Нас лякають «зовнішнім управлінням». Розповідають, що це страшно, жахливо й узагалі згубно, що ми самі розумні й нам Усі ці залякувачі по суті є ворогами України.
А чи таке вже жахливе зовнішнє управління? Звісно, якщо воно кваліфіковане, некорумповане і його метою є розвиток підконтрольної країни, а не «хапнути й утекти». Не вірите? Тоді давайте згадаємо Грузію часів Саакашвілі. Для Грузії американцями була розроблена покрокова програма реформування всіх сфер життя. Мудрість Мішико полягала в тому, щоб сидіти рівно й виконувати все точно, що він і робив. То чого ж вдалося досягти в Грузії реформаторам?
Дебюрократизація — радикально спрощені процедури, за якими громадянин має звертатися до органів влади. Радикально зменшилася кількість необхідних погоджень у будівництві. Усе це призвело до того, що в рейтингу Doing Business Грузія піднялася на 7-ме місце зі 183 можливих.
Лібералізація — кількість податків зменшено з 22 до 6, самі податки суттєво спрощені.
Приватизація — з 2004 року держава розпродала величезну частину своєї власності: землю, готелі, промислові об’єкти, інфраструктуру тощо.
У Грузії максимально спростили податкове законодавство, зменшивши загальне фіскальне навантаження: із 22 податків залишилося 6, а з 2012 року їх мало б бути 4. Одночасно скоротили ставки податків, прибутковий — до 12%. Замість 16 митних тарифів, які сягали 30%, залишилося три — 0%, 5% і 12%; тут був запозичений досвід Сінгапуру та Гонконгу.
Теімуразі Майсурадзе, керівник Департаменту поліцейського нагляду, повідомляв:
«З 2004 року по місцевому ТБ показували десятки сюжетів, як за хабарі заарештовують чиновників, суддів. Через пів року “героями” антикорупційних роликів стали ті, хто пропонує хабар. За рік чиновники вже як вогню боялися тих, хто приносив їм гроші. Одразу починали телефонувати в поліцію з криками, що прийшли осквернити їхню честь. А все тому, що в кожну держструктуру, чи то мерія, уряд або поліція, регулярно навідуються працівники спецслужб і пропонують гроші за вирішення проблеми. При вигляді хабародавця в голові одна думка: “Це перевірка”. Після того як тисячі людей отримали великі строки, хабарі і брати, і давати бояться. Причому різниці немає, на якій сумі погориш — 20 чи 20 тисяч ларі. Покарання однакове. Дрібний чиновник за те, що вимагав у водія маршрутки 50 ларі (близько 30 доларів) за ліцензію, отримав 9 років, а центральний канал тиждень показував його обличчя. Жити в країні, де немає корупції, — величезне задоволення».
Пенсія зросла з $4 до 100, а середня зарплата перевищила 500.
У 2004–2009 роках грузинська економіка отримала 6,5 млрд доларів прямих іноземних інвестицій; за обсягом накопичених прямих іноземних інвестицій на душу населення маленька й позбавлена корисних копалин Грузія наздогнала величезну Росію; за обсягами отриманих зовнішніх інвестицій і привабливістю для іноземних інвесторів вона зрівнялася з новими членами ЄС.
Грузинські реформи відзначалися чіткою системністю: скасовано пожежну інспекцію, при цьому кількість загиблих під час пожеж зменшилася; скасовано обов’язковий техогляд транспорту, однак кількість загиблих у ДТП у розрахунку на 1000 автомобілів знизилася з 1,79 у 2003 році до 1,05 у 2010 році; ліквідовано антимонопольну службу та інспекцію цін; знято обмеження на продаж деяких медикаментів у супермаркетах і роздрібних магазинах, скасовано додаткові перевірки ліків, схвалених для споживання в країнах ОЕСР; проведено податкову амністію та «кадрову чистку» податкової служби, тобто перекрито можливості брати хабарі й «вирішувати питання».
У такій корумпованій республіці, якою була Грузія, перемогти корупцію — це було просто дивом, фантастикою, але це вдалося зробити.
Але, на жаль, не всі були задоволені таким ходом справ. Хто був незадоволений? Старі менти, старі чиновники, які значно краще жили на хабарях, злодії в законі, яких нова влада сильно притиснула, ну і, звісно ж, найдобріший північний сусід. «Як, якась вошива Грузія, не маючи ні нафти, ні газу, житиме краще за нас? Не бувати цьому!»
Саакашвілі — антиросійський політик, а отже, проамериканський. У цьому й полягає суть російського невдоволення ним. Однак поставмо собі запитання: наскільки природною була б проросійська орієнтація Саакашвілі, якщо до влади його привели американці? Зрозуміло, це нереально. Чи дивно тоді, що на той момент він відчував певні симпатії до американців?
