Цими днями нарешті підготував і виставив в українську Вікіпедію, нашу Інтернет енциклопедію, сторінку про цікаву людину – Івана Олександра Максимчука – доктора права з Стрия Львівської області, вояка Української галицької армії (УГА), громадського активіста, письменника-мемуариста. Невиправдано забутого нашого звитяжного героя.

Звікував чоловік надзвичайно нелегко, але через усе життя, навіть на інший кінець планети проніс святу любов до України та українців. Завжди беззастережно підмагав людям. Ще у громадянську потрапив до московітського полону, у складі шестисот вояків УГА був вивезений безпардонними чекістами до першого в Росії концентраційного табору «Кожухів», який живодери облаштували безпосередньо у Москві. Виніс там неймовірні тортури, страждання, яким піддавалися особливо ж такі, як він, хто заступався не лише за себе, але й за інших. Усе це в деталях згодом Іван-Олександр відобразив у документальному творі «Кожухів», який вийшов друком 1928 року у Львові. Критики одразу помітили – з’явився новий толковий мемуарист-документаліст.

У лиху годину фашистського нашестя, у Стрию юрист Максимчук створив і очолив Допомоговий комітет, який займався порятунком людей. Скількох же ж він тоді, як адвокат визволив з поліції і навіть гестапо, врятував від вивезення до рейху?! А загуркотіли гармати Червоної армії, прийшлось йому збирати валізи, виїздити на Захід. Він був у розшуку НКВС ще з часів «золотого вересня» 1939-го за книжку «Кожухів». За пекельну правду про московський концентраційний табір.

Що було далі, - ви дізнаєтесь із публікації у Вікіпедії. Лише замічу, що зібрати матеріали для статті було вельми не просто, і займався цим я не один місяць. Але все це, слава Богу, вже позаду.  Тут лише додам. Що доживав віка Іван-Олександр Максимчук у далекому Сан-Паулу, в Бразилії. Це найбільше місто Південної Америки, де мешкає велика громада української діаспори. Писав і видав твори про рідну свою Україну.

Є в мене у Ріо-де-Жанейро друзі. Я розповів їм про мій пошук матеріалів про нашого героя-українця, який рятуючись, у роки Другої світової війни добрався від Стрия до Сан-Паулу, перевіз туди дружину і двох синів. Коли матеріал з’явився у Вікіпедії, друзі мої прочитали його і одразу написали: «Ми включаємось у подальший пошук».

Вони найближчим часом  збираються в поїздку до Сан-Паулу, щоб відшукати, якщо вдасться,   нащадків українського письменника-мемуариста. У разі, коли їм повезе, будуть цікаві знахідки, я обов’язково розповім. Чекайте…

***

Стаття про Івана Олександра Максимчука у Вікіпедії знаходиться тут.

   Найбільша трагедія нинішньої України, що до влади в державі, у результаті пориву народу з метою очищення влади 2013-2014 років, дорвалися відверті невігласи. Тупі й бездарні неуки, які, в результаті своєї плазуючої живучості, зуміли винирнути на найбільш «хлібних місцях», згуртуватися, і фактично взяти керівництво в свої руки. При чому, лише заради особистого збагачення. На фоні загибелі тисяч захисників Вітчизни, молодих і беручких українців, це виглядає як зрада інтересів держави. Тим паче, що запроданство, відступництво, дії зі здачі інтересів держави, її територіальної цілісності, унітарного укладу прочитуються заледве не в кожному кроці у так званих Мінських угодах, які нинішні очільники держави називають «безальтернативними». І штовхають далі державний корабель до зміни, в угоду Кремлю, Конституції України, впровадження якогось особливого статусу для окремих районів Донбасу, що неодмінно призведе до перетворення всієї держави в зону бойових дій. Бо ж цими переіначеннями в Основному законі України бандитам і вбивцям буде даровано індульгенцію, вони на частині нині окупованих земель, завдяки українським законам, отримають повноправну владу, в тому числі у судах, прокуратурі, поліції, що унікально в світовій історії державотворення. Позаяк блок-постів, себто, ніякої межі між зоною лиха і українськими територіями не буде, та зараза, страшніша за вірус Ебола чи Зіка, ударить немовби пожежа по сушняку, перекинеться на інші терени України.   

         Є люди в державі, які чудово розуміють, що стоїть за цим тиском Банкової на Верховну Раду з метою негайної зміни Конституції, як того хоче Путін. Насправді це загарбницька зрада інтересів українського народу, це шлях до розвалу держави. Головним і безкомпромісним борцем проти цього відвертого запроданства під лозунгом – «Немає альтернативи Мінським угодам!», стоїть великий патріот, колишній перший генеральний прокурор України, у недавньому суддя Конституційного суду України (2005-2015 рр.) Віктор Іванович Шишкін.

         Він переконаний, що вище наведений клич є повною дурнею, яку бездумно підхопили і Захід, і США лише тому, що цю пісню заспівав П. Порошенко. Насправді ж, Україна з моменту агресії Росії проти України немає права вносити будь-яких правок до Конституції на підставі того ж таки Основного закону держави. Читаємо частину другу статті 157-ої Конституції України: «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».   

         Віктор Іванович каже. Справді, в Україні не оголошено ні воєнний, а ні надзвичайний стан. Це зона відповідальності глави держави. І він, швидше за все, колись понесе відповідальність за те, що не проявив себе, як справній верховний головнокомандуючий, людина, на яку народ поклав конституційні обов’язки головного оборонця держави. Але нині мова не про це. Бо насправді це абсолютно різні речі - «оголошення воєнного стану» і існування наявних «умов воєнного стану» в державі. В даному випадку, як зазначено в частині другій статті 157-ої, Конституція не може піддаватися змінам «в умовах воєнного стану».

          Отож, умови воєнного стану не створюються за наказом згори, навіть розпорядженням глави держави. Подібні умови це об’єктивна реальність, яка може складатися, виникати у результаті, приміром, агресивних, загарбницьких дій сусідньої держави, як це сталося у нас на початку 2014 року і триває й досі. Росія в України анексувала частину суверенної території держави, здійснює агресію в Донбасі. Регулярно проводячи прес-конференції, сам пан Петро Порошенко констатує: що від дій російсько-терористичних військ на Сході України гинуть сотні і тисячі  українських військових. 29 січня ц.р., виступаючи в ліцеї імені І. Богуна з нагоди річниці бою під Крутами, він дослівно заявив: "Захищаючи Україну від російської агресії, загинули 2269 військових". Це, власне, останні сумні статистичні дані.

         7 лютого ц.р. головнокомандуючий Збройними Силами України генерал В. Муженко повідомив, що за знищення техніки ворога в бойових операціях проти терористів і регулярних військ РФ в Донбасі за рік, з бюджету України вже виплачено 11 мільйонів гривень так званої «бойової тисячі», як встановлено розпорядженням міністра оборони.

         Це що, за ловлю бліх видаються премії військовим? Тоді чому втрати українців за два роки бойових дій фактично прирівнялися до кількості загиблих громадян України в афганській війні, яка тяглася, підкреслю, не 24 місяці, як нинішня, а всі 110-ть. Тобто у п’ять разів довше. Значить, інтенсивність бойових дій в Афганістані була, як мінімум вп’ятеро нижчою. Так то була, наголошу, війна, а це, як маніпулятивне вирішив, пан Порошенко – не війна, а, напевне, весела прогулянка українських вояків Донбасом. Щоправда, у середньому з трьома жертвами наших бійців щодоби. І на жодні похорони, давайте не будемо забувати цього важливого фактора діяльності верховного головнокомандувача, він ні разу ніде не з’явився. Можливо, глава держави помилково думає, що це не наші сини, батьки не українських дітей гинуть на фронті.

         Нарешті, 21 травня 2015 року Верховної Ради України прийняла Заяву "Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод". Іншими словами, України заявила, що в результаті агресії РФ вона ЗМУШЕНА звузити певні права своїх громадян відносно базових повноважень і свобод людини до відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України. І, до речі, міжнародні організації, які завжди вельми ревно слідкують за чітким дотриманням основоположних прав і свобод громадян, тут навіть не скривилися. Все сприйняли з високим розумінням ситуації. Чи не тому бува, що в Україні, як було зрозуміло й міжнародній спільноті, в результаті агресії склалися УМОВИ ВОЄННОГО СТАНУ?

