Справа № ....?

Про раптову смерть Моцарта Вольфганга Амадея, музиканта

Головний підозрюваний: Сальєрі Антоніо, придворний капельмейстер
Мотиви злочину: заздрість до таланту і популярності Моцарта Вольфганга Амадея

Справу веде слідчий з особливо каламутних справ Музичук Тарас

Характеристика підозрюваного Сальєрі Антоніо
У лютому 1788 року імператор Йосиф II призначив на посаду придворного капельмейстера 37-річного Антоніо Сальєрі, що було очікувано: особливе прихильне ставлення імператора до нього у Відні було добре відоме. З боку Йосифа це призначення було не лише знаком визнання європейської слави композитора: придворній кар’єрі Сальєрі однаковою мірою сприяли і його диригентський талант — у Європі він вважався одним із найкращих диригентів свого часу, — і його організаторські здібності, його активна громадська діяльність і, ймовірно, не в останню чергу, вправність у придворній дипломатії. Ця найвища в столиці Габсбургів музична посада зробила Сальєрі фактичним розпорядником усього музичного життя Відня.
Він обіймав цю посаду протягом 36 років (1788—1824) — одну з найважливіших музичних посад у Європі.
Сальєрі був одним із найвідоміших і найвизнаніших композиторів свого часу і не менш уславленим педагогом: серед його учнів — Людвіг ван Бетховен, Франц Шуберт і Ференц Ліст. Він виховав понад 60 композиторів і вокалістів, при цьому небагатим, але талановитим музикантам давав уроки безкоштовно.
У зрілі роки дійсний статський радник Антоніо Сальєрі був обсипаний почестями з найрізноманітніших боків: він був членом Шведської академії наук, почесним членом Міланської консерваторії, Наполеон ввів його до Французької академії (як іноземного члена), а Бурбони, які остаточно повернулися у 1815 році, нагородили його орденом Почесного легіону.
Шуберт присвятив учителеві невелику кантату на власний текст:
Найкращий, найдобріший!
Славний, наймудріший!
Поки в мені є почуття,
Поки люблю мистецтво,
Тобі з любов’ю принесу
І натхнення, і сльозу.
Подібний богові ти в усьому,
Великий і серцем, і розумом.
Ти в ангели мені даний долею.
Тривожу Бога я мольбою,
Щоб жив на світі сотні літ
На радість всім наш спільний дід.
Йому Констанція Моцарт віддала на навчання свого сина Франца Ксавера Вольфганга.
Підсумок: Сальєрі багатий, впливовий, шанований. Чого ще міг бажати музикант і композитор у ті часи?
Характеристика потерпілого Моцарта Вольфганга Амадея
Геніальний як композитор, але через норовливий характер і необов’язковість, а також розгульний спосіб життя не зміг обійняти бодай якусь важливу і прибуткову посаду.
Перебуваючи в зеніті слави, Моцарт отримував величезні гонорари за концерти і видання своїх творів, навчав безліч учнів. У вересні 1784 року сім’я композитора оселилася в розкішній квартирі за адресою Гроссе Шулерштрассе, 846.
Цей період тривав близько чотирьох років. Гроші пропивалися, прогулялися, і незабаром слава згасла. Концерти давали мізерні збори, опери провалювалися одна за одною.
Моцарт був змушений писати листи такого змісту:
Найдорожчий, найкращий друже і шановний побратиме!
Боже! Я в такому становищі, якого не побажаю і найлютішому ворогу. І якщо Ви, найкращий друже і брате, залиште мене, то я загину, нещасний, і без жодної моєї вини, разом із моєю бідною хворою дружиною і дитиною. Уже нещодавно, будучи у Вас, я хотів вилити перед Вами душу, але мені не вистачило сміливості!…
Усе тепер залежить від Вас, мій єдиний друже — чи бажаєте Ви або чи можете позичити мені ЩЕ 500 флоринів?
А незабаром хвороба звалила і самого Моцарта. Він і в дитинстві не відзначався міцним здоров’ям, а його спосіб життя аж ніяк не сприяв довголіттю.
Головний лікар Відня доктор Е. Ґульднер фон Лобес свідчив: «Він захворів на ревматичну та запальну гарячку пізньої осені. Ці захворювання були тоді широко поширені й уразили багатьох. Його смерть привернула загальну увагу, але ані найменшої підозри в отруєнні нікому й на думку не спадало. Хвороба розвивалася звичайним шляхом і тривала звичний час. Подібне захворювання в той час атакувало велику кількість мешканців Відня і для багатьох із них мало такий самий фатальний наслідок і за тих самих симптомів, що й у Моцарта. Офіційне обстеження тіла не виявило абсолютно нічого незвичайного».
Останню шану померлому віддали за третім класом, який коштував 8 флоринів 36 крейцерів і ще 3 флорини за катафалк. Люди з похоронного братства, накривши тіло чорною тканиною, на ношах перенесли його до робочої кімнати і поставили поруч із фортепіано. Протягом дня туди приходили багато друзів Моцарта, які бажали висловити співчуття і ще раз побачити композитора.
Його похорон проходив за третім розрядом, що передбачало поховання в труні, але в спільній могилі разом із 5–6 іншими трунами. У похороні Моцарта не було нічого незвичайного для того часу. Це не були «похорони жебрака», але аж ніяк і не багатія.
Підсумок: смерть Моцарта не принесла і не могла принести Сальєрі ані найменших дивідендів.
Висновок: справу закрито за відсутністю мотиву злочину. Підозри з Антоніо Сальєрі знято повністю.

