Профіль

Korpys333

Korpys333

Україна, Київ

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Korpys333

Korpys333

Цю істрію повинні знати всі українці - 3 (Закінчення)

  • 09.10.23, 22:40
Аби закінчити з образом Шевченка, ще кілька слів обмовлю про шапку й кожуха Тараса Григоровича. Один Івано-Франківський режисер пояснив, чому, власне, нашого генія найбільше зображають саме у цій зимовій одежині, котра його, молодого ще чоловіка, перетворила на справжнього мудрого з вигляду діда. Мовляв, Шевченко у житті був жартівником, весельчаком, і як би тепер сказали - "приколістом". Одного разу, коли він з друзями йшов по Петербургу, хтось подав ідею сфотографуватися. Тарас завагавшись спершу, все-таки погодився, але позаяк був зодягнений, казати б, недостатньо вишукано для увіковічнення свого образу, з усміхом висунув таку умову. Бажає постати перед знімальним апратом лише у... кожусі й каракулевій шапці, які нещодавно придбав. Хоч була тепла пора року, всі були легко одягнені. Як же ж можна було не догодити жарту самого великого Шевченка. Привезли йому друзі не по сезону карикатурну його зодяганку. Так і вийшов він на знаменитому фото один-єдиний у дорогій каракулевій шапці і довгополому кожусі. В образі мудрого вусатого діда. Ця світлина найбільше чомусь завжди подобалася скульптуром, які наперебій зображають саме таким великого бунтаря і Пророка.
Комітет зі спорудження пам’ятника оголосив, що орієнтовна вартість монумента складе приблизно четверть мільйона доларів США. Зрозуміло ж, у цінах початку шістдесятих років минулого століття. За дуже короткий строк на рахунку КПШ виявилося понад… 350 тисяч. Українці з усього світу переказували й переказували кошти на увіковічнення пам’яті свого національного Пророка і Батька. Вони хоч у такий спосіб намагалися прилучитися до святої справи пам’яті Тараса Шевченка.
Тим часом у Москві партійні бонзи кусали лікті і все намагалися заблокувати грандіозну подію єднання українців. Вони враз заявили, що в червонозоряній столиці також відкриють пам’ятник Шевченку. І зроблять це раніше, ніж у Вашингтоні. Звичайно, за бюджетні кошти це робиться швидше! І їхній Шевченко, мовляв, на 75 сантиметрів буде вищим, ніж в американській столиці (висота фігури Кобзаря в США складає 4 метри 25 сантиметрів). Погодьтесь, це вже виглядало зовсім по-дитячи…
Нарешті, зрозумівши, що й це не вплине на розмах подій в українській діаспорі, з радянського посольства прийшла депеша з повідомленням, що делегація совецьких українців бажає взяти участь у торжестві відкриття монумента, покласти до монументу вінок разом з усіма делегаціями. Українці США відповіли: тільки самостійно, після торжеств – будь ласка…
Так, власне, воно і сталося…
Грандіозне дійство відбулося 27 червня 1964 року. За деякими даними в церемонії відкриття пам’ятника взяло участь понад сто тисяч українців, які з’їхалися до столиці США з усіх куточків планети, куди розбрелися представники нашої нації, гонимі вихорами війни і комуністичних переслідувань, передусім, борці за незалежність, суверенітет Української Народної Республіки. Це була імпозантна, величава українська маніфестація – від монумента Вашингтону до стіни пам’яті Тарас Шевченка, незабутня доба національного підйому, вдячності Кобзарю, гордості за його.
Виступаючи на торжестві з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, 34-ій президент США Дуайт Айзенгауер, зазначив: «Щоб змогти з успіхом принести світові мир з волею і справедливістю, ми мусимо збільшити наші спільні зусилля, щоб люди по всьому світі краще усвідомлювали, що тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя й самовиявлення. Шевченко жив цією правдою і її навчав. Відкриваючи цей пам'ятник Великому Українському Поетові XIX століття, ми заохочуємо сьогоднішніх поетів в Україні, у Східній Європі і в усьому світі включати в їхні поезії прагнення людства до волі, до самовияву, до національної незалежності та до волі для всіх людей…»
На постаменті Кобзарю у світовій столиці демократії і свободи українці написали: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року…»
Зроблено величезний крок до єднання всіх українців світу. Це був символічний відрив українця Тараса Шевченка від Москви. Очільники Кремля зі шкури лізли геть, намагаючись і випередити відкриття подібного постаменту Кобзарю у своїй зореносній столиці, і зробили його дещо вищим за американський.
Смішно про таке навіть говори, але факт є факт. Коли Микита Хрущов дізнався, що не зважаючи на всі потуги його біснуватих ідеологів, усіх мастей шпигунів і провокаторів закон США №86-749 відмінити не вдасться і пам’ятник Т. Шевченку таки з’явиться у Вашингтоні, наказав форсувати всі події в Москві, аби за будь-яку ціну випередити українців діаспори в Америці, відкрити московський монумент Тарасу Григоровичу раніше, ніж у США. Ето же так по-рузькі – біть впєрєді!!! Відтак, роботи на Кутузовському проспекті, на побережжі Москва-ріки, закипіли і вдень, і вночі. За цією неймовірною поспішністю, розгардіяшем ніхто й не звернув уваги на зауваження Максима Рильського та Павла Тичини, котрі стверджували, що російські скульптори придумали для нашого національного Духа якусь дивну, несусвітню одяганку – шинель-крилатку, яку геніальний українець ніколи не носив. Навіть, мабуть, і не зодягав у своєму короткому житті. Але ординці-завойовники завжди мислять по своєму. Вони вважали Шевченка своїм – рузькім чєловєком. А какой, скажітє, рузькій без шінєлі. Он без нєйо і не воспрнімаєтся…
Московська Вікіпедія нині з гордістю повідомляє, що в Москві пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку було відкрито 1964 року на вісім (!) діб раніше, ніж у Вашингтоні. Ні, панове москалі, помиляєтесь: не на вісім діб, а на всі сімнадцять. Бо у Москві торжества відбулися 10 червня, в у Вашингтоні – 27-го!
Одначе, як не дерися, а з їжака не буде бика. Позаяк, уся світова преса писала хвалебні оди про події саме у Вашингтоні. Американські газети, радіо і телебачення у своїх звітах про відкриття монументу не без деякого здивування відзначали той факт, що вся молодь, одягнена у вишиванки, не кажучи вже про людей старшого віку, спілкувалася виключно «слов’ян¬ською мовою». Навіть «Вашингтон пост», котра до того багато бруду вилила щодо здійснення задуму українців американської діаспори змушена була визнати, що подібного велелюддя, захоплення і радості величезної кількості людей з нагоди відкриття монументу не було у США з часів відкриття Монумента Вашингтону – 4 липня 1848 року. І тому вельми символічним було, що марш десятків і десятків тисяч українців всього світу 27 червня 1964-го розпочався саме від Національної алеї столиці США, де увіковічнено 169,3-метровим обеліском пам’ять Джорджа Вашингтона, на якого молився свого часу наш Кобзар, до пам’ятника Тарасу Шевченку. І все це стало незаперечним фактом мобілізації величезних потужностей українців у світі.
«Копаючись» у дріб'язках і абищицях того далекого торжества, можна, звичайно ж, знайти і чимало недоробок і прогалин в організації заходу. Критики подій 27 червня у заокеанській столиці, до прикладу, знайшли за недолік те, що українська діаспора не зуміла переконати тоді діючого главу Білого дому Ліндона Джонсона, аби саме він перерізав урочисту стрічку нового монументу. Через надмірну завантаженість справами, президент США не мав спромоги навістити торжество. Дехто проперчував відомого українського поета Євгена Маланюка, який навідріз відрікся від пропозиції КПШ почитати свої поезії про Кобзаря при відкритті монумента. Писалося, що слово на торжестві чомусь не надали нікому з відомих літераторів, представників української культури, які надзвичайно багато зробили і роблять для об’єднання українців за кордоном і в самій Україні.
Знаєте, все це дрібниці, які не мають абсолютно ніякого значення для великої справи, яку все-таки вдалося звершити майже 54-и роки тому. І тому – Слава Україні! Героям Слава!
***
Як воно уже незбагненно далеко, залягло навічно в архівах життя, пам'яті те 16 травня 1994 року, коли з групою українців побував я у Вашингтоні, поклонився пам'ятнику нашому національному Батьку - Тарасу Григороовичу Шевченку. На світлині я другий ліворуч, у білій сорочці з краваткою і в легкій куртці. Ще чубатий і темноволосий... Серед присутніх був і тодішній віце-прем'єр-міністр України Юлій Іоффе, він стоїть за спиною у мене, поруч знаходиться невідома мені група молодих людей із України...

Korpys333

Korpys333

Цю історію мають знати всі українці - 2 (Закінчення статті)

