Мій дідусь Семен Трохимович підчас Першої світової брав участь у Брусилівському прориві, за що був нагороджений Георгієвським хрестом. Згідно з тодішніми правилами до цієї нагороди полагалося фотографія на фоні розгорнутого полкового прапора, а також одноразова виплата в 100 рублів. Гроші нагороджений міг отримати сам, а міг передати право на отримання комусь іншому. Семен фотографію і документи на отримання грошей переслав матері, Марії Іванівні. Та проконсультувалася у місцевого вчителя, що це за папери, бо сама була неписьменна, читання вважала дурнею, а купівлю книжок марнотратством, учитель їй пояснив, що з цими паперами їй треба йти в Губернське управління, і там вона отримає 100 рублів. На той час це були дуже великі гроші.
На другий день вранці Марія Іванівна одягалася як на свято, взяла з собою документи, фотографію Семена з нагородою і пішла в Губернське місто Катеринославі, яке знаходилось в кількох верстах від села Лоцманській Кам'янка. Тобто досить недалеко.
Пішла вона босоніж, бо взуття носила лише взимку. Дійшовши до міста вона запитала у городового, як знайти Губернське управління, він почав їй пояснювати, але для сільської неписьменної жінки оте праворуч, та ліворуч, до того ж прочитати назву вулиць вона не могла, тоді городовий знайшов вихід: він повелів їй діти прямо по вулиці, а зустрівши городового питати дорогу. Так тітка Марія і дісталася до Губернського управління. Зібравшись з духом вона рушила до вхідних дверей, де її зупинив пихатий швейцар, сказавши: Прахаді тьотка, тут ні падают! На що жінка відповіла, я не по милостиню, мені по справі! С тваімі дєламі через чорний ход ідті надо! А што у тєбя за дєло такоє? За сина гроші отримати і показала фото. Швейцар козирнув жінці і сказав, извольтє через парадноє на второй етаж, там спроситє, вам і укажут! Пішла тітка Марія по мармурових сходах на другий поверх, такої розкоші вона ніколи не бачила, на другому поверсі всі були в мундирах і такі заклопотані, що звертатися до них жінка не наважувалася, стала у куточку і розплакалася. Раптом до неї підійшов зовсім молодий хлопець, теж у мундирі, і запитав, Ви, матушка, по какому вопросу плакать изволітє? Та от за сина гроші треба отримати і знову показала фото. Хлопець взяв її за руку і повів до віконця, де стояла чимала черга.
Мілостівиє гасударі, будьте любєзни пропустіть без очерєді матушку гєоргиеского кавалера! Черга слухняно роступилася, він подав у віконце ри, через кілька хвилин їх забрав, потім повів "матушку" до іншого віконця, де все повторилося, потім провів жінку до каси і сказав, ну тут уже ви самі! І дійсно, далі було все просто, касир дав Марії Іванівні чотири купюри по 25 рублів, там, де він ткнув пальцем вона поставила хрестик, потім пішла на вихід, подякувала швейцару а за одне поцікавилася як пройти до базару, отримавши роз'яснення рушила у потрібному напрямку. На базарі вона придбала за 5 рублів гарні чобітки, наділа, пройшлася, ой до чого ж добре! Тепер можна і додому! Тільки чобітків шкода, невже в нових чобітках аж додому йти! Побачила ізвозчика, махнула рукою, він під'їхав, зупинився, запитав, Пані бажають їхати? Так! А пані мають гроші? От чобіточки купила, а всіх не витратила! Чи далеко пані хочеться їхати? До Лоцманської Кам'янки! За тридцять копійок відвезу! Згодні, пані? Та згодна! То сідайте! Дорогою вони розговорилися і Марія Іванівна розповіла за якою справою опинилася в Катеринославі. Прибувши на місце ізвозчик сказав, що з матері героя брати гроші не хоче, а от чарчину хильнув би з задоволенням. Нехай буде по вашому! Тітка Марія винесла пів склянки горілки та солоного огірка, мужик випив, закусив, подякував та і поїхав. Потім все село теревенило майже тиждень як тітка Марія на ізвозчику приїхала. Бо це була таки подія! А на її чобітки інші жінки з заздрістю поглядали. Ту фотографію я бачив, де вона зараз не знаю, можливо її забрав хтось із інших онуків.

