Стара Кішка сіла, вмила лапкою мордочку й почала розповідати.
Давним-давно, багато життів тому, на землі жили коти. Вони були величезні, страшні й шаблезубі. Коти викопали собі затишні печери й оселилися в них. Одного разу до них прийшли люди. Люди були слабкі, голі й дуже нещасні.
— Добрі коти, ми змерзли, пустіть нас у свої печери, — плакали люди.
— Заходьте, місця всім вистачить! Тільки майте на увазі: в туалет — лише надвір!
Уночі люди знову розплакалися й почали просити:
— Добрі коти, нам холодно, можна ми ляжемо до вас під бочок, а ви обіймете нас лапами?
— Ну, лягайте, куди ж вас подіти!
Настав ранок, і люди знову заплакали:
— Добрі коти, ми хочемо їсти!
— Добре, зараз ми підемо на полювання, спіймаємо когось, вас нагодуємо і самі поїмо, а шкури ви зможете вдягнути на себе — і вам буде тепло!
Стали люди жити разом із котами. Коти полювали, а люди виганяли з печер кажанів і няньчили дітлахів — кошенят.
Одного разу люди сказали:
— Добрі коти! Ви такі величезні, страшні, і в вас такі жахливі зуби-шаблі! Чи не могли б ви зменшитися в розмірах і стати як наші діти — люденята?
— Але якщо ми станемо такими крихітними, то як же нам вас прогодувати?
— Не треба нас годувати, ми вже самі навчилися полювати! Ми будемо вас любити, чухати, гладити й давати всякі смаколики! А ваша робота буде — спати на сонечку й співати нам пісеньки.
Коти послухалися, зменшилися й стали такими, як я. Минуло багато життів. Люди котів люблять, чухають, гладять і дають різні смаколики. Але деякі люди котів не люблять, ображають і не дають смаколиків. Вони просто забули, що ми можемо знову збільшитися, відростити шаблеподібні зуби — і тоді…

Ви знаєте, що таке ФЛОТАТОР, для чого він потрібен і як працює? Розповім коротенько. Флотатор — це пристрій для очищення забруднених стоків. Працює він так: у роздільний бак надходять забруднені стоки і трохи стисненого повітря дрібними бульбашками (процес називається барботаж), повітря підхоплює все г…, ой, легкі фракції і виносить їх на поверхню, механічний скребок знімає все, що спливло, з поверхні й скидає в утилізатор. У баку залишається технічно чиста вода, яку можна знову використовувати в техпроцесі.
Щось подібне спостерігається в нинішньому українському політикумі — гримнули вибори, і забурлило, забарботувало наше болото. Скільки всього, здавалося б, уже безнадійно осілого на дно, раптом спливло на поверхню! Бойки — Шмойки, Медведчуки — Шмедведчуки, Кучма з Кравчуком, списані в тираж «риги» і так далі. Невгамовна стара знову заметалася, як та блоха по штанях: «Куди піти, куди податися, до кого пристати, кому віддатися!». Ну і, звісно ж, непотоплюваний Ігор світ Валерійович — куди ж без нього! І вже найчесніші суди постановляють, що «Приват» його, об’єкти нерухомості теж, і взагалі всі йому винні.
Загалом усе най-най спливло на поверхню. Діло за скребком, який усе це щастя утилізує. Інакше ніяк — інакше країну згублять, і будемо ми Південним федеральним округом РФ. «Ура! Та це ж добре! Газ дешевий, мову вчити не треба, Сталіну пам’ятник поставимо!» — заверещать багато хто. Насмілюся розчарувати русооптимістів. Добре не буде! РФ не в змозі нормально утримувати навіть два нещасні огризки Луганської та Донецької областей, а вже всю Україну — й поготів! Знайома жінка, біженка з Донецька, зателефонувала своїй подрузі, що залишилася в Донецьку, такій самій продавчині.
— У мене найвищий тариф! Я отримую аж 150 рублів на день!
— А я 250!
— Рублів?!!!
— У нас рублі не ходять, гривень!
— Не бреши, такого не може бути, ви там усі з голоду дохнете без Росії!
— Та правда!
— Я все зрозуміла, тебе ваше СБУ слухає!
Ось так. Хочете працювати за 6 тисяч рублів на місяць — «жопоблок» із Юлею — ваш усвідомлений вибір.