         Чи може це були ігри пластунів?

         Тоді з якою метою Верховна Рада України прийняла Закон України "Про військово-цивільні адміністрації", коли замість представницьких органів влади та державних адміністрацій в областях Донбасу створено по суті комендантські підрозділи? Це що також, заради веселих забав чоловіків на свіжому повітрі? Чи, можливо, подібне, все-таки вимушені організаційні заходи в регіоні у відповідь на створення УМОВ ВОЄННОГО СТАНУ?

         Аналізуючи все це, вчорашній суддя Конституційного суду України Віктор Шишкін приходить до однозначного висновку. Можна документально, основуючись на Постановах, Розпорядженнях, Законах, рішеннях, які прийнятті главою держави, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, котрі події на Сході Донбасу оцінюють, як «агресію», «війну», «окупацію», «злочинні акти», «воєнні злочини», «злочини проти людяності», «гуманітарна катастрофа», «незаконні збройні формування, керовані, контрольовані і фінансовані Російською Федерацією», «зовнішня загроза життю нації» та багатьох-багатьох інших подібних смислових конструкцій довести, що в Україні справді склалися УМОВИ ВОЄННОГО СТАНУ. Тобто, це є документальна оцінка факту ситуації, в якій знаходиться нині держава, хоч на Банковій роблять вигляд, що ніякої війни немає. І навіть віднайшли кошти (напевне, взяли з пенсіонерів, виплати яким протиправно і далі обкладають подаками, чого немає ніде в світі) на участь України в Євробаченні. Нехай, мовляв, співають і танцюють, щоб Путін бачив, що нам тут весело під його "Градами".

 Той факт, що главою держави і його оточенням з усіх сил проштовхується необхідність депутатським корпусом, на догоду недолугим Мінським угодам, які склепав кум В. Путіна В. Медведчук, і які бездумно підписав «великий дипломат» П. Порошенко, внести зміни до Конституції, визнати особливий статус окремих районів Донбасу, є відверта гра на стороні Кремля і російських фашистів. Це відверта і неприкрита зрада інтересів українського народу. Бо йдучи від противного, ми тим самим визнаємо, що ніяких умов воєнного стану в Україні через агресію РФ немає, що ми раді з того, що у нас анексовано Крим і розгромлено, розтрощено частину Донбасу. Подібне, прости мене Господи за подібний вислів, можна сказати і щодо наших жахливих людських втрат. Виходить ситуація рівноправна тій, коли можна радісно кричати: «Хайль, Путін!»   

 Віктор Шишкін продемонстрував на зустрічі розпорядження № 953/2014рП глави держави Петра Порошенка про призначення екс-президента Леоніда Кучми уповноваженим на участь у Трихсторонній контактній групі з мирного урегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях. У документі чітко і однозначно сказано: пан Кучма діє на громадських засадах. Віктор Шишкін підкреслює:«Хотів би знати, як це - діючи на громадських засадах, здійснюючи якісь там повноваження, ГРОМАДЯНИН України може покладати на суб’єкта міжнародного права - Державу Україна, виконання тих обов’язків, які нині назвиаються Мінськими угодами?» 

 Зрозуміло ж, що це повний абсурд. Але в Україні є парламент, аж 450 голів там зібралося, які носять звання, казати б,  сенаторів, тисячі в державі кандидатів, докторів юридичних наук, діють юридичні кафедри Харківської юридичної академії, Київського, Львівського юридичного факультетів, і хоч би хто писнув, що це невігластво. Утопія. Правове безумство. 

         Усе це ми у тонкощах обговорюємо з Віктором Івановичем Шишкіним 9 лютого ц.р. у прес-центрі Національної спілки журналістів України. Тут, зауважте, зібралися послухати вчорашнього суддю Конституційного суду: один представник громадських організацій, я, як журналіст і письменник, троє представників ЗМІ – Укрінформу, УНІАНу, головний редактор сайту "Воля народу" та ще якогось Інтернет видання і декілька керівників ГО УНР, які, власне, й організовували цей блискучий та вельми потрібний просвітницький захід. Хоча про подію було широко оповіщено, за явкою учасників розмови вийшов справжній стид і страмовище! Це підтвердило той дикунський висновок, що доля держави, яку зливають торгаші абсолютно не цікавить ні політиків, які не розуміються в деталях змін до Конституції, і, на жаль, абсолютно не прагнуть уяснити їхню суть, ні народні депутати, якими маніпулюють з Банкової через їхнє не знання тонкощів проблеми, і що найстрашніше – преса. Яка виявилася нині вся під копитом товстосумів, котрі безапеляційно служать президенту, вірнопіддано заглядаючи йому до рота. Мовляв, щоб він не казав, будемо виконувати. Здаватиме Україну Путіну – ми за ним…

 Констатую як факт: у державі знову немає незалежних ЗМІ, незалежних бойових журналістів. Усі комусь служать, тому в НСЖУ й не було кому почути головного висновку, який робить пан Шишкін на закінчення бесіди:

-Я переконаний, що нинішній склад Конституційного суду, який відмовляється визнати, що в Україні склалися УМОВИ ВОЄННОГО СТАНУ, а це дає право блокувати розгляд Верховною Радою змін до Основного закону України в частині оголошення особливого статусу для окремих районів Донбасу, учиняє страшніший злочин, ніж той, яким відзначився склад Конституційного суду, котрий на догоду Януковичу 2010 року фактично проголосив стан президентського правління в Україні…

Дійові особи:

Пєтя Хамелеон (ПХ) – він же головний, часто одягає маску зі змінною голови – то чубатий під Порошенка,  то лисий під Кононенка;

Сєня Кролик (СК) – він же безсмертний і незмінний глава уряду, крутій-вертій  і майстер забивати баки;

Вова Крижопольський (ВК) – головний конституціаліст, носить на лацкані значок «Жмеринська європейська стратегія»;

Посли країн G7  - керівники дипломатичних місій у Києві – США, ЄС, Великобританії, Німеччини, Франції, Японії, Італії, Канади;

Дуаєн – старшина посольських місій в України, який з семи країн найбільше працює в нашій державі.

Дія перша

Адміністрація президента України, близько 14-ої, 4 лютого 2016 р. Кімната прийому делегацій. СК та ВК стоять у глибокій задумі. ПХ проходжується взад-уперед, у своїй звичній манері думати на ходу і виголошувати промови для ближніх.

 ПХ - Найголовніше для нас зараз, - каже, - показати, що ми утрьох моноліт. Що ми – за реформи. Не так важливо, як насправді в Україні з ними, головне, щоб справно було на словах. Щоб виходило, немовби на цимбалах. У нас немає іншого виходу, будемо стверджувати, що Анварес – стерновий у цій стратегічній роботі, хоча він так і не вник, здається, в усі складові нашої економіки, ментальності українців, управлінських тонкощів національної економіки. Ми заручники його переляку перед втратою крісла, тому будемо ліпити з нього героя. Анварес герой врятує і нас перед Європою і світу…

У цей час у передпокої чуються голоси і на порозі виростає атлетичної фігури чиновник-охоронець:

-          Прибули пани посли. Вся G7 у повному зборі. З ними посол ЄС.

ПХ – Запрошуйте до зали…

Дія друга

  Другу годину поспіль лисий СК ліпить дурного до плоту, розповідає про те, як успішно йдуть реформи в Україні. Він уже дев’ятий раз починає розповідати, якій молодець міністр Аваков, а ще більший – завозна грузинка пані Хатія, як вона особисто якось навіть виїжджала на розбір чергової аварії, яку учинили столичні поліцейські. Прискіпливий і строгий посол Японії, делікатно і водночас суворо вже четвертий раз підряд в одному й тому самому місці запитує прем’єр-міністра: «А скільки новеньких авто, доставлених в Україну, уже розбито й утилізовано?» Сєня вкотре вивертається і стверджує, що це буде названо в кінці його доповіді. Потрібно ще трішки потерпіти.. При цьому, коли половина послів уже потомившись поопускала голови, немовби до глибокого сну, непомітно б’є під столом ногу Вови Крижопольського. Показує на газету, яку приніс з собою посол ЄС Ян Тамбінський, і котра лежить посередині столу, а заголовок з неї буквально кричить на всю кімнату: «Київ захлиснула хвиля грабежів та насилля». Мовляв, забери з очей. Вони хоч і не розуміються по-нашому, але можуть попросити перекладачів озвучити те примітне речення…

ВК тягнеться по газету, і головний з послів, якого серед них називають дуаєн, себто старшина дипломатичних місій у Києві відG7, помітивши його порух, звертається до ПХ, в якого на голові на той час була чубата позиція:

Дуаєн: - А чому нам нічого не доповідає пан головний конституціаліст?  І чому минулого разу на лацкані вашого піджака, - звертається він персонально до ВК, - якщо я не помиляюся,  було написано Вінницька європейська стратегія, а сьогодні – Жмеринська євро стратегія?