Одного разу до настоятеля монастиря прийшов чоловік і сказав:

— Святий Отче! Господь не дав мені дітей, а у вас при монастирі живуть хлопчики-сироти. Дайте мені хлопчика: він буде мені як рідний, і я передам йому всі таємниці свого ремесла.

— Але ж ти кат!

— Святий Отче, я не просто кат — я Майстер!

— Добре, дам тобі хлопчика. Майстер поганого не навчить.

Став хлопчик жити у ката. Щоденними виснажливими тренуваннями Майстер загартовував його дух і тіло. Він навчав його володіти всіма видами зброї, рукопашного бою, а вечорами змушував студіювати товстелезні трактати з медицини, психології, філософії та риторики.

Одного разу хлопчик запитав:

— Учителю! Я буду катом, як і ти. То навіщо мені все це: мистецтво лицаря, борця, лікаря, сповідника?

— Розумієш, бути просто катом неважко. Але для того, щоб стати Майстром, треба в десять, у сто разів бути вправнішим за будь-якого лицаря, борця, лікаря чи сповідника. А тому роби все, що я тобі кажу, і вчися, вчися, вчися.

Минали роки. Хлопчик перетворився на юнака. Одного разу його вирішив провідати старий настоятель.

— Як поживає хлопчик? Чи робить успіхи? — запитав він у Майстра.

— Дякую, Святий Отче, хлопець розумний, старанний і дуже здібний. Уже багато знає й уміє. Сокирою працює — замилуєшся, а от із мечем у нього поки що проблеми.

— Цікаво, що у твоєму розумінні означає «проблеми»?

Майстер покликав учня, дав йому меч і сказав:

— Бачиш вкопаний у землю стовп? Ну-бо, зрубай із нього два з половиною дюйми!

Учень змахнув мечем, і зі стовпа злетіла плашка.

— Ех-хе-хе! Я сказав тобі зрубати два з половиною дюйми, а ти зрубав два! Ось так треба було! — сказав Майстер і змахнув мечем. — Нічого, коли навчишся, я тобі цей меч подарую.

Невдовзі провинився старий кат і сам опинився на ешафоті. Тоді страчували так: лежачи на пласі — сокирою, ганебно; стоячи біля стовпа — мечем, почесно.

Прив’язаний до стовпа Майстер побачив ката і, звісно, упізнав під маскою свого учня. В одній руці той ніс меч, а в другій — сокиру.

«Дивно, — подумав Майстер. — Навіщо йому сокира?»

Учень мовчки поклав меч до ніг Майстра, а сам зручніше перехопив сокиру.

— Щеня! Що ти робиш? Не ганьби мене! Зроби все як належить! — закричав Майстер.