. ВІДПОВІДЬ ПРИНЦА САУДІВСЬКОЇ АРАВІЇ НА
ОБРАЗИ ТРАМПА.
Спадкоємець, принц Саудівської Аравії в інтерв'ю журналістам прокоментував образливе висловлювання Трампа про те, що він нібито «цілує йому зад».
«Дозвольте навести два арабські прислів'я, – зазначив він.
Перша: "Провінція, якою править дурень, зникає з землі".
І друга: "Осел залишається ослом, навіть якщо везе скарбницю султана".
Вихваляння і самозакоханість перетворюють людину на карикатуру. Мені шкода американський народ, у якого такий Президент», — наголосив спадкоємець.

З фБ

Справа № ....?

Про раптову смерть Моцарта Вольфганга Амадея, музиканта

Головний підозрюваний: Сальєрі Антоніо, придворний капельмейстер
Мотиви злочину: заздрість до таланту і популярності Моцарта Вольфганга Амадея

Справу веде слідчий з особливо каламутних справ Музичук Тарас

Характеристика підозрюваного Сальєрі Антоніо
У лютому 1788 року імператор Йосиф II призначив на посаду придворного капельмейстера 37-річного Антоніо Сальєрі, що було очікувано: особливе прихильне ставлення імператора до нього у Відні було добре відоме. З боку Йосифа це призначення було не лише знаком визнання європейської слави композитора: придворній кар’єрі Сальєрі однаковою мірою сприяли і його диригентський талант — у Європі він вважався одним із найкращих диригентів свого часу, — і його організаторські здібності, його активна громадська діяльність і, ймовірно, не в останню чергу, вправність у придворній дипломатії. Ця найвища в столиці Габсбургів музична посада зробила Сальєрі фактичним розпорядником усього музичного життя Відня.
Він обіймав цю посаду протягом 36 років (1788—1824) — одну з найважливіших музичних посад у Європі.
Сальєрі був одним із найвідоміших і найвизнаніших композиторів свого часу і не менш уславленим педагогом: серед його учнів — Людвіг ван Бетховен, Франц Шуберт і Ференц Ліст. Він виховав понад 60 композиторів і вокалістів, при цьому небагатим, але талановитим музикантам давав уроки безкоштовно.
У зрілі роки дійсний статський радник Антоніо Сальєрі був обсипаний почестями з найрізноманітніших боків: він був членом Шведської академії наук, почесним членом Міланської консерваторії, Наполеон ввів його до Французької академії (як іноземного члена), а Бурбони, які остаточно повернулися у 1815 році, нагородили його орденом Почесного легіону.
Шуберт присвятив учителеві невелику кантату на власний текст:
Найкращий, найдобріший!
Славний, наймудріший!
Поки в мені є почуття,
Поки люблю мистецтво,
Тобі з любов’ю принесу
І натхнення, і сльозу.
Подібний богові ти в усьому,
Великий і серцем, і розумом.
Ти в ангели мені даний долею.
Тривожу Бога я мольбою,
Щоб жив на світі сотні літ
На радість всім наш спільний дід.
Йому Констанція Моцарт віддала на навчання свого сина Франца Ксавера Вольфганга.
Підсумок: Сальєрі багатий, впливовий, шанований. Чого ще міг бажати музикант і композитор у ті часи?
Характеристика потерпілого Моцарта Вольфганга Амадея
Геніальний як композитор, але через норовливий характер і необов’язковість, а також розгульний спосіб життя не зміг обійняти бодай якусь важливу і прибуткову посаду.
Перебуваючи в зеніті слави, Моцарт отримував величезні гонорари за концерти і видання своїх творів, навчав безліч учнів. У вересні 1784 року сім’я композитора оселилася в розкішній квартирі за адресою Гроссе Шулерштрассе, 846.
Цей період тривав близько чотирьох років. Гроші пропивалися, прогулялися, і незабаром слава згасла. Концерти давали мізерні збори, опери провалювалися одна за одною.
Моцарт був змушений писати листи такого змісту:
Найдорожчий, найкращий друже і шановний побратиме!
Боже! Я в такому становищі, якого не побажаю і найлютішому ворогу. І якщо Ви, найкращий друже і брате, залиште мене, то я загину, нещасний, і без жодної моєї вини, разом із моєю бідною хворою дружиною і дитиною. Уже нещодавно, будучи у Вас, я хотів вилити перед Вами душу, але мені не вистачило сміливості!…
Усе тепер залежить від Вас, мій єдиний друже — чи бажаєте Ви або чи можете позичити мені ЩЕ 500 флоринів?
А незабаром хвороба звалила і самого Моцарта. Він і в дитинстві не відзначався міцним здоров’ям, а його спосіб життя аж ніяк не сприяв довголіттю.
Головний лікар Відня доктор Е. Ґульднер фон Лобес свідчив: «Він захворів на ревматичну та запальну гарячку пізньої осені. Ці захворювання були тоді широко поширені й уразили багатьох. Його смерть привернула загальну увагу, але ані найменшої підозри в отруєнні нікому й на думку не спадало. Хвороба розвивалася звичайним шляхом і тривала звичний час. Подібне захворювання в той час атакувало велику кількість мешканців Відня і для багатьох із них мало такий самий фатальний наслідок і за тих самих симптомів, що й у Моцарта. Офіційне обстеження тіла не виявило абсолютно нічого незвичайного».
Останню шану померлому віддали за третім класом, який коштував 8 флоринів 36 крейцерів і ще 3 флорини за катафалк. Люди з похоронного братства, накривши тіло чорною тканиною, на ношах перенесли його до робочої кімнати і поставили поруч із фортепіано. Протягом дня туди приходили багато друзів Моцарта, які бажали висловити співчуття і ще раз побачити композитора.
Його похорон проходив за третім розрядом, що передбачало поховання в труні, але в спільній могилі разом із 5–6 іншими трунами. У похороні Моцарта не було нічого незвичайного для того часу. Це не були «похорони жебрака», але аж ніяк і не багатія.
Підсумок: смерть Моцарта не принесла і не могла принести Сальєрі ані найменших дивідендів.
Висновок: справу закрито за відсутністю мотиву злочину. Підозри з Антоніо Сальєрі знято повністю.