ВК: - Панове посли! Ми люди послідовні, переконливі прибічники реформ у всьому. Якщо вже займаємось децентралізацією, то – до кінця. Партія, якою я з Києва опікувався на периферії звалася Вінницька європейська стратегія. Тепер ми, так би сказати,  ближче її перев’язуємо до життя, і тому перейменували в Жмеринську європейську стратегію. Жмеринка більше знана в Європі, за Вінницю, а потім там при залізничній станції стоїть пам’ятник Остапу Бендеру у повен зріст…

Саме цієї миті Вова Крижопільський глянув у бік свого головного і тут же осікся. На ньому був образ роздратованого лисого Ігоря Кононенка. Той нахмуривши брови на безволосій голові немовби шипів до конституціаліста: а при чому тут Бендер? ВК миттєво переорієнтувався і заявив:

ВК: - Ми хочемо геть реформувати наш Основний закон.  Крім того, що записати туди, що відповідно до Мінських угод окремі райони Донбасу будуть мати особливий статус, хочемо записати, що у період реформи економіки і політичної системи держави будемо в усьому опиратися на місію держав G7, яких в Україні представляють посли суверенних держав.

Посол Італії:  - Браво! Браво!

Дуаєн (стримано): Це ще потрібно обговорити…

ПХ (на ньому був образ Петра Олексійовича): Завершуючи нашу розмову я хочу вас, панове посли, а в вашій особі глав ваших держав, ваші народи запевнити в тому, що Україна під нашим проводом ніколи не зверне зі шляху реформ…

При цих словах до ПХ з двох боків кинулися  СК та ВК. Усі троє чоловіків міцно обнялися, що в худого і піджарого, аж кістки захрустіли, перед схвильованими послами країн G7, демонструючи злиття всіх своїх зусиль в єдине реформаторське русло.

Дуаєн: - Треба лише захистити, взяти під опіку міністра Айвараса Абромавічуса, дати можливість йому продовжити реформи…

СК: - Я це йому гарантую впродовж дванадцяти місяців. Беру його під особисту опіку. З його голови жодна волосинка не упаде…

ПХ: - Еге ж, ми всі гарантуємо…

СК: - Тоді я побіг?

ПХ: - Куди?

СК: - Проводити екстрене засідання Кабінету міністрів з відкликання всіх заяв міністрів, у тому числі й Айвараса, на майбутні дванадцять, як сказали пани посли місяців.

Дія третя

Говорять англійською, але оскільки глава держави оголосив 2016 рік роком вивчення англійської мови в Україні, то нам все одно.

Один посол: - Так який усе таки глава держави в Україні – кучерявий чи лисий?

Другий посол: - Я дивився, дивився на все, але так до кінця і не зрозумів. А нам хіба не все одно? Головне, щоб той і інший були на короткому повідку… 

Не можна, напевне, й грішно промовчати  в ситуації, коли банди з числа високопосадовців буквально розривають державу на шматки. Виривають награбоване одне в одних. То одні в ролі Попундопуло, то інші. Цього разу все замкнулося особисто на П. Порошенку. Він почав заспокоювати прибалтійця, міністра економіки, який збунтувався на управлінському кораблі. В повідомленні від глави держави, в якому він сповістив, що А. Абрамівічус повинен начебто залишитися на посту, є таке речення: «Ігор Кононенко звернувся до НАБУ і заявив, що готовий співпрацювати з ним».

                Що означає воно? А тільки одне – що глава держави вірить у свого васала, в Кононенка, що він, попавшись, на намаганні всюди на верхніх щаблях економіки розставити своїх пригоничів і джур, себто крадіїв і наглядачів за прибутками, викрутиться. Це й сигнал для Національного бюро розслідувань: це мій, його не чіпати.

                Іншими словами, це ті ж самі аплодисменти крадію, який попався, котрі нещодавно голосно звучали у Верховній Раді, коли одна корупційна зграя проводжала з парламенту пана, котрий склав повноваження нардепа. Жал не лунали здравиці: Слава корупції! Все, як бачимо, один в один. Ці бригади нічим не відрізняються одна від іншої.

                Я зовсім не вірю ні в якого реформатора Абрамівічуса за якого щосили  не своїм голосом нині верещить захід. Він точно такий самий безпорадний, випадковий діяч на теренах української влади, як і головні злодії під проводом А. Яценюка.  Як той же, до прикладу, безпорадний грузин Квіташвілі на посту міністра охорон здоров’я.  Я би зрозумів пана Айвараса, якби він подав у відставку в останні дні грудня 2014 року, чи рівно через рік, коли бригада розтягаїв добра України під проводом прем’єр-міністра протягувала і раз, і вдруге через парламент так званий бюджет на наступний         рік, тіла якого не було, цим самим даючи змогу А. Яценюку маніпулювати всіма статками держави, як власними. Державна людина мала б встати і сказати: «Я не бажаю брати участі в цьому дерибані. Це протиправно і тільки збільшує корупційні ризики…» Вельмиповажний новоспечений українець  Абрамівічус тільки обурився тоді, коли йому фактично сказали, що ти сиди спокійно в своєму міністерському кріслі, а у тебе за спиною ми розставимо власних «доярів»  на грошові потоки.  Він що не бачив, не знав цих людей раніше, які ловили рибу з державного бюджету від І. Кононенка, а значить і особисто від П. Порошенка, позаяк це одна бригада? Чи не знає зараз де закинуті подібні снасті, ким саме «ловляться мільйони» від імені А. Яценюка? Обурився лише тоді, коли уже стали наглядачі у нього безпосередньо за спиною, полоскотали за шию. Стали нахабно нав’язувати своїх наглядачів у нього в заступники. Щоб безпосередньо керувати й самим міністром.

                Позитивна сторона Абрамівічуса лише та, що він ніде особисто мовбито не причетний до ловлі крупної риби в мутній водичці нинішніх хмурих часів. Можливо, саме це захід і називає «реформами» Абрамівічуса. Смішно, але факт. Бо чим прославився цей діяч? А лише тим, що наполовину скоротив апарат монстра – Міністерства економіки та торгівлі. І це подвиг?

                Тут, як тут, опинився пан Саакашвілі. Все він чітко і правильно сказав він з Одеси про цвинтар реформ від Яценюка. Думаю, що критикований діяч втратив свій шанс тихо й непомітно, як стверджують голоси, з величезними грішми на плечах, витисненими з економіки держави, відійти в бік по-доброму Шанс такий був у нього в грудні минулого року при підбиті результатів року та затверджені нового бюджету на 2016-ий. Уже б усі забули за нього. А поки почали б виявляти гріхи та пальці на вкраденому, в українських традиціях національних злодіїв, давно накивав би п’ятами.  Але зажерливість, відомо, немає меж.  Тепер тут без крові не обійтися. Думаю, що 16 грудня ц.р. нічого з Кабміном, після його звіту, не вирішиться. Почнеться затяжна урядова криза, яка гострих форм набуде в квітні. А в травні А. Яценюка просто винесуть з вулиці Грушевського…

                Спайка Саакашвілі-Абрамівічус популістська сіть на простачків під наступні вибори. І це насправді ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) бригади Кононенка-Порошенка в стані буковинців А. Яценюка. Вона нічого не принесе Україні, окрім шуму, піни, тріскотні. Будуть заслинені клятви в любові до України, але помножені на заклики підтримувати… Петра Олексійовича. Як результат, все це лише зміцнить позиції однотурового на ще один однотуровий абордаж . Бо проект гастарбайтерів на боротьбу з корупцією придуманий на Банковій. У них лише вийшов невеличкий збій з тим, що свій напав на свого – Абрамівічус на Кононенка. Нічого, досить швидко, уже в четвер, 4 лютого, на засіданні фракції БПП, де сконцентровано всі удатні сили бригади Порошенка вони вгамують норовливого прибалтійця. Він скаже, що щасливий від співпраці з усіма такими чесними людьми.