Що було далі — відомо всім: російська агресія, віджаті території і як підсумок — повалення Саакашвілі. До влади прийшли проросійські політики, і результат був закономірним. Чиновники та поліція знову почали брати хабарі, реформи були згорнуті, іноземні інвестори розбіглися. Давно помічено й неодноразово підтверджено практикою, що ті країни, які дружать зі США, живуть добре й динамічно розвиваються, а ті, хто зробив ставку на СРСР, а потім на Росію, провалюються в усіх відношеннях (дві Кореї — яскравий тому приклад). Та й «вугільні Швейцарії» самі себе прогодувати не можуть. Якось так

Що ми святкували 9 травня? Велику Перемогу. Чи була перемога? Була! Чи дорогою ціною вона дісталася? Не те слово. Путін заявив, що СРСР втратив 40 мільйонів людей, і це той рідкісний випадок, коли я йому вірю. Пам’ятаю, ще у школі ми запитали у нашого вчителя фізкультури, бойового льотчика: «Соломоне Беровичу! Як же так? Адже ми перемогли, а втратили 20 мільйонів, а німці лише 9!» Почухав старий сиву чуприну і тихо так сказав: «Ех, хлопці, якби 20! У мене таке враження, що чи не всі 40!» — «Не може бути! Невже стільки? Де ж ми примудрялися стільки втрачати, розкажіть!» — «Не ятріть душу, хлопці, я й так зайве ляпнув!»
Ми до військового керівника: «Товаришу підполковнику! Ось Берович каже, що ми у війну втратили 40 мільйонів, а офіційно наче 20!» Замислився наш військовий керівник, теж офіцер-артилерист, який пройшов усю війну. «Ну, 40 — це він, мабуть, загнув, але мільйонів 30–35 — це точно, хоча хто знає, може й усі 40!»
Такою виявилася ціна нашої перемоги. Причин таких втрат багато, і вони різні. Сьогодні не про це. Наша країна на цій війні надірвалася, і наслідки цього відчуваються досі. «Можем повторить!» — волають із-за поребрика. А ще 40 мільйонів ви готові покласти заради свого «вєлічія»? Ні? Тоді закрийте роти й перестаньте вдягати дітей у військову форму.
Німеччина теж вийшла з війни розореною та зруйнованою, але німці відновили країну, побудували найпотужнішу економіку в Європі, розвинули найсучасніші технології в усіх галузях, провели за повоєнні роки не одну повну модернізацію виробництва і дали своїм громадянам високий рівень та високі стандарти життя.
А нам ніколи дурницями займатися — ми все святкуємо перемогу над ними, і що далі — то голосніше.

Що ми знаємо про Локотську республіку? Та практично нічого, бо її історія якось сором'язливо замовчується, а як же, таки русскіє і за німців. От якби українці то інша справа, навіть коли нічого подібного насправді не було. Спитайте в росіянина, хто працював і воював за німців і отримаєте майже гарантовану відповідь: хахли, біндєравци, нємцам сапагі лізали, русскіх і єврєв убівали. Бо так їх вчили в школі, те саме сказали по телевізору пропогандони і навіть цар підтвердив, значить таки правда, цар же не буде брехати!
Що ж це за республіка і звідки вона взялася? Літом 1941 року німецька армія швидко просувалася на схід, радянський фронт тріщав, червоноармійці розбігалися і тисячами здавалися у полон. Були окуповані Західна частина України та Росії. Про співпрацю з колаборантами Гітлер нічого не хотів чути, мабуть тому, що ділитися владою було шкода, а інакше яка може бути співпраця, та і для чого вона, ми і так перемагаємо, ось ось переможемо повністю. Мешканці міста Локоть, що в Боярській області одразу після окупації провели загальні збори, щоб вирішити як жити далі. Бо війна війною, а жити якось треба. Головою адміністрації обрали Костянтина Воскобойника, його помічником Броніслава Камінського. Новообрані керівники вирішили, що якось треба домовлятися з німцями. Вони дізналися де знаходиться найбільший німецький начальник, їм дуже поталанило, що ним виявився генелал полковник Гудеріан, вони напросилися до нього на зустріч і запропонували свої умови співпраці з новою владою: 10% від урожаю вони передають вермахту безкоштовно, інше реалізують як вважають за потрібне. Всі внутрішні питання вирішують самі, для боротьби з партизанами та диверсантами утворюють збройні сили та сили правопорядку. Гудеріану ці умови сподобалось і він фактично благословив створення цієї адміністративної одиниці. Чому я вважаю, що Камінському і Воскобойнику поталанило? Як відомо, вільну Україну в складі рейху він Гітлер створювати заборонив, Бандеру заарештував, асоціації кавказьких народів, які звернулися до нього з проханням про культурну автономію в складі рейху він відшив в доволі грубій формі, а тут нічого, будь ласка, що сталося? Справа в тому, що Гітлер дуже поважав Гудеріана і не захотів принижувати генерала забороною того, що той дозволив. Таким чином Локотська республіка проіснувала з листопада 41 року по серпень 43, її збройні сили називалися Русская Освободітєльная Народная Армія РОНА і нараховувала до 20 тис бійців, мала на озброєнні навіть у бронеавтомобілі, які покинула при відступі червона армія. Як же жилося цій республіці при німцях? Вона займала частину Орловської Брянської та Курської областей, на її території мешкало не менше 500 тис жителів. За часів існування адміністрація електрифікувала села, асфальтувала дороги, будувала школи, здравпункти і навіть театри. Тобто жилося людям досить-таки непогано. Відкрилось також багато приватних майстерень та переробних виробництв, та щастя було недовгим, червона армія наступала і треба було щось вирішувати. Мудрий Воскобойник загинув у бою з партизанами, Камінський залишився сам. Він та майже вся його армія пішла з німцями на захід. Там німці, не знаючи толком що робити з цією бойовою одиницею якийсь час перекидали її з місця на місце, а коли спалахнуло повстання у Варшавському гетто кинули її на придушення повстання. Скориставшись нагодою бійці Камінського почали займатися мародерством, і так захопилися цією справою, що ані накази ані погрози на них не діяли. Побачивши, що Камінський вже не здатен керувати своїм військом, німці його розстріляли, а бригаду роззброїли і розігнали. Так і закінчилися ця історія.