Учень мовчки розмахнувся. Майстер заплющив очі, почув свист сокири й раптом відчув, що мотузки з нього впали.

— Батьку! Бери свій меч і ходімо звідси! — тихо сказав юнак.

І вони пішли. Трощачи щити й панцирі, змітаючи на ходу шоломи та кольчужні рукавиці.

Це був не бій — це було побоїще.

Поглядав старий Майстер на свого учня й думав:

«Добре йде синок, грамотно, красиво! Так, мав рацію ти, Святий Отче: Майстер поганого не навчить!

Перш за все, навіщо вчити історію? Для того, щоб не повторювати помилок, допущених у минулому. Але для усвідомлення цих помилок, для розуміння причинно-наслідкових зв’язків потрібно вивчати саме Її Величність Пані Історію, а не «ідеологічно вивірені» міфи, часто просто висмоктані з пальця. Забиваючи собі голову міфами, ми приречені вічно ходити по колу, вистеленому граблями, і з подивом запитувати себе: «Якщо ми такі хороші, то чому нас ніхто не любить, і чому, завжди роблячи все правильно, ми зрештою постійно опиняємося у перманентній дупі?»
Багато людей ігнорують очевидні факти, відмахуються від багаторазово доведеної правди лише тому, що ТАКА правда їх не влаштовує. Не хочуть вони правди, яка зачіпає їхнє самолюбство, применшує гідність, принижує велич. Їм потрібна правда, згідно з якою вони сильні, сміливі, благородні, щедрі, справедливі, великі, білі й пухнасті.
Зверніть увагу на те, що постачальники «хорошої правди» в усі часи були улюбленцями народу, обласканими й облизаними, а головне — владою, обсипані грошима та регаліями, їхній авторитет був незаперечним. А ось критикани, очорнювачі, фальсифікатори — тобто ті, хто намагається донести до людей «погану правду», — найчастіше бувають обпльовані, висміяні, затюкані натовпом і «незаперечними авторитетами».
Чи знаєте ви, чому «хороші історики» так накинулися на Віктора Суворова після виходу його книги Ледокол? Не тому, що він написав неправду, а тому, що наочно показав: основні тези історії Друга світова війна, любовно виписані й «обґрунтовані» професорами, академіками, співавторами мемуарів радянських воєначальників, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. І справа навіть не в тому, що був розвіяний один із головних міфів війни — про колосальну кількісну та якісну перевагу Вермахту над Червоною армією, а в тому, що через усі книги Суворова, присвячені Другій світовій, червоною ниткою проходить одна крамольна думка, за яку йому немає і не буде прощення:
«МИ ДАЛЕКО НЕ БІЛІ Й ЗОВСІМ НЕ ПУХНАСТІ».
Чи знаєте ви, за що був розкритикований, обсипаний прокльонами й вигнаний з роботи директор Центрального архіву російської армії? А за те, що виклав у мережу скани документів, справжніх документів(!), які стосувалися «подвигу 28 панфіловців». Із цих документів випливало, що ніякого «подвигу» в реальності не існувало. Уся історія про те, як 28 піхотинців ціною своїх життів знищили 42(!) німецькі танки, від початку й до кінця була вигадана.
Реакція «правильних істориків» на «зраду» того, кому було довірено таку відповідальну справу — зберігати, оберігати, тягти й не пущати, — була цілком передбачуваною: істерики, образи, бризкання слиною й лайном у бік «покидька, який підняв руку на святе». Суть «спростувань» і «відновлення історичної правди» зводилася до такого: подумаєш, документи! Плювати, що справжні! Їх давно треба було спалити, знищити, щоб і сліду не лишилося! Усі й без жодних папірців знають, що подвиг був!
Так, був! Був!! Був!!! Хай не в цей час, не в цьому місці, хай його здійснили зовсім інші люди, але він усе одно був!
Одним словом, як в Одесі:
— А правда, що Рабінович виграв у лотерею мільйон?
— Святісінька правда, тільки не Рабінович, а Кацман, не мільйон, а тисячу, не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв.