  • 09.10.23, 22:30
Загалом, ідея українців Америки була непереможною, позаяк базувалася на ряді важливих, серйозних аргументів. За всю тоді вже восьмидесятилітню історію перебування на американському континенті етнічна група українців за тисячі кілометрів від рідної сторони збереглася, утвердилася, як монолітне ядро, як єдина національна сила насамперед завдяки ідейному духові Пророка Шевченка. Його волестверджуючої снаги, закладеної в невмирущій поезії діда Тараса. Вона – немовби цемент у фундаменті історії і сучасності. Хто ж іще у світі, як Батько Кобзар міг так сильно сказати:
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…
На чужбині саме дід Тарас став натхненником національного відродження українців. Його душею, духом і навіть обличчям. Твори Шевченка сторіччями пов’язують людей у заокеанській стороні. А щорічні 9 березня, святкування нових і нових роковин Кобзаря є в середовищі наших людей порою справжнього громадського піднесення. Великою об’єднавчою силою. Тому нічого дивного, швидше навіть стало закономірним те, що велика, могутня українська громада, яка перетворилася в окрему національну общину, впливову силу в США вирішила віддячити своєму пророку, увічнити пам'ять про нього достойним пам’ятником, до того ж на землі, де здійснилося чимало з ідеалів про котрі мріяв, до віри в які закликав безсмертний поет і натхненник наш.
Не дивно, що українці забажали мати пам’ятник Т. Шевченку саме у Вашингтоні, позаяк на початок шістдесятих років минулого століття це місто стало своєрідною політичною столицею вільних народів світу. Як у минулі століття і тисячоліття всі дороги вели до Риму, так вони п’ятдесят з лишком літ тому всі уже простягалися до американської столиці. Не зважаючи на те, що кремлівські вожді всяко надували щоки, Вашингтон однозначно став центром Вселеної. Спорудивши монумент своєму Бояну в заокеанській наймогутнішій столиці світу, представники нашої славної діаспори мали на меті звеличити не лише Тараса Шевченка, а й саму неньку-Україну, її унікальний і трудовий народ. Показати себе не розрізненою масою, а достойним великої уваги і пошани Великим народом. Непримиренна ж боротьба українців за місце для Шевченка на американському континенті з московською метрополією продемонструвала усім на Землі нестримне прагнення українців до Волі, до Свободи, Незалежності, Суверенності. І те, що вони виграли цей поєдинок, було доказом того, що можна лупати, кришити цю буцімто неприступну глибу – Радянський Союз.
Але й Москва не бажала миритися зі своєю поразкою. Посольство СРСР у США розповсюдило «Звернення до українців, до всієї української громади в Сполучених Штатах Америки, до Комітату пам’ятника Тарасові Шевченку в США». Починалося воно, що називається, «за здравіє», а закінчувалося відвертими прокльонами на адресу «окремих людців», котрі, мовбито, «пробують використати світле ім’я Шевченка в своїх брудних політичних цілях», «норовлять привласнити світлий образ поета-бунтаря». Одне слово, використано весь замшілий консеквентний інструментарій, зрозуміло ж, із арсеналу іржавої комуністичної пропаганди. При цьому ж хвальковито стверджувалося, що великому Кобзарю в СРСР, в Україні, зокрема, теж, мовляв, ставляться пам’ятники, створюються музеї. Масово видається його творча спадщина. Здійснюються заповіти поета-революціонера. Що насправді було грандіозною брехнею, оскільки твори перевидавалися з великими купюрами, окремі з них і далі залишалися під цензурною забороною. А той, хто відважувався бодай частково розкривати тогочасне соціальне і національне поневолення, чим була переповнена радянська дійсність, опинявся в тюрмах і на Колимі. Сибір продовжувала активно і цілеспрямовано «засіватися» кістками і черепами українців.
Знаєте чиї наймення стояли під цим радянським апаратним пасквілем? Штатних, казати б, весільних генералів тієї глибоко радянської пори - Максима Рильського, Павла Тичини, Бориса Патона, Павла Вірського, Левка Ревуцького, Бориса Гмирі, Дмитра Павличка. І по сьогодні не до кінця зрозуміло, як добирався цей стос прізвищ на підкріплення публічного наклепу – чи такі «звернення» справді підписували названі вище люди, чи їхні прізвища звично, навіть без попередження заносили до чергового регістру «авторів» у Москві, на Старій площі, у ЦК КПРС, але я, принаймні, ніде й не чув і не бачив, того, щоб хтось із «підписантів» будь-коли зрікався свого ганебного авторства. Хто бажає встановити істину, поставте ці питання живим ще нині Дмитру Павличку чи Борису Патону, який ось-ось буде святкувати своє сторіччя - 27 листопада 1918 року.
Тут ми з вами, друзі, підходимо до вияснення вельми важливого питання всієї оказії в заокеанській історії – хто має споруджувати пам’ятник Кобзарю, як він має виглядати?
Тієї пори в Сполучених Штатах мешкав і користувався всесвітньою славою кращого майстра монументального мистецтва український та американський скульптор і художник, один із основоположних родоначальників кубізму в скульптурі, дійсний член Американської Академії Мистецтв і Літератури Олександр Архипенко. Уродженець Києва, український патріот по духу, Усі новітні течії в своєму жанрі мистецтва ним були освоєні і використовувалися на практиці. Мабуть, найлегшим способом вирішити проблему зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченку було доручити всю цю справу звершити саме Олександру Порфировичу. Але ж бачили, яке професійне, авторитетне журі зібралося у КПШ. Воно й відкинуло всі намагання спростити процес добору авторства на монумент, прийняло рішення – переможця має визначити лише конкурс!
Олександр Архипенко запропонував свою версію розв’язання проблеми. Він, мовляв, підготує два проекти мистецького комплексу: один з зображенням реального генія, інший – абстрактної фігури, що передаватиметься через образи з творчості поета. Але один з варіантів повинен обов’язково бути затверджений КПШ, прийнятий до виконання скульптором. Це виходило, як у знаменитій байці: або ви, діду, їдьте в ліс по дрова, а я залишуся дома, або я валятимусь під грубкою, а ви мандруйте по сухостій!
Журі відмело цей варіант спорудження монументу – нікому ніяких преференцій, усе має розсудити тільки рівноправний конкурс проектів! І справді ж бо, як КПШ міг затвердити проект, як пропонував це зробити Олександр Порфирович, навіть не побачивши його. Мовляв, довіртесь мені, моєму таланту. Це виглядало зовсім по-дитячому. Люди в журі розуміли, що за їх спиною мільйони українців по обидва боки океанів, і тут було, м’яко кажучи, не до жартів.
Конкурс незабаром відбувся. В ньому брали участь сімнадцять митців, без О. Архипенка, на жаль. Він вирішив самоусунутись від цієї олімпіади. Мабуть, із гордощів, фанаберства. Бог тут йому суддя. Але ж чи могло, скажіть, бути інакше у нас, українців, де кожен знавець у всіх справах і може судити, коментувати, вивищувати своє «я» над усіма іншими, ні з ким і ні з чим не погоджуватись?
У відкритій, публічній олімпіадіна переміг проект Леоніда Молодожанина (1915-2009), творчий псевдонім якого «Лео Мола», член Королевської академії наук Канади із Вінніпеґа. Студіював своє скульптурне-мистецтво у Відні, Берліні і закінчив Ака­демію Мистецтв у голландській Гаазі. Вигнанець з України, родом походив із Полонного, нині Хмельницької області. Великий майстер своєї справи. Автор багатьох уже знаменитих скульптурних робіт, які були відомі у світі.
Після подолання цього бар’єру, постав інший: а як має виглядати наш геній? У якому віці його варто зобразити – молодим, з вусами чи без вус, у шапці чи простоволосим, коли сидить чи у повен зріст? А, можливо, молодим, енергійним? Він же ж був, як пригадували, розповідали у своїх мемуарах ровесники виглядав вельми примітним серцеїдом, недоторканні аристократки від нього втрачали розум, не проти були навіть народжувати дітей. Ба, більше! Дехто навіть розживався на потомство по завершенню дев’яти місяців після прискіпливого «малювання» художником Шевченком портрету пані-господині. Таким він козарлюгою виглядав/видавався, наш мудрий Тарас! Що ж тут скривати: життя є життя!
Лео Мола вирішив зобразити Кобзаря… молодим. Не в традиційній каракулевій московській шапці, як це було повсякчас, не в набридливому вже кожусі. Ніяк не мудрим дідом, бо ж який він був старик, якщо помер лише у 47 літ?! Не спохмурений, невеселий бунтар.
Молодожанин шукав поетичний, романтичний образ Шевченка у пору найвищого розквіту творчих сил генія, а це означає в 1845-1847 роках. З тієї пори залишився лише автопортрет Тараса пори сорок п’ятого року, на якому він зображений ну, якимсь зовсім юним. Думаю, багато з вас, друзі, пам’ятає цей офортний портрет із свічкою. Але навряд чи цей занадто молодистий образ міг би тримати всю композицію у центрі американської столиці, коли стояло завдання зобразити автора революційних поем і закликів до боротьби всього багатомільйонного народу українців вподовж століть. І стало зрозуміло, що Лео Молу належало самому створити під це романтизовану, ідеалізовану креативну фігуру натхненника і організатора мас. Який би, зрозуміло, сподобався, причарував усіх. Це мав би бути образ повний динаміки й енергетики розкутих сил.
Чи знайшов таким свого Тараса пан Молодожанин?
Однозначно відповісти важко. Відомий український письменник Іван Кошелівець (1907-1999), він же літературознавець, мемуарист, громадський діяч, а попри все, і на це звертаю особливу вашу увагу, пані й панове, чоловік лауреата Державної літературної премії імені Тараса Шевченка за 2018 рік Емми Андієвської (так-так! Їй 19 березня виповниться 87-м!), взагалі не сприйняв образу вашингтонського Шевченка роботи Лео Мола. Він, що називається, розніс у пух і прах роботу Комітету зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. За його однозначним переконанням монумент, звичайно ж, мав би створити лише Олександр Архипенко. Мовляв, імені великого майстра було б достатньо для того, щоб було зрозуміло: у Вашингтоні стоїть гідний великої уваги міотйонів людей пам’ятник Тарасу Шевченку.
Чесно кажучи, не думаю, що це справді так. Буває, що й генії помиляються…
Але підемо далі. Вельмишановний Іван Максимович, який, до речі, мешкав, як емігрант, у Мюнхені, писав, що пан Лео «вистругав чистенького панка, які по всьому світу стоять на п’єдесталях на честь заслужених діячів дев’ятнадцятого століття». І. Кошелівець не заспокоївся й на цьому, писав далі: «…вийшла (замість пам’ятника – О.Г) безлика стандартна заготовка, придатна на всі випадки, якийсь недоросток з по-дурному випнутими грудьми, що удекоровані камізелькою в ґудзиках. О, ці ґудзики! Ще при житті мав поет з ними клопіт, і різьбар так любовно їх випрацював, наче б у них інкарнувався геній Шевченка. Якби надіти цій бронзовій постаті шапку з музею Фонтенебльо, можна б написати на п’єдесталі — «Наполеон»; а так, без шапки, ще простіше: з таким самим правом, як Шевченка, можна підписувати кожного — від Байрона до першого-ліпшого російського «разночинца».
Хтось із критиків статури Шевченка у Вашингтоні написав, що там наш поет дев’ятнадцятого століття (!) буцімто дуже схожий на… секретаря райкому партії. Буквально це звучало приблизно так: вийшов радше якийсь прототип сучасного секретаря райкому, який у свій час готував ґрунт для комунізму, пильнував, щоб, борони Боже, який українець не скривдив російського держиморду, а якби дожив дотепер — у молитовній екстазі підписався б під дискримінаційною програмою «злиття націй».
Це ж треба додуматись до такого порівняння! Воно явно надумане. Позаяк скульптор Молодожанин хоч і походив родом з України, він у своєму житті, здається мені, і в очі не бачив жодного секретаря райкому партії наживо. Бог милував. Просто Лео Моло замолоду покинув наші краї, до царату в Україні секретарів райкомів, навчався у Відні, Берліні, зріле життя проводив у Вінніпезі. Так що це банальні фантазії... Подібне звинувачення – не відповідає змісту. У травні 1994-го мені довелося побувати, покласти квіти до фігури Тараса Григоровича у головній заокеанській столиці. Я побачив красивий достойний величі і натхнення монумент. У образі Кобзаря - композиційну єдність форми та змісту. Без банальної пози, з власним, неповторним характером. Ні, це був не традиційний для зображення Т. Г. Шевченка, вусатий дід, якого і досі бачимо повсюдно. На постаменті постав молодий, енергійний великий поет, наш геній. У русі, в пориві. Яким, либонь, і був у житті. І були у нього, звісно ж, на своєму місці… ґудзики. А що йому без ґудзиків належало ходити, даруйте, штани у руках носити?
(Продовження буде).

