Моє безробіття тривало недовго, за кілька днів до мене завітав старий друг, турист, з яким ми пройшли чимало походів, і довідавшись що я зараз вільний запропонував зайнятися переобладнанням автомобілів з бензину на скраплений газ, він цьому навчився в Польщі, де прожив майже 5 років. Я зацікавився і погодився. То поїхали! Що, просто зараз? А навіщо відкладати? Ми приїхали на газову заправку, що знаходилася біля 4 причалу напроти інституту фізкультури. Там Олег, так звали нового роботодавця орендував вагончик для переодягання та зберігання інструменту і обладнання, а також слюсарний верстак. Почалася мої нові трудові будні. Це був кінець 90-х, ціни на бензин дуже кусалися, тож перейти з бензину на дешевший газ вистачало. Основними клієнтами були маршрутники і приватні таксі, був і окремий клас клієнтів, вживані іномарки, на яких газове обладнання вже було, але довгий час не використовувалося. Згадавши про нього власники автомобілів заправляли в балони газ, але часто було, що машина або не їхала зовсім, або їхала ледве-ледве. Причини було досить багато, але ми навчилися боротися і з ними. Тобто робота була цікава та творча. До того ж доволі вигідна матеріально. Обладнання для переобладнання машин Олег привозив з Польщі, їздити приходилося майже щомісяця. Прийшов час їхати по нову партію обладнання, мене залишив на хазяйстві і проінструктував: роби що можеш, будуть клієнти на монтаж- призначай дату десь днів через 5-6, я якраз повернусь. Я і залишився. На другий день подзвони ї Саша, і запитав, у тебе якісь гроші є? Не те щоб багато, але трохи маю. Якщо я до тебе завтра зайду, позичиш мені пару гривень, я хоч хліба додому куплю? Давай не додому, а на газову заправку напроти інфізу! Якщо я приїду о десятій, це буде нормально? Цілком! Тоді домовилися. Саша приїхав, перед ним якраз заїхав клієнт на Вольво з проблемою, не працює зараза, зможеш щось зробити? Сподіваюсь що так. То давай! Я зняв редуктор, серце системи, більшість проблем крилося саме в ньому. Тут прийшов Саша, я не заважаю? Добре що прийшов, ось бери, розбирай! Як? Розкручуй все що се що розкручується! А далі що? Далі то вже моя справа! Усі деталі промивай у цьому тазику і складай тут. Дали ми раду цьому клієнту, більше на цей день нікого не трапилось. Тим часом настав вечір і чекати когось було марно, і я запропонував збиратися додому. Саша поступив очі і запитав, чи позичу я йому хоч пару гривень, я простягнув йому двадцять, на той час це був дуже пристойний денний заробіток, він перелякано сказав, а як же я буду віддавати, а це не в борг, це твій чесний заробіток, якщо сподобалось приходь завтра! А можна? Звичайно! Почали ми працювати разом. Клієнти були різні, в основному профілактичні ремонти іномарок, тих, що хотіли монтаж записували в чергу. Оплату ділили за принципом 50/50, тобто половина на фірму, половина майстрам. Тим часом повернувся з Польщі Олег, я його поставив перед фактом, що у мене тепер напарник, він не дуже зрадів, але заперечувати не став. Щоправда трохи поскаржився, що геть витратиася за поїздку, на останні заправився щоб лише додому доїхати, що робити далі не знаю. Зачекай! Ми тут кілька профілактики зробили, тримай ось 85 гривень! Олег здивовано подякував і остаточно змирився з новим співробітником.

Давно було діло. Я сидів без роботи і раптом дізнався, одна фірма набирає співробітників. Поїхав за вказаною адресою, швидка співбесіда, вердикт, ви прийняті. Фірма займалася продажем мінеральної води та напоїв марки "БІОЛА". Ну що ж вода так вода! Серед інших прийнятих на роботу був і хлопець на ім'я Саша, з яким ми здружилися. Мені дуже подобався його постійний оптимізм, бажання навчитися чомусь новенькому і специфічний єврейський гумор. Почалася нова праця, фірма займалася продажем мінеральної води та напоїв марки БІОЛА. На цій фірмі ми пропрацювали десь із чотити місяці, а потім керівництво вирішило зробити ротацію, звільнити всіх нас незалежно від результатів роботи і набрати людей що пройшли стажування в ділерів Coca Cola, вирішивши що ті працюватимуть краще бо там дійсно було серйозне навчання і навіть деякі стажувалися за кордоном. Прикро, а що поробиш! Так чи інакше, ми зрозуміли як треба працювати з подібним товаром. Але Саша якось знайшов фірмочку, що теж намагалася налагодити збут мінеральної води та напоїв, виготовлених в Криму, хазяйкою цієї фірми була донька господаря заводу, дівчина розбалувана і зовсім без досвіду в бізнесі. Вона арендувала складське приміщення на лівому березі, батько завіз їй продукцію свого заводу в асортименті і пустив доньку у вільне плавання. Вона знайшла знайому в Дніпропетровську, десь вони підчас відпочинку познайомилися і взяла її на роботу. Дівчата сиділи на складі і чекали коли до них набіжать оптові покупці. За місяць очикуваня ніхто не прибіг. Як їх знайшов Саша, ас випадково, Люда, це та знайома хазяйки порадила дати об'яву в газету, її побачив Саша і вирішив навідатися по вказаній адресі. Там він поговорив з дівчатами і запропонував їм налагодити збут продукції, маємо з напарником досвід. Галя, так звали хазяйку погодилися. Ми були прийняті на и, умови виторгували собі начебто непогані одразу пояснили ді , що чекати покупців сидячи на місці справа марна, треба ходити по магазинах та оптових базах і пропонувати свій товар і якось вирішити питання з власною доставкою, бо інакше толку не буде. Якраз це питання вирішилося дуже легко, тато