Мій батько був засуджений у1949 році за 58 статтею (зрада батьківщині) на 25 років позбавлення волі. Строк він відбував у Карлазі, тобто на території Казахстану, як він казав сам, трохи повезло, хоч теж не цукор, але значно краще ніж десь під Магаданом. Все ж біля Караганди таких лютих морозів не буває. А значить вижити легше. Все ішло своїм чином, аж раптом на початку березня 1953 року нас замість роботи ведуть до стовпа з табірним "матюгальником"(так ми називали колокол гучного зв'язку), по якому давалися об'яви і все те, що треба було знати ув'язненим. Ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне. По рядах пішов шепіт, мабуть війна! Будуть набирати добровольців! Є шанс потрапити на волю достроково! Та може не війна? А що ж тоді, раз такий кіпіш і мусора усі на понтах! Погляньте на них, наче гімна наїлися! Та реальність виявилася іншою, нам повідомили, що товариш Сталін тяжко захворів, у нього стався інсульт, але він живий. Це було дуже дивно, бо відомості про стан здоров'я вождя завжди був державною таємницею. Потім ми пішли на роботу, і тільки і розмов було про хворобу Сталіна. Один з в'язнів нам пояснив, що інсульт хвороба тяжка і підступна, може минути практично без наслідків, але це дуже рідко, Якісь наслідки та будуть, які саме, то вже як бог дасть, може відібрати ноги, може руки, а може і пам'ять, забуде людина як її звуть, хто вона така і все інше. Всіляке буває. Передбачити це неможливо, але раз такий кіпіш, значить там щось серйозне. Кожні кілька годин передавали звіт про стан здоров'я товариша Сталіна, начебто йому стало краще, він провів нараду і навіть підписав якісь документи. Невже все мине без наслідків? Та раптом чергове повідомлення, що Сталіну знов стало гірше, на дачу, де все відбувалося прибули відомі лікарі і застосували передові методи лікування. На що в'язень, який нас просвітив, що таке інсульт сказав що так не буває, наслідки видно одразу, вони або є, або їх нема. А так щоб було вже майже нормально, а потім знову погано не буває, принаймі якщо це дійсно інсульт. В той день оголошень про стан здоров'я вождя було кілька, і сутність їх була така, стало гірше, лікарі щось зробили, попустило, потім знову погіршення, лікарі, стає краще, але таки гірше ніж було до цього, ось такі хвилі, на що наш розумник сказав: брехня, так не буває, або це ніякий не інсульт, або він вже ласти склеїв, а друзі та товариші трон між собою ділять і ніяк домовитися не можуть. На другий день звіти про самопочуття Сталіна продовжили передавати. Ми до "професора", так охрестили того в'язня, бачиш, він ще живий, але звіти по стан були чимдалі тим суміші. Втім нічого дивного, якби зразу народу вкинули повідомлення що Сталін помер, наслідки могли бути непередбачувані, від масових суіцидів, мовляв нема батька народів то і мені нема для чого жити, до бий комуняк, пали сільради! А разом з ними райкоми та обкоми. Все могло статися, тому народ підготували, владу між собою поділили, нового вождя призначили. Тільки на третій день рано вранці передали, що Сталін таки помер. Реагувати зеки по різному, хто радів, а хто і плакав. Причому серед плачучих більшість була політичних, а кримінальники більше раділи. Мені версія, яку висловив "професор" здається цілком слушною бо якось натрапив на спогади Світлани Алілуєвої, де вона писала, що коли почула по радіо про хворобу батька піймала таксі і поїхала на дачу, її туди не пустили, хоча вона благала, пустіть, я просто погляну на тата і все, більше нічого, та її практично заломивши руки запхали в машину, привезли в Москву на якусь квартиру і наказали бути тут до особливого розпорядження, нікуди не виходити, в квартирі є все необхідне, а якщо чогось бракуватиме, за дверима буде черговий співробітник, скажіть йому що треба і вам все принесуть. Мені здається, що на цей момент Сталін вже був мертвий, бо так поводити себе з донькою ЖИВОГО вождя наврядчи б ризикнули. Так розповідав батько. Особисто він за Сталіним не сумував, сенсу не було. Кілька днів підстьобували охоронців, агов, хлопці, а давайте мінятись місцями, раніше сядете, раніше вийдете!
Після смерті Сталіна справи багатьох осуджених були переглянуті, багато вийшло на волю по амністії. Батькові знову повезло за результатом перегляду справи він був реабілітований "за відсутністю складу злочину", принаймі так написано було у довідці. Реабілітація дала йому повне відновлення в правах, можливість закінчити університет і навіть деякий час працювати вчителем української мови та літератури.