Korpys333

Korpys333

Цю історію повинні знати всі українці (Початок статті)

  • 09.10.23, 22:20
Усі велетенські справи, як відомо, починаються з ідеї. Не виняток і ця. Вона немовби насінина, з котрої виросла велика справа, яка нині відома на весь широкий світ.
У суботу, 23 червня 1956 року, щоденна україномовна газета США «Свобода, на своїй другій шпальті розмістила листа заокеанського гостя Америки Івана Дубровського, озаглавленого «За пам’ятник Т.Г. Шевченку у Вашингтоні». Він скромно вмістився у кінці полоси. В ньому (бережно зберігаю стилістику і пунктуацію того далекого часу) говорилося:
«Коли людина приїздить до іншої країни чи навіть іншо­го міста та ще й перший раз, то зрозуміло, що для ново­прибулого все в тій країні і місті нове, небачене, а тому цікаве, захоплююче, іноді навіть вражаюче. Подібне пережив і я, огля­даючи Ню Йорк з його велетнями-будинками, з його специфічним рухом і темпом життя; Вашингтон, який справедливо можна назвати містом-парком, містом чудо­вих пам'ятників великих постатей минулого Нового і Старого світів.
Прибувши до Америки всього кілька тижнів тому з іншої частини світу, Австра­лії, і оглядаючи світову сто­лицю, парки і пам'ятники, я звернув увагу на досить ці­каве явище, що може й зму­сило мене написати цю ко­ротку замітку і висловити свої думки на цю тему. Кілька днів тому довелося мені оглянути один з парків Вашингтону, в якому стоять пам'ятники Жанни Д'арк і другий — Данте. Читаю на­пис на першому: „Цей па­м'ятник дівчині-героїні пода­рували жінки Франції американським жінкам». На пам’ятнику Данте написано, що його подарували італійці. Коли я оглянув ці величні монументи, мені прийшла думка: а чому десь в цьому чи іншому парку Вашингто­ну нема пам'ятника Україн­ському Данте — Тарасові Шевченкові, подарованого українцями для столиці віль­ної землі Вашингтона?
Загальновідомо, як високо цінив Шевченко американсь­ку свободу і великого борця за неї, першого президента Джорджа Вашингтона, що з такою любов’ю він висловив в одній із своїх поезій:
„ ... Коли
Ми діждемося 'Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись!"
Цей вірш на пам'ятнику Коб­зареві в англійській і укра­їнській мовах став би симво­лом не лише духового взає­морозуміння між свободолюб­ним американським і україн­ським народами, але й символом зближення в спільній боротьбі з світовим ворогом — московським імперіаліз­мом у його Комуністичній формі сьогодні.
Менше як за п'ять років українці в усьому світі від­значатимуть 100-ліття з дня смерти великого пробудителя Української Нації; і саме поставлення пам'ятника йо­му в ту річницю в світовій столиці було б не лише щи­рим вшануванням пам'яти Поета його земляками, але й виходом українства на широ­кий світовий шлях культур­них зв'язків з вільним світом. Якщо ми не зробимо цього, то за нас можуть зробити „наші землячки" з московсь­кого Кремлю, як це вони зробили в Канаді, як опові­дав мені знайомий. Я глибоко переконаний, що на цю справу не завагається внести свою пожертву кожен українець, не лише в Амери­ці, але й в інших країнах по­селення. Мені здається, що цією справою мали б зайнятися наші наукові установи: УВАЙ і Наукове Т-во ім. Шев­ченка та Український Кон­гресовий Комітет, створивши Комітет будови пам'ятника Т. Г. Шевченкові у Вашингтоні з визначних науковців, мистців та громадських діячів.
Всі можливості для цього є, треба лише доброї волі всіх, і я переконаний, що величний монумент Кобзаря у Вашингтоні буде.
Ів. Дубровський »
Лист цей став зачином до великої справи. Через деякий час ідею підхопив Український народний союз (УНС), організація, до якої входили сотні тисяч наших громадян, які опинилися в вимушеній еміграції у США, а за тим і в Канаді. Її головний уряд, до складу якого входило 28 найбільш авторитетних осіб, видав постанову про організацію підготовчих робіт зі спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку. Цей документ 1958 року затвердила 24 конвенція УНС, іншими словами – представницький з’їзд цієї потужної громадської організації. Справою українців усього світу став благородний помисел – спорудити у столиці світової демократії монумент нашому безсмертному Прометею.
До благородної справи підключився Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Очільник його професор Лев Добрянський, здавалося, цим тільки і займався. Зранку й до пізньої ночі він жив образом Тараса Шевченка на американському континенті. В необхідності такого пам'ятнику переконував конгресменів і сенаторів, незалежно від того, до яких партій і віросповідань вони належали.
А в лютому 1959-го американський сенатор від штату Нью-Йорк Джекоб Джевітс запропонував сенатові США ухвалити закон у справі вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Подібний проект зареєстрував у палаті репрезентантів США конгресмен Алвін Бентлі. Роком пізніше Пала­та репрезентантів і Сенат США схва­лили згадані резолюції, а 13 вересня 1960 року (не забуваймо ж цю дату, пані й панове!) тодішній 34-ий президент США Дуайт Айзенгауер (1890-1969) поставив під ними свій підпис і тим самим перетворив їх у публічний Закон 86-749 Сполучених Штатів Америки. Так українці Америки буквально пронесли на свій континент світлий образ нашого Кобзаря, провчивши нахабних і брехливих московітів, які з усіх сил противилися цьому!
Буквально на крилах піднесення українська діаспора за океаном утворює Комітет зі створення пам’ятника Тарасові Шевченку (КПШ). Очолив його професор Р. Смаль–Стоцький. Пан Роман – син відомого українського мовознавця, педагога, першого теоретика українського віршування, посла Петлюри у Празі Степана Йосиповича Смаль-Стоцького. Роман Степанович, як і батько його також мовознавець, але ще більш активний політичний боєць, дипломат, Надзвичайний посол і Повноважений міністр УНР у Берліні (1921- 1923). На американському континенті - тривалий час голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Незаперечний авторитет у всіх українських справах за океаном. Співголовами цього Комітету стали також президент Української вільної академії наук, письменник, славіст, історик української літератури Юрій Шевельов та все той же одержимий професор Лев Добрянський. Серед членів Комітету був і український письменник Улас Самчук.
Загалом до КПШ входило одинадцять осіб, шість із котрих – українці. Якщо персонально, то ось вони - П. Андрусів – український художник, живописець, іконописець; Володимир Міяковський – український літературознавець, історик-архівіст; Дем’ян Горняткевич – іконописець, мистецтвознавець, дослідник історії українського мистецтва, історик церкви; Антін Малюца – український живописець, графік, художник-монументаліст, мистецтвознавець; Аполлінарій Осадца – відомий український архітектор у США і Улас Самчук – письменник, журналіст, публіцист, член уряду УНР у вигнанні. Та пятеро американців - Г. Д. Клерк, колишній голова Комісії Мистецтв у Вашингтоні; Доналд де Лю, скульптор; Роберт Б. Гейл, куратор Метрополітанського Музею в Нью-Йорку; Е. П. Дженевейн, президент Американського товариства скульпторів; Ерік Ларсен із Департаменту мистецтв Джорджтавнського університету. Погодьтесь, вельми солідна мистецька комісія, авторитетна публіка, котра навряд чи схибить при виборі проекту монументу.
Комітет по Шевченку зумів на користь створення пам’ятника головному Бояну українського народу прихилити думку чотирьох (!) ще живих тоді президентів США.
За місце Тарасові Шевченку, українському мудрецю, патріарху нашої словесності під сонцем Америки боровся Гаррі Трумен (1884-1972) – 33-ій президент США (1945-1953), котрий, до речі, став почесним головою Комітету зі спорудження пам’ятника українському Кобзарю. Однозначно висловлювався повсюдно за увіковічнення пам’яті співцю народові, який був гнаний і переслідуваний московітськими шовіністами. Ще один екс-президент СЩА Дуайт Айзенгауер публічно відкидав усі кремлівські фантасмагорії щодо ворожості Шевченка до інших націй і народностей. А знаменитий Джон Фітцджеральд Кеннеді (1917-1963) встиг, за два місяці до своєї трагічної загибелі, сказати своє вагоме слово на підтримку створення місця поклоніння українському Пророку у Вашингтоні. Ви ж тепер, напевне, запитаєте мене: а хто ж був тим четвертим президентом США, хто благословляв появу у головній столиці американського континенту бронзового образу мудрого українського Батька, символу нашої національної ідентичності? Це – Ліндон Бейнз Джонсон (1908-1973) – 36 президент США. Ось як він мудро висловився про нашого поетичного натхненника:
«Він був більше, ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права й волю людей».
Заради справедливості зазначу, що пам’ятник Шевченку у Вашингтоні мав стати ч е т в е р т и м монументом на американському континенті. Пам’ятники українському Кобзареві до цього були вже встановлені у місцях масового поселення українців - Клівленді (США), на Союзівці – північній частині штату Нью-Йорк і в Вінніпезі – Канада.
Проти цього люто виступала Москва. Як же ж могло бути інакше? У білокам’яній та зореносній вважали, що Україна це її вотчина, українці споконвічні раби московії, тому ніхто з тієї землі немає права бути виділений увагою без дозволу метрополії. Кремль навіть перейшов до нахабних і безапеляційних нот протесту від імені посольства СРСР у Вашингтоні, скеровуючи їх до Державного департаменту США. Цими брудними пасквілями безпосередньо займалися недолугі московські посли за океаном, відомі українофоби Георгій Зарубін та Міхаїл Меньшіков. Вони, до прикладу, стверджували, що викуплений з неволі колишній селянин Тарас Шевченко був начебто злісним ненависником католиків, православних, поляків, росіян та євреїв. Нищівно публічно знущався з них. І звести йому монумент у Вашингтоні, мовляв, означатиме наругатися над пам’яттю минулих поколінь.
Що тут скажеш? Наяву чисто російська фішка – безцеремонно і нахабно брехати, дзяволити у всі дзвони, аж до того, щоб самим вірити в цю несусвітню єресь.
Своєрідним центром протидії увіковічнення пам’яті нашого правічного Духовного Поводиря стала, як не дивно, відома ліберальна газета «Washin­gton Post». Це, не важко здогадатися, напевне, була добре проплачена з Кремля за організацію кампанія проти благородного задуму українців. Брудні статті – одна за одною вилітали на шпальти цього видання, як отруйні млинці. Наступ вівся агресивно і вельми наступально. У цій чорній грі проти наших патріотів чи не першу скрипку грало тодішнє Представництво Української РСР при ООН. Воно договорилося навіть до того, що, начебто, американські українці спорудженням пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку бажають не просто возвеличити свого народного співця на заокеанській землі, а посилити, якнайбільше роз’ятрити холодну війну поміж СРСР і США. Цю осоружну, відворотну думку випродукував на сторінках американської преси особисто Представник УРСР в Організації Об’єднаних Націй москофіл і затятий українофоб Лука Кизя.
Ах ти ж ворожа гнида на прізвище Кизя, хто ж ти насправді є такий?
Знаходжу, як не дивно в Інтернет енциклопедії – Вікіпедії, чистеньку, зовсім таки благоліпно зліплену біографію цього відвертого ворога українства, шевченкожера. Виявляється, товариш Кизя, 1912 року народження – колишній комісар партизанського загону в часи Другої світової війни, доктор історичних наук (чуєте!), двічі, у різні часи заступник міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, з 1961 по 1964 рік – Постійний Представник Української РСР в ООН. Красується у Вікіпедії хоч пиши з нього ікону. А насправді ж, супостат Шевченко-ненависник. Яскравий виученик школи сталіністів-фальсифікаторів. Почитаєш його статті на означену тему в московській «Социалистической культуре», у київській «Радянській культурі» - аж вуха в’януть, таке запроданство, таке манкуртство… Як подібних лише земля носила…
Ні, так не повинно бути. Тут треба чітко й однозначно записати, що виконуючи неправомірні, злочинні завдання різних московських суслових і київських русифікаторів скаб (даний новослів утворився від імені тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології дурисвіта А. Скаби), Лука Кизя настирливо добивався через Державний департамент США блокування просування ідеї спорудження у Вашингтоні постаменту українському національному поету Т.Г. Шевченку, хоча це питання, зрозуміло, не є компетенцією Постійного Представництва УРСР при ООН, яке він очолював. Тому, якщо бути чесними до кінця, то й ті, хто заглядатиме на сторінку Л. Кизі у Вікіпедії нині повинні прочитати, що цей київський чинодрал та ще й буцімто науковець з проблем історичного минулого, усе робив для того, аби ще раз уярмити нашого Кобзаря, не дати йому змогу з’явитися в ролі доступного всім постаменту у Вашингтоні. І я цей абзац неодмінно допишу в Інтернет енциклопедії. Щоб потомки знали, хто належав до непримиренних ворогів України, її історії, мови, культури. Хто безсоромно ганьбив світлий образ нашого Кобзаря.
До речі, бузувірський замисел ворогів наших щодо драконівського скасування Закону США 86-749 ледве не вдався. Цього також немає чого скривати. Хоч був уже навіть освячений майданчик під майбутній постамент, із якогось дива тодішній міністр внутрішніх справ США Стюард Юдалл вирішив, що треба все-таки прислухатись до… думки Москви. Хто і чим зумів переконати жандарм-міністра - невідомо й по нині. Але це ще раз переконує всіх нас у тому, що ординці ніколи не спали, воюючи проти українців…
Чому потрібно заблокувати дозвіл на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні? На якій підставі? У США знову спалахнула гостра дискусія. Усі безпорадні просторікування майстерно розвінчувалися українцями діаспори, їхніми друзями на високих щаблях вашингтонської владної верхівки. Професор Добрянський, який тоді водночас працював над розробкою ідеї щорічного проведення у США «тижня поневолених народів», українського в тому числі, котрі, до речі, незабаром були узаконені і Сенатом, і Конгресом США, проводяться і по нині, трудився учений і над демаскуванням «міфу про український традиційний антисемітизм», був дуже добре посвячений у тему імперського шовінізму в СРСР, і тому буквально знищував на льоту подібні ноти посольства, буквально публічно розтоптував фальшиву позицію Москви, яка з’являлася у пресі, в тому числі і у Washin­gton Post. Ставив на місце підлабузників типу українофобів Кизь…