відгукнувся на прохання доньки і прислав їй грузовичок, саме тоді бундесвер робив оновлення техніки і до України потрапило досить багато таких машин, щось на кшталт газелі, за розміром, але за виглядом більше схожих на шишигу. Почали ми з Сашею топтати лівий берег, на правий домовилися поки що не лізти щоб не ускладнювати логістику. Потихеньку пішов збут, на фірму почали капати гроші, поки що не надто великі, але все-таки. Якось стало веселіше. Придбали для фірми комп'ютер та принтер щоб набирати т друкувати накладні Скоро ми стали помічати, що не встигаємо набивати нових клієнтів, про це ми вирішили поговорити з Галею, Галю, ми зашиваємося, бо ми і торгові агенти і логістики, бо кожного вечора набираємо накладні на завтрашній день, ми і вантажники, бо самі вантажимо машину, самі ж і розвантажуємо фури з Криму, ми і експедитори, бо хтось повинен їхати з водієм, а скоро літо, попит на воду та напої підскочить саме час заробляти, а нам нема часу займатися збутом! Гроші ж на фірмі є, давай наймем пару хлопців нехай допомогають нам, ми візьмемо на себе клієнтів і логістику, а вони нехай все інше. Не мели дурниці! Гроші я витратю на іміджеву акцію в нічному клубі! Галю, ну яка іміджева акція? Аби у нас був хороший кон'як або елітне вино, то була б інша справа! Ти просто не розумієш, які круті люди ходять в нічний клуб! Яка б не була людина крута, але більше однієї пляшки води вона за вечір не вип'є, та і не воду ходять люди пити в нічний клуб! А я хочу іміджеву акцію! Я вже про все домовилася! Ніяких нових людей! Працюйте як працювали! І буде як я хочу! Галю, це бізнес і треба не як хочеш, а як треба! Ти ще вчити мене будеш! Галю, ти дурепа! Все, ти звільнений! Добре, я завтра заскочу десь о 12 годині підготуй мені розрахунок! Я встав і пішов, Саша за мною. Стій, я тебе не відпускала! Галюся, ти мене вибач, але я з ним повністю згоден! Саня, нехай мене вигнали, ну а ти чого? Та що мені самому залишитися з цією дурепою! Та ні, ходімо разом!

Послухав в ютубі російського економіста, який розкритикував самого царя батюшку, що, мовляв, стратегічне планування у нього нище плінтуса, бо на одній сторінці доповіді якась цифра чогось важливого зовсім не б'ється з іншою на другій сторінці, а от в сесесері було стратегічне планування на дуже високому рівні. Планування може і було, але куди не плюнь всюди дефіцит, всюди нестача, і не тільки про товари для людей, продовольства та запчастин для обладнання теж. Він каже, от якби взяти продовольчу програму радянських часів та виконати її! То все було б добре, всього всім би вистачало. Наївний, він, мабуть не читав ту програму, а лише чув про неї
А я, коли був студентом, нас навіть примушували її конспектувати, спершу ніж братися до конспекту я вирішив з цією програмою ознайомитися, зрозуміти що ж таки пропонує партія та уряд. Читаючи я зрозумів, що вся ця програма це просто констатація великої дупи з продовольством в країні, а що стосується дій по подоланню проблеми то взагалі нічого, наприклад, про тваринництво, тільки ПОДНЯТЬ, УВЕЛИЧИТЬ, УЛУЧШИТЬ і так по всім показникам. Те саме і по рослинництву і по сільгосп машинобудуванню, і по добривам, і по науці скрізь те саме, нічого іншого. Це тепер я розумію, що це ніщо інше як ознака тихої паніки. Тобто проблема є, в як її вирішити хто знає знає, але партія може і спитати, а відповісти нічого, а так от, ми попрацювали, і розробили, а вам лише виконати. Прийшов час здавати залік, на залік потрібен конспект, я приніс загальний зошит з написом на палітурці "Продовольча програма", сів навпроти викладача, поклав перед ним цього зошита і приготувався слухати запитання. Він перш ніж щось запитувати розгорнув мій конспект і на першій сторінці побачив виведені фломастером три слова: ПОДНЯТЬ УВЕЛИЧИТЬ УЛУЧШИТЬ Це було все. Як, і все? Мало не закричав викладач, ось текст, він помахав у мене перед носом товстою брошурою. Так, але окрім цих слів там нічого більше конкретного нема, все інше вода! Як вода?! Це ж програмний документ величезної державної важливості! Ніякий це не документ, бо в ньому нема ніякої конкретики, жодної цифри, жодної дати! Як нема?! Не може бути! Ну якщо є, то знайдіть хоч одну! Він схопив брошуру і почав швидко гортати, потім гортав повільніше, потім зовсім повільно і нарешті здався, так, дійсно нема! Але як же це так? Та ось так! Ви хоч розумієте що це значить? Не дуже, а що? Це взагалі то ознака кризи і паніки, це значить, що ніхто не знає що толком робити, а робити щось треба. Тільки я вам цього не казав, і ви нічого не накопали в цій брошурі. Залік, наступний! Тепер повернемось до того російського економіста, він довго говорив про відсутність стратегічного бачення, в економіці купа проблем, грошей все менше, а витрати ростуть. Цар воювати хоче аж хехоче, мир йому не потрібен, тобто витрати будуть зростати і далі, в борг ніхто не дасть, навіть великий друг Сі, податки збільшувати далі вже нікуди, залишилося тільки забрати заощадження росіян, які лежать в банках. Припинити війну? А що продати плебсу як перемогу? Жодна голосно заявлена ціль СВО не досягнута, навіть Донбас не захопили. Знаходити орків на війну все важче, бо грошей нема, в добровільно ніхто не хоче, навіть зеки за амністію Виходить перемоги не видно, майже мільйон вбитих та скалічених мужиків це ні заради чого, просто щоб цареві було весело, щоб двіжуха була? Розкажіть це матерям, вдовам та дітям-сиротам!