Мабуть всі знають такого героя підводника, який своєю атакою знищив перспективу німецького підводного флоту, за що був внесений до списку особистих ворогів фюрера, завдяки його подвигу в Німеччині був оголошений триденний траур. Нашого героя звали Олександр Марінеско, зірку Героя Радянського союзу він отримав посмертно, лише в 1990 році. Ви можете спитати, а чому так пізно, чому не одразу? Тому що йому заздрили, особливо політвідільскі, а від них залежить і нагородження і просування по службі а Марінеско вони дуже не любили через його бойові успіхи та зневагу до себе, коханих. Особливо зненавидіти його політичні начальники, коли він потопив корабель "Вільгельм Густлофф", який перевозив велику кількість, по одним джерелам 40, а по інших мало не 400 підготовлених екіпажів для нових підводних човнів, які чекали на свої екіпажі в місті Кіль і повинні були переломити хід війни на морі, але завдяки Марінеско не склалося. Тому і траур, тому і особистий ворог фюрера.
Тепер давайте розбиратися, що ж тут правда, а що видумки. Правда що Марінеско дійсно потопив Вільгельм Густлофф, правда, що зірку Героя він отримав у 1990 році, правда що він був у поганих стосунках з політвідділом. Що ж це був за корабель, який він потопив? Це був круїзний лайнер, збудований спеціально для відпочинку передовиків виробництва, тобто робітників та їх сімей. Щоправда московські гісторікі наполягають, що це був корабель для розваг партійної еліти, це теж брехня, саме робітників. Н кораблі з комфортом розміщалося до 1500 пасажирів і майже 500 членів екіпажу. Перший круїз він здійснив у 1938 році. Тепер про траур. Триденний траур дійсно був, але не по кораблю, а по людині. Вільгельм Густлофф був ватажком швейцарських націонал-соцалістів, якого в 1936 році в Давосі застрелив студент єврей. Гітлер був дуже обурений, як так, євреї вбивають німців! Коли почалася війна цей корабель переобладнали під шпиталь, а ще планували використати як транспортний корабель підчас висадки військ в Англії але, як відомо, цим планам не судилося здійснитися. Корабель стояв на якорі в Гданську, в окупованій німцями Польщі. Настав 1945 рік, червона армія наступала, і її дуже боялися німці, бо вже багато чули про те, як ставляться червоноармійці до німців, особливо до жінок. Тож шукали любу можливість евакуюватися на захід. Для евакуації поранених і партійних діячів було вирішено використати круїзний лайнер, спершу на нього пускали лише по перепустках, але коли капітан дізнався, що червоні ось ось візьміть Гданськ, він наказав пускати всіх, віддаючи перевагу жінкам з дітьми. Коли каюти і всі 10 палуб були заповнені, посадку на корабель припинили, і жінки, яким не вистачило місця на кораблі почали передавати дітей, сподіваючись таким чином їх врятувати. Скільки пасажирів опинилося на кораблі невідомо. Ні про які екіпажі підводних човнів мова не йде, бо якщо і були там моряки, то хіба що поранені. Ніяких 400 чи навіть 40 підводних човнів в Кілі не стояло, так було збудовано кілька човнів нового типу, але надати суттєву перевагу вони вже не могли, не те щоб переломити хід війни. Лайнер рушив на захід. Капітан сподівався, що йому на зустріч ідуть есмінці супроводження, і щоб не розминутися з ними в темряві він наказав ввімкнути всі вогні, тому і був виявлений радянським підводним човном С13, яким командував Олександр Марінеско. Він випустив три торпеди, всі три влучили в ціль і Вільгельм Густлофф швидко затонув. Температура повітря на той час була -18, бо таки 30 січня, тому люди, які потрапили у воду дуже швидко гинули від переохолодження. Судно рятівник, яке прибуло на місце трагедії через шість годин, знайшло лише одну шлюпку, а в ній лише одну живу дитину, загорнуту у багато ковдр. Скільки загинуло людей на цьому кораблі ніхто не знає, бо ніхто не знає скільки там було на час відправлення. Є припущення, що на кораблі було не менше 10 тисяч врятуватись змогли трохи більше тисячі. А що ж наш герой, товариш Марінеско? Він не був успішним командиром, на його рахунку була лише одна успішна атака,, щось він потопив, але це лише з його слів. Зате любив він заглянути в чарку, за що отримував прочухани від начальства, особливо йому дісталося за організацію гри в карти на гроші серед офіцерів, ось звідки нелюбов до нього політвідільскіх. Бо ті до таких речей ставляться дуже суворо. А якраз перед вихідом в море він на кілька діб загуляв зі швидкою і вийшов в море, в бойовій похід на дві доби пізніше від призначеного строку. Тому його і не любило начальство. Доки йшла війна, його витівки терпіли, а коли війна скінчилася, його швиденько турнули з флоту, здихалися від нього як тільки з'явилася нагода. А ні до якого списку особистих ворогів фюрера його не вносили, бо такого списку взагалі не існувало.