Якось навесні 1968 року, (дату я зрозумів пізніше) матуся з дитсадка вела мене додому, трохи не доходячи до хати ми зустріли сусідського хлопчика, який стояв під деревом і тихенько рюмсав. Він був старшим од мене на кілька років, але це не заважало нам гратися по вихідним і взагалі дружити.
Матуся звернулася до нього, Сашко, що сталося, чому плачеш?
Гагарін розбився! Відповів Сашко ковтаючи сльози. Звідки знаєш? Толька сказав, це ще один хлопець, який був старший од нас років на вісім, якщо не більше. А він звідки дізнався? Американці по радіо сказали. Та може збрехати? Ні, Толька сказав, що вони ніколи не брешуть, якщо сказали, то значить так і є. І заплакав вголос. Я почав прислухатися до новин, що передавали по радіо, нічого, програма ВРЄМЯ, знову тиша, лише днів через десять матуся сказала, що на роботі ходять чутки, що таки розбився. Нарешті партія і правітєльство зрозуміли, що далі приховувати загибель першого космонавта нема сенсу, бо і так вже всі знають. Через кілька днів спершу по радіо, потім по телевізору сказали, що таки розбився, ніяких подробиць не передали, вирішили що і цього досить. Всі оці совкові хитрощі взяла на озброєння нинішня рашка разом з хлом, якщо новина хороша то її роздмухують до розмірів неймовірної ПАБЄДИ, якщо новина не дуже, то або перебрешуть, на кшталт влучили ракетою по дитячому садку, а сказали, що то була база НАТО і знищено купу їхніх генералів, а якщо з тим, щоб перебрехати якось не складається, то просто подію ігнорувати, мовляв знати нічого не знаємо, бо нічого не було. Ось це якраз те, що вони можуть павтаріть і дасть Бог павтаріть, тобто розваляться к бісовій матері. Тим часом дідусь пішов на пенсію, і колеги подарували йому радіолу "Білорусь". Радіола це щось на кшталт музцентру, який складався з програвача грамплатівок та радіоприймача. Я досить часто грався дідусевими подарунком, грамплатівок у нас практично не було, хіба що одна коробка бабусиних на 78 обертів, які я переслухав усі, а от приймач то було значно цікавіше. Вже будучи школярем, мандруючи по коротких хвилях я почув довгоочікуване: ВИ СЛУШАЄТЄ ГОЛОС АМЄРІКІ ІЗ ВАШИНГТОНА, ось воно, нарешті! Я почав прислухатися, спершу ішов блок новин, але нічого цікавого, потім інтерв'ю з якимось дисидентом, потім музичний блок, який слухати було досить важко, бо станція весь час "плавала" і її постійно треба було підстроювати. Про цю проблему я розповів деяким друзям, і з'ясувалося, що не я один бавлюся слуханням ворожих голосів, як тоді називали ці радіостанції. Вони і підказали як не побороти, бо це неможливо, така вже властивість коротких хвиль, але значно зменшити її. Треба використати зовнішню антену, друг мені її показав, нічого складного, мідний дріт зі штекером, гніздо з такою позначкою. На радіолі це гніздо я знайшов швидко, а дріт, як і в любого совєцького хлопця у мене був. Штекера нема, це не біда, кінець дроту зачистив, загнув, вставив у гніздо. Ура, працює! Якість прийому значно покращилася. Практично кожного дня після школи я слухав свій улюблений голос. Там розповідали про важливі події в світі, а також в союзі, деякі з них підтверджували совєцікі ЗМІ, а деякі так і залишалися, ніби їх і не було. Прийшовши з армії та вступивши до інституту я продовжував слухати голос. Закарбувався в пам'яті такий випадок, вже помер дарагой Леонід Ілліч, його місце зайняв очільник КДБ СРСР товариш Андропов, що запам'яталося з його правління перше що він сказав так це те, що посаду Генерального секретаря ЦК КПРС не треба поєднувати ні з якою іншою, а ще горілка, яку мужики називали андроповка, гидка на смак, але майже на карбованець дешевша за нормальну, а ще напій "гуцульський" смердючий та гидкий на смак, зате 40° і ціна 3.50, людина від нього ставала не п'яна, а дурна. Розуміла чекістська морда, що чим більше люди питимуть, тим менше питатимуть. Що іще запам'яталося з того часу, так це такий випадок, в Європі розпочалося, вибачте мовою оригіналу, совєщаніє глав государств, туди гайнув і наш Генеральний, але на другий день повернувся назад. Тобто те совєщаніє продовжилось без нього. І фактично на другий день пройшла по всім ЗМІ новина, що Андропова обрано на посаду Прєдсєдатєль прєзідіума Верховного совета. Що це значить і навіщо це все не зрозуміло, та голос з за океану все пояснив. Андропова не пустила в залу засідань охорона, йому сказали, там сидять керівники держав, а ви всього лише очільник правлячої партії, так що вам там робити нічого. Даремно Юрій Володимирович тупотів ногами і кричав, що у нас все вирішує партія, тобто він і є голова держави. Та охорону це не переконало, прийшлось як обісраному летіти додому, майже як хлу з Пекіну, і брати на себе ще одну посаду, яка на перший погляд здавалася нічого не вартою, але фактично саме вона була головною в державі. Чи це лише мені здається, що у нинішній рашці забагато співпадіння з пізнім совком? Останні захисники Риму ішли в бій в простих сорочках з кухарськими ножами. Це був кінець Римської імперії. Далі пішов розпад.