Korpys333

Korpys333

91 вершник під ворітьми моєї тещі

  • 09.10.23, 22:14
Ви правильно зрозуміли, друзі, панове, вершники, це ж, звичайно, прожиті роки. Думаю, що раз на рік, у день свого народження, ми маємо виглядати у вікно, і озирати своє земне військо. Скільки там стоїть персонально ваших ратоборців. Сьогодні під ворітьми моєї тещі, Лариси Михайлівни Дем’янюк, слава Богу, зібрався аж 91 наїзник, верхівець. Доладна, благоліпна гвардія.
П’ять літ тому моя донька приїхала до бабусі у гості і зробила ось цей гарний знімок. Маю засвідчити, що й нині господиня роду в такій же ж відмінній формі. Весела, розсудлива з блискучою пам’яттю. З відмінною реакцією на жарт, на веселий дотеп. І зрозуміло чому. Ось уже більше десятка літ вона фактично щодоби займається розв’язуванням… кросвордів. Найліпший подарунок для неї – річна передплата на ці загадки. На вічні ребуси слів, зав’язані в клітини шарад, головоломок, логогрифів. Іноді, заради веселощів, бабуся каже мені:
-А ну-мо, письменнику, скажи, що таке заполоч?
Я починаю шукати в пам’яті синоніми, а вона весело прорікає:
-А, може, кольорові бавовняні нитки для вишивання? Попробуй здогадайся лишень, якщо не читаєш.
Це до того, що наша бабуся вся поміж книгами, газетами, журналами. Душа повна пізнань десятиліттями.
Тому якщо стосовно історії її рідного краю, як то все було в житті насправді, звертатися треба якраз до Лариси Михайлівни. Бо вона й голодовку, та й не одну, пережила, пам’ятає з тих часів усе до деталей. І як при німцях було. Є офіційна історія районного центру, де вона мешкає, написана п’яничками партійними активістами, з організуючою роллю комуністів і комсомольців у центрі оповіді, зрозуміло ж, а є її справдішня повідь, в якій ні слова про тих «героїв», які намалювалися після війни. І я, звичайно, більше вірю бабусі, ніж тому, що настрочили лакеї від влади.
Якось вона розповідала:
-До Другої світової війни наша хата крайньою в райцентрі була. Казати б, від лісу. Будинок великий, побудований цукрозаводом. Прийшли німці. Двох своїх офіцерів визначили до нас на постій. Взяли вони для себе більшу нашу кімнату. Ми потіснилися. Охайні, поштиві люди. Завжди матері для нас вділяли зі своїх пайків різних продуктів. Я тоді вперше спробувала шоколад. Уранці бричка приїде за ними, відвезе їх у центр і привезе увечері. Прийшли червоні. Тут же всю нашу сім’ю з грубощами виселили із хати. Перебралися ми до хліва, а потім і до родичів. По всій хаті порозвішували свої смердючі онучі, задуха в кімнатах страшна, добре, хоч нам там не треба було мешкати… А щоб ходити до туалету на вулиці і ніг не замочити, від порога до вбиральні настелили вони в болото всі наші фуфайки, батькового кожуха, що висіли у коридорі з зими. Така радянська культура й вихованість…
Заради справедливості зазначу, що іншого разу Лариса Михайлівна розкаже, як ці чемні та виховані німці завезли за місто дві великих вантажівки, забиті місцевими євреями і там усіх розстріляли. Фактично у неї на очах, позаяк мати послала дочку якраз по черешні до лісника, а там і розігралася ця страшна трагедія. Діти залізли на дах і стежили за всім у шпарину...
-Усіх розстріляли і вони попадали у заздалегідь вириту яму, а одна гола дівчина, дуже гарна була, довге, майже по пояс чорне волосся у неї, стоїть на краю урвища, немов заклякла. Либонь, без пам’яті була... Офіцер сердито кричить щось до німців, до поліцаїв. Командує… Ті нібито стріляють, а в неї не потрапляють. Мабуть, не хотіли вбивати її через особливо виразну людську красу. Тоді німець побіг до нещасної і вистрілив у неї впритул…
І це теж жива правда від Лариси Михайлівни.
Чоловіка Лариси Михайлівни Івана Онисимовича Дем’янюка, мого тестя, вже немає понад чверть віку. А був це знаменитий мужчина. Високий, вродливий, показний. Весельчак, краснослів. Ледве не тридцять п’ять літ очолював районний відділ культури. Хорових, драматичних колективів створив він десятки. Повитовкували вони всі обласні і столичні сцени, до Москви зі своїми виступами добиралися неодноразово.
Якось до мене звернулися місцеві начальники, щоб заглянув до документів, які залишилися після тестя, написав коротеньку об’єктивку на дідуся. Розшукала Лариса Михайлівна для мене всі документи, фронтові ордени й медалі його, щоденники ще з війни минулої. Був Іван Онисимович організованою, акуратною людиною. Все написане акуратно прошите, пронумероване.
Трапилася тут і довідка про реабілітацію замордованих його батьків, як куркулів, за що Івана Онимисовича колись, як розповідає дружина, виключили з інституту. Вицвілий папірець з печаткою, а за цим скільки страждань невимовних, переслідувань, безпардонних знущань, як над тим, що син "ворогів народу", хоча, немовби насмішка над здоровим глуздом проголошувалося тоді публічно: син за батька не відповідає. За матір, напевне ж, також. А от вищу освіту здобути не дали, і попервах проблеми з роботою були, аж поки не доказав усім, що рівного йому організатора немає, і авторитета в місцевої молоді також...
Побачив я тут і вогнисте посвідчення завідувача районним відділом культури, виписане у Москві, у дорогій шкіряній обкладинці.
-А це що таке? – запитую тещу, беручи документ до рук.
-О, - каже Лариса Михайлівна, - це особисте посвідчення від подружки Хрущова, міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Викликала вона його та ще двох таких, як він зі всього Радянського Союзу, на особисту аудієнцію, і в своєму робочому кабінеті вручила цей примітний документ. Навіть по чарці при цьому налила. Любила баба знайти в народі відбірних мужиків, запросити до себе на роботу, накрити стіл там і похизуватися собою перед ними. Та ще таких вибирала, аби заспівати вміли, як мій Іван... Подібне вважалося за прояв великої уваги й шаноби для обраних працівників культури. Скільки ж йому могаричів довелося виставити за цей документ, - усміхається Лариса Михайлівна, - хоч сам Іван Онисимович спиртного зовсім не вживав. Бувало, хто не приїде з області, з Києва: а ну, покажи посвідчення від Катьки…
-Так це ж виходиь сама Фурцева замахувалась украсти від вас Івана Онисимовича, - легенько так не запитую - кажу бабусі.
-Ого, скільки їх усяких вішалося на нього, - швидко відповідає, - але він дуже порядний чоловік був. Ніколи навіть приводу для моїх ревнощів не подав. Для нього на першому місці були сім`я, робота, діти, онуки. Кролі. Любив живність розводити. А це ж щодня треба не один мішок зелені накосити. Грибів назбирати. Дуже ліс любив. З роботи прийде, і в ліс. Ще й мене заохотить. Ягодів нарвати, а грибні місця в нього свої були. Бувало ще не світ-зоря побіжить з кошиком, дивлюся, - повен приносить уже до сніданку...
Коли вже мова пішла про п`янку-гулянку, то зауважу, що наша бабуся предобрий чаклун розмаїтих узварів. З різних трав, заживків, коренів та листви. Добротного винця з пелюсток троянд сама бувало приготовить, і стіл вогниста карафка та удатно прикрасить, і розмов про цей напій породить чимало. Скуштувати мало хто не схоче цього фантастичного витвору мистецтва, бо тут і оригінальність саморобного творива, і тонкий непереквітний аромат на роки. Тому фактично повік-віків не подругує Лариса Михайлівна з ліками, різноманітними хімікатами. Для неї важливо, щоб менше м’ясного на столі було та й рибу майже обходить. Дружить з молочним продуктами, її важливо, щоб яблучко знайшлося, різні соки, заздалегідь заготовлені. І важливо, щоб це все власне, домашнє було...
Декілька десятиліть поспіль не лише Україну, але й світ будоражило це прізвище «Дем’янюк». Ви ж, сподіваюся, пригадуєте скільки літ, то в одній, то в іншій державі судили буцімто зрадника, охоронця концентраційного табору Івана Дем’янюка, як кажуть московіти, - «однофамільця» мого тестя. Я усе-таки розкопав чому відбувалося це, написав про це документальну есею, яка носить назву «Скажу, як зять Івана Дем’янюка…» Твір увійшов до складу моєї нової книжки «Постаті з вирію». Її видавці – представники Київської міської держадміністрації мають вручити мені уже наступного тижня. Першою на адаптацію книжку повезу якраз Ларисі Михайлівні Дем’янюк, моїй славній тещі. Її завжди дивувало, що українська держава ніяк не бажала вступитися за солдата війни, якого ворогом усього світу зробила фальшивка «СМЕРШа». Вона знайде в книзі відповіді й на ці питання. Бабуся багато читає без окулярів і по сьогодні…
Ми ще всі буває прибігаємо по черзі до неї з проханнями: "вселіть-но голку", або "зашийте славненько, щоб нічого не видно було..." Їй це зробити залюбки...
Одне слово, моя теща – велика людина. В свій 92-ий рік вступає активним громадянином. Запитую сьогодні:
-Хто вас першим привітав?
-Першим був дзвінок з Італії. Там мешкає моя похресниця. А потім телефонували з усіх кінців… І Ольга твоя...
Ось вона Ольга, молодша її дочка - https://www.facebook.com/profile.php?id=100013730881109...
-Щиро бажаю вам міцного здоров’я, - кажу. – Дуже хочеться, щоб ви побили всі вікові рекорди в Україні…
-Ой, сину, намагатимусь з усіх сил. Вистачило б для цього кросвордів…
Фото Тетяни Горобець.
Немає опису світлини.