- І куди ж це мій любий зібрався?
Запитала пані Магеланова, щойно вийшовши з опочивальні.
- Сьогодні я маю зустрітися зі шляхетним доном Єлькано щоб обговорити з ним важливі справи.
Відповів пан Магелан, поправляючи перед великим дзеркалом розкішного чорного капелюха.
- І цей бовдур знову потягне тебе до шинка, де ти простовбичиш цілісінький день та прилізеш до дому п’яний, як свиня!
- Дон Єлькано, між іншим, чудовий навігатор та відважний мореплавець, і до того ж у нас дійсно важливі справи!
Зробив спробу заступитися за старого друга пан Магелан.
- Та нехай мене поб’є грім і покарає Свята Інквізиція, як що не у шинку ви будете вирішувати свої справи! Та все місто знає, що цей дурень Єлькано нероба і п’яниця, яких світ не бачив!
- А хоч би і в шинку, то що?!
Не на жарт завівся пан Магелан.
- Та невже ж я, найкращий капітан флоту Його Величності короля Іспанії не маю права хоча б раз на місяць зайти до шинка, щоб випити по чарці вина зі своїм другом доном Єлькано?!
- А бодай би ти зі своїм Єлькано тай кругом світу пішов!
Вигукнула пані Магеланова і хряпнула дверима опочивальні.
З цього, власне кажучи, все і почалось.

https://youtube.com/watch?v=h443yKSXv64&si=UK9514ViB1npn8rf

Мені завжди таланило на хороших і цікавих людей, одна з них мій начальник відділу в інституті Дніпроагропроект, Олександр Іванович, людина дуже інтелігентна, ерудована і досвідчена. В часи союзу він деякий час працював в сільгосп відділі обкому партії, був там і такий, бо партія пхала свого носа скрізь. Татом, тобто першим секретарем тоді був В. Г. Бойко, і якось на одному з засідань він сказав, мовляв дамо області 10 млн. бройлерів і таким чином раз і назавжди вирішимо проблему дефіциту курятини. Інформація про сказане потрапила на гору, і з гори запитали, скільки має коштувати і в які строки буде вирішена проблема? Якось в сільгосп відділ забіг інструктор і запитав, Олександре Івановичу, ви ж чули про татову обіцянку? Вам тижня вистачить щоб хоч приблизно прикинути кошторис? Бери цигарку, ходім в курилку, доки будем палити я тобі все до копійки порахую. Прийшли, слухай! Вже давно і не мною вирахувано, щоб мати на рік одного бройлера треба вкласти п'ять рублів, що він там хотів, десять мільйонів, сам перемножиш? То це що, цілих п'ятдесят мільйонів? Та ви що? Так, але ж це тільки самі пташники, а чим ви збираєтеся годувати цих бройлерів? Як чим, комбікормом! А резерв комбікормів в області є? Його нема, комбікормів області не вистачає навіть зараз. Для того щоб вирішити проблему і не мати її в перспективі, з отими бройлерами треба побудувати п'ять міжрайонних комбікормових заводів, кожен кошторисом по вісім мільйонів, а щоб заводи забезпечити безперебійно сировиною біля них треба побудувати елеватори, кожен вартістю шість мільйонів, ще мільйонів двадцять треба буде витратити щоб збудувати забійні цехи з розподільчими холодильниками, ще мільйонів десять треба буде вкласти в інфраструктуру, десь дорога, десь водопровід, десь каналізація та очисні споруди, житло для робітників, школи, дитячі садки, магазини і таке інше! Це вже сто п'ятдесят мільйонів, та ви що? Хто ж нам їх дасть? Хто дасть то друге питання! А перше? Хто вам їх зможе засвоїти. Наш Облміжколгоспбуд засвоює на рік сім-вісім мільйонів, більше ніяк. То це що ж виходить, йому треба двадцять років щоб все збудувати? А що тато думав, дунув, плюнув і нате вам десять мільйонів бройлерів? Так не буває. Епопея з бройлерами як завжди закінчилася нічим. Бойка забрали спершу в Київ, потім, здається в Москву, а новий тато на цю затію плюнув.