Мій прадідусь мешкав у Лоцманській Кам'янці, звали його Трохим Петрович, він був письменний, любив читати, що на той час для селянина досить рідкісним явищем. Добре вчитись він примусив і сина, мого дідуся Семена. Якось Трохим Петрович знайшов у піску на березі старовинну гармату, приніс її додому, за що отримав прочухана від дружини, мовляв на чорта вона тобі здалась! Про свою знахідку він розказав місцевому учителю, а той порадив, через пару днів я буду їхати до Катеринослава, то давай по дорозі до тебе заскочу, відвезем твою знахідку в музей, там є такий професор Яворницький, він за такі знахідки щедро платить, викупляє для музейної колекції пістолі, рушниці, шаблі і гармати, особливо цінує все, що стосується козацької доби. Домовились!
Так і познайомились Трохим Петрович з Дмитром Івановичем, за гармату професор дав Трохи у Петровичу цілого карбованця, що по тих часах була добряча сума. Треба сказати, що Яворницький досить часто відвідував Лоцманську Кам'янку, він любив поговорити зі старими лоцманами, до того ж саме тут йому частенько приносили старовинні речі, які він викупляв для музею. Якось він прийшов до мого прадідуся і сказав: Трохиме Петровичу, є у мене давня задумка покопати мис, що на протилежному березі від вашого села, там русло Дніпра повертає, а значить все, що потрапило у воду вище за течією, навіть якщо потонуло, рано чи пізно на той мис винесе. Тобто щось та викопаємо. Мені б найняти мужиків чоловік десять, як думаєш, знайдуться охочі? Можливо і знайдуться, дивлячись яка платня! Щодо платні, то 20 копійок на день, більше не зможу. Мужикам така платня не цікава, давайте я краще з сином поговорю, нехай він хлопців набере, бо перше, хлопці копатимуть не гірше за мужиків, друге хлопцям і самим буде цікаво, третє 20 копійок для пацанів доволі пристойний заробіток. Коли думаєте розпочати? Сьогодні середа, добре було б аби з понеділка. Добре, Семене, ти все чув? Чув, тату! Хлопці будуть, про човни, аби переравлятись на протилежний берег подбаємо, а Ви, Дмитре Івановичу у понеділок одразу на берег приходьте аби часу не гаяти. От і домовились! На ранок понеділка Дмитро Іванович, як і було домовлено, прийшов на берег, де його вже чекали 12 хлопців на 4 легких човнах. Він тепло привітався з лоцманами і вислухав доповідь Семена, що всі готові працювати, всі мають лопати, а також у всіх є чим пообідати і запас питної води. Добре, Семене! Давай ти і будеш старшим над хлопцями! Ніхто не проти? Тих, хто б заперечив не знайшлося. Тоді з Богом! Човни рушили до протилежного берега, скоро вони пристали до пісчаного берега, куди вказав Яворницький. От звідси і почнемо копати. Розкопки почались, спершу не попадалось нічого, нарешті чиясь лопата стукнула об щось тверде. Дмитре Івановичу, тут щось є! Тепер обережно, не поспішайте, дайте я погляну! Обкопуйте кругом, треба подивитися що воно таке. Обкопали, поглянули, виявилося що то човен, та Дмитро Іванович радів як дитина, хлопці, ви не уявляєте собі що ви знайшли! Це ж справжнісінька козацька чайка, до того ж у хорошому стані. Виймайте акуратно, звільняйте від піску та відкладайте в бік, продовжуємо працювати, в перший день більше нічого цікавого не знайшли, але цій знахідці професор дуже радів. Потім було багато днів і багато знахідок, знаходили зброю (рушниці, пістолі, шаблі) у сухому піску вони непогано зберігалися, гармати, ті взагалі були як нові, знаходили і людські кістяки, якщо череп був з оселедцем, тих акуратно переховували, читали заупокійну молитву і обов'язково ставили хрест. Серед цікавих знахідок ще був шкіряний мішечок з якимись дивними монетами, Яворницький розповів нам, що це так звані кримські "гнилі гроші", справа в тому, що Кримське ханство було бідне і не мало срібла для карбування своїх монет, тому клепали олов'яні, але за вказівкою хана прирівнювалися по вартості до срібних. Під страхом смерті було заборонено відмовлятися приймати їх в якості платні за товар чи послугу. Більше ніде окрім Криму ці гроші не ходили, не дуже їх шанували і в Криму, бо всі були раді отримати срібло чи золото в якості оплати. Подібний фінт намагався прокрутити у своїй імперії і Петро І, коли прирівняв по ціні мідні монети до срібних, але все скінчилося мідним бунтом. Тобто економіку не надуриш, а люба спроба це зробити закінчується погано і в давнину і в наш час. Пам'ятаю, як дідусь повів мене до історичного музею, з яким захопленням він водив мене по залах, присвячених козацтву, як він радісно мені показував, дивись, це та сама чайка, що ми знайшли в перший день, а ось мала мортирка, на дерев'яній колоді, такі ставили на чайки, стріляли вони недалеко, але за рахунок малої віддачі не загрожували перекинути легку чайку. Це моя особиста знахідка. Працювати з Яворницьким було цікаво, бо про кожну знахідку була ціла історія. Особливо цікавими були вечори, коли по закінченню роботи ми поверталися на свій берег, з сухого верболозу розпалювали багаття, смажили на тонких гілочках хліб та сало і слухали розповіді Дмитра Івановича про запорізьку Січ, характерників, військове містецтво козаків, про підступність московських царів, які врешті-решт таки зруйнували січ, бо їм не потрібні вільні люди, а лише раби. Скінчилося літо, скінчились і наші розкопки. По закінченню роботи Дмитро Іванович подарував мені гарну дерев'яну скриньку, в якій було десяток книжок по історії.