Всі, хто хоч трохи цікавиться історією другої світової, знають, що справжнє прізвище Гітлера Шикельгрубер, але ось вам перевірена інформація, Адольф ніколи не носив цього прізвища. Шикельгрубером до 14 років був його батько Алоїз. Справа в тому, що дівчина Марія Анна Шикельгрубер працювала служницею в багатій єврейський сім'ї, раптом вона чомусь завагітніла і народила хлопчика, якого назвала Алоїзом. Оскільки батько не був названий, хлопчика записали на мамине прізвище.Коли Алоїзу виявилося 5 років вона одружилася з хлопцем, котрого звали Георг Гітлер, вони разом прожили 6 років і Марія Анна померла. Коли Алоїзу виповнилося 14 років вітчим його офіційно всиновив і дав своє прізвище. Вже будучи Гітлером, Алоїз одружився і його син Адольф носив прізвище Гітлер з першого дня життя по останній. Якось так.
Тепер поговоримо про допомогу союзників, про американські поставки всі знають, принаймі про тушонку, а от що про Британію і її допомогу скаже не кожен, а Британські поставки були не менш важливі.
Биританська допомога, попри менші обсяги порівняно з США, відіграла значну роль у найбільш критичні періоди, зокрема на початку війни. Саме Британія надала СРСР винищувачі, яких нам катастрофічно не вистачало, правда, це були досить застарілі Харікейни, але за відсутністю кращих були раді і тому, потім пішли більш сучасні Спітфаєри, те ж стосується і танків, перші імпортні це Британські Валентайни. Вони теж почали надходити в самі критичні перші місяці війни, вантажні машини теж були критичною поставкою, бо велика кількість машин була втрачена на початку війни. Британія випустила понад 480 тис. армійських вантажівок, ставши третім за т виробнвеличиноюиком після США та СРСР. Окрім того саме Британія надала СРСР у тимчасове користування лінкор Роял Соверен, до цього у союзу не було великих кораблів на півночі. Що важливо, Велика Британія почала надавати безкоштовну військову та економічну допомогу СРСР практично одразу після нападу Німеччини, тобто з червня-серпня 1941 року., західна допомога (США та Британія) суттєво вплинула на хід війни, хоча радянська пропаганда часто применшувала її. Тобто Велика Британія давала нам критичну допомогу не тільки одразу, а і повністю безкоштовно.

Фейк 1 про союзників та коаліцію Скоро річниця перемого у совєцько-Германській війні, яку називають Вєлікая Отєчєствєнная, особливо люблять день перемоги святкувати в рашці, ще б пак, є привід побухати і покричати "можем павтаріть!" Чи була перемога? Так, була! Чи важко вона дісталася? Дуже! Про ціну я писав у замітці Ціна перемоги. Скільки років пройшло, а фейків менше не стає. Чи мені одному здається, що їх стає тільки більше. Не вірите? А ви запитайте у росіянина, хто переміг у другій світовій і отримаєте відповідь Россія! Наші діди! І ні про яку антигітлерівську коаліцію, яка нараховувала більше ніж 50 країн вони чути не хочуть. Згоден, не всі країни, що оголосили війну Німеччині брали в ній активну участь, багато розумними стали тільки в 1945 році, скажімо Парагвай оголосив війну Німеччині 7 лютого 45 року. А деякі країни ще пізніше. Колишні союзники, такі як Румунія та Фінляндія стали ворогами Німеччини у 44 році. Чи було це важливо? Мабуть що було, бо у 1975 році в параді на Красній площі взяли участь ветерани, по зведеному полку від кожного фронту, а також два зведених батальйона один від Чехословаччини, а один від Румунії, я тоді був пацаном і дуже дивувався на румунів, це що, воїни маршала Антонеску? Нам не розповідали, що у 44 році в Румунії владу взяв до своїх рук молодий король Міхай, він заарештував Антонеску, уклав мир з СРСР і оголосив війну Німеччині, за що був нагороджений орденом Перемоги.