Теорію Маркса можна розбирати по пунктах безкінечно довго, і щоразу приходити до висновку, що в житті все зовсім не так, і взагалі людство розвивається не за Марксом. Не вірите? А давайте розберемося з ключовим терміном марксистської теорії, каталізатором класової боротьби — «експлуатацією». Що це взагалі таке, яким приладом чи органом її можна відчути або виміряти? Як визначити її ступінь? Як людині зрозуміти, що її експлуатують, і наскільки сильно? Працювала собі людина на приватному підприємстві, і за теорією Маркса, створювану нею додаткову вартість привласнював власник, тобто «експлуатував» працівника. Але ось підприємство націоналізували (ПриватБанк — яскравий приклад), і що, експлуатація закінчилася? Зарплата у людини не зросла, а проблем додалося — то комісія, то перевірка, то додаткова звітність. Куди ж поділася додаткова вартість? Розтанула як білий дим? Ні, вона пішла в кишеню держави. Отже, експлуатація продовжилася, але вже не людини людиною, а людини державою.
Отже, панове марксисти, поясніть мені, недалекому, у чому сенс «пролетарської революції»? Був власником заводу який-небудь Путилов, а сталася революція — Путилових, Міхельсонів, Нобелів у кращому випадку вигнали, у гіршому — розстріляли, і власником заводу став… а хто, власне, став? Робітники? Та де там. Власник має право розпоряджатися своєю власністю, а робітники після революції як працювали за зарплату, так і працюють. І не робітники вирішують, чи проводити реконструкцію, яку продукцію випускати і кому продавати, скорочувати управлінський апарат чи розширювати — до подібних речей робітників і близько не підпускають. Це компетенція власника. А хто ж у нас власник? Держава. А що таке держава? Це армія, поліція, парламент (верховна рада), уряд (рада міністрів), чиновники на місцях і так далі. То хто ж керує підприємством? Поточні питання вирішує директор, а стратегічні — чиновник із міністерства (наркомату). Отже, що ми маємо в підсумку: до революції робітника «експлуатував» власник, а після — чиновник. Ось і весь підсумок до копійки.
АААА! — закричать прихильники СРСР — «ми при СРСР жили багатше, відпочивали в Криму, у нас усе було, а зараз нічого!». Скажіть мені, шановні, що було найбільшим щастям для радянської людини? Правильно — потрапити за кордон. У гіршому випадку за путівкою, а в кращому — поїхати на роботу. Тому що навіть у найбіднішій африканській країні можна було КУПИТИ такі речі, які у нас ні за які гроші НЕ МОЖНА було ДІСТАТИ. Ось звідки й «багатство» радянської людини: купити нічого. Машину? Стій у черзі 10 років. Квартиру? А ти вважаєшся таким, що потребує покращення житлових умов (менше 6 м на людину)? Якщо ні — то забудь, навіть у кооператив не вступиш. Нормальна їжа, меблі, одяг і взуття — усе або «по блату» з переплатою (у 1,5–2 рази), або у спекулянтів, але там як пощастить. І кому-кому, але Росії оплакувати СРСР — дивно: згадайте 1980 рік, пік могутності країни, а на території РРФСР такі «предмети розкоші», як ковбаса, м’ясо і масло — за талонами. 600 г вареної ковбаси на місяць, 200 г вершкового масла і 2 кг м’яса. Причому «м’ясна норма» була умовною: 2–3 рази на рік гуляш (на великі свята), в інші місяці — суповий набір або пельмені, а то й пиріжки з лівером. Отака «велика країна». І це в мирний час, за нормальних урожаїв! Як на мене, панове марксисти, то жодної експлуатації не існує, а є просто договір купівлі-продажу між роботодавцем і працівником. Роботодавець купує знання, уміння, фізичну силу, професійні навички працівника за чітко обумовлену плату. Ціна праці залежить від кон’юнктури ринку та багатьох інших умов (як і ціна будь-якого товару). У разі невиконання умов договору однією зі сторін (оплата нижча за обумовлену, затримки виплат, порушення трудової дисципліни, недобросовісне ставлення до роботи тощо) договір може бути розірваний з ініціативи однієї зі