Korpys333

Korpys333

Краєчок сонця з маминого останнього дня

Сьогодні, вельмишановні пані й панове, у мене Значуща Доба – День Пам’яті моєї Матері Ликерії Феофанівни Горобець, селянки-подолянки із Джурина Джуринського району Подільської губернії, колгоспної каторжанки із ’’цукрового Донбасу’’ — Вінниччини, упродовж 42 років у полі (з тринадцяти дівчачих літ!), без жодного вихідного і відпустки. Народилася 1 травня 1917 року останньою дівчинкою в сім’ї, де було вже шестеро таких, як і вона довгокосих красунь дівчаток. Дід Феофан і баба Наталка замалоду, скільки могли стягувались на хлопчика, а воно все не виходило. Кожного нового разу білосніжні вродливці лебеді покружляють над хатою під вапняковою горою на джуринській знаменитій Причепилівці, бо земною твердю тут було кам’янисте дно древнього моря, де впродовж мільйона років затвердівали в ракушняк рештки комах і молюсків. Відтак, перетворилися в вапнякові гори. І тому, аби втішитись бодай цим від Бога, придумували донькам гарні, сказати б, запашні імена – Фросина, Текля, Килина, Варвара, Гафія, Сандя (Олександра) і нарешті Ликерія.
Це останнє чарівне наймення він через могорич попу уміло приклеїв навіки-вічні своїй наймолодшій послідовниці тому, як розказували в нашій родині, що Феофан Сайчук був грамотний і мав навіть декілька книжок у своїй хаті. До травня 1917, переказували наші старші родичі, він вичитав, що Великий Пророк українців Тарас Шевченко був закоханий в дівчину Ликерію. Ось тому упросив священика записати його сьому дитину під цим святим ім’ям, хоча випадало їй бути Лосоветою (Єлізаветою!) відповідно до запису в Євангелії...
І мені здається, моя скромна і праведна мати, сповна виконала його батьківський заповіт — завжди була надміру чесна, правдива. Її найбільший гріх полягав у тому, що з ранньої весни і до ‘’білих мух’’, фактично босоніж працюючи в полі, могла восени взяти з плантації у мішок трохи бурячиння — гички від цукрових коренів, повертаючись із поля ввечері додому, чи іноді нарвати в колгоспній конюшині чи люцерні свіжого запашистого врожаю буйнотрав’я для домашніх кроликів, які тільки з’явилися в обійсті. (Ой, які ж вони ніжні, красиві, неповторні, ці різноколірні пушисті живі клубочки, коли вперше вилазять за своєю матір’ю з нори до загорожі з верболозу!!!) Наслідуючи маму, я цілими днями рвав для них калачики у подвір’ї і на да дорозі, носив листате гілля дерев з-понад річки…
Мати пережила Другу Світову війну, чекала батька з фронту. Винесла ярмо румунської окупації, бо наше чарівливе міжріччя Дністра і Південного Бугу було віддане завойовниками на поталу боярській Румунії. Дрантиві вояки диктатора Антонеску хоч і не вбивали в нашій стороні вкраїнців, як подібне практикували гітлерівці, зате часто знущалися катуваннями. Нагайками частували за запізнення на роботу, за те, що хтось міг нести додому для власної корови бур’ян, нарваний без дозволу в колгоспному полі. Зате, як свідчать офіційні статистичні дані, саме в період румунської окупації, коли з полів нічого не розкрадалося, були зібрані найвищі врожаї зернових і технічних культур за півстоліття існування колективних господарств зони так званої Трансністрії. Кожен виявлений факт крадіжок з полів і ферм завершувався публічним, привсенародним побиттям винуватців злочину бияками. А ще порушників встановлених окупантами норм співжиття наказували строками арешту в сільській в’язниці…
Мати народила троє дітей. Старший Михайло знайшовся 1936 року. Це був унікальний хлопчина. Блискуче навчався у школі. Кращий математик класу. І взагалі, йому дуже добре давалися точні науки. Він був неабияким помічником у батьків. Ще навчаючись у восьмому класі, хлопчина пішов працювати воловодом у колгосп. Йому виділили для роботи пару молодих биків і він навчав їх коритися волі людини, доставляючи різноманітні вантажі. Був надзвичайно вправним їздовим.
Я добре пам’ятаю лише один епізод із того його трудового колгоспного життя. Ми із старшим братом, дужим весельчаком звідкілясь прийшли додому. Було уже поночі. Але все довкруги нереально сіяло, як у тій знаменитій пісні: ‘’ніч, Господи, яка місячна, зоряна, ясная, видно хоч голки збирай…'' Побіля нашого входу до хати росла смачнюща груша. Мишко, приходячи з роботи, вішав на неї лискуче, до дзеркала витерте, наполіроване воловими шиями ярмо. У воловнику, котрий, до речі, знаходився неподалік від нашого обійстя наніч не залишав, позаяк ця нехитра збруя іноді безслідно зникала. Ми зайшли на обійстя і місячний зайчик, напевне, від лискучої притики ярма зблиснув мені в очі. Я скрикнув ‘’Ой!’’ Мишко весело засміявся і сказав: ‘’Це мої Шутий і Лисий передають тобі вітання…’’ Той місячний зайчик мені і по нині згадується майже через сімдесят літ. Як марення за тобою, мій рідний Михайлику, старший і розумний брате...
Як же ж то було весело і смішно… Ті ласкаві і милі ярмові бики, пригадую, при кожній нашій зустрічі навипередки зализували мені чубика. Самі собі придумали таку веселу роботу І мати моя завжди казала, що вихорок на моїй голові, то цілющі поцілунки він чарівних волів старшого брата Мишка… Усе те для мене давно, немовби сон, чи надумана чарівна, невмируща казка... Фантастична, химерна картинка з іншого життя...
Оце й усе, що, власне, залишилося в мене від нього. Мишко навчався в десятому, випускному класі. Вранці веселий побіг до школи. На уроці математики в клас несподівано зайшов ’’воєнрук’’ школи і попросив учительку відпустити йому на поміч п’ятьох мускулистих хлопчаків. В школі, на спортивному майданчику вирішили поміняти снаряди. Насамперед належало зняти старі і підгнилі товсті дерев’яні колоди на яких висіли канат, кільця, до яких кріпилися різні драбини і турнікети.
Безголові керівники для такої тихої і спокійної роботи вибрали найбільш вітряний день того року. Буревій розгулявся такий навдивовижу норовистий, розповідали потім люди, що подеколи просто збивав перехожих із ніг. І цей нетямовитий ’’воєнрук’’ повів дітей на спортмайданчик. Приніс великого розвідного ключа. Задумалися: а хто ж полізе нагору, щоб розкрутити верхні колоди? Не сам же ж подався, ні… Посилає старшокласника, і, звичайно ж, Мишка Горобця. Бо він завжди і у всьому був першим. У роботі насамперед. До того ж, всі знають, що все виконає найкраще. Хазяйський ріс парубчак. Він навіть нікому не уступить свого лідерства й тут, на висоті турніка. За мить, переплівши ноги на вершині колод, Михайло Горобець уже заходився розгвинчувати гайки.
А що тим часом робили, чим займалися ще четверо лоботрясів, яких привів ''военрук''? Один, казали, почав гойдатися на кільцях, інший поліз на самий верх канату. Ще двоє збивали один одного на драбині. При вчителі, котрий закриваючись від ураганного вітру, дивився вгору на Мишка, який розкручував несучі балки. Хоча мав би, мабуть, прикоротити експлуатувати спортивні снаряди, коли вони демонтуються, та ще й за жахливої негоди.
Усе затріщало в одну мить. Колоди посипались, як сірники при буйному пориві вітру. Мишко намагався вирватись з обіймів верхньої дровиняки, але вона йому впала… на голову. Він іще жив декілька годин…
Я не знаю, як винесла все це моя бідна мати. Загубити сімнадцятилітнього сина…