Іноземні кавалери ордена «Перемога»:Дуайт Ейзенхауер (США) — Верховний головнокомандувач союзними експедиційними силами в Західній Європі.Бернард Монтгомері (Велика Британія) — фельдмаршал, один з командувачів союзними військами.Міхай I Гогенцоллерн-Зігмарінген (Румунія) — король Румунії.Міхал Роля-Жимерський (Польща) — Маршал Польщі.Йосип Броз Тіто (Югославія) — маршал, лідер Югославії.Орден вручався особам вищого командного складу за успішне проведення бойових операцій у межах одного або кількох фронтів, що докорінно змінювали ситуацію на користь Червоної Армії. Ну з союзниками, начебто розібралися, а що ж наш совєцький союз? А совєцький союз з 39 по 41 роки був союзником Німеччини. Не вірите? А пошукайте в мережі поздоровлення Сталіну з 60 річчам від Гітлера та Рібентропа, ворогам таке не надсилають і договорів про дружбу з ворогами не укладають. От хто дійсно бився з німцями з першого дня по останній так це поляки, з 1 вересня 1939 року, коли німці на них напали і до 8 травня, коли була підписана капітуляція. 3 вересня 39 війну Німеччині оголосили Англія та Франція. А що ж СРСР? Він, як порядний союзник, гнав в Німеччину ешелони з рудою, нафтою, зерном, натуральним каучуком, котрий закупляв в південній Америці, він давав змогу тренуватися німецьким льотчикам та танкістам, в Казані була танкова школа, в Ліпецьку льотна. 17 вересня совок, виконуючи союзний обов'язок, напав на Польщу, щоправда рашисти кричать, що на той момент Польща вже була розбита. Брешуть як завжди, ще не була, ще билася, до того ж німцям довелося воювати на два фронти, проти поляків і проти англійців та французів, і це викликало чималі проблеми, і ще невідомо як би повернулася війна якби совок не допоміг Гітлеру. По завершенні захоплення Польщі красна армія та вермахт провели сумісний парад в Бересті, який рашистські поцріоти заперечують, а на сотні фотографій кричать що то фотошоп і підробка, а кінофільм про парад, мовляв, згенерований штучним інтелектом. А що вони ще можуть сказати? Їм соромно визнавати співпрацю з Гітлером, зате з якою радістю вони накидаються на кожен факт співпраці з німцями українців. Окрема тема це допомога СРСР союзниками. Ленд ліз від Америки та допомога від Англії, але це треба окремим дописом. Далі буде.

На це є кілька причин. Перша: тому що Російська Федерація перебуває у стадії розпаду. Процес розпаду будь-якої імперії, як правило, тривалий і тягнеться інколи століттями, але, розпочавшись одного разу, він, на жаль, незворотний. Так, у період розпаду імперії бувають моменти, коли ціною колосального напруження людських, матеріальних і моральних ресурсів «утеклі» території повертаються в імперське «стійло», але ненадовго за історичними мірками. Ненадовго тому, що імперія на цьому процесі надривається, і незабаром «втікачі» знову відокремлюються, ще й тягнуть за собою інших.
Звісно, в імперії піднімається вселенський галас і сварки: «Та хто ви такі, вас узагалі не існує і ніколи не було!» «Та куди ж ви без нас?» «Невдячні свині, ми дали вам усе, а ви!» «Ви приповзете до нас на колінах, так, саме на колінах — через тиждень, місяць, рік і попроситеся назад, а ми ще подумаємо!» І так далі. Але минають роки, десятиліття й століття — а ніхто на колінах не повзе, і від колись могутнього тіла імперії відпадають або відкушуються зміцнілими сусідами нові шматки — ті самі, яких «ніколи не було».
Російська імперія вступила у стадію видимого розпаду в 1917 році. Передвісником розпаду будь-якої імперії є ситуація, коли протягом тривалого часу з тих чи інших причин немає приросту нових територій, імперія не розширюється. У випадку з Російською імперією обставини склалися так, що розширюватися їй було просто нікуди: з півночі й сходу — океани, із заходу — хоч і не дуже великі, але більш розвинені, а отже добре озброєні країни, з півдня — менш розвинені, але з високою щільністю населення, тобто величезним мобілізаційним ресурсом, і війна з ними могла виявитися «собі дорожчою».