сторін. Власник може звільнити недобросовісного працівника, працівник може піти від недобросовісного роботодавця. Якось так. І це лише один з аспектів нісенітниці під назвою марксизм. І взагалі, що б і де не намагалися побудувати марксисти у них завжди виходить тільки концтабір, приклад дві Кореї, сталінський совок, маоїстський Китай та інші країни так званого соцтабору, жодна з яких навіть не наблизилася по рівню і стандартах життя до капіталістичних країн. Показав свою повну економічну неспроможність совок, за часів дорогої нафти він так сяк тримався на більш-менш пристойному рівні, навіть мостився у наддержави вліз в Афганістан, там нічого не домігся, роздавав різним придуркам мільйони калашів, щоб вони боролися з імперіалізмом, та знову вийшов пшик, бо боролись вони лише за власні кишені. Але ціна на нафту впала і слава Богу, совок здох, але залишився величезний шматок, у якого досі свербить в дупі імперська велич, хоча величі як такої власне ніколе не було, були постійні спроби догнати розвинені країни і мрія про війну, так так, саме мрія, де ми малою кров'ю, могучим ударом, а нас зустрінуть квітами та поцілунками. Рашисти і досі не розуміють, чому Україна не капітулює, чому ВСУ не переходять на бік вялікой расєі, вони не можуть зрозуміти, що їх руській мірь нікому не потрібен.

Нас лякають «зовнішнім управлінням». Розповідають, що це страшно, жахливо й узагалі згубно, що ми самі розумні й нам Усі ці залякувачі по суті є ворогами України.
А чи таке вже жахливе зовнішнє управління? Звісно, якщо воно кваліфіковане, некорумповане і його метою є розвиток підконтрольної країни, а не «хапнути й утекти». Не вірите? Тоді давайте згадаємо Грузію часів Саакашвілі. Для Грузії американцями була розроблена покрокова програма реформування всіх сфер життя. Мудрість Мішико полягала в тому, щоб сидіти рівно й виконувати все точно, що він і робив. То чого ж вдалося досягти в Грузії реформаторам?
Дебюрократизація — радикально спрощені процедури, за якими громадянин має звертатися до органів влади. Радикально зменшилася кількість необхідних погоджень у будівництві. Усе це призвело до того, що в рейтингу Doing Business Грузія піднялася на 7-ме місце зі 183 можливих.
Лібералізація — кількість податків зменшено з 22 до 6, самі податки суттєво спрощені.
Приватизація — з 2004 року держава розпродала величезну частину своєї власності: землю, готелі, промислові об’єкти, інфраструктуру тощо.
У Грузії максимально спростили податкове законодавство, зменшивши загальне фіскальне навантаження: із 22 податків залишилося 6, а з 2012 року їх мало б бути 4. Одночасно скоротили ставки податків, прибутковий — до 12%. Замість 16 митних тарифів, які сягали 30%, залишилося три — 0%, 5% і 12%; тут був запозичений досвід Сінгапуру та Гонконгу.
Теімуразі Майсурадзе, керівник Департаменту поліцейського нагляду, повідомляв:
«З 2004 року по місцевому ТБ показували десятки сюжетів, як за хабарі заарештовують чиновників, суддів. Через пів року “героями” антикорупційних роликів стали ті, хто пропонує хабар. За рік чиновники вже як вогню боялися тих, хто приносив їм гроші. Одразу починали телефонувати в поліцію з криками, що прийшли осквернити їхню честь. А все тому, що в кожну держструктуру, чи то мерія, уряд або поліція, регулярно навідуються працівники спецслужб і пропонують гроші за вирішення проблеми. При вигляді хабародавця в голові одна думка: “Це перевірка”. Після того як тисячі людей отримали великі строки, хабарі і брати, і давати бояться. Причому різниці немає, на якій сумі погориш — 20 чи 20 тисяч ларі. Покарання однакове. Дрібний чиновник за те, що вимагав у водія маршрутки 50 ларі (близько 30 доларів) за ліцензію, отримав 9 років, а центральний канал тиждень показував його обличчя. Жити в країні, де немає корупції, — величезне задоволення».
Пенсія зросла з $4 до 100, а середня зарплата перевищила 500.