Одного разу до настоятеля монастиря прийшов чоловік і сказав:

— Святий Отче! Господь не дав мені дітей, а у вас при монастирі живуть хлопчики-сироти. Дайте мені хлопчика: він буде мені як рідний, і я передам йому всі таємниці свого ремесла.

— Але ж ти кат!

— Святий Отче, я не просто кат — я Майстер!

— Добре, дам тобі хлопчика. Майстер поганого не навчить.

Став хлопчик жити у ката. Щоденними виснажливими тренуваннями Майстер загартовував його дух і тіло. Він навчав його володіти всіма видами зброї, рукопашного бою, а вечорами змушував студіювати товстелезні трактати з медицини, психології, філософії та риторики.

Одного разу хлопчик запитав:

— Учителю! Я буду катом, як і ти. То навіщо мені все це: мистецтво лицаря, борця, лікаря, сповідника?

— Розумієш, бути просто катом неважко. Але для того, щоб стати Майстром, треба в десять, у сто разів бути вправнішим за будь-якого лицаря, борця, лікаря чи сповідника. А тому роби все, що я тобі кажу, і вчися, вчися, вчися.

Минали роки. Хлопчик перетворився на юнака. Одного разу його вирішив провідати старий настоятель.

— Як поживає хлопчик? Чи робить успіхи? — запитав він у Майстра.

— Дякую, Святий Отче, хлопець розумний, старанний і дуже здібний. Уже багато знає й уміє. Сокирою працює — замилуєшся, а от із мечем у нього поки що проблеми.

— Цікаво, що у твоєму розумінні означає «проблеми»?

Майстер покликав учня, дав йому меч і сказав:

— Бачиш вкопаний у землю стовп? Ну-бо, зрубай із нього два з половиною дюйми!

Учень змахнув мечем, і зі стовпа злетіла плашка.

— Ех-хе-хе! Я сказав тобі зрубати два з половиною дюйми, а ти зрубав два! Ось так треба було! — сказав Майстер і змахнув мечем. — Нічого, коли навчишся, я тобі цей меч подарую.

Невдовзі провинився старий кат і сам опинився на ешафоті. Тоді страчували так: лежачи на пласі — сокирою, ганебно; стоячи біля стовпа — мечем, почесно.

Прив’язаний до стовпа Майстер побачив ката і, звісно, упізнав під маскою свого учня. В одній руці той ніс меч, а в другій — сокиру.

«Дивно, — подумав Майстер. — Навіщо йому сокира?»

Учень мовчки поклав меч до ніг Майстра, а сам зручніше перехопив сокиру.

— Щеня! Що ти робиш? Не ганьби мене! Зроби все як належить! — закричав Майстер.

Учень мовчки розмахнувся. Майстер заплющив очі, почув свист сокири й раптом відчув, що мотузки з нього впали.

— Батьку! Бери свій меч і ходімо звідси! — тихо сказав юнак.

І вони пішли. Трощачи щити й панцирі, змітаючи на ходу шоломи та кольчужні рукавиці.

Це був не бій — це було побоїще.

Поглядав старий Майстер на свого учня й думав:

«Добре йде синок, грамотно, красиво! Так, мав рацію ти, Святий Отче: Майстер поганого не навчить!