Поштовхом до фактичного розпаду Російської імперії став жовтневий переворот. Було втрачено Фінляндію, Прибалтику, Польщу. Спробували самовизначитися, але були повернуті назад хитрістю, обманом і військовою силою Україна, Вірменія та Грузія. З 1921 по 1939 роки — територіальна стабільність, але імперія, вже радянська, інтенсивно готується до нових завоювань. Настав 1939 рік — і пішло-поїхало: Польщу «по-братськи» поділили з німцями, окупували Прибалтику, відібрали частину території у Румунії. А от із Фінляндією не вийшло: фінський народ не захотів «руського миру» і став на захист своєї незалежності. У результаті «зимової війни» СРСР отримав лише невеликий шматок фінської території. Проте — знову явний приріст і розширення.
Далі — війна, перемога і знову приріст: Східну Пруссію перейменовано на Калінінградську область, повернулися Курили й південний Сахалін. І знову територіальна стабільність аж до 1991 року.
А в 1991-му імперію струсонуло так, що мало не здалося — куди там усім приростам попередніх десятиліть! Від «матінки-Росії» відокремилися всі інші 14 республік, причому майже безкровно й буквально за кілька днів.
Як і будь-який організм, імперія, що вступила в період розпаду, намагається реанімуватися і будь-якою ціною законсервувати ситуацію, щоб зберегти хоча б те, що залишилося. Методика консервації стара як світ: потрібно зробити так, щоб громадяни, які не належать до титульної нації імперії, не захотіли самовизначення. Цього можна досягти, якщо навіяти їм дві ключові думки:
Гордість від належності до числа громадян «великої, могутньої, вічної і непереможної».
Страх. Страх залишитися сам на сам зі своїми проблемами, страх бути завойованими «народом невідомим, диким і безжальним».
Що найбільше підвищує рейтинг імператора в очах простолюду? Переможна війна і нові території — хай навіть непотрібні, непридатні для життя, хай вони тягарем висять на шиї імперії, але нові. Переможна війна — неважливо з ким і з якого приводу, адже будь-яка війна, яку ми ведемо, є справедливою і визвольною. Так, адже ми ніколи нікого не завойовували — ми лише «звільняли»: Польщу від панів, Угорщину від мадярів, Азію від «інородців», Фінляндію від «чухонців», от зараз намагаємося Україну «звільнити» — тільки щось не дуже виходить.
Напад на Грузію — і рейтинг Путіна злітає. Як же, перемога! Ми великі, нас усі бояться, навіть Америка! Ура!
«Крим наш» — і половина Росії від щастя впивається до нестями, і байдуже на санкції, а в Хабаровську люди виходили на мітинг із плакатами: «Лободу їстимемо, але Крим не віддамо». Хоча 70% із них у Криму ніколи не були і не будуть, а половина навіть на карті його не покаже.
Чим ще пишатися? Якими перемогами? Сумно, але за останні 70 років перемог, гідних гордості, якось небагато. Але вони потрібні як повітря, вони потрібні більше за хліб! І почалося на державному рівні розкручування «побєдобєсія»: «діди воювали», «можемо повторити», паради переодягнених «ветеранів», хресні ходи з чужими «дідами» на палицях, немовлята в колясках у вигляді танків, діти у формі солдатів Другої світової тощо. Зауважу, що з кожним роком цей цирк стає все масштабнішим і тривалішим. Бо святкувати більше нічого.
Тепер про страх. Я пам’ятаю, як ще в дитячому садку нас лякали Америкою і НАТО. У Росії з того часу нічого не змінилося: навколо вороги, весь світ іде на нас війною за нашу «праведність» і «духовність», хоче забрати наші багатства, а головне — зруйнувати наші «духовні скрєпи». При тому, що половина Росії живе в будинках без елементарних зручностей.
Загалом, усі ознаки розпаду наявні. Тіло можна тимчасово вберегти від розкладання, наприклад, помістивши в морозильник, але живішим від цього воно не стане. То чи варто пов’язуватися з організмом, що розкладається, та ще й у ролі «молодшого брата?

От от ми святкуватимемо День Перемоги. Хто як: хто у складі «Безсмертного полку», хто в пивній, а хто просто на городі чи на дивані. Справа особиста. Що ми святкуємо 9 травня? Велику Перемогу. Чи була перемога? Була! Дорогою ціною вона дісталася? Ще й якою. Путін заявив, що СРСР втратив 40 мільйонів людей, і це той рідкісний випадок, коли я йому вірю. Пам’ятаю, ще в школі ми запитали у нашого вчителя фізкультури, бойового льотчика, шість збитих, тричі збивали самого — Соломоне Беровичу! Як же так? Адже ми перемогли, а втратили 20 мільйонів, а німці лише 9! Почухав старий сиву чуприну і тихо так сказав: — Ех, хлопці, якби ж то 20! У мене таке враження, що як би не 40! — Не може бути! Невже стільки? Де ж ми примудрялися стільки втрачати, розкажіть! — Не рвіть душу, хлопці, я і так зайве ляпнув! Ми до військового керівника: — Товаришу підполковнику! От Берович каже, що ми у війну втратили 40 мільйонів, а офіційно ніби 20! Замислився наш воєнрук, теж той, що пройшов усю війну офіцером-артилеристом: — Ну 40 — це він, мабуть, перебільшив, але мільйонів 30–35 — це точно, хоча хто знає, може й усі 40! Такою виявилася ціна нашої перемоги. Причини таких втрат? Їх багато, і вони різні. Сьогодні не про це. Наша країна на цій війні надломилася, і наслідки цього відчуваються досі. «Можем повторить!» волають із-за поребрика. А ще 40 мільйонів ви готові покласти заради своєї «величі»? Ні? Тоді закрийте роти і перестаньте вдягати дітей у військову форму.