Саме тому вона намагалася мене, як могла, охороняти від усього. Але це їй ніяк не вдавалося. Бо в шістнадцять літ закінчивши школу, я випурхнув із сім’ї. І вона, під час ліквідації неписемності в тридцяті роки минулого століття вивчивши літери, по складах з натугою читала те, що я надсилав їй з різних куточків України. Свіжодруки газет, журналів, книг. Вона їх складувала в своєму домі. Коли я нарешті додзвонювався до нашої скромної хатини, яка стоїть під вапняковою горою, через дорогу від вирви над річкою Вовчицею, моя мила матуся казала:
—Давай уже приїжджай, дітей привозь. Почитаємо те, що ти написав…
Нестало Ликерії Феофанівни 1 травня 2004 року. Бог відміряв їй рівно 87 літ-літечок… Мати ні разу не навідалась до лікарні. Трьох дітей народила дома. Вона в житті не отримала жодного укола. Завжди казала:
—Якщо ви дасте мені хоч один укол, я тут же помру… Я його страшенно боюсь…
Я знав, що таке могло статися і тому, коли бабуся наша вже почала здавати, я телефонував іноді своєму однокласнику, місцевому лікарю-терапевту Віктору Борисовичу Кутаф’єву, просив його провідати стареньку, виписати ліки, але ні в якому випадку не вдаватися до медичних ін’єкцій. І він мене розумів.
1 травня 1998 року моїй милій, чарівній матері виповнювалося вісімдесят літ. Це відбувалося, виявляється, рівно чверть століття тому, подумати лишень! Я скільки міг скликав до її рідного Джурина наших родичів, знайомих, близьких, сусідів. Усіх тих чоловіків і жінок, котрі з нею трудилися на колгоспних полях, хто хазяював поруч із нею, дітей ростив, чекав їх із світів. Тієї весни мати спеціально не орала до травневих свят города, бо там ми розкинули на пів села гостей величезного куреня, по-джуринському — шалаша. В нього набилася не одна сотня людей. Ще більше прийшло подивитися з мурів на все ювілейне дійство, це є наша подільська така споконвічна традиція. Оцінити, чи багато гостей, чи великий і щедрий стіл накрили, чи гарних музиків покликали, чи славно гості танцюють, чи від душі співають. Добірна, сказати б, пожива для пересудів, без чого село – не село…
На торжество моєї матері приїхала в повному складі вся редакція газети ''Правди України'', яку я тоді очолював. Прикотили гості із керівництва тодішнього Шаргородського району, з Вінниці багато було людей, киян. Хлопці обладнали торжество якимось особливо потужними динаміками. Уявіть: хата, а ще вище неї намет, стоять на високому пригірку. Внизу, вліво і вправо розкинулися левади у верболозах і осокорах, геть розквітлих біло-рожевим шумовинням садах. Кілометрів на п’ять в один і в інший бік тягнеться вибалок понад річечкою. На протилежному березі, на рівні нашої хати ще одна вулиця, як дзеркало нашого поселення. І коли хтось підходить до нашого мікрофону, то все, що він мовить чути, здається, і в центрі села, і аж ген-ген у сусідній Вербівці…
Ось на всі усюди розноситься:
—Слово надається генерал-майору, заступнику командувача Протиповітряної оборони України Олександру Васильовичу Костюку…
—Вельмишановна, Ликеріє Феофанівно! — мовить пан генерал. — Щире, сердечне вам спасибі за толкового сина, мого друга Сашка, за те, що ви 42 роки непокладаючи рук трудилися на колгоспних полях, гарні вирущували врожаї цукрових буряків. Але мені чомусь запам’яталося, як ми одного разу з Сан Саничем приїжджаємо до вас у гості, а ви гоните самогон…
—Та ви що, — чую, як поруч зі мною каже знічена цим визнанням генерала моя матуся. — Ви, напевне, щось переплутали. Я ніколи не гнала цього узвару. Он же і прокурор, і начальник міліції сидять, вони, гадають, можуть підтвердити…
Усі голосно, на все село розсміялися. А Сашко Костюк продовжував:
—Я був тоді лейтенантом. Служив на Байконурі. Ми проводжали в космос перші пілотовані кораблі. І я привіз тоді з Джурина літр доморобного перваку. Мені на той продукт поступило замовлення навіть від космонавтів… Спасибі й за ту продукцію…
До мікрофона підходять: перший заступник міністра фінансів України Станіслав Буковинський, суддя Верховного суду України Анатолій Кияшко, завідуюча юридичним управлінням Верховної Ради України Ніна Кияшко, депутати Верховної Ради України, Вінницької обласної ради, відомі київські і місцеві журналісти. Ближні і дальні наші родичі, сусіди, гості. Усі безмежно вшановують ювілярку у червоній квітчастій хустині, зі спрацьованими, натрудженими руками. Бачу, як радіє всьому цьому велелюддю серце моєї неньки. Вона раз-по-разу краєчком хустини непомітно змахує непрошену сльозу. Побіля бабусі повсякчас знаходиться, готова допомогти їй у всьому моя дочка Тетянка. Їй пізно восени мало виповнитись лише сім років, але ми вже домовляємось про те, щоб вона пішла до школи вже 1 вересня 1998 року. Донька добре читає і рахує, і я їй шепнув на вушко, щоб вона уважно порахувала скільки людей знаходиться за столами в наметі і скільки тих, що спостерігають за дійством розсілося на мурах довкруги обійстя, знаходиться під ворітьми… Незабаром вона мені доповіла: в саморобному курені за столами перебуває 152 особи, на вулиці ще 126. Я прошу Танюшу гукнути до мене трьох редакційних водії. Їм поступає команда щедро почастувати всіх тих, хто не потрапив до ювілейного столу, спостерігає збоку за торжеством. Що ж це за ювілей, коли половина гостей голодні і тверезі!!!
Після маминого ювілею в Джурині розповідали, що дехто з жінок, дальніх і ближніх її сусідів казали:
—У житті не пробувала, яке воно те ч-чампанське. Аж у Ликерії напилася. А воно ж так в голову б'є, носом вилазить, і ноги як осокою в'яже. Гнат Гавазюк, так бідняка щедро ковтнув, що переплутав у який бік йому йти додому… Ледве жіночки розвернули його в бік свого двору…
Тим часом вшанувати ювілярку приїхали артисти Вінницького музично-драматичного театру. Співали місцеві ансамблі, знаменитий дует двох Джуринських голів, двох Сергіїв — Яковишеного і Гриньова — голів колгоспу і сільської ради…
…У мене, друзі, є свята реліквія з останньої живої доби моєї матері.
Маму трапив інсульт, і її таки доставили до лікарні. Вперше у житті. Я примчав у село 30 квітня 2004-го. Завтра у матері 87-ий день народження. Але вона була без свідомості.
Наніч, біля ліжка хворої залишилася чергувати сестра моя Надія. Я ніяк не міг заснути у батьківській хаті без матері. Звик до того, що вона завжди по приїзді до пів ночі вводила мене в курс сільських новин. А тут мертва тиша, навіть кішка втекла, боячись залишитись зі мною в хаті без матері.
І ось коли під самий ранок я нарешті задрімав, різко обізвався телефон. Світанок за вікном тільки народжувався. Сестра сповістила:
– У нас із тобою більше немає мами… Ми – круглі сироти…
І хоч я начебто й був готовий до такого повороту подій, бо й лікар учора мене готувала до найстрашнішого, сльози заслали очі. Не знаю для чого, я чомусь узяв до рук фотокамеру, хоч було іще поночі, і вийшов з хати. Ледве примітною стежкою почав підніматися городом на гору, звідки видно усе село, усі поля й ліси в окрузі. Мені не вистачало повітря, обширу, простору…
За кілька хвилин я піднявся на щовба над нашою хатою. І звідти враз
побачив на дальньому виднокрузі ранкове сонце. 1 травня 2004 року. Воно тільки-тільки благословлялося на світ, виповзало на небо. Заспане, червонясте в голубому серпанку. Проспало смерть моєї матері... О-йо-йой!
«Господи, – подумав я, – останнє вранішнє сонце моєї матері!»
Я налаштував камеру і зробив знімок. Закарбував цю мить назавжди…
На зображенні може бути: туман, сутінки та горизонт


Korpys333

Korpys333

Фото з лазні до газети!