Є у альпіністів такий термін ЗОНА СМЕРТІ. Це висота, на якій повітря настільки розрідження, що тренована людина жити може лише недовго, бо при такій концентрації кисню в повітрі організм не відпочиває, а втома накопичується в геометричній прогресії. Тобто за рахунок резервів організму деякий час перебувати в цій зоні можливо, піднімаючись до вершини, а також спускаючись. Прикметою зони смерті є трупи альпіністів, що загинули раніше, їх часто навіть не спускають до низу, бо по дорозі вгору не до того, треба йти до вершини, а по дорозі вниз вже нема сили, треба поспішати спуститись назустріч повітрю, бо інакше можна скласти компанію тим, хто не встиг спуститись. Якось так. Слухаючи аналітиків, особливо економістів, можна зробити висновок, що нинішня Росія якраз і знаходиться в зоні смерті, на фронті успіхів нема і поки що не намічаються, в економіці рецесія, тобто дупа, йти до війська на контракт дурних, не те щоб зовсім нема, але все менше і менше. Зони майже пусті, дірєвні та села практично теж, мобілізацію оголошувати хло бздить, має досвід 22 року, 400 тис чмобіків набрали, а майже два мільйони втекло за кордон. Тепер взялися за студентів, тобто нищать своє майбутнє. Та і біс з ним, тим майбутнім, треба двіжуху продовжувати, бо хлу скучно. Нищать худобу по селах, для чого? Куди подінуться мужики, які тільки за рахунок неї і виживали? Мабуть підуть до війська, а хлу цього і треба. А як воно повернеться на ділі то ніхто не знає. Кажуть же що у Росії хотіли як краще, а вийшло як завжди. Сподіваюсь і цього разу вони не підведуть.

Подивився в ютубі рашистських діячив, послухав що вони думають про СВО, чи сподіваються ще на перемогу, чи вважають що треба мир на любих умовах, але доки живий цар хло ніякого миру не буде. Він і далі гнатиме орків на війну не зважаючи на втрати. Це вже розуміють навіть зетнуті на всю голову поцріоти. Пригадалося фантастичне оповідання, яке я прочитав дуже давно, здається ще школярем. Сутність його така, космічний корабель з Землі, вивчаючи якусь далеку планету, знайшов там дуже цікаву істоту, котра знала точну відповідь на любе питання. Істоту помістили в окреме приміщення корабля і полетіли додому. Один з членів екіпажу, залишившись наодинці з цією істотою, запитав: мені загрожує небезпека? Так! Як довго я буду в небезпеці? Доки на кораблі є інші люди! Тобто, щоб врятуватися мені потрібно знищити всіх? Так! Як це зробити безпечно? Він отримав інструкцію і виконав все. Тепер я в безпеці? Так! Тобто, коли я повернусь на Землю, я зможу... Ти не повернешся! Чому? Одна людина не може керувати цим кораблем! То що ж мені робити? Сам вирішуй!