Діло було на прикінці 80- х років минулого стіття. Я закінчив Металургійний інститут в Дніпропетровську і за розподілом був направлений на роботу в секретний проектний інститут, це був інститут без назви, він писався як п/я Р-6334, все більше нічого. На розподіл мені було гріх жалітися, бо по перше я залишився в своєму місті, а по друге робота чиста заробітки нормальні, перспективи цікаві. Та часи в країні наставали нелегкі, грошей начебто було багато, а щось купити все важче, особлива скрута була з продовольством. Щоб якось допомогти колективу, директор інституту домовився з директором підшкірного совхозу, таке практикувалося в союзі, практично кожне промислове підприємство мало підшефний совхоз чи колгосп, куди час від часу посилало людей на сапання, а також на збір урожаю. Наш совхоз знаходився в с. Пісчанка, назви не пам'ятаю, та це і не суттєво. Це по дорозі на Новомосковськ. Так от, наш директор домовився щоб для співробітників нашого інституту виділити ділянку під городи. Ділянка була колись полем, наші геодезисти поле розмістили на городи по 4 сотки. Городів вийшло десь 800, а працівників в інституті біля 2000, як не крути та всім не вистачить. Як тільки по колективу пішла інформація про наявність городів, кабінет директора почали практично брати в облогу, я 20 років працюю, маю право, а я 30, тобто більше право! А у мене сім'я велика, мені потрібніше! Доходило до справжніх трагедій, я звільняюся! Чому? Бо мене не цінують, тому ось дають город, а мені з голоду дохнути?
В решті решт директор сказав, ви зі своїми городами мене в труну зажените! Буде так: на кожні 100 робітників 40 городів, і як хочете так і діліть, а мене в це більше не вплутуйте. У нашому відділі якраз було біля 100 працівників, городи було вирішено ділити жеребкуванням, було заготовлено 100 папірців, 40 з них були з хрестиками, тобто виграшні. Перед загальними зборами учасників розподілу я взяв слово і запитав, а що росло на тому полі? Соняшник. Як довго? Не менше ніж три роки. Вся ця катавасія з городами цілковита дурня, в якій я брати участь не хочу, земля там виснажена, нічого не виросте, це перше, поливу нема, це друге. Якщо ви думаєте, що ви приїхали навесні, розкидали насіння, а восени нагрянули з лантухами, зібрали урожай і забезпечили собі ситну зиму то все зовсім не так. Так що жеребкуйте без мене, а я краще на ПМЗ збігаю, у чавуноливарний цех, реконструкцією якого я зараз займаюсь. Ні, нікуди не йди доки не потягнеш жеребок! Мені не треба! Що, самий заможний? Пролив таки є, поруч річка! Поруч, це скільки? Десь з кілометр! Тобто полива нема. Тоді мені точно не треба! Тому, щоб посаджені рослини на чотирьох сотках просто не загинули раз на тиждень, частіше не вийде, туди треба вилити не менше куба води. Ви його відрами наносите? А я 20 літрову каністру у рюкзак поставлю і нема проблем! Щоб принести потрібну кількість води тобі треба зробити 50 ходок порожнім і стільки ж з водою, ти пройдеш за світовий день 100 кілометрів? Фізично неможливо! Самий розумний? Ні, я просто виріс в приватному секторі і знаю що таке город і скільки праці треба вкласти аби щось з нього мати. Нічого не знаємо, тягни папірець, бо потім ще скажеш, що тебе обділили, без тебе жеребкування провели! Ну добре, тягну, розгортаю, з хрестиком! Тим часом жеребкування скінчилося, хто витяг хрестики раділи як малі діти, а хто пусті сумували, мовляв що таке не везе і що з цим робити. Дуже сумувала Оленка, дівчина з нашої групи, ну як дівчина, юна заміжня панянка, я тихенько віддав їй свій папірець і сказав, щоб не дуже вона раділа, і не поспішала дякувати. Бо як добиратися туди то нема проблем, бо з річпорту, там кінцева, тоді було саме так, ідуть автобуси на Новомосковськ, тобто сісти нема проблем, а от назад як? З Новомосковська автобуси ідуть забиті, чи захоче водій брати ще пасажирів? Невідомо. Нічого, якось впораємося! А тобі все одно велике спасибі! Пройшли перші вихідні після жеребкування, щасливі власники кинулися до своїх фазенд, в понеділок Оленка прийшла на роботу як з хреста знята. Ой і чому я тебе одразу не послухала? Все так і вийшло, автобус не спіймали, накопались, втомлені та змучені дійшли до траси, ніхто нас не підібрав, тюпали пішки до кінцевої зупинки тролейбусів на Правді, додому добралися зовсім ніякі, тільки і вистачило сили сполоснути ноги, проспали ніч з суботи на неділю і майже всю неділю. Чоловік сказав, та пропади він пропало той город, якось жили без цього і далі проживемо. Що запам'яталося, голосніше всіх репетували за землю ті, хто не дуже розумів яким боком треба лопату встромляти в землю, а сапка то взагалі якась незрозуміла дивина. На наступний рік ті фазенди ніхто брати вже не хотів, та воно і не дивно. Років через 10 після описаних подій я, проїжджаючи по трасі в бік Новомосковська я помітив, що наше поле знову засіяне соняшником, тобто земля відпочила, відновила свою родючість і знову почала давати врожай.