Перш за все, навіщо вчити історію? Для того, щоб не повторювати помилок, допущених у минулому. Але для усвідомлення цих помилок, для розуміння причинно-наслідкових зв’язків потрібно вивчати саме Її Величність Пані Історію, а не «ідеологічно вивірені» міфи, часто просто висмоктані з пальця. Забиваючи собі голову міфами, ми приречені вічно ходити по колу, вистеленому граблями, і з подивом запитувати себе: «Якщо ми такі хороші, то чому нас ніхто не любить, і чому, завжди роблячи все правильно, ми зрештою постійно опиняємося у перманентній дупі?»
Багато людей ігнорують очевидні факти, відмахуються від багаторазово доведеної правди лише тому, що ТАКА правда їх не влаштовує. Не хочуть вони правди, яка зачіпає їхнє самолюбство, применшує гідність, принижує велич. Їм потрібна правда, згідно з якою вони сильні, сміливі, благородні, щедрі, справедливі, великі, білі й пухнасті.
Зверніть увагу на те, що постачальники «хорошої правди» в усі часи були улюбленцями народу, обласканими й облизаними, а головне — владою, обсипані грошима та регаліями, їхній авторитет був незаперечним. А ось критикани, очорнювачі, фальсифікатори — тобто ті, хто намагається донести до людей «погану правду», — найчастіше бувають обпльовані, висміяні, затюкані натовпом і «незаперечними авторитетами».
Чи знаєте ви, чому «хороші історики» так накинулися на Віктора Суворова після виходу його книги Ледокол? Не тому, що він написав неправду, а тому, що наочно показав: основні тези історії Друга світова війна, любовно виписані й «обґрунтовані» професорами, академіками, співавторами мемуарів радянських воєначальників, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. І справа навіть не в тому, що був розвіяний один із головних міфів війни — про колосальну кількісну та якісну перевагу Вермахту над Червоною армією, а в тому, що через усі книги Суворова, присвячені Другій світовій, червоною ниткою проходить одна крамольна думка, за яку йому немає і не буде прощення:
«МИ ДАЛЕКО НЕ БІЛІ Й ЗОВСІМ НЕ ПУХНАСТІ».
Чи знаєте ви, за що був розкритикований, обсипаний прокльонами й вигнаний з роботи директор Центрального архіву російської армії? А за те, що виклав у мережу скани документів, справжніх документів(!), які стосувалися «подвигу 28 панфіловців». Із цих документів випливало, що ніякого «подвигу» в реальності не існувало. Уся історія про те, як 28 піхотинців ціною своїх життів знищили 42(!) німецькі танки, від початку й до кінця була вигадана.
Реакція «правильних істориків» на «зраду» того, кому було довірено таку відповідальну справу — зберігати, оберігати, тягти й не пущати, — була цілком передбачуваною: істерики, образи, бризкання слиною й лайном у бік «покидька, який підняв руку на святе». Суть «спростувань» і «відновлення історичної правди» зводилася до такого: подумаєш, документи! Плювати, що справжні! Їх давно треба було спалити, знищити, щоб і сліду не лишилося! Усі й без жодних папірців знають, що подвиг був!
Так, був! Був!! Був!!! Хай не в цей час, не в цьому місці, хай його здійснили зовсім інші люди, але він усе одно був!
Одним словом, як в Одесі:
— А правда, що Рабінович виграв у лотерею мільйон?
— Святісінька правда, тільки не Рабінович, а Кацман, не мільйон, а тисячу, не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв.

- І куди ж це мій любий зібрався?
Запитала пані Магеланова, щойно вийшовши з опочивальні.
- Сьогодні я маю зустрітися зі шляхетним доном Єлькано щоб обговорити з ним важливі справи.
Відповів пан Магелан, поправляючи перед великим дзеркалом розкішного чорного капелюха.
- І цей бовдур знову потягне тебе до шинка, де ти простовбичиш цілісінький день та прилізеш до дому п’яний, як свиня!
- Дон Єлькано, між іншим, чудовий навігатор та відважний мореплавець, і до того ж у нас дійсно важливі справи!
Зробив спробу заступитися за старого друга пан Магелан.
- Та нехай мене поб’є грім і покарає Свята Інквізиція, як що не у шинку ви будете вирішувати свої справи! Та все місто знає, що цей дурень Єлькано нероба і п’яниця, яких світ не бачив!
- А хоч би і в шинку, то що?!
Не на жарт завівся пан Магелан.
- Та невже ж я, найкращий капітан флоту Його Величності короля Іспанії не маю права хоча б раз на місяць зайти до шинка, щоб випити по чарці вина зі своїм другом доном Єлькано?!
- А бодай би ти зі своїм Єлькано тай кругом світу пішов!
Вигукнула пані Магеланова і хряпнула дверима опочивальні.
З цього, власне кажучи, все і почалось.