Через дорогий бензин люди почали позбавлятися від моторних човнів, бо совєцькі мотори були зроблені так, що жерли той бензин як не в себе, тому кожен виїзд на пікнік виходив занадто дорого. Човни все одно стояли без діла, а металобрухт, особливо кольоровий приймали за добрячу ціну. Боліло серце дивитися як на камаз вантажать практично нові Прогреси та Казанки, бо вони були виготовлені з дюралю. Завдяки високої вартості бензину нам не загрожувало безробіття. Траплялися і кумедні випадки. Якось сталося так, що газ не завезли вчасно, чому я не знаю, та факт такий був. Заправники пішли на вихідні, а ми продовжували працювати. Сидимо ми з Сашею під навісом, заходять два хлопці, явно з тих, що не звикли чути відмови ні в чому, заносяться побутовий балон на 20 літрів, такі теж заправляли, і кажуть, мужики, заправте балон! Нема газу! Один з них починає, та ви зрозумійте, ми на дачу з тьолками їдемо, без газу ніяк! Газу нема! Другий, Рижий, ти з мужиками ніююя базаріть ні способний, сматрі, показую один раз! Мужики, от вам 100 баксов, балон заправітє? Газу нема! Що, мало бабок? Та бабок з головою, навіть більше, просто газу нема, пашлі, Рижий, що то у мєня тоже нічо ні палучаєтца!
Або так. Клієнт залишив машину, в сам пішов по своїх справах. Я стирчу під капотом, роздивдивляюсь, думаю. Тут під заправочну колонку підлітає машина, різко гальмує, здійнявши хмару пиляки, пару хвилин нічого не відбувається, потім починає бібікати, я не реагую, займаюся своїм ділом. Через ще пару хвилин водій біжить до мене, ти що глухий? Ні! Що, не чуєш? Чую! Ну!!! Що ну? Ти мене заправляти думаєш? Ні! Потім вже трохи розгублено, а чому? Ти маленьким колись був? Та начебто було діло, як і всі. До школи хоч інколи заходив? Заходив, а що? Літери всі знаєш? Та всі, а це важливо? Коли залітав на заправку перед воротами фанерку бачив? Не звернув уваги. Я ж про літери не дарма питав, бо там все написано чітко і ясно ГАЗУ НЕМА! Це перше, а друге я не заправник. А чому ж ти одразу не сказав? Так і ти нічого не запитав! А зразу почав псіхувати. Ми працювали, клієнти були нами задоволені, та прийшла біда звідки не чекали. Олег повідомив, що оренду на заправці нам скасовують, але нічого страшного, ще майже місяць ми можемо тут працювати. А у нього є на приміті інше приміщення, так що переїдемо туди. От тільки одна проблема, з собакою туди неможна. Господар заправки сказав свого Балона давайте куди хочете, інакше я викличу ветслужбу, щоб його приспали. До себе його взяти ніхто не міг, таки біда! Але почув Бог наші молитви і якось на нашу територію потихеньку заповзає міліціянтський жигуль, хлопці, допоможіть будь ласка, машина зовсім не їде! Що, теж на газі? Та ні на бензині щойно заправилися і от маємо клопіт! Зараз гляну, відчиняй капот, Балон, ключ на 10! Пес починає лапами перекидати інструменти, хлопці в шоці, невже принесе? Та ні, це він дуркує! А хто навчив? Та ніхто, він сам придумав! А чий це собака? Наш, спільний. Тобто конкретного господаря у нього нема? Виходить нема. Поки слово за слово, я пропшикав їм карбюратор, засвітився головний жекльор, таке буває. Завівся, погазував на місці, начебто все нормально. Тоді віддайте його мені, я кінолог, за нього можете не хвилюватися, він буде ситий, привитий, в хороших умовах, це я вам обіцяю. Ну якщо він до тебе піде то забереш! Я завтра заїду, добре? Добре! На другий день він приїхав на бобіку, там була постелена товста ковдра, кінолог підійшов до Балона, щось довго шепотів йому на вухо, а потім відчинив задні дверцята своє машини і покликав собаку. Пес підійшов до кожного з нас, тикнувся носом, так би мовити попрощався і попросив вибачення, потім побіг до міліціянтської машини і заскочив туди. Ну, все, як і домовлялися собака собака твій! Щасливої служби, Балон! Через кілька днів цей кінолог приїхав і привіз нам 10 пляшок пива, хлопці, ви просто не розумієте кого ви мені віддали! Це не собака, це щось унікальне! Я таких ще не бачив! То бережіть його! А як же! Ви головне не хвилюйтеся!