У 2004–2009 роках грузинська економіка отримала 6,5 млрд доларів прямих іноземних інвестицій; за обсягом накопичених прямих іноземних інвестицій на душу населення маленька й позбавлена корисних копалин Грузія наздогнала величезну Росію; за обсягами отриманих зовнішніх інвестицій і привабливістю для іноземних інвесторів вона зрівнялася з новими членами ЄС.
Грузинські реформи відзначалися чіткою системністю: скасовано пожежну інспекцію, при цьому кількість загиблих під час пожеж зменшилася; скасовано обов’язковий техогляд транспорту, однак кількість загиблих у ДТП у розрахунку на 1000 автомобілів знизилася з 1,79 у 2003 році до 1,05 у 2010 році; ліквідовано антимонопольну службу та інспекцію цін; знято обмеження на продаж деяких медикаментів у супермаркетах і роздрібних магазинах, скасовано додаткові перевірки ліків, схвалених для споживання в країнах ОЕСР; проведено податкову амністію та «кадрову чистку» податкової служби, тобто перекрито можливості брати хабарі й «вирішувати питання».
У такій корумпованій республіці, якою була Грузія, перемогти корупцію — це було просто дивом, фантастикою, але це вдалося зробити.
Але, на жаль, не всі були задоволені таким ходом справ. Хто був незадоволений? Старі менти, старі чиновники, які значно краще жили на хабарях, злодії в законі, яких нова влада сильно притиснула, ну і, звісно ж, найдобріший північний сусід. «Як, якась вошива Грузія, не маючи ні нафти, ні газу, житиме краще за нас? Не бувати цьому!»
Саакашвілі — антиросійський політик, а отже, проамериканський. У цьому й полягає суть російського невдоволення ним. Однак поставмо собі запитання: наскільки природною була б проросійська орієнтація Саакашвілі, якщо до влади його привели американці? Зрозуміло, це нереально. Чи дивно тоді, що на той момент він відчував певні симпатії до американців?
Що було далі — відомо всім: російська агресія, віджаті території і як підсумок — повалення Саакашвілі. До влади прийшли проросійські політики, і результат був закономірним. Чиновники та поліція знову почали брати хабарі, реформи були згорнуті, іноземні інвестори розбіглися. Давно помічено й неодноразово підтверджено практикою, що ті країни, які дружать зі США, живуть добре й динамічно розвиваються, а ті, хто зробив ставку на СРСР, а потім на Росію, провалюються в усіх відношеннях (дві Кореї — яскравий тому приклад). Та й «вугільні Швейцарії» самі себе прогодувати не можуть. Якось так

Що ми святкували 9 травня? Велику Перемогу. Чи була перемога? Була! Чи дорогою ціною вона дісталася? Не те слово. Путін заявив, що СРСР втратив 40 мільйонів людей, і це той рідкісний випадок, коли я йому вірю. Пам’ятаю, ще у школі ми запитали у нашого вчителя фізкультури, бойового льотчика: «Соломоне Беровичу! Як же так? Адже ми перемогли, а втратили 20 мільйонів, а німці лише 9!» Почухав старий сиву чуприну і тихо так сказав: «Ех, хлопці, якби 20! У мене таке враження, що чи не всі 40!» — «Не може бути! Невже стільки? Де ж ми примудрялися стільки втрачати, розкажіть!» — «Не ятріть душу, хлопці, я й так зайве ляпнув!»
Ми до військового керівника: «Товаришу підполковнику! Ось Берович каже, що ми у війну втратили 40 мільйонів, а офіційно наче 20!» Замислився наш військовий керівник, теж офіцер-артилерист, який пройшов усю війну. «Ну, 40 — це він, мабуть, загнув, але мільйонів 30–35 — це точно, хоча хто знає, може й усі 40!»
Такою виявилася ціна нашої перемоги. Причин таких втрат багато, і вони різні. Сьогодні не про це. Наша країна на цій війні надірвалася, і наслідки цього відчуваються досі. «Можем повторить!» — волають із-за поребрика. А ще 40 мільйонів ви готові покласти заради свого «вєлічія»? Ні? Тоді закрийте роти й перестаньте вдягати дітей у військову форму.
Німеччина теж вийшла з війни розореною та зруйнованою, але німці відновили країну, побудували найпотужнішу економіку в Європі, розвинули найсучасніші технології в усіх галузях, провели за повоєнні роки не одну повну модернізацію виробництва і дали своїм громадянам високий рівень та високі стандарти життя.