                Тому цим бандам вірити не можна. Україну врятує від повного розграбування лише потужна, дерзновенна опозиція. Сформована не з парламентських, урядових діячів, а з числа громадських активістів, тих, кого утискує, переслідує нинішня влада. Тільки не таких, як учора цілий вечір один повчав Україну на телевізійному каналі боротьбі з корупцією. Маю на увазі пана І. Мосійчука з РПЛ. Ожив, оклигав радикал. Я хотів би запитати цього великого діяча сучасності, а розцінки, які він десь там виставив за звернення народного депутата, здається 15 чи 20 тисяч доларів США, залишаються в силі? Це ці його слова сфальшувала генпрокуратура чи якісь інші? Невже спектакль ставили, мотивації голосу так удатно підбирали, двійника знайшли для відеозапису? Попався і ліпить дурного до плоту.

                Правий, на жаль, наш злісний ворог Путін: нинішня Україна справді втрачає головні обриси  держави. Їх знищила, з’їла, підточила підвалини державності системна корупція і самодурство вищого начальства, яке з кожним роком на високі пости приходить все дурніше та нахабніше. Позбавлене патріотизму, людові до своєї Вітчизни. Іноді починаєш згадувати про героїв трилеру «Меч», які самотужки почали наводити порядок у своєму домі.  А може знайдуться справжні камікадзе, а не такі, яких привів в уряд А. Яценюк для дерибану? Але дуже хочеться вірити в свій народ, який знає як, і вміє очистити святе управлінське місце від іржі.  

Хто крадій, а хто захисник добра України, хто реформатор, а хто імітатор - геть усе переплуталось на владному Печерську. Захід також, либонь, не розбиреться, де хвіст, а де грива...

  Ще один парадокс ситуації полягає у тому, що арбітр розв'язання конфлікту Абромівічус-Кононенко теж у долі...Такі виняткові українські реалії...

      З кожним днем стає все страшніше жити в рідній державі. Від усвідомлення того, куди й до чого нас ведуть. Ухопивши за два роги одразу. Один із них – Петро Порошенко. Зі своїм гидотним бізнесом, заводами й фабриками в РФ. Давно зрозумівши, що за своє шоколадне лайно і інше начиння, він готовий віддати хоч і пів України. Його міцно затисли попід руки й ведуть. А він, брехливий від природи, обманює, морочить усім нам українцям голови на кожному кроці, що ось чекайте, все врятує якась там буцімто децентралізація, негайні зміни до  Конституції. Наче вона молоко дає. Як і безвізовий режим про який не припиняє пудрити мізки з першого дня обрання на пост глави держави. А де він? У два брехливі писки разом зі своїм підпасичем Гройсманом, заливають нам так майстерно, а ми раденькі всі слухати та вірити,  аж роти пороззявляли. А як же ж гарно, зверніть увагу, підібрав тут  за природою головного «конституціаліста». Ледь що, пан Гройсман на словах, як на цимбалах, уже готовий симпозіум лауреатів Нобелівської премії проводити на користь правоти свого патрона. Тільки який нобелівець побажає втручатися в сморідні та нечестиві, не кашерні справи Банкової?

                Ну, а другий ріг, звичайно ж, це пан Яценюк. Прихопили його на мільйонах. А це ж, не забувайте, американські гроші: бо МВФ годується з Вашингтона. Тут і акти Миколи Гордієнка, голови Держфінслужби на мільярди вкраденого справі тиску на прем’єра посприяли. А звідти, щоб ви знали, приплющують, не то, що якийсь там Барна, вхопивши за циркулі побіля трибуни.

                Я, наївний зрадів тому, що головні злодії напередодні посварилися. Думав, нарешті почубляться, обкидаються болотом, поштовхають одні одних з бантин. (Про це читайте тут). Ні, їм обом пригрозили. І тому під оливами головних українських злодіїв знову мир та спокій, тільки поскрипування ресор при вивозі вкраденого.

                Ви, звичайно ж, запитаєте: а хто, власне, ухопив керманичів за роги?

                Почну здалека. 22 травня 1949 року з вікна психіатричної лікарні, з істеричними криками «Руські йдіть!», викинувся головнокомандуючий збройними силами США. Тоді там справді панувала подібна істерія. Московітів в Америці боялися. Нині все помінялося. За океаном добре знають, що нині важливо не те, скільки ти маєш танків і літаків, навіть ракет дальнього радіусу дії, а які твої засоби впливу на загальні світові ресурси. На курс долара США, на ціну нафти, на діяльність Інтернету, всесвітньої банківської системи. І ви добре знаєте, в чиїх це руках знаходиться. І як діє.

                Але є третій і вкрай важливий компонент змін по відношенню до травня, приміром, того ж таки 1949 року. Що Росія та США, як два найважливіших гравці на світовій арені, не зважаючи на подеколи відвертий антоганізм, гостру противагу, вряди-годи навіть загострену конфліктність з окремих позицій, усе таки за певних умов та обставин УМІЮТЬ сісти за стіл і домовитись.

                А тепер погодьтесь зі мною і скажіть, що в останні дні, не зважаючи на якусь дивовижну істерію з проштовхуванням дикунських, антиукраїнських поправок до Конституції України, які ж, звичайно, підірвуть мир, спокій у  нашій державі, невідомо чим ще закінчаться, ніхто чомусь не каже, а де центр цього рукотворного, зміїного вулкану. Хто править усім цим хаосом у нашій державі? А що це справді крикливиця, можна навіть судити з того, що Конституційний суд України до розгляду справи про конституційність певних змін в Основному законі приступить 30 січня ц.р., тобто у суботу. (Читайте повідомлення про це тут). Так пече, горить. Ви відчуваєте. У кого ж?

                Відкриваю цю таємницю, до якої, до речі, не міг докопатися, допетрати ніхто. Ні журналісти, ні політки. Просто ні там, ні там немає справжніх аналітиків. Треба визнати це.

                Так ось, 15 січня, в Калінінграді – РФ, в умовах закритого режиму зустрілися і мали тривалі  секретні переговори упродовж понад восьми годин помічник Держсекретаря США з питань безпеки в Європі і Євразії Вікторія Нуланд та помічник глави Росії Владислав Сурков. Про це читайте тут.

 Про що вони говорили? Та звісно ж про Україну, і насамперед про неї. Підкреслю, без України. Чим все закінчилося видно з хаотичних дій нашого парламенту, якого, немовби би дворового пса на ланцюгу націлили на взяття певної прешкоди. З Москви, чи Вашингтона, це вже не так важливо, адже він узгоджений в обох столицях, прибув циркуляр до Києва, але все одно написаний у Кремлі, як валити суверенітет і цілісність нашої держави. І одразу почалися ходи зі змінами до Регламенту роботи парламенту, суттєвого приближення моменту визнання захоплених російсько-терористичними військами територій Донбасу  зонами особливого статусу. Тільки вносяться зміни до Основного закону, як починають діяти три страшних статті раніше вже в подібний спосіб прийнятого Верховною Радою, підписаного главоюдержави закону. Всі, хто убивав наших людей, а за даними П. Порошенка терористи вже поклали, за станом на 29 січня 2016 року,  до сирих могил 2269 наших вояки і ще значно більше цивільних громадян, тут же стануть недоторканними. Як Ганна Гопко чи Олег Ляшко. Вони прощені. Їх ніхто не має права переслідувати, чи бодай дорікати за війну проти України. Це, по-перше. По-друге, мають відбутися вибори в тій же ж дикунській ДонЛугандонії.  Призначення бандитами й терористами своїх міліціянтів\поліціянтів, прокурорів, судів. Мерів, перів і всякого іншого керівного зброду з числа ж, зрозуміло, тих, хто ще нині бігає там з автоматами, стріляє в бік ЗСУ. По-третє, все це шуйло-буйло щедро сідає на бюджет України. Ми зі своїх відрахувань маємо відбудувати для них житло, сплатити за газ, за електроенергію. Видавати зарплату. Напевне ж, визнати всіх тих, хто убивав наших людей героями, учасниками бойових дій, платити пенсії тим, хто з  них поранений, контужений і по самі вінця путлєролюб.