Німеччина теж вийшла з війни розореною і зруйнованою, але німці відновили країну й побудували найпотужнішу економіку в Європі, розвинули найпередовіші технології в усіх галузях, провели за післявоєнні роки не одну повну модернізацію виробництва і дали своїм громадянам високий рівень і високі стандарти життя. А нам ніколи дурницями займатися — ми все перемогу над ними святкуємо, і чим далі — тим гучніше.

Зустрів якось одногрупника по ТУN5, де ми вчилися на слюсарів-ремонтників. Привіталися, розпитали хто де і ким працює. Вітька розказав, що після армії повернувся на шинний завод, своє перше виробництво. Почали згадувати спільних знайомих, багато хто з наших повернулися на шинний, а чому б і ні, платили добре, стаж шкідливий, тобто на пенсію раніше. Слухай, ти Гольдберга пам'ятаєш? Раптом спитав Вітька. Дядю Гришу? А як же! Хіба забудеш це позорисько! (Щоправда позорисько не дядя Гриша, а те що вчинив патрорг нашого цеху). Тепер про все докладніше. Дядя Гриша по батькові був Ісакович, старші колеги часто називали його Івановичем, на що він не ображався, ми, пацани зверталися до нього дядя Гриша. Він мав шостий, тобто найвищий розряд, було у нього два сина погодка, хлопці виявилися за характером жабками-мандрівничками і коли батьки черговою відпусткою зібрались на море, почали вмовляти батьків поїхати до Москви, мовляв море від нас нікуди не подінеться, давайте краще погуляємо по Красній площі, подивимось на Леніна, на цар колокол та цар пушку. Сходимо у Третяковську галерею, відвідаємо музей імені Пушкіна, прослухаємо оперу у Великому театрі, і взагалі там є на що подивитися. Батьки погодилися, приїхали до Москви і якось гуляючи Москвою проходили повз ОВИР і чорти його туди занесли. Совок був країною вільною, тому про це швидко доповіли куди слід. Як тільки дядя Гриша повернувся з відпустки, парторг цеху замутив зібрання щоб розібрати особисту справу товариша Гольдберга. Справа в тому, що дядю Гришу в цеху любили і поважали за золоті руки і розумну голову, а особливо за легкий веселий характер, все у нього було просто і весело, з жартами та хохмами, а от парторга не дуже любили. Справа ще ускладнювалося тим, що родина дяді Гриші стояла в черзі на розширення житла. Шинний завод будував своє житло для своїх робітників. Тому парторг призначив бажаючих виступити, роздав їм папірці, на яких було написано що треба сказати, і почалося ганьбище, кожен з призначених виходив, розгортав папірець і починав по буквах мекати написане. Коли парторг зрозумів що сміються саме з нього він припинив викликати людей для виступу. Він взяв слово сам. Тим, хто хоче покинути батьківщину ніякого житла і ніяких шостих розрядів максимум третій! Взяв слово дядя Гриша, товариші, друзі мої що ж ви робите? Я ж нікуди не збирався їхати а зайшов в ОВИР просто з допитливісті, а ви мене фактично випихаєте! Так я таки поїду! Бо тут мене вже ніщо не тримає! Так і закінчилися ті збори. Це я пам'ятаю, Так він нещодавно приїздив, зібрав кого зміг, повів у ресторан, накрив шикарний стіл і дуже шкодував, що парторга вже нема, пішов на вічні збори до товариша Сталіна. Яке життя він мені влаштував! Я не кажу що у мене немає проблем, головна проблема у моєї родини куди поїдемо цього року, де ми ще не були. Ми каталися на лижах у Швейцарії, танцювали на карнавалі в Ріо, піднімалися на Фудзіяму, каталися на слонах по джунглях Тайланду, ходили по Лувру, плювали з мосту в Темзу, цього року я вирішив приїхати до вас і ось приїхав. Що ще цікавого розповідав? Як все почалося на новій батьківщині. Коли дізналися про мою спеціальність то запропонували роботу майже одразу. Я поцікавився у сусідів, розказав які пропонують умови і яку платню. Мені сказали, що це не зовсім те, про що треба мріяти, але жити на це можна, працювати і щось шукати краще. Скоро краще саме підвернулося. Прийшли два хлопці і запропонували роботу на військовому заводі, правда треба переїхати до іншого міста, це не дуже бажано, бо дружина щойно знайшла хорошу роботу. А вона у вас хто? Кухар! А український борщ вона варити уміє? Та ще і який смачний! То беріть її з собою, нам такі люди потрібні. Бо серед працівників багато тих, що приїхали з союзу. Ми погодилися, там і працюємо. Скоро на пенсію, Діти виявилися, вже не пропадуть. Дай Боже щоб і у вас колись були ті ж проблеми що і у нас!