А нам ніколи дурницями займатися — ми все святкуємо перемогу над ними, і що далі — то голосніше.

Що ми знаємо про Локотську республіку? Та практично нічого, бо її історія якось сором'язливо замовчується, а як же, таки русскіє і за німців. От якби українці то інша справа, навіть коли нічого подібного насправді не було. Спитайте в росіянина, хто працював і воював за німців і отримаєте майже гарантовану відповідь: хахли, біндєравци, нємцам сапагі лізали, русскіх і єврєв убівали. Бо так їх вчили в школі, те саме сказали по телевізору пропогандони і навіть цар підтвердив, значить таки правда, цар же не буде брехати!
Що ж це за республіка і звідки вона взялася? Літом 1941 року німецька армія швидко просувалася на схід, радянський фронт тріщав, червоноармійці розбігалися і тисячами здавалися у полон. Були окуповані Західна частина України та Росії. Про співпрацю з колаборантами Гітлер нічого не хотів чути, мабуть тому, що ділитися владою було шкода, а інакше яка може бути співпраця, та і для чого вона, ми і так перемагаємо, ось ось переможемо повністю. Мешканці міста Локоть, що в Боярській області одразу після окупації провели загальні збори, щоб вирішити як жити далі. Бо війна війною, а жити якось треба. Головою адміністрації обрали Костянтина Воскобойника, його помічником Броніслава Камінського. Новообрані керівники вирішили, що якось треба домовлятися з німцями. Вони дізналися де знаходиться найбільший німецький начальник, їм дуже поталанило, що ним виявився генелал полковник Гудеріан, вони напросилися до нього на зустріч і запропонували свої умови співпраці з новою владою: 10% від урожаю вони передають вермахту безкоштовно, інше реалізують як вважають за потрібне. Всі внутрішні питання вирішують самі, для боротьби з партизанами та диверсантами утворюють збройні сили та сили правопорядку. Гудеріану ці умови сподобалось і він фактично благословив створення цієї адміністративної одиниці. Чому я вважаю, що Камінському і Воскобойнику поталанило? Як відомо, вільну Україну в складі рейху він Гітлер створювати заборонив, Бандеру заарештував, асоціації кавказьких народів, які звернулися до нього з проханням про культурну автономію в складі рейху він відшив в доволі грубій формі, а тут нічого, будь ласка, що сталося? Справа в тому, що Гітлер дуже поважав Гудеріана і не захотів принижувати генерала забороною того, що той дозволив. Таким чином Локотська республіка проіснувала з листопада 41 року по серпень 43, її збройні сили називалися Русская Освободітєльная Народная Армія РОНА і нараховувала до 20 тис бійців, мала на озброєнні навіть бронеавтомобілі, які покинула при відступі червона армія. Як же жилося цій республіці при німцях? Вона займала частину Орловської Брянської та Курської областей, на її території мешкало не менше 500 тис жителів. За часів існування адміністрація електрифікувала села, асфальтувала дороги, будувала школи, здравпункти і навіть театри. Тобто жилося людям досить-таки непогано. Відкрилось також багато приватних майстерень та переробних виробництв, та щастя було недовгим, червона армія наступала і треба було щось вирішувати. Мудрий Воскобойник загинув у бою з партизанами, Камінський залишився сам. Він та майже вся його армія пішла з німцями на захід. Там німці, не знаючи толком що робити з цією бойовою одиницею якийсь час перекидали її з місця на місце, а коли спалахнуло повстання у Варшавському гетто кинули її на придушення повстання. Скориставшись нагодою бійці Камінського почали займатися мародерством, і так захопилися цією справою, що ані накази ані погрози на них не діяли. Побачивши, що Камінський вже не здатен керувати своїм військом, німці його розстріляли, а бригаду роззброїли і розігнали. Так і закінчилися ця історія.

Мабуть всі знають такого героя підводника, який своєю атакою знищив перспективу німецького підводного флоту, за що був внесений до списку особистих ворогів фюрера, завдяки його подвигу в Німеччині був оголошений триденний траур. Нашого героя звали Олександр Марінеско, зірку Героя Радянського союзу він отримав посмертно, лише в 1990 році. Ви можете спитати, а чому так пізно, чому не одразу? Тому що йому заздрили, особливо політвідільскі, а від них залежить і нагородження і просування по службі а Марінеско вони дуже не любили через його бойові успіхи та зневагу до себе, коханих. Особливо зненавидіти його політичні начальники, коли він потопив корабель "Вільгельм Густлофф", який перевозив велику кількість, по одним джерелам 40, а по інших мало не 400 підготовлених екіпажів для нових підводних човнів, які чекали на свої екіпажі в місті Кіль і повинні були переломити хід війни на морі, але завдяки Марінеско не склалося. Тому і траур, тому і особистий ворог фюрера.