Думаю, що це єдиний прецедент у світовій історії зі здачі своїх союзників агресору. Фактично розбирання на столі організму живої держави, без анестезії. Країни, яка прагне стати демократичним європейським сувереном. Їй ампутують душу, серце, розбирають на органи. І при цьому мило усміхаються: терпи!  

Ця зараза вся з ЛуганДонії невдовзі, бо блок-постів уже не буде, неодмінно стане частиною нашого державного організму і вона почне розширюватись, розповзатися вглиб України. Сюди, де нині створено Кремлем тисячі підривних груп з числа представників п’ятої колони, груп прихованих і відвертих українофобів, а також засланих терористичних московітських формувань. Звичайно ж, не для того, щоб відлежуватись роками, а виступити зі зброєю за першим сигналом про наступ.

Американці хороші люди. І, можливо, вони й хочуть добра Україні і українцям. Але вони все таки далекі від нас люди. З іншого кінця планети. Як вони все добре, сердечно сприймають, насамперед наші болі й тривоги, виклав  під час свого виступу у Верховній Раді віце-президент США Джо Байден. І поки він говорив про Майдан, про Небесну сотню все і всім було зрозумілим. Але коли перейшов до головного, то виявилося, що далі заговорив виключно словами Путлєра. Сказав, як по ним писаному. І в першу голову про те, що Україна має змінити свій державний устрій – стати федеративною державою. Утворити на своєму тілі бандитський анклав у віддертому від нашої території Донбасі.

А вони, там у Вашингтоні, не подумали запитати про це у нас, чи потрібно, чи влаштовує подібне українців? Не горстку людей на Банковій, а 45-ть мільйонів? Чи заради цього, щоб сказав нам Байден поміняти курс на двадцять п’ятому році незалежності так довго боролися проти московітського ярма, поклали стільки своїх героїв у боротьбі за територіальну цілісність і суверенітет держави?

Весь парламент, слухаючи цей екстранеординарний наказ з Вашингтона, сидів у мертвому оціпенінні, але ніхто нічого не міг відповісти, заперечити Джо Байдену. Це було ЦУ з Вашингтонського обкому. А фактично через пані Нуланд, вона, до речі, вже не вперше проводить таємні наради в РФ, донесені  з Москви до Білого дому вказівки для Києва. Дідусь Джо їх тільки озвучив.

Американці звикли розуміти, що вони найсильніші у світі. Що їх ніхто і ні в чому не може обійти, обіграти. І жорстоко помиляються, сідаючи за стіл переговорів з московітами. Жодному слову яких, це добре знаємо ми, українці, вірити не можна. Ні єдиному! До того ж, пан Сурков, помічник В. Путіна, насправді ніякий не Сурков, він людина Кавказьких гір – чеченець. Напористий, хитрий, підступний.  Йому обіграти простодушну й довірливу Нуланд, що наперсточнику на козі об’їхати малолітку. А заручником цих уже звичних програшів виявляється Україна, яку партнери наші, як не прикро визнавати це, здають і в цілому, і по шматках. Їм не поясниш цих дратівливих тонкощів, вони цього просто не розуміють.

Що робити? Звичайно ж, виступати всім народом на захист суверенітету і цілісності України. На оборону тіла нині діючої Конституції. Ніяких особливих статусів для терористів і вбивць, для тих, хто живе московським розумом. Ніяких змін до Конституції! Святині не змінюють у війну! Не будемо ми нашим віковічним ворогам прощати смертей наших дітей і батьків. Не будемо їх фінансувати. Бандити і терористи мають відповісти за свої злочини. Якщо мають за що, нехай їх утримують за власний кошт пани Порошенко, Яценюк, Гройсман і ті 239 товстосумів з парламенту, котрі минулого тижня голосували за зміни в Регламенті ВР, щоб наблизити час внесення поправок до Основного закону держави. Треба у законний спосіб об’єднуватися в громадські організації і добиватися зміни влади злодіїв, які через свою протиправну діяльність знаходяться на гачку іноземних емісарів, управляються ними. Треба розвінчувати і витягувати на світло замаскованих і відвертих ординців «п’ятої колони», російських диверсантів. Насамперед  підспудних діячів-московітів в органах державної влади,  правоохоронних структурах. Якщо влада не може провести очищення на управлінських бантинах, то це зробить народ. Як би кому від того образливо і боляче не було.   

А взагалі, щоб покласти край усім непристойним  і дратівливим танцям побіля Конституції, надати їй закисного, броньованого імунітету перед різного роду перекинчиками відносно подій на Донбасі та в Криму, слід, як я уже писав, (читати тут), прийняти поправку до закону України «Про боротьбу з тероризмом». Такий законопроект №1840, проголосований у першому читанні,  з 26 січня минулого року пилиться в Верховній раді. На ньому накладено з Банкової жорстке табу на розгляд. Можна здогадатися звідкіля поступила найвища команда. Ним буде визнано, що так звані ДНР та ЛНР – терористичні організації. Що насправді відповідатиме дійсності. Тоді всі, хто там воює, керує, надихає до колабораціонізму і ненависті до України будуть визнані бандитами і терористами. Це означає, що тут же ми забудемо про ідіотські Мінські угоди, які склепані в Кремлі Медведчуком-Сурковим, і буквально визнають нас винними у тому, що Путлєр варвар, злочинець і окупант. Як у тій байці: ти винен, що я хочу їсти.  Але ми за це чомусь, і без того понісши значні втрати, ще й  маємо розплачуватися життями людей, втратою територій, інфраструктури. І головне, нас ніхто, після внесення поправок до закону, не посміє більше змушувати брати до складу держави терористичний анклав, геть насичений озброєними варварами. Посадити з ними за стіл переговорів. Є чітке і жорстке міжнародне правило: з терористами переговорів не ведуть. Їх або роззброюють, судять, або, коли не здаються, - знищують.  Третього, не дано. В нашій нинішній ситуації сильні світу цього, либонь, грають проти усталених правил. А піддослідними вибрані стражденні українці.

Українці мають діяти рішуче, напористо, як учиняють нині французи. У них лише стрельнули терористи, мсьє Олланд тут же заявив: «Це війна!» Оголосив надзвичайний стан поки не виловили, не винищили всіх причетних до терактів. А у нас – велика вітчизняна АТО, котра не знає ні кінця, ні краю. А найстрашніше, здається, що віддаляє від перемоги.  Якийсь абсурд, і, звичайно ж, абсолютна бездарність вищого керівництва держави. Далі. Французи прийняли закон про те, що всі, хто замішані в тероризмі тут же позбавляються французького громадянства і депортуються за межі держави. Щоб не жити поруч з вічною загрозою смерті для людей. І це правильно. Хіба, скажіть, людиножерів Гіві чи Моторолу можна будь-коли перевиховати?  Як вовка не їсти овець. Нехай би спробувала провести подібний педагогічний експеримент пані Нуланд чи Байден. Минулої середи, коли на засіданні уряду один з міністрів, темношкіра мадам спробувала було виступити проти цих жорстких, драконівських профілактичних мір, їй тут же показали на двері. Безпосередньо на засіданні уряду.  Вона більше не міністр. Нехай йде на вулицю і протестує… Думаю ці кадри Євроньюсу ви, друзі, бачили. Вони – наука для нас, державотворців.

А нам нав’язують взяти під своє крило тисячі убивць, терористів, бандитів, диверсантів, українофобів. Працевлаштувати їх у владі (!), поставити на фінансове забезпечення. Усе це робиться з однією метою, щоб конфлікт у центрі Європи з міжнародного перетворити на внутрішній. Ціною смерті  України, як суверенної демократичної держави. І ці всі злодії у владі, які першими прибігли з Майдану на Печерські пагорби, захоплюючи керівні пости 2014 року, все взяли під козирок до неухильного виконання. Тепер ганяють, як пси у блохах, вирячивши очі, мовби підпалені, твердять: «Найголовніше зараз внести зміни до Конституції…» Мізки і совість вам треба поміняти, панове, зрадники України, а вже тоді доторкатися  до Основного закону України. 

***

До всіх моїх друзів в Інтернет мережі! До українців! 

Розповсюджуйте цю публікацію, вона допоможе людям зрозуміти, що відбувається насправді з маніпуляціями довкруги Конституції України, де сховані пружини цього деструктивного процесу.  