Пригадався випадок з часів армійських служби. Три камради знайшли десь пігулку сухого спирту, такі продавалися для туристів, і вирішили спирт "відновити" та бухнути. Вкинули її у склянку з водою, а вона розчинятися не хоче! Та хіба така дрібниця може відлякнути справжніх джижітів? Все одно свого досягнем! Пігулку вони розтерти в дрібний пил, висипали у воду, добре розколотими і по черзі випили. Скоро всім стало зле, їм було так погано, що хлопці не побоялися сказати про це офіцеру, який і здав пияків-невдах до шпиталю, де хлопцям промили шлунки і це їх врятувало. Бідні Джигіти не знали що таке "сухий спирт", вони думали що це звичайний, тобто питний, з якого випарувана вода, а якщо води добавити, то можна буде його знову пити. Погано хлопці вчили у школі органічну хімію. Вчитись треба, бо знання ніколи не буває зайвим, за плечима його не носити, а досить часто знання можуть не тільки допомогти, а і врятувати життя, відсутність же знань може призвести до трагедії.

Дуже давно, в1980 році, я закінчив навчання в ТУ N5, де отримав спеціальність слюсар-ремонтник. Оскільки училище було від шинного заводу, то саме для нього і готувалися кадри. Вчили нас добре, в цьому я не раз переконався і підчас роботи, потім в армії та і підчас навчання в інституті знання, набуті в училищі не були зайвими, не кажучи вже про повсякденне життя.
Саме в цьому році на заводі запустили третє виробництво, і на нього почали набирати ремонтників з першого та другого виробництв. Старі слюсарі неохоче переходили, бо обладнання свого цехах вони вже вивчили, а тут треба вчитися знову. Старших переманювали тим, що підвищували розряд на один ступінь, нас, вчорашніх бурсаків ніхто не питав, просто переводили наказом. Під переведення потрапив і я, з першого виробництва. Сумувати мені не було за чим, хіба що за своїм наставником, Віктором Михайловичем. Недалеко від шинного заводу знаходився район під назвою Мирний, там жила чимала спільнота хритиян-баптистів. Туди з'їхалися баптисти майже з усього союзу, спільнота їх охоче приймала, допомогла придбати житло, або отримати земельну ділянку і там збудувати будинок. Будувати допомогла вся спільнота. Багато з баптистів працювало на шинному заводі, ці люди дуже відрізнялися від інших, вони не пили, не палили, не намагалися щось поцупити на роботі, ніколе не лаялися, і взагалі дуже сумлінно ставилися до роботи. Пригадую такий випадок, нас, хлопців-бурсаків райком комсомолу примусив почергувати в якості дружинників на баптистьс кому весіллі, нас було п'ятеро, нашу присутність терпіли як прикре непорозуміння, в райкомі нас попередили, щоб не задумали у дворі закурити і принести з собою алкоголь, бо це образа господарям. Стіл нам накрили окремо, столи в сенсі їжі були дуже багаті. Молодятам дарували великі суми грошей, а також багато речей, потрібних у хазяйстві, часто зроблених власноруч, я запам'ятав дуже гарне дитяче ліжечко, а також комплект кухонних меблів, стіл та шість стільців. Гості багато співали, в піснях часто згадувалися Ісус та божа матір. Пісні були дуже красиві. Начальники з шинного охоче брали на роботу баптистів, бо знали, що з ними проблем по роботі не буде. Я працював на третьому виробництві, треба сказати, що нас, пацанів, щойно закінчивших училище там цінували, бо станки для збирання покришок там були нові, тільки но придумані, номери, як по цеху, так і по паспортах, 0001, 0002, і так далі, до кожного станка ішов паспорт з описом і кресленнями, а нас в училищі дуже тренували читати креслення. Це нас виручало надзвичайно. Якось у нашій бригаді з'явився новий мужик, баптист, що переїхав з західної України. Звали його Степан Андрійович, прізвище вже забув, багато років минуло, але за спиною його називали Бандера, він про це знав і не ображався, а, здається, навіть пишався. Років було йому мабуть трохи за сорок. Ми з ним швидко подружилися, бо працювати з ним було одне задоволення, він спокійний, сумлінний, коли майстер або механікдоручали мені якусь роботу, я просив щоб у напарники дали Андрійовича, Він теж охоче працював зі мною. Багато розповідав про боротьбу повстанців, від нього я дізнався і був дуже здивований, що бандерівці не були зрадниками і не лизали чоботи німцям, як нам розповідали комуняки, місцеве населення їх поважало і допомогло, бо бачило в них своїх захисників. Говорив він і про бога, але я був тоді справжнім комсомольцем і ці розмови мене тільки дратували. Якось виявилося, що на другу зміну зі слюсарів- ремонтників нікому ідти, обоє чи захворіли чи забухали. Першу зміну ми вже відробили, тож залишатись на ще одну охочих не було. За зміну, відроблену на таких умовах давали відгул на любий день, це мене влаштовувало, бо відгули мені були потрібні, щоб їздити в ліс на пікніки з друзями. Тож я і виявив бажання залишається. Але ж ти сам можеш не впоратися, сказав механік, шукай напарника! Андрійович, підеш зі мною? Та де ж тебе дівати, звісно ж піду! Спочатку все було спокійно, я вже почав сподіваюсь, що