  • 09.10.23, 21:49
Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуці, чи Інтернет-блозі
Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…
Нарешті привели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застиланий стіл, а на ньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати, ще гарячий хліб з сусіднього підприємства.
-Хлопці! – каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той ваш Київ далеко, а їсти хочеться… Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…
З рукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І далі пішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується. Керівник каже:
-А оце нещодавно ввели в дію нову лазню…
-І вона працює нині? – швидко знайшовся з запитанням наш фотомайстер.
-Працює, - відповідає директор. –Тільки попаритись вам нині не вдасться, у нашій сауні, так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат, йдуть у сауну. Там душ, є басейн…
Петро вскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головного інженера:
-Покажите, куди пройти?
Коли за ними зачиняються двері, директор мовить:
-І що він у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на Заході України? Це ж не десь у безсоромному Криму, чи в богохульній, безбожній Одесі…
-Ой не поспішайте, - відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, він будь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто таки дар до цього. Він як задумає певну композицію відзняти, не відступиться від цього нізащо…
-Не вірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, - зациклився на своєму директор підприємства. – Б’юся з вами на заклад – п’ять пляшок коньяку, що він повернеться ні з чим…
Що мені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось там розбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, який проводив до сауни фотокора.
-Ну, як там? Як? Буде знімок? - не вгаває директор.
Інженер стенає плечима.
-Переконувати він уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він так мило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки… мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…
-Не вірю, - роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся…
Одне слово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зі знімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованим органом республіки, самим собою постало питання: як «вламати» на публікацію «саунної крамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко був ще тим парійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківці його призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статут КПРС, як розповідали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що досить швидко доріс до керівника головного видання УРСР.
-Знаєш, - казав він мені колись, - я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконувати лінію партію в газеті. І я це вмію робити…
Але надворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собі дозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…
-Ви хочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – образливо запитував мене і Приходька роздратований редактор. Нервово вимірював кроками кабінет узад-уперед…
-Так це ж дуже людяно буде виглядати, - переконував його П. Приходько. – Сан Санич красивий текст туди написав. Якраз у дусі чсау: адміністрація турбується про умови праці людей. Почитайте… Підприємство краще в області. А тут якраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні, що число наших читачів у Дубному точно виросте…
Зоненко спересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днів два-три.
-Ви мені лиш правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістедясят. Мабуть, то було сказано з ревнощів...
Ми попадали зі сміху під стіл…
-Майте на увазі, - заявив Андрій Тимофійович, - якщо Кравчук мене «розплете» за цю публікацію, я вас обох також звільню з роботи…
***
РС. Я публікую ці історію з фотознімком і для тих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні, паняночки, отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітям й онукам…
А ще вельми цікаво було б дізнатися, як склалося життя-буття в тих гарних україночок, котрі зображені на давній світлині...
Немає опису світлини.

Korpys333

Korpys333

Зрадник той, кому взимку тепло було

  • 09.10.23, 21:41
Те село, про котре розкажу зараз знаходиться нині на фронтовій межі – не сьогодні — завтра його звільнять збройні сили України. Це благословенне, але понівечене москалями Запоріжжя, нинішнього літа жахлива вогняна земля.
Загалом це — мала батьківщина одного мого київського приятеля. А цікавить вона мене того, що років із п’яток тому, коли вже кипіла підла московська агресія в Криму і на Донбасі, повернувшись якось із села він із серцем мені сказав:
—Прокляті малороси, ніяк не нап’ються крові українців.
— Це ж як, — справився я.
— А в прямому розумінні цього слова. Йду, розумієш, по населеному пункту. Вітаюся через паркан з односельцями. Справляюся, як живеться-можеться. Чи не всюди відповідь однакова: очікують, мовляв, на прихід… Путіна.
— Та ви що з глузду з’їхали? — починаю я їх шпетити, розповідає мій знайомий Василь Іванович. — Невже хочеться під ФСБ в ярмі походити? Хочете повернення Леніна-Сталіна у центр села? Зіскучились за Лаврентієм Павловичем?
Відповідь, знаєш яка мені? — мовить мій приятель. — Майже під копірку: ’’можливо, раша дасть роботу.’’
Звісно, що мій знайомий від лютого 2022 року в рідних краях не бував, а ось у телефонному режимі за цей час поспілкувався з багатьма знайомими. Бо там мешкають і друзі, однокласники, племінники, родичі дружини. Її рідний брат днями розповів, що росіянці викопали окопи посередині вулиць села. Ось-ось почнуться там бойові дії. Ото вже весело буде… Дочекалися Путлєра…
— І що ж твої односельчани, Вася? — Запитую. — Допоміг їм Путін?
— Ти знаєш, — відповідає, — дехто і далі каже, що при москалях все-таки веселіше, бо можна хоч якісь гроші заробити. Напишеш на когось донос, звинуватиш свого ворога в тому, що він гарно відгукується про Збройні сили України, про їхню техніку, точніші удари – отримаєш сто п’ятдесят-двісті гривень. Того візьмуть на підвал, а ти кайфуєш…
—Якість справжні мазохісти мешкають в твоєму селі, — кажу приятелю.
— Може бути, що й так воно й є, — без найменшої образи погоджується мій знайомий. — Сто років тому і пізніше ці краї заселили здебільшого вихідцями з дрімучої Расєї-матушки. Бо занадто багато по селах виявили ’’ворогів народу’’, куркулів. А потім у цих благодатних краях селилися здебільшого вертухаї, які служили охоронцями в трудових таборах Сибіру, Далекого Сходу. Стерегли українців на Колимі. От вони й чекали повернення СВОЇХ без малого сто років. І таки діждалися.
Путінці ввійшли сюди за сприяння українських зрадників, а чим же ж поживитись? Статки в людей невеличкі. Завдяки Каховському морю майже під вікна кожної оселі запливала риба. Хоч руками лови. Але ж росіянці-ідіоти зірвали Каховську ГЕС, обірвався цей дармовий прибуток.
Примітили окупанти, що місцева школа попередньої зими надбала велику гору… вугілля. І пішов цей дармовий ресурс на обгортання російської слави. Почали видавати паливо лише тим, хто активно і цілеспрямовано підтримує владу. Хто отримує російські паспорти. Повезли по подвір’ях цих людей дармове паливо. Оце ж бо влада!
Одне слово, хто молився на Путіна, в того дві зими було тепло в хаті.
От мій знайомий Василь Іванович і каже:
—Коли звільнять моє знамените село у Василівському районі Запоріжжя, перш-на-перш поїду в ті краї. Шукатиму тих, кому взимку було душно на паливних харчах моєї рідної школи. Важливо відправити всіх запроданців слідом за крейсером ’’Москва’’, насамперед, колишніх вертухаїв у їхні рідні краї. Досить миритися з рашівськими ’’ждунами’’

Korpys333

Korpys333

Випадок із духовим оркестром

Прочитав, що міністр молоді і спорту пан Жданов, в аеропорту, серед ночі організував зустріч золотого олімпійця Верняєва з духовим оркестром. Коли не вмієш нічого робити для розвитку спорту в державі, керуй хоч би трубадурами після опівночі. Цілком закономірно.
Але духовий оркестр поночі, це все-таки оригінально. І я тут також пригадав аналогічний випадок.
У мого гарного приятеля в подруги був день народження. На вулиці стояв ранній жовтень, було тепло і лагідно. Стола накрили між двома старими яблунею та грушею. Гостей було до десятка, але всі імениті – відставний американський генерал, казали навіть, що служив у ЦРУ – як перевіриш; його пасія, котру зустріли в Борисполі – зі Стамбулу – гарна веселоока турчанка, київський крутий бізнесмен, який опікувввся цим інтернаціональним двійком, ще декілька наших спільних приятелів. Ага, забувся сказати, зібралися в дворі за парканом будови в якій тимчасово ніхто не мешкав, але знаходиться вона в житловому масиві одного з міст поблизу столиці. Себто, будинки справа, зліва, збоку і через вулицю цілий ряд.
Під фініш доби, коли вже добре всі повечеряли й випили, достали якогось приймача, кинули з хати електрошнур, і почалися танці. Там турчанка таке витворяла, що генерал ЦРУ кілька разів намагався скидати й сорочку.
Усім весело, але ж музика гримить, ось уже й північ. Дивлюсь над парканами голови – сусіди збігаються дивитись на цей безкоштовний концерт. Генерал ЦРУ помітив непроханих гостей, захвилювався. Почав махати на глядачів руками, мовляв, розходьтесь. Щось ґелґотіти по-своєму. Друг-бізнесмен заспокоював: що ти звертаєш увагу, нехай собі дивляться. Набридне - підуть.
Ви можете запитати: а ти чому такий хитрий, що все помічаєш? Що ж, розшифруюся: минулого 24 травня ц.р. виповнилося рівно двадцять літ, як ні разу не окропився спиртним: живу без градусів. А то був початок моєї нової стезі, і тому на все дивився тверезими очима.
Близько опівночі я вирішив зателефонувати додому, повідомити, що ще трохи затримаюсь, позаяк на іменинах. А то вже була та пора, коли з’явилися перші мобільні телефони, але зв'язатися ними можна було не з кожного місця. Моя трубка з цієї садиби показувала, що задзвонити я не зможу, немає контакту. Згадав, що в авто мого друга бізнесмена стоїть телефон з потужним підсилювачем. Виходжу на вулицю. У джипі світиться, водій читає книжку. З якоїсь радіоточки лунає три сигнали – рівно двадцять чотири години, опівніч.
І в цей час я бачу, навіть швидше чую, що на одному кінці вулиці якийсь невеличкий шум, лемент, а тоді під сусіднім ліхтарем з’являється п’ятеро людей. І не звичайних, а з лискучими трубами у руках. Себто, звідкілясь повертається духовий оркестр. При чому, двоє несуть труби й барабана, а двоє буквально волочать попід руки, п’яного вдриз маленького, росточком метрів півтора, зате доволі товстого чоловічка. Провадять таку собі, сказати б, бочечку. І в мене враз виникає ідея.
Тільки вони порівнялися з авто, з нашою високою хвірткою, я голосно кажу до людей з оказії:
-Хлопці! Заробити хочете?!
-Ми не заробити, ми випити хочемо, - чую у відповідь.
-Тоді заходьте сюди…
Я відчинив навстіж хвіртку. Тут бачу, ожив малий. Йому подають найбільшу, ну, просто таки, величезну проти його зросту трубу, вона, здається, басом називається. Одягають на голову. Чоловіка просто не видно. Самий лише ходячий бас на коротеньких людських ніжках. І мій оркестр строєм, під марш «Прощання Слов’янки», заходить у подвір’я. Боже, що там зчинилося за столом і в окрузі. Крики, верески. Хто б таке міг придумати, на подібне розраховувати. За цим почалися справді дикі танці.
Старший з музикантів, напевне ж, капельмейстер, показує мені на мигах, що малого, мовляв, тримай. Я ухопив його позаду за трубу, а він хилиться, хилиться, вже майже лежить, зависнувши на моїх руках. Бас несамовито басить мені в саме вухо. Дрібненький музикант, а дує таки добряче… З глузду з’їхати можна. Я з усіх сил підтягую цей напівживий мідний клубок, і обпираю його до старої груші. Він хвильку постояв у цій позі, дувся, дувся, і впав у бур’яни. Ми швиденько зі старшим музикантом його віднайшли у лободі, посторцювали, відпустили – він знову завалився. І головне, далі грає…
-Гаразд, - кричить мені на вухо головний оркестрант – нехай лежить, він і так гарно свою партію поведе…
Ви не бачили такого кіно, щоб п’яний басист грав лежачи, а я подібне пережив. Та ще й опівночі, посередині житлового масиву, де усі сусідські вікна горять…. Мої друзі немовби подуріли. Давай частувати музикантів, і малий також ожив у лабузиннях, та й собі чи не першим поліз за стіл, що за довшу чарку хапається. А потім знову лежачи грав, бо стояти зовсім не міг. До половини другої весілля дуріло.
Турчанка разом з генералом і другом моїм бізнесменом, який був у них за перекладача, у кінці підійшли до мене, вона й каже:
-У нас теж весело буває, але, щоб так класно – я подібного ще не зустрічала…
Усі подумали, що з оркестром я так спеціально придумав: викликав на день народження.