               Ось уже 98 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти,  розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

                Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої  української військової   школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там  були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

                А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

                Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

                Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь  і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка.  

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.   

                     У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки,  виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

                Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості  зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну.

                Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

                А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

                Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це питання. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там Першої  української військової   школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

                Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», виданий 1993 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги  різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

                Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко 
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв… 

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.

Це так загалом незвично, коли новий Нобелівський лауреат нібито й у заперті, але не у в’язниці. Трішки, либонь, недопрацювали в Мінському КДБ…

А творчість у рідній державі мовбито й не під забороною, але замовчується, перебуває в таїні. Книги її видаються по всьому світ у , але тільки не в Білорусі. Письменниця близька й зрозуміла людям, але ненависна начальству. І тому вусатий керманич довго вомпиться, варується – вітати визнаного нового генія з літератури чи ні. Це ж так по-радянськи! Тонка матерія сталінізму, який зовсім не почив у бозі…

Однак дивує, смішить те, як сприйняли присудження Нобелівської премії з літератури  українці за походженням Світлані Алєксієвич, рускоговорящєй, рускопішущєй у самій Росії. Насамперед замість того, аби зазначити, що лауреат з української родини по матері, пишуть так :  за генезисом – радянська.  І це з першого рядка відгуку підкреслює, до прикладу, великий московський демократ Ал єксандр  Мінкін – «совєтськая по ражденію», читаємо. Йо му вторить глашатай від тамтешньої опозиції  Дмітрій Биков: «Звичайно, Білорусія самостійна держава і т.п., але Алексієвич сформувалася як автор і стала відома саме в радянські роки, так що ми можемо говорити про неї як про співвітчизницю».

Ніби й правильно каже, але на першому місці все-таки, замітьте, червивий, імперський «кримнашизм». «Наша - рускоговорящая» за мовою, культурою. Ще зверніть увагу на це: Алєксієвич – п’ятий з шести російськомовних лауреатів, окрім, зрозуміло, полковника КГБ М. Шолохова, «радянський письменник», котрий отримав «Нобеля» будучи в жорстких контрах з владою. Рахуйте: Іван Бунін, 1933 рік – людина без громадянства. 1958 рік, Борис Пастернак. Партійно-літературні органи змусили його відмовитись від міжнародної премії. Суть цього якоюсь мірою відображає один з чітких поетичних образів митця:

Я пропал, как зверь в загоне.  
Где-то люди, воля, свет,  
А за мною шум погони,  
Мне наружу ходу нет.

1970 рік, Олександр Солженіцин, письменник у вигнанні. 1978-ий, Йосип Бродський, ще один висланець. Тепер п’ята, якщо вона справді їхня – буцімто московітська письменниця, Світлана Алєксієвич… Хоча в це останнє я зовсім не вірю.

Уся творчість Світлани Олександрівни це якраз розвінчання радянськості. Її перша книга «У війни не жіноче обличчя», це справжній згусток болю материнства, яке найбільше страждає від совкової дебільності ладу, комуністичної забобонності, нав’язаної Кремлем. А «Цинкові хлопчики» з Афганістану хіба могли з’явитися без волі зореносної? Чи «Чорнобильська молитва» зуміла б виплодитись без повеління Політбюро ЦК КПРС, яке приймало рішення, де саме розташувати технічно недовершеного атомного  монстра? Москвичі всюди пишуть, що остання книжка Алєксієвич зветься «Час секонд-хенд». Ні, хлопці, не таке ім’я в неї. Читайте повністю: «Час секонд-хенд: кінець червоної людини». Саме червоної, себто вашої вати. Червоної утопії, яка принесла Голодомор і розв’язала Другу світову війну. Кінець червоної імперії…

Тому почасти розумію тих, хто зауважує, що білорусько-українській письменниці, яка дитинство своє, до речі, провела на моїй рідній Вінниччині, дали насамперед за відразу до «руського міра». Бо його не уловлює, не сприймає нині весь світ. Ось як пише про це сама Світлана Алєксієвич:

«Про Москві і КНДР

Я нещодавно повернулася з Москви, застала там травневі свята. Чула, як тиждень гриміли ночами оркестри і танки по мостовим. Відчуття, що побувала не в Москві, а в Північній Кореї.

Про Перемогу і порожнечу

У вогні війни згоріли мільйони, але і у вічній мерзлоті ГУЛАГу, і в землі наших міських парків і лісів теж лежать мільйони. Велику, безсумнівно, Велику Перемогу відразу зрадили. Нею заступили від нас сталінські злочини. А тепер перемогою користуються, щоб ніхто не здогадався, в якій порожнечі ми опинилися.

Про радість після повернення Криму

Мітинг за перемогу в Криму зібрав 20 тисяч осіб з плакатами: "Російський дух непереможний!", "Не віддамо Україну Америці!", "Україна, свобода, Путін!". Молебні, священики, хоругви, патетичні промови - якась архаїка. Шквал овацій стояв після виступу одного оратора: "Російськими військами в Криму захоплені всі ключові стратегічні об'єкти ..." Я озирнулася: лють і ненависть на обличчях.

Про український конфлікт

Як можна заливати країну кров'ю, вчиняти злочинну анексію Криму і взагалі руйнувати весь цей крихкий післявоєнний світ? Не можна знайти цьому виправдання. Я щойно з Києва і буквально просвітлена тими обличчями і тими людьми, яких зустрічала. Вони хочуть іншого життя, і налаштовані на нову хвилю буття й будуть за це битися.

Про прихильників президента

Навіть страшнувато розмовляти з людьми. Тільки і твердять «кримнаш», «донбаснаш» і «Одесу несправедливо подарували». І це все різні люди. 86% прихильників Путіна - це реальна цифра. Адже багато росіян просто замовкли. Вони налякані, як і ми, ті, хто знаходиться навколо цієї величезної Росії.

Про відчуття від життя

Один італійський ресторатор вивісив оголошення «Росіян не обслуговуємо». Це гарна метафора. Сьогодні світ знову починає боятися: що там в цій ямі, в цій безодні, яка володіє ядерною зброєю, божевільними геополітичними ідеями і не володіє поняттями про міжнародне право. Я живу з відчуттям поразки.

Про російських людей

Ми маємо справу з російською людиною, яка впродовж останніх 200 років майже 150 літ воювала. І ніколи не жила добре. Людське життя для неї нічого не варте, і поняття про велич полягає не в тому, що людина повинна жити добре, а в тому, що держава обов’язково має бути великою і нашпигована ракетами. На цьому величезному пострадянському просторі, особливо в Росії та Білорусі, де народ спочатку 70 років обманювали, потім ще 20 років грабували, виросли дуже агресивні і небезпечні для світу люди.

Про вільну життя

Погляньте на Прибалтику - там сьогодні зовсім інше життя. Потрібно було йнам послідовно будувати подібне нове життя, про яке ми стільки говорили в 90-і роки. Ми так хотіли дійсно вільного життя, щоб увійти з ним у цей загальний світ. А зараз що? Секонд-хенд повний.

Про нові точки опори для Росії

Ну вже точно не православ'я, абсолютне самодержавство і що там ще... народність? Це теж такий секонд-хенд. Треба шукати ці точки разом, а для цього належить розмовляти. Як польська еліта говорила зі своїм народом, як німецька еліта говорила після фашизму зі своїм народом. Ми ці 20 років перебували в німоті.

Про Путіна і церкву

А Путін, схоже, прийшов надовго. Перекинув людей в таке варварство, таку архаїку, середньовіччя. Ви знаєте, це надовго. І ще прикро, що церква в цьому бере участь ... Це не наша церква. Церкви нема.

Про Майдан

Вони там, у Кремлі, не можуть повірити, що в Україні відбувся не нацистський переворот, а народна революція. Справедлива ... Перший Майдан виростив другий Майдан. Люди зробили другу революцію, тепер важливо, щоб політики її знову не програли».