так зміна і мине, але не так все було просто, десь в середині зміни зіпсувався один із збиральних верстатів, як його ремонтувати ми не знали, бо з такою проблемою ще не стикалися. Але відремонтувати його треба було, бо попереду ще одна зміна, нічна. А без цього верстата цех не виконав би добовий план, а провину за це повісили б на службу механіка, а підводити нашого Євгена Івановича мені дуже не хотілося. Що ж робити? Спитати поради ні в кого, якось треба самим собі раду давати. В нашій майстерні було по примірнику паспортів на все обладнання, в паспортах був опис та креслення, тобто можна спробувати розібратися що там в середині і що могло зіпсувався. Андрійовичу, неси паспорт на СПР! Він приніс, я розгорорнув потрібне креслення, і став роздивлятися, якось намагаючись зрозуміти конструкцію. В училищі нас спеціально вчили читати креслення і розуміти як саме влаштований той чи інший механізм. Поступово я став щось розуміти, і головне, як можна вирішити проблему. Нарешті я зрозумів що треба робити. Андрійовичу, ключ на 17, і готуй на 19! Андрійович давав мені потрібний інструмент, доки я розбирав проблемний вузол. Робив все спокійно, без претензій. Якось мені подумалося, чи не прикро Андрійовичу, що його ганяє 17 річний пацан. Мені, наприклад, було б прикро. Проблема з верстатом вирішилася досить легко, зрізалася шпонка, ми зробили нову, встановили на місце і на тому проблема була вирішена. Андрійович сказав, невже по оцім заплутаним лініям можна зрозуміти як воно влаштовано в середині? Авжеж можна! Навчиш? Спробую! А поки що збирай те, що ми розібрали. З наступного дня почалися наші заняття. Я брав паспорти, і почав зі знайомих вузлів, Андрійовичу, так зрозуміло? Начебто не дуже, якби краще було намальовано! Краще малювати дуже складно, і до цього потрібен дар художника, а він є не у всіх, а креслити чи читати креслення можна навчити кожного. Дивись, що це таке зрозуміло? Так, дивимося далі, і так від вузла до вузла, від верстата до верстата ми пройшли по всьому цеху. Деякі не надто розумні колеги навіть сміялися над нами, о, дивіться, шмаркач бурсак Бандеру вчить! Стьопка, плюнь та іди в бурсу, що ти до пацана причипився! На що Андрійович відповідав, спитати в того, хто знає то лише мить сорому, а прожити і не знати то сором на все життя

09.01.20, 15:06
Ну що ж, дорогі співгромадяни, підсумуймо? Я маю на увазі підсумок 8-місячного президентства Володимира Олександровича. Оцінимо його успіхи на ниві «розбудови держави». А успіхи, прямо скажемо, не дуже. Якщо коротко, то вони такі:
В економіці, м’яко кажучи, повна срака. Падіння виробництва на 10–20%, а деякі підприємства закрилися зовсім. Надходження до бюджету впали, країна поки що тримається, але боюся, що це ненадовго.
Обіцяного миру немає і не передбачається. Фінансування армії скорочено, мотивація бійців ЗСУ похерена. Ну відвели війська з обладнаних позицій у голий степ, та ще й фактично взимку — і що? Обстріли не припинилися, наші втрати лише зросли.
У міжнародній політиці взагалі «немає повісті сумнішої на світі». Антипутінська коаліція фактично розвалилася, санкції от-от знімуть, військова допомога поки що ще є, але це поки що. Так, була зустріч у Парижі — і що? Ну потисли вони руки, наш «чемний» з хамлом, радості повні штани! Ну поговорили вони тет-а-тет, а який підсумок? Та жодного.
У внутрішній політиці справи не кращі. У команди президента косяк за косяком і зашквар за зашкваром. А чому ви дивуєтесь? Забули, на якому смітнику він її набирав? Таке враження, що він спеціально по всій країні збирав унікальних дурнів і професійних зрадників. Хоча, якщо розібратися, то яка різниця? За 8 місяців наш президент устиг відпочити 5 разів, а його політ в Оман — це взагалі щось унікальне і дуже мутне. Загалом, не президент у нас, а хлопчик на побігеньках у Ігоря світ Валерійовича.
СБУ та всілякі розвідки й контррозвідки фактично розвалені, ФСБ там керує на повну програму. І це тільки початок президентства.
Писати про успіхи нашого президента можна до безкінечності, але, думаю, загальний висновок зрозумілий: уже вибрали — то вибрали!
Дорогі співгромадяни! Ви знаєте, за що присуджується премія Дарвіна? Цією премією нагороджують людей, які загинули з власної дурості й тим самим позбавили людство своїх дебільних генів. Ось кілька яскравих прикладів: хлопець на спір вирішив зіграти в російську рулетку, але як зброю обрав не револьвер, а пістолет із патроном у патроннику; двоє автомеханіків вирішили влаштувати перегони в боксі на напівпорожніх бочках із-під бензину. За командою вони піднесли сірники до відкритих горловин і… бабах — ні хлопців, ні боксу; інший хлопець, надивившись фільмів про супергероїв, вирішив повторити «простенький» трюк — перестрибнути прірву. Не перестрибнув. Таких випадків багато, і біда всіх номінантів у тому, що поряд не знайшлося людини, яка дала б по шиї потенційному самогубцеві зі словами «придурок» і потім популярно пояснила б йому наслідки задуманого вчинку.