Отже, підведемо підсумок. Моя думка (вона лише моя) така: Велика МОНГОЛЬСЬКА імперія — це фейк, міф. Кочівники не можуть створити не те що імперію, а навіть примітивну державу. Кажуть, що Чингісхан мріяв дійти до «останнього моря». Скажіть, будь ласка, як може людина мріяти про те, чого вона ніколи не бачила, більше того — мріяти про існування того, про що вона навіть не може підозрювати! Звідки неграмотний кочівник, який ніколи не покидав степу, міг дізнатися про існування моря, більше того — дізнатися, що море є «першим», і відповідно «останнім»? Десь я вичитав (убийте, не пам’ятаю де, пам’ятаю лише, що стаття була написана черговим «доктором професорських наук»), що у Чингісхана, виявляється, була карта «всесвіту», а точніше Євразії, на якій і були показані всі моря — океани, ріки і гори… Господи! Та цей прохвесор хоч уявляє, яка це праця — складати карту, і що як мінімум для цього потрібно? А потрібно для цього як мінімум 3 речі — компас, секстант і хронометр (нічого з переліченого в ті часи не існувало, ну максимум компас), крім цього — купа часу і море кваліфікованих помічників. А якщо ця карта — спадщина «давніших цивілізацій», то як вона потрапила до кочівника, і як той зрозумів, що реально у нього в руках?
Підемо далі. «За кілька років монгольська армія, миттєво переймаючи всі досягнення тактики, військової техніки й технології у своїх противників…» Ага, зараз! Неграмотні кочівники одразу навчилися стріляти бойовими ракетами…
Хто служив в армії, той у цирку не сміється! Хто служив, той знає, що хлопців, призваних із гірських кишлаків — аулів до складної техніки на гарматний постріл не допускали, бо наслідки незворотні. При тому, що ці хлопці мали такі самі атестати про середню освіту, як і всі інші. А тут кочівники — та за кілька років… ну не смішіть.
До «останнього моря»… От наказав Чингісхан, і вони пішли. Навіщо? А наказав вождь — от і пішли. Ну от накаже вам мер, або навіть цілий президент, усе кинути і кудись іти — і що, ви підете? Сумніваюся. Якщо народ кудись зривається з насиджених місць, значить на те є об’єктивна причина (похолодання, посуха чи ще щось), а просто так, бо цар наказав — то навряд чи.
І ще ось що: у монголів немає імені Чингіс, таке ім’я є у тюрків (для ясності я так називаю всі тюркомовні народи — татар, турків, туркменів, узбеків, якутів, киргизів, казахів тощо).
У монголів немає титулу хан, він є лише у тюрків і в перекладі означає «владика». У монгольській мові немає слова «орда», у перекладі з тюркської воно означає «армія, організоване військо». Не вірите? У Казахстані є славне місто Кизилорда, свою назву воно отримало у 1925 році, до цього називалося інакше, а названо на честь Червоної Армії. Кизил Армія, Червона Орда.
Чи був у реальності такий чоловік Чингісхан? Швидше за все, був. Чи був він монголом? Нізащо і ніколи. Уууу, дилетант! Закричать ревнителі «нетлінки». Його звали Темуджин, а ім’я Чингісхан він прийняв у пам’ять про переможеного татарського хана на знак поваги до противника. Добре, поставимо питання інакше: а ви знаєте, що т. Сталін у червні 1945 р. наказав іменувати себе фюрером Адольфом Алоїзовичем Муссоліні? На знак поваги. Маячня, дурниця, такого не було і бути не могло! Знову заволають «ревнителі» — і будуть праві. А Темуджин? Було, було! Так ким же він був? Тюрком, і ніким іншим. Чи був він кочівником? Дуже навряд чи. Швидше за все, він був досить освіченим тюрком, а освіту він міг отримати лише в місті. Міста в Середній Азії були. Причому досить великі і розвинені у сенсі науки та освіти. Тоді все сходиться. Освічена людина, до того ж талановитий полководець і адміністратор цілком могла закласти основу імперії (звісно не в тих розмірах, як пишуть «професори», але все ж таки).
Не зрозуміло мені лише одне, і для себе я пояснення не знаходжу такому факту: держава, заснована Чингісханом, називалася Золота Орда. ЗОЛОТА ОРДА. Одне слово слов’янське, інше — тюркське. Чому так? Не знаю. Орда — армія. Держава, названа армією? Дивно, незрозуміло, принаймні мені.