Korpys333

Korpys333

Де ще знайти таку красу? (Закінчення статті)

Святослав Крещук був просто таки неперевершений майстер пошуку цікавої інформації, оригінальних новин. Він приїхав із Луцька з цілим списком тем, які хоче за два роки навчання вивчити, дослідити і про них розповісти читачам його рідної Волині. Точно пам’ятаю, що першим у тому його цікавому пом’янику значилося: ‘’Пост Волинський’’.
Пам’ятаєте, при в’їзді до столиці чугункою є така однойменна зупинка електрички з боку Фастова…
До кінця першого місяця нашого навчання пан Крещук уже видав в обласній газеті газетну полосу з історії життя ‘’Посту Волинського’’ впродовж життя залізниці… Ось такий доблесний рівень інформаційної роботи…
Я надзвичайно багато навчився у мого найближчого друга Славка. Він був винятково цікавою, оригінальною особистістю. Багатою на фантазії, життєві колізії. Він постійно читав, ще значно більше знав і навіть здогадувався з того, як влаштований світ, наприклад, за ’’залізною завісою’’, котра нам не давала нормально жити. Одного разу Святослав мені, коли ми гуляли котрогось вихідного дня у Пущі водиці, пошепки (чесно, не перебільшую!) сказав, що у нього батьків брат, себто, його рідний дядько мешкає у Канаді. Ось чому йому КДБ постійно відмовляє в надані права на виїзд за кордон. Хоч товариш Крещук, як редактор обласної молодіжної газети, багатолітній член бюро обкому комсомолу міг би очолити молодіжну делегацію для відвідин котроїсь зарубіжної країни…
А дзуськи: як бачимо, мічений. Абсолютно позбавлений довіри контори глибокого буріння. Так що росту в нього не буде ніякого… Тільки що можна їхати у відрядження до в захолусних районів Волині — Забболотівського, Піддубцівського, Любешівського районів.
Вони бездарі-кагебешники не знали, що Йосип Кривеньки саме з тих окраїн богині вродливиці Волині збирав усю неймовірну силу краси краю і переливав її в пісню. Тому у нього й виходило:
Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Я колись думав, що Слава Крещук буде жити вічно. Таким він був вибагливим до їди. Перебірливий. Навряд чи міг хто йому тут догодити. Прийдемо на обід до Вепешовської їдальні. Він пройде до дівчат, які їсти накладають, просить, тягнучись до виварок: ''Покажіть, будь ласка, що ви ниньки варили…'' Побачить у каструлі маленький пісненький шматочок м'яса, просить: ''Покладіть мені, прошу чемно. А більше нічого. Дякую красно!'' Я ж такий, що поклали в миску – все виїм. Він, пригадую, чомусь молока не пив зовсім, сметану не вживав, хоч сам з роду-походження наш, сільський хлопчина, з-під Луцька родом. А я за цими продуктами — втоплюся. Він цигарку день і ніч смокче. Я ніколи в житті не смалив. Він каву літрами ковтає, хоча худенький, тоненький, я — майже ніколи не вживав її…
Славко, ще від дружини Галини, Галини Петрівни, красуні волинянки в дрібних заздрісних кучериках, мав чітке завдання, везти додому курячі яйця і качок. А їх ніде не можна було віднайти і навіть у Києві: Сказати б, на всю шир панував розвинений соціалізм! Хоча визнаю, щоразу на Луцький потяг Славко відкілясь ніс повні сумки цього добра. Дома чекало на нього двійко дітей – дочка Інна та син Ігор. Зворотнім рейсом Святослав Васильович практично щоразу доставляв печених вугрів. О. кращого делікатесу я не смакував! Де він лишень добував ту рідкісну рибу?!
Славка Крещука мало хто не знав на Волині. Бо він писав найяскравіші статті. Такі, котрі обов’язково читали і сімейно обговорювали всі. Добирав такі інформації, котрі зачіпали інтереси найширших верств життя волинян. У нього в області було тисячі персональних цікавих дописувачів — ворожбитів, грибників, природолюбів, лісників і людей різноманітних рідкісний справ.
Святослав Васильович якось несподівано скінчив свій земний шлях у 59-ть. До образливого мало прожив на нашій грішній і добрій землі. Кажу це з висоти своїх сьогоднішніх 73-ьох. А я ж був від нього майже на чотири роки молодшим…
Крещука так поважали, любили люди, що я гадав, що їхня безмежна приязнь не скінчиться ніколи. Як розповідав мені наш із Славком спільний побратим, беззмінний власкор моєї колись ‘’Правди України’’ по Волині, а тепер і далі невтомний писар парламентського видання ‘’Голос України’’ по тій же області Микола Олександрович Якименко розповідав, що в перші роки після смерті метра волинської журналістики пана Крещука заледве не в кожній редакції районної газети кожного 6 вересня накривали стола і піднімали келихи за упокій душі волинського Гемінгуеєя Святослава Васильовича. І розповіді про такі вшанування долітали вряди-годи й до мене у Києві. Аж по нинішній рік, прости Господи за Правду життя…
Нині Славкові виповнилося б 77. Понад сімнадцять літ ми без нього. Сьогодні мені ніхто й зателефонував з приводу Крещука. Що поробиш. Влада так розпотрошила містечка й райцентри, фактично знищила всю газетярську інтелігенцію місцевого пошибу. Складається враження, що ми знову матимемо населенні пункти, де люди не вмітимуть ні розписатися, ні курей порахувати. Упевнено деградуємо. Так що прости, друже, Святославе. Але ти житимеш у наших душах, поки битимуться наші серця…
НА ФОТО: Великий Волинський журналіст, справжній тамтешній Гемінгуєї газетного рядка Святослав Васильович Крещук. Царство тобі небесне…
На зображенні може бути: 1 особа


Korpys333

Korpys333

Де ще знайти таку красу? (Початок статті)

Сьогодні, 6 вересня, під завісу першого тижня нової золотої осені на Волині завжди святкували день народження місцевого журналіста, справжнього золотовуста Святослава Крещука. Якийсь час тому, коли було в тому краї вдосталь райцентрів і районних газет у ньому, до цього дня славного писали творчі хлопці і дівчата веселі привіти до дня народження Славка. Позаяк він і справді був неабиякою особистістю. До тридцяти з гаком виріс уже до редактора обласної молодіжної газети, яка до кінця сімдесятих років при ньому перетворилася в справжню кузню блискучих журналістських кадрів. Була справжнім пристанищем творчої думки, де гострили свої пера такі блискучі поети Волині, як Олександр Богачук і Петро Мах, куди на вогник часто забігав самобутній співак Василь Зінкевич. Всі вони — вірні і найближчі друзі Святослава…
Нас із Славком звів щасливий жереб наших доль. Ми з’їхались із ним у ніч на 1 вересня 1979 у кімнату №723 нового-новенького гуртожитку у столиці, навпроти прохідної мотоциклетного заводу в Києві (неподалік телевізійної вишки на Сирці). Тут ми відтак проведемо два роки навчання у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Пишу все нетрадиційно, з великих літер із щирої поваги до, їй-право, шикарного навчального закладу, котрий давав, кому це потрібно було, ґрунтовні знання з потрібних дисциплін. Для мене особисто це була найкраща моя дворічка із інтелектуального зростання на відділені журналістики. Заняття вели найкращі викладачі республіки — професори, академіки. Кожних щопівроку відбувалися візуальні зустріч з керівниками України. Після мого заочного навчання на факультеті журналістики Київського держуніверситету, після складання окремішніх іспитів з деякими викладами в кафе за чаркою віньяку (югославського, вельми модного на той час у Києві), це таки була цікава робітня над різноманітними книгами, збагачення якнайширшою додатковою інформацією. Кузня з виготовлення нашим із Крещуком багатьох і багатьох статей у газетах і журналах. Звідси я пішов власкором газети ‘’Сільські вісті’’ по Хмельницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях, Славко — повернувся до обласної газети заступником відповідального секретаря…
Тут пан Крещук навчив мене понад усе любити своє рідне… болото.
Волинян у новому гуртожитку було чи не найменше. Але з вікон ошатної, дев’ятиповерхової оселі майже щовечора було чутно пісню ‘’Волинь моя, земля моя, краса моя сонячна…’’ Бо такі вони веселі, дружні, завзяті. Оригінальний, щирий твір цей самодіяльного композитора Йосипа Кривенького звучав, як гімн найсолодшій, найчарівнішій землі України. І тому кияни, слухаючи цю хвалу краю одні в одних із здивуванням запитували:
‘’А хто це поселився в тому дивному новому гуртожитку, що притулився затиллям до обласної лікарні?’’ Відповідь (сам чув, їй-право), просто таки вражала:
—Кажуть, що студенти консерваторії…
Ха-ха-ха! Якраз саме так. Виключно музиканти і композитори…

(Продовження буде)
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
…
14
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more