От скажіть чесно: якби ви побачили людину, яка, бажаючи дізнатися, скільки бензину залишилося в бочці, вирішила підсвітити сірником у відкриту горловину — як би ви вчинили? Чи: «він доросла людина, це його вибір, він має право»? А якби побачили, що дитина намагається засунути цвях у розетку — дали б їй по шиї чи: «дитина теж особистість, вона має пізнавати світ на власному досвіді»?
До чого це я? До того, що коли стало зрозуміло, що на виборах багато хто віддасть голоси за Зеленського, ми намагалися пояснити, до чого приведе його правління. Приведе воно до всього того, що перелічено вище (пп. 1–5), бо ні до чого іншого воно просто не може привести за визначенням. Подумайте тверезо: до чого може привести правління кричущого непрофесіонала та ще й популіста, який намагається сподобатися всім і вважає, що всі проблеми можна вирішити за принципом «проблемо, стій, раз-два!»?
«Він хороший хлопець і не барига!» — чули ми у відповідь. Але, як сказав один кіногерой зі старого радянського фільму: «у нас на заводі немає такої посади — хороший хлопець».
«Він набере професіоналів і всього в них навчиться!» Де він їх набере? І як відрізнить професіонала від такого ж популіста, як і він сам?
У результаті його команда — це збіговисько бовдурів, які вважають себе крутими спецами буквально в усьому й при цьому впевнені, що схопили Бога за бороду. Ці придурки навіть брехати нормально не вміють, не кажучи вже про побудову серйозних багатоходівок, без яких політика просто неможлива.
Вітаю тебе, Україно! Ти зробила свій вибір! Ти заробила премію Дарвіна на 73%! Дуже сподіваюся, що це число вже зменшилося і тенденція зростає. Дуже сподіваюся, що не помиляюся.

Подобається це комусь чи ні, але всі диктатори припускаюся однієї помилки, вони не хочуть чути поганих новин, не хочуть чути тих, хто буде робити їм зауваження і показувати їхні помилки. В результаті вони оточують себе людьми, які лише співають диферамби, та голосно захоплююся розумом та ерудицією самого-самого. Найстрашніше в цій ситуації те, що диктатор дійсно починає вірити в свою геніальність і ні про що інше чути не хоче. В чому небезпека такого становища? Диктатор починає вірити в свою геніальність та безгрішність, робить помилки, а ніхто не наважується вказати на явну помилку, а якщо хтось і наважиться, то для нього це скінчиться погано, в найкращому випадку його просто відсторонять від височайшого, а про гірший варіант навіть думати не будем. Не вірите? Погляньте на оточення товаріща путлєра, де всі ті, хто казав, що війна з Україною не буде ані легкою, ані швидкою і зовсім не факт що буде переможною. В його оточенні залишилися ті, що говорили: будуть зустрічати квітами, душити в обіймах, вони всі мріють жити у вялікой расеі під керівництвом геніального царя-геостратєга. Він на все це купився і розпочав спєцапірацию, яку хотів закінчити за три дні, або ще швидше. Що вийшло з геніального плану всі побачили. Вже навіть упороті поцріоти кажуть, що треба цю дурню закінчувати, хоч якось.
Колись в цю ж пастку потрапила родина Чаушеску, Ніколае та Олена, правителі Румунії. Олена, пані невеликого розуму і практично нульовою освітою, але з непомірною вірою в свою геніальність. Підчас візиту до великої Британії в 1978 році, доки Ніколае вирішував ділові питання, Олені, аби було не скучно, був виділений розкішний автомобіль і було запропоновано покататись по Лондону. З нею був особистий перекладач на ім'я Доріан Габлінський. Подорож почалася з того, що товаріщ Олена наказала зупинитися біля супермаркету, зайшла в середину, довго кружляла між полицями, мацала товари, а уважно дивилася як люди проходять повз каси розплачуються, а потім виходять на вулицю. Повернувшись до машини вона наказала водієві їхати прямо, потім почалося, праворуч, ліворуч, біля супермаркету стій! Знову те саме, зайшла в середину, перемацала купу товару, і довго дивилася на покупців, як вони розплатившись виходять на вулицю. Все це повторилося кілька разів, нарешті перекладач Олени Чаушеску не витримав і запитав:товариш Олена, ви шукаєте щось конкретне, то скажіть мені що саме? Та йому відповіла: Я не можу зрозуміти як вони вгадують куди саме я захочу поїхати і встигають завезти і розкласти таку купу товару і де беруть стільки акторів! На що перекладач відповів: товаріщ Олена! Ви справді думаєте що це все імітація заради вас? Ні, це звичайне життя звичайних людей! Не може бути, у них капіталізм, вони жебраки, у них нічого немає! Товаріщ Олена, ви що, власним очам не вірите? А ти, мабуть, "Стяуе* (румунський варіант Правди) не читаєш, тому і мелеш всяку дурню! Нічого, от повернемся додому, там з тобою Секурітате ( румунське КДБ)попрацює, швидко розуму наберешся! Тут хлопець і зрозумів, що додому йому повертатись не можна, тому серед ночі він втік і попросив політичного притулку. Скандал був страшний. Але все обійшлося.