https://youtube.com/watch?v=h443yKSXv64&si=UK9514ViB1npn8rf

Мені завжди таланило на хороших і цікавих людей, одна з них мій начальник відділу в інституті Дніпроагропроект, Олександр Іванович, людина дуже інтелігентна, ерудована і досвідчена. В часи союзу він деякий час працював в сільгосп відділі обкому партії, був там і такий, бо партія пхала свого носа скрізь. Татом, тобто першим секретарем тоді був В. Г. Бойко, і якось на одному з засідань він сказав, мовляв дамо області 10 млн. бройлерів і таким чином раз і назавжди вирішимо проблему дефіциту курятини. Інформація про сказане потрапила на гору, і з гори запитали, скільки має коштувати і в які строки буде вирішена проблема? Якось в сільгосп відділ забіг інструктор і запитав, Олександре Івановичу, ви ж чули про татову обіцянку? Вам тижня вистачить щоб хоч приблизно прикинути кошторис? Бери цигарку, ходім в курилку, доки будем палити я тобі все до копійки порахую. Прийшли, слухай! Вже давно і не мною вирахувано, щоб мати на рік одного бройлера треба вкласти п'ять рублів, що він там хотів, десять мільйонів, сам перемножиш? То це що, цілих п'ятдесят мільйонів? Та ви що? Так, але ж це тільки самі пташники, а чим ви збираєтеся годувати цих бройлерів? Як чим, комбікормом! А резерв комбікормів в області є? Його нема, комбікормів області не вистачає навіть зараз. Для того щоб вирішити проблему і не мати її в перспективі, з отими бройлерами треба побудувати п'ять міжрайонних комбікормових заводів, кожен кошторисом по вісім мільйонів, а щоб заводи забезпечити безперебійно сировиною біля них треба побудувати елеватори, кожен вартістю шість мільйонів, ще мільйонів двадцять треба буде витратити щоб збудувати забійні цехи з розподільчими холодильниками, ще мільйонів десять треба буде вкласти в інфраструктуру, десь дорога, десь водопровід, десь каналізація та очисні споруди, житло для робітників, школи, дитячі садки, магазини і таке інше! Це вже сто п'ятдесят мільйонів, та ви що? Хто ж нам їх дасть? Хто дасть то друге питання! А перше? Хто вам їх зможе засвоїти. Наш Облміжколгоспбуд засвоює на рік сім-вісім мільйонів, більше ніяк. То це що ж виходить, йому треба двадцять років щоб все збудувати? А що тато думав, дунув, плюнув і нате вам десять мільйонів бройлерів? Так не буває. Епопея з бройлерами як завжди закінчилася нічим. Бойка забрали спершу в Київ, потім, здається в Москву, а новий тато на цю затію плюнув.

Є у альпіністів такий термін ЗОНА СМЕРТІ. Це висота, на якій повітря настільки розрідження, що тренована людина жити може лише недовго, бо при такій концентрації кисню в повітрі організм не відпочиває, а втома накопичується в геометричній прогресії. Тобто за рахунок резервів організму деякий час перебувати в цій зоні можливо, піднімаючись до вершини, а також спускаючись. Прикметою зони смерті є трупи альпіністів, що загинули раніше, їх часто навіть не спускають до низу, бо по дорозі вгору не до того, треба йти до вершини, а по дорозі вниз вже нема сили, треба поспішати спуститись назустріч повітрю, бо інакше можна скласти компанію тим, хто не встиг спуститись. Якось так. Слухаючи аналітиків, особливо економістів, можна зробити висновок, що нинішня Росія якраз і знаходиться в зоні смерті, на фронті успіхів нема і поки що не намічаються, в економіці рецесія, тобто дупа, йти до війська на контракт дурних, не те щоб зовсім нема, але все менше і менше. Зони майже пусті, дірєвні та села практично теж, мобілізацію оголошувати хло бздить, має досвід 22 року, 400 тис чмобіків набрали, а майже два мільйони втекло за кордон. Тепер взялися за студентів, тобто нищать своє майбутнє. Та і біс з ним, тим майбутнім, треба двіжуху продовжувати, бо хлу скучно. Нищать худобу по селах, для чого? Куди подінуться мужики, які тільки за рахунок неї і виживали? Мабуть підуть до війська, а хлу цього і треба. А як воно повернеться на ділі то ніхто не знає. Кажуть же що у Росії хотіли як краще, а вийшло як завжди. Сподіваюсь і цього разу вони не підведуть.