У мене є пояснення того, чому Світлану Алєксієвич не люблять ні в Мінську, ні в Кремлі. Його сформулював Джордж Орвелл: "Чим далі суспільство віддаляється від правди, тим більше воно ненавидить тих, хто її говорить". Так є і в випадку нового лауреата Нобелівської премії. На жаль… Тому книги Світлани Алєксієвич  абсолютно не для Росії, не для владного Мінська, не для совків: її книги для еліти, для людей, як вміють думати…

Восени 1984-го, коли я працював завідувачем відділом сільського господарства газети «Сільські вісті», мене відрядили на всесоюзний семінар. До Литви тоді з’їхалася пишуча братія зі всього СРСР. Показували, як розвивається прибалтійське село. На церемонії відкриття тієї наради чи семінару, де перебувало все республіканське керівництво, почали публічно представляти тих, хто і звідки прибув. І першою, точно пригадую, назвали завідувача відділом білоруського журналу «Нёман» Світлану Алєксієвич, бо її якраз напередодні прийняли до спілки письменників СРСР. Всі бурхливо вітали єдиного письменника в журналістських лавах. Якраз у ряду попереду мене підвелася молода, скромна жіночка, зашарілася, ледь помітно поклонилася… У перерві колеги обступили її з книжкою «У війни не жіноче обличчя»  за автографами. У мене книжки не було, й купити її також не було де. Я залишився без посвяти…   

***

Через відомого білоруського тележурналіста Павла Шеремета і мінських колег я знайшов кілька електроних адрес Світлани Алєксієвич, написав три листи з запитанням, де саме в Україні проводила вона своє дитнство. Відповіді не надійшло. Вона чомусь це перетоврила в таємницю...

 

Нещодавно на одному з вітчизняних телеканалів переглянув документальний фільм про відому кіноактрису Маргариту Криніцину, виконавицю ролі знаменитої Проні (Пріськи) Прокопівни  Сірко із славетної комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». Всі дійові особи стрічки-спогаду про виконавицю комедійної ролі паняночки з київського передмістя сходяться в думці про те, що мила пані була вельми оригінальною, а подеколи й зовсім таки непередбачуваною  у житті. Послухаєш, їй-право, чимсь схоже на те,  як характеризував героїню М. Криніциної  в однойменному кінофільмі незабутній Свирид Петрович Голохвостий: «В пенціонє всє науки проізошла», де «змарніла та знівечилась», витримавши там лише три місяці міщанської науки. Цю свою науковість, як стверджує він, героїня комедії завжди демонструвала «в царському саду з книжкою безпремінно, бо так приятно під дубом романа читати». Якщо вам цікаво, що саме читала вікопомна Пріська Прокопівна, називаю, цитуючи за твором: «душещипательне» — «Кровавую зведу», «Чорний гроб», «Єруслана Лазаровича…»

          Працюючи в дев’яності роки минулого століття головним редактором газети «Правда України», я був у гарних приятельських стосунках із чоловіком Маргарити Криніциної, відомим українським кіносценарисом  Євгеном Онопрієнком.Євген Федорович вельми часто приносив до редакції свої статті з історії створення багатьох кінострічок, бо сам був автором понад двадцяти відомих кінотворів. Трудився на кіностудії «Молдова-фільм», а також на кіностудії імені Олександра Довженка в Києві.

Він заходив до мене, клав на стіл свій черговий твір, і ми чаюючи, довго розмовляли про кіно, акторів, успіхи й невдачі наших кіномитців. Один із авторів сценарію відомої картини «У бій ідуть самі лише старики», Є. Онопрієнко був свого часу у близьких стосунках з відомим лицедійником Леонідом Биковим, і на моє прохання підготував для публікації в «Правді України» ряд хвилюючих розповідей про цього актора, митця, громадянина, про його славетну кіногрупу. Одне тут попутно уточню: за всі оказії наших зустрічей ми ні разу з Євгенієм Федоровичем не розмовляли про Пріську Прокопівну Сірко, роль якої виконала його дружина. Чомусь до цього образу ми ні разу не зверталися.

          Але як те в редакціях буває, свого автора ми нагородили річною передплатою газети на 1997 рік і сім’я його отримувала газету, коли Євгена Онопрієнка вже не було в живих. А саме тоді в кожному номері ми започаткували таку рубрику: «Анекдот від Проні Прокопівни». Це була коротка, але влучна сатира на відомих політиків, урядовців, керівників держави. На прояви корупції, казнокрадства. Сатира дотклива, в’їдлива і злободенна. Якби її передати в нинішньому дусі, то це б, насамперед, стосувалося щось випуску у жовто-синій обгортці, з написам «Бандерівські», цукерок фабрики «Рошен» у Липецьку, чи  перекачування другого сорока мільйонного траншу доларів США в обшори відомим нардепом від фракції «Народного фронту» під орудою міліцейського міністра А. Авакова. Поглиблення співпраці бізнес-партнерів П. Порошенка та І. Кононенка з точки зору Валентина Наливайченка щодо розкручування маховика корупції на найвищому державному рівні. Себто, те, що знаходиться в центрі уваги всього суспільства.

          Свіжий «Анекдот від Проні Прокопівни» виходив у кожному номері газети, розміщався він «у шпігелі», себто, над її заголовком, і, зрозуміло, його бачили, читали всі, хто лишень брав до рук видання. Ці влучні короткі літературні репризи на злобу дня мали надзвичайно разючий ефект. Редакційну пошту читачі буквально засипали своїми анекдотами. Але найбільше старалися самі журналісти. І не лише нашої редакції. У сусідніх виданнях, які всяко догоджали Л. Кучмі та В, Пустовойтенку, вони нічого подібного надрукувати не могли, а ось «Правда України», яка на той час була єдиним опозиційним до режиму недорікуватого пахана виданням, могла дозволити собі будь-який випад проти Банкової та довколишньої камарильї. Тим паче, що під твором не вказувалося конкретне авторство. Анекдот же ж виглядав, як витвір славнозвісної міщанки Пріськи.

          Наскільки це дієвим було для влади, може слугувати такий ось промовистий приклад. Якось ми випустили джемеля-анекдота проти голови Національного банку України, який допустив зниження курсу гривні на якісь там копійки. Мені вранці, тільки вийшла газета, зателефонував голова центробанку Віктор Андрійович Ющенко.

-Сашко, - сказав, - я Богом тебе благою, пиши по ділу, що хочеш, але не дрочи лишень на мене цю гостроязику Проню Прокопівну. В одному з найвищих кабінетів усі твори від неї глибоко аналізують до кожної букви, кожен анекдот пробують на зуба. Сиджу тепер, чекаю виклику на килим…

Запитайте пана Ющенка, певен, він підтвердить ці мої слова…

Але одного дня сталося неймовірне.

Дзвонить телефон, підіймаю трубку. Чую, що дещо спантеличена секретар каже:

-До вас наполегливо добивається на зв'язок жінка, яка стверджує, що вона Проня Прокопівна і має конче поговорити з головним редактором. Що робити?

-З’єднуй, - кажу.

Російськомовна жінка одразу кинулася в атаку на мене. Ви чому, мовляв, друкуєте мої анекдоти, а в мене не берете дозволу на їх публікацію? Я почав уточняти, хто вона є насправді. Жінка затято твердила одне й те саме: «Я – Проня Прокопівна Сірко. Мій батько Прокіп Свиридович Сірко, мати – Євдокія Пилипівна Сірко. Мій жених – цирульник Свирид Петрович Голохвостий…» Коли вона повторила це втретє, як мантру, я з жахом зрозумів, що телефонує актриса Маргарита Василівна Криніцина, виконавиця ролі в кінофільміукраїнського режисера Віктора Іванова «За двома зайцями».

-Маргарито Василівно, це ви? – сказав я примирливо.

-Я Проня Прокопівна, - почув у відповідь. – Я – Проня Сірко, від імені якої ви щодня пишете свої несмішні анекдоти, а я їх вам не затверджую перед публікацією. Ви знаєте скільки ображених людей звертається до мене?

-Але при чому тут ви, Маргарито Василівно?

-Як при чому? Бо це я і є Проня Прокопівна і ви пишете від мого імені…

-Зачекайте, Маргарито Василівно, - якомога лагідніше намагався говорити я. – У вас, мабуть, є громадянський паспорт. Якщо ми заглянемо до нього, напевне ж, прочитаємо, що ви є Маргарита Василівна Криніцина. Там же ж не написано, що ви Проня Прокопівна Сірко. Це ваш сценічний образ… Ви просто виконали роль героїні комічної п’єси Михайла Старицького. Яка, до речі, є переробленим твором Івана Семеновича Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», ще інакше її іноді називали – «Панська губа, та зубів нема».