Слобода Лоцманська Кам'янка — дуже давнє запорізьке займище. За запорожців тут були зимовники військової старшини Старого Кодаку. Заселення цієї місцевости почалось з 1750 року, коли з наказу запорізького Кошу сюди перевели частину лоцманів з Ненаситецької берегової сторожі тамошньої гребної флотилії, як каже про це місцевий церковний історик, додаючи до цього, що стало сімейний люд Кам'янку почав заселяти з 1770 року. Отже, можна сказати, що 1770 року був великий напад татар на південну країну Запорожжя, а в такім разі маса запорізьких гніздюків себто козаків-хазяїв, кидалась з півдня на північ запорізьких степів і там закладала нові села… В 1775 році Запорозька Січ російським урядом була ліквідована, проте потреба в лоцманах як провідниках через величезні річкові пороги все ж залишалася. У лоцманів були певні привілеї: звільнення від повинностей та рекрутського набору, а найголовніше – їм дали широкі права самоврядування. Лоцманська громада мала свою виборну адміністрацію – Контору, до якої обирали терміном на 3 роки отамана, скарбника та писаря. Це було запорукою збереження устрою та традицій лоцманського товариства, а також певним відголоском запорозьких звичаїв. Лоцманська Кам’янка в XIX ст. була державним селом, а її мешканці офіційно не були кріпаками. Кам'янці спочатку поставлено молитовний будинок із старої скасованої церкви города Старого Кодаку, а потім того, 1794 року, збудовано й церкву…
…Року 1811 вийшов наказ: поселян казенних селищ Кам'янки та Старого Кодаку обернути всіх на лоцманів, літами од 20 до 60 років… (з книги «Дніпрові пороги") За царським наказом лоцмани були забов'язані проводити плоти та баржі через пороги, за це їм була призначена платня в розмірі 25 рублів на рік<br Робота лоцмана була досить небезпечною, не рідко вони гинули в порогах, коли помилившись розбивали пліт чи баржу. За биті судна покарання не було, бо це був чималий ризик для власного життя, в рейси лоцмани ходили тільки по черзі, за дотриманням черги слідкували дуже суворо. Оскільки річна платня була не надто велика, аби нормально прогодувати сім'ю лоцмани мали земельні ділянки, де сіяли пшеницю та жито, а біля хат, на присадибних ділянках садили фруктові дерева та різну городину. Лоцманська Кам'янка має славну історію, з нею пов'язані чимало видатних людей. Не раз тут бував професор Яворницький, а Ольга Петрівна Косач (по чоловіку Кривенюк), донька Олени Пчілки, тобто рідна сестра Лесі Українки, працювала в цьому селі лікаркою з 1910 року. Чоловік її був учителем. Разом вони організували на базі школи аматорський театр, де ставили різні п'єси. Якось пані Олена приїхала до Лоцманської Кам'янки щоб провідати доньку та зятя і поглянувши на бурхливі води Дніпра вирішила будь що стати першою жінкою яка пройшла весь каскад дніпрових порогів, з проханням провезти її по порогах вона звернулася до лоцманів але отримала категоричну відмову. Справа в тому, що лоцмани були людьми дуже забобонними і вважали що жінка на плоту чи баржі це вірна смерть всім, бо підпорожний (чорт, який живе в тому порозі втопить усіх) тому жінки навіть близько до плотів не підходили. Про невдалі спроби домовитися з лоцманами вона повідомила Яворницького, і Дмитро Іванович вирішив спробувати допомогти пані Олені. Він приїхав до Лоцманської Кам'янки і запропонував найбільш відчайдушним лоцманам уважити видатну гістю. Так підпорожний втопить і її і нас! А ми його обдуримо! Як же це станеться? Ми пані Олену козаком переодягнем, всі необхідні речі в театрі візьмемо. Так де ж вона буде переодяглася? Є у мене добрий знайомий Трохим Петрович, я з ним домовлюся щоб у нього в хаті вона переодяглася, а ви провезіть по першому порогу її так, щоб далі йти вона не захотіла, а як вона скаже досить, далі не треба, ви приставайте до берега, як раз буде наше село, а як все вийде, з мене двовідерне барило горілки. Тоді інша справа! В призначений день всі зібралися біля хати Трохима Петровича, зять Михайло Васильович приніс весь необхідний реквізит, і от таке диво, в хату зайшла солідна жіночка, а вийшов молодий козак, у широких штанях, у чоловічому жупані, у кудлатій шапці, під яку було заховане жіноче волосся. Зять присікливо оглянувши тещу, сказав: Майже добре, але так буде вірніше! І приклеїв пані Олені розкішні вуса Тепер навіть рідна донька не впізнає, не те що підпорожний! Тепер можна і до плита! Далі все начебто пішло за планом Яворницького, перший поріг плит пройшов успішно, але як не старалися лоцмани, пані Олена не злякалася на стільки, щоб відмовитися від своєї мети і наполягала на продовженні сплаву, довелося лоцманам видумувати причину щоб пристати до берега, причиною стали вуса, які загубила пані Олена, скоріше за все краплі води розчинили театраний клей і вони просто відпали. Але забобоні лоцмани сказали, що це поганий знак, мовляв пошуткували і досить далі не треба, а Ви, пані Олено не сумуйте, ви і так перша жінка, яка взагалі пройшла хоч один порог і не злякалися. Вам є чим пишатися! Так і закінчилася ця пригода. Цю історію розповів мені мій дідусь Семен Трохимович, з його слів записано вірно.