год казалась ночь короткой,

Волшебство вошло в свои права…

Словно он не ранен на высотке,

И она, как будто, не вдова.

О подобном случае когда-то прочитала в газете. Известно, что в мире есть такие места и, в частности, часовни, где люди загадывая самые заветные желания, пишут Богу записку. Если ожидать с верой, то, говорят, всё исполнится.

Доборолась Україна до самого краю,

                 Гірше ляха свої діти

                 Її розпинають

                                   Т. Шевченко

Зліше смерті та пекуча рана,

Гірше безнадійності розлук:

В синові пізнати яничара,

Вирваного із батьківських рук.

Як пророче і сумне видіння:

Замість неба тліє чорний  дах.

Яничарів проросло насіння

На елітних і густих ланах.

Годувала їх земля, поїла,

Відчинила житниці навстіж…

Тож  диявольська, напевно, сила

Викупила душі їх за гріш.

Сіллю матерям лікують рани,

Кров козача укриває стяг.

Скіфські стогнуть жалібно кургани,

Пеклом їх веде Чумацький шлях

Знала б та калина, що ростила

Злую долю в травах лободи,

В річці би вражину утопила,

Щоб народ позбавити біди.

2013

Вірш написано ще за часів Януковича. Час іде, а він, по-моєму, не втрачає актуальності.

За народною легендою, Чумацький Шлях – це дорога, що веде у вічність. На середині вона розгалужується у протилежні сторони (рай та пекло).

Яничари — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 — 19 століттях, поповнювалася примусовим набором дітей християн.

«Сны нужны для того, чтобы хоть немного побыть с тем, кого нет рядом…»

(Автор  мне неизвестен)

Приют окутался дремотой-

и Алька в лунном челноке

скользит сквозь старые ворота

по сонной, радужной реке.

В тумане тонет сад весенний,

и в майской дымке золотой,

впитавшей запахи сирени,

ждёт мама в розовом пальто.

Пусть карусель летит крылато,

лошадки машут головой.

Но в коробах грустят солдаты-

и командир спешит домой.

В печурке огонёк бормочет,

и мама ласково журчит:

«Спи, Алька, аленький цветочек…»

А сказка тоже спит в ночи?

Поёт жар-птица в грёзе сладкой,

во тьме сияет, как звезда…

Внезапно шум: «Подъём! Зарядка!»

Эх, чудо тает без следа…

И Алька трёт глаза ладошкой,

но верит, что настанет день,-

и встретит маму на дорожке,

когда начнёт цвести сирень.

Фамильная иконка в узелке -

Старушкина единственная ценность.

Она сидела в ношенном платке,

Шептала еле слышно и смиренно:

«Сыночек, милый, если б не война…

Да и отец давно уже в могиле.

Прознали супостаты, что одна,

Квартиру нашу будто бы купили,

Доставили без спроса на вокзал,

Мол, всё равно на ладан дышит бабка…»

Состав с шипеньем пасти открывал

И поглощал толпу железной хваткой.

Нам иногда отвлечься б от забот,

 Простыми быть, как голуби и дети…

Но кто-то взгляд поспешно отведёт,

А кто-то боль чужую не заметит.

Казалось, небо гневно бьёт в набат,

А бабушка иконку тихо гладит:

«Помилуй, Бог, не знают, что творят.

Прости несчастных Иисуса ради».

Злим загарбникам не корилась,

бо на волі й душа іскриться…

І в тобі, моя Нене, сила

гартувалась вогнем, мов криця.

Як же ворог тебе боїться -

нездоланний-бо дух у венах!

Воскресаєш, як фенікс-птиця,

наче крила твої знамена.

Рани гоять вітри свободи,

в грудях пісня дзвенить і плаче…

Вже палали колись клейноди,

руйнувалось гніздо козаче…

Недруг мову твою калічив,

щоб забулась і колискова…

Та стоять бастіони Січі,

шлють підмогу Сірко, Підкова.

Є коріння – дозріють зерна,

час відсіє пусту полову…

Закінчиться війна химерна -

солов’ї заспівають знову.

Земля стогнала на світанні, складав журливу пісню птах.

Хіба він знав про бій останній у стиглих золотих хлібах?

Ім’я лишилось невідомим…Безсмертний подвиг – ратний труд…

Лиш серпень лагідно, без втоми волосся пестив на вітру…

До нього  верби  сумовиті ідуть  від дому довгу путь….

Як вартові, волошки в житі бійця спочинок стережуть. 

А вдома жде старенька мати, складає пошепки листа:

«Тополя тужить коло хати, в садочку вишня підроста…

Великий урожай на ниві, збирати важко – перезрів…

Дівчата, мов з роси, красиві, зашлемо по війні сватів…

Дасть Бог, і онучків діждати…» Даруйте, мамо, що Ваш син

в небесну Січ пішов солдатом, стрімкий невидимий загін. 

Він чує бій і рідну мову, сурмить  біду тривожна мить…

За плечі – автомат… І знову іде Вітчизну боронить!

Дорогие друзья, сердечно поздравляю всех с праздником Пасхи!