У редакції тим часом уже стало відомо, що у відповідь на публікації анекдотів від Проні Прокопівни зателефонувала знервована актриса Криніцина, і заглянувши до мене, вслухавшись у мою розмову з читачкою, заступник головного редактора Володимир Данилович Малахов мені вже підсовував список ролей, в яких знялася пані Криніцина - у кінофільмах «Катя-Катюша», «Бумбараш», «Між високих хлібів», «Інспектор кримінального розшуку» та багатьох інших.

 У слухавку я казав актрисі, що вона не лише Проня Прокопівна, але й уособлює собою начебто й інших героїв кінострічок. Водночас це ж не дає їй права представлятися цими людьми наяву, як вона робить у даному випадку. Але пані нічого не бажала слухати. І все гнула своє. Вона стверджувала: якщо редакція, мовляв, хоче й далі друкувати анекдоти від неї, тобто Проніни Прокопівни Сірко, то потрібно привозити кожен твір їй на узгодження і підпис. А вона ще подивиться чи можна так паплюжити владу і особисто Леоніда Даниловича Кучму, нашого мудрого президента, як це робить «Правда України».

Володимир Малахов махав мені рукою, мовляв, кидай трубку, про що тут можна говорити. Але я цього не міг зробити, позаяк телефонувала дружина Євгена Федоровича Онопрієнка, мною вельми шанованого автора, талановитого сценариста. Дуже шкодував, що відомого автора вже тоді не було в живих. Він би, мабуть, міг пояснити краще за мене вельмишановній Маргариті Василівні, що високо поважаючи її талант актриси, ми зовсім не зазіхали відібрати в неї частину всенародної слави. Навпаки, тільки додавала їй ваги і значення кожною своєю новою публікацією разючих, дошкульних анекдотів від Проні Прокопівни. Результат не забарився: за станом на 1 січня 1998 року "Правда України" набрала рекордно високий тираж - 632 тисячі  передплатників! Показник гідний рекорду Гіннеса: в часи незалежності України такого накладу ніхто не мав, та й уже відомо, що ніколи подібного не матиме. На жаль...

 Ну що ж, нарешті. Ті, хто крав у два мішки з головних державних запасів, себто, бюджету, прикриваючи всі свої злодійства міцністю ними сформованого керівного блоку, який наразі називається парламентською коаліцією,  на покражі, здається, й розсварилися. І це, як на мене, найкраща новина для народу України. Чому?

                Дивіться. Вони чудово розуміли, що брешучи людям про безальтернативність так званих мінських угод, про неймовірні вигоди якоїсь децентралізації імені головного реформатора-конституціоналіста Гройсмана, насправді діяли вкрай протиправно, нахабно, антидержавно. Під чужу дудку, яка насправді була музикою Кремля. І варто було комусь перейти дорогу іншому на виході з награбованим із грошесховища, як глава уряду заявив. Мовляв, для чистоти процесу змін у Конституції, належить провести всенародний референдум.

                На протилежному березі річки влади це оцінили, як постріл у спину обопільному чудовому злодійському ходу, який тривав уже більш як півтора роки. Перш, ніж сказати, чим відповіла і на скільки потужно протилежна сторона, зауважу, чому, власне, Яценюк та його бригада випустили отруйну стрілу саме тепер.

                Звичайно, недільну заяву прем’єр-міністра в його оточенні надзвичайно ретельно, гадаю, продумали. Їм було зрозуміло, що авторитет глави держави і його команди нині знаходяться в оцінці народних мас на найнижчому, критичному рівні. Тільки ліниві не критикують так звані «мирні ініціативи» Порошенка, які насправді є не чим іншим, ніж відвертою грою на полі Путіна проти територіальної цілісності України, її суверенітету, проти свого народу, який несе непомірні втрати у конкретних боях в Донбасі. Ганебна брехня в усьому, буквально на кожному кроці з уст президента. Ось приміром, на січневій, уже нинішнього року прес-конференції він, і оком не змигнувши, голову НБУ Валерію Гонтарєву називає найкращим банкіром світу (мабуть, за те, що створила для приватного банку Порошенка-Кононенка медові умови з дармового грошового навару, позаяк здатен все оцінювати лише за критерієм власного збагачення). Прес-конференція відбувалася і ці слова прозвучали, зауважу,  14.01.2015 р. Минає лише тиждень, 21 січня на світовому форумі в Давосі оголошуються результати репутації банківської системи, і повідомляється, що банківська система України найгірша у світі. Так і заявлено! Серед 144 держав, Україна зі своїми платіжними установами зайняла ганебне 140 місце. Ось вам офіційний доказ вищесказаного – тисніть сюди.

                Відповідь БПП на заяву Яценюка про референдум була негайною. З трибуни парламенту, прем'єру і «Народному фронту» відписали: нумо, прозвітуйте про зроблено перед правлячою коаліцією. Тобто, до бар’єра! Оскільки за два роки правління А. Яценюка, за його правління в двох урядах, він жодного разу не тримав звіту про зроблене. Буцімто святіший за самого папу римського. Мовляв, як хочу, так і хазяюю, куди бажає і кому заманеться народні грошики роздаю. Чи давно було, що під ранок, коли «затверджувався» бюджет на 2016-ий, у сесійній залі, хтось з народних депутатів вигукнув: «А що це за 26 мільйонів гривень окремим рядком на благодійні цілі?» Кисло поморщившись, добродій А. Яценюк неголосно пояснив, мовляв, попросили мільйон доларів США на проведення конкурсу пісні. «Добре, викидаємо…», - сказав, упіймавшись на оборудці...

                Таких «музичних бліх» за рахунок народу можна віднайти багато в діяльності Кабміну часів мудрого Яценюка. Через це уряд так панічно боявся парламентської трибуни для звіту. Минулого разу, щоб уникнути його був розіграний навіть сценічний трюк з виносом А. Яценюка О. Барною до зали. І ось нарешті якась серйозна чвара на владному Олімпі й потягла Яценюка на ешафот.

Ви ж погляньте, в обох зграй, які довели країну за рекордно короткий строк до повної руїни – економічної, політичної, військового протистояння, зовнішньо репутаційної оцінки за кордоном, головний метод уразити суперника –закликати до суворого виконання стандартів верховенства права. Значить, кожна з сторін, хазяюючи на своїй території, діяла вкрай протиправно, злісно порушуючи Конституцію і закони України, маючи в запасі контраргумент, що опоненти творять подібно. Все це загалом однозначно доводить: правили обидва клани по-бандитськи.

                Чи означає це, що пора співати похвалу періоду правління щоденної гризні за часів незабутнього дуету Тимошенко-Ющенко. Коли один в одного вожді та лідери викрадали літаки, а Путін, під злобливе хіхікання прем’єр-міністра  називав главу української держави мазуриком?  Навряд чи.

                Розбрат у бандитському лігві, погодьтесь, усе-таки краще, а ніж злодійська спайка, кругова порука. Оскільки, як бачимо арбітром у їх розборках стають, як не дивно, Конституція і дотримання чинного законодавства. Не воювати ж їм зі зброєю, з використанням послуг кілерів. Між ці фортифікаційні береги, які виникли, найкраще було б завести нині миротворчу місію… опозиції. Української, підкреслю, справжньої патріотичної опозиції. Але де ж її взяти в знову геть таки прогнилому, начиненому зрадниками регіоналами парламенті? Такої  конструктивної сили в нинішньому українському парламенті не існує. Тому ситуацією повинно скористатися громадянське суспільство. Його структури мають довершити справу виведення бандюків у владі на чисту воду. І закрпіти назавжди такий пріоритет. Якщо ж потрібні зміни в Конституції, то їх належить справді таки проводити виключно через всенародний референдум, особливо ж щодо проблем з підтвердження унітарного устрою  держави, замість придуманого в Кремлі зламу цієї моделі способом брутального підштовхування нас відповідно до неофіційних забанок-ініціатив Путіна-Меркель-Олланда та й Порошенка з  впровадженням якогось дикунського особливого статусу для окремих районів Донбасу. Те ж саме має відбуватися стосовно цілком законних вимог щодо регулярного звіту уряду, звіту глави держави перед парламентом і народом за вчинення дій подібних до ухвалення в тісному колі Путіна і його прихильників так званих мінських угод, які насправді стали справжнім удушливим  зашморгом на шиї України.