Тепер давайте розбиратися, що ж тут правда, а що видумки. Правда що Марінеско дійсно потопив Вільгельм Густлофф, правда, що зірку Героя він отримав у 1990 році, правда що він був у поганих стосунках з політвідділом. Що ж це був за корабель, який він потопив? Це був круїзний лайнер, збудований спеціально для відпочинку передовиків виробництва, тобто робітників та їх сімей. Щоправда московські гісторікі наполягають, що це був корабель для розваг партійної еліти, це теж брехня, саме робітників. Н кораблі з комфортом розміщалося до 1500 пасажирів і майже 500 членів екіпажу. Перший круїз він здійснив у 1938 році. Тепер про траур. Триденний траур дійсно був, але не по кораблю, а по людині. Вільгельм Густлофф був ватажком швейцарських націонал-соцалістів, якого в 1936 році в Давосі застрелив студент єврей. Гітлер був дуже обурений, як так, євреї вбивають німців! Коли почалася війна цей корабель переобладнали під шпиталь, а ще планували використати як транспортний корабель підчас висадки військ в Англії але, як відомо, цим планам не судилося здійснитися. Корабель стояв на якорі в Гданську, в окупованій німцями Польщі. Настав 1945 рік, червона армія наступала, і її дуже боялися німці, бо вже багато чули про те, як ставляться червоноармійці до німців, особливо до жінок. Тож шукали любу можливість евакуюватися на захід. Для евакуації поранених і партійних діячів було вирішено використати круїзний лайнер, спершу на нього пускали лише по перепустках, але коли капітан дізнався, що червоні ось ось візьміть Гданськ, він наказав пускати всіх, віддаючи перевагу жінкам з дітьми. Коли каюти і всі 10 палуб були заповнені, посадку на корабель припинили, і жінки, яким не вистачило місця на кораблі почали передавати дітей, сподіваючись таким чином їх врятувати. Скільки пасажирів опинилося на кораблі невідомо. Ні про які екіпажі підводних човнів мова не йде, бо якщо і були там моряки, то хіба що поранені. Ніяких 400 чи навіть 40 підводних човнів в Кілі не стояло, так було збудовано кілька човнів нового типу, але надати суттєву перевагу вони вже не могли, не те щоб переломити хід війни. Лайнер рушив на захід. Капітан сподівався, що йому на зустріч ідуть есмінці супроводження, і щоб не розминутися з ними в темряві він наказав ввімкнути всі вогні, тому і був виявлений радянським підводним човном С13, яким командував Олександр Марінеско. Він випустив три торпеди, всі три влучили в ціль і Вільгельм Густлофф швидко затонув. Температура повітря на той час була -18, бо таки 30 січня, тому люди, які потрапили у воду дуже швидко гинули від переохолодження. Судно рятівник, яке прибуло на місце трагедії через шість годин, знайшло лише одну шлюпку, а в ній лише одну живу дитину, загорнуту у багато ковдр. Скільки загинуло людей на цьому кораблі ніхто не знає, бо ніхто не знає скільки там було на час відправлення. Є припущення, що на кораблі було не менше 10 тисяч врятуватись змогли трохи більше тисячі. А що ж наш герой, товариш Марінеско? Він не був успішним командиром, на його рахунку була лише одна успішна атака,, щось він потопив, але це лише з його слів. Зате любив він заглянути в чарку, за що отримував прочухани від начальства, особливо йому дісталося за організацію гри в карти на гроші серед офіцерів, ось звідки нелюбов до нього політвідільскіх. Бо ті до таких речей ставляться дуже суворо. А якраз перед вихідом в море він на кілька діб загуляв зі швидкою і вийшов в море, в бойовій похід на дві доби пізніше від призначеного строку. Тому його і не любило начальство. Доки йшла війна, його витівки терпіли, а коли війна скінчилася, його швиденько турнули з флоту, здихалися від нього як тільки з'явилася нагода. А ні до якого списку особистих ворогів фюрера його не вносили, бо такого списку взагалі не існувало.

Всі, хто хоч трохи цікавиться історією другої світової, знають, що справжнє прізвище Гітлера Шикельгрубер, але ось вам перевірена інформація, Адольф ніколи не носив цього прізвища. Шикельгрубером до 14 років був його батько Алоїз. Справа в тому, що дівчина Марія Анна Шикельгрубер