Стали ми з Сашею автомеханіками. Я пригадав свої слюсарні навички, набуті свого часу в училищі та на заводі, Саша згадав освіту електронщика і досить швидко розібрався з електричною частиною автомобіля, що не раз нам стало в нагоді. Одного разу мало не до скандалу дійшло. Пригнав на монтаж клієнт новеньку Камрі і тут виникла проблема, за допомогою одного датчика система керування бензиновою і газовою системами об'єднуються в одне ціле, так повинно бути. Саша подивився на товстенні жмути різнокольорових дротів і сказав, що йому потрібна схема, інакше ніяк. Клієнт поїхав додому і привіз товстий альбом, де і була надрукована схема. Саша розглядав схему, дивився під капот і врешті решт сказав, що схема не відповідає дійсності. Клієнт закотив істерику, що ти за спец, нічого не розумієш, вимагаєш схему, на тобі схему, не така.схема! Мало грошей то так і скажи, а не мороч голову! Грошей досить, вона дійсно не відповідає! Це ж ваша машина, то покажіть мені який саме дротик іде на керування інжектором, щоб я його перерізав і приєднав до датчика емуляції вприску! А щоб тобі добра не було, поїхали на фірмове СТО, там тобі пояснять що коли не шариш то не берись! Та поїхали, нема питань! Поїхали, через годину повернулися, Саша сяє як нова копійка, клієнт наче в лайні скупаний. Ну що, розібралися? Авжеж! Ріжемо ось цей дротик. Схема і правда не відповідала? Ясна річ, ви ж не думали, що я свідомо голову морочу! Зробили все, перевірили, все працює як треба. Поїхав клієнт. Саня, розповідай! Приїхали, тамошні специ поглянули на машину та альбом і сказали, ясна річ не відповідає, бо машина зібрана в Індонезії, а альбом від Філіппінської. А мені в салоні казали чиста японка, це клієнт. Запізнився ти, браток, чистих японок вже років десять як нема, вони вже нічого самі не збирають, вони виготовляють комплектуючі, а збирають по всій Азії, а ще в Туреччині, там найкраще. Ось так все і закінчилося. Були інші цікаві випадки, якось до нас прокотився пухнастий колобочок, цуценя, хлопчик. Погодували, постелили лежанку під навісом, прижився, назвали Балон. Потроху підріс, стало ясно що вівчар можливо від непланової в'язки тому і викинули. Пес виявися унікально розумний, він сам розумів що від нього хочуть. Була у нас у всіх така проблема, коли довго лежиш під машиною на топчані, голова на вісу, шия затікає і треба час від часу робити перерву, якось саме склалося, шия затекла, даєш команду, Балон, подушку! Песик прибвгає і лягає під голову, лежить хвилин десять, потім йому стає скучно, він починає крутитись, то йому кажуть, дякую іди побігай, що він і робить.коли ще трохи підріс навчився ще одному номеру. На ряднинні розкладений інструмент, Балон гуляє десь поруч, команда, Балон, ключ на 17, і він починає ритись в інструменті, ніби шукає. Потім треба було сказати, не треба, я вже знайшов.На клієнтів це справляло враження, що, він і ключі подає? Авжеж! Виріс Балон у вівчара переростка, був дебелий і міцний, вирісши взяв на себе ще один обов'язок, став стерегти інструменти, а то деякі клієнти, особливо маршрутники, цяця-цяця і в кишеню, нам чатувати ніколи, а Балон пильнував, побачить що щось покладено до кишені, стане перед хитруном, і всім виглядом показує, зробиш хоч крок, кинусь! Той починає панікувати, приберіть собаку! Поклади на місце те, що звиздонув і він тебе відпусте. Та я нічого! Твоє діло, тоді не ображайся! Та я хотів лише болтика підкрутити! Сказати треба було. Ось кладу на місце, Балон одразу заспокоювався і відпускав людину. Окрім того деякі з клієнтів взяли за звичку підвищувати на нас голос, Балон цього не дозволяв, якщо хтось намагався крикнути, особливо грізним голосом, пес теж приймав грізну стійку і тихенько гарчав. До охочих кричати доходило дуже швидко. А ще був такий випадок, один клієнт наїхав на Сашу, ти чорт криворукий, ти мені все зіпсував, та ти все життя будеш на мене працювати безкоштовно і зробив агресивний жест рукою, Балон став між ними, різко підвівся на задіх лапах і клацнув пащею в кількох сантиметрах від його носа, мовляв ти лякаєш, так і я налякати можу! Але на цьому все не скінчилося, пес обійшов мужика, понюхав його дупу і зробив голосне ФУ, як роблять собаки, коли хочуть позбавитися від неприємного запаху. Інші клієнти схопилися за животи від сміху. Цей герой почервонів як рак, та ні, я нічого! Сподіваюсь цей урок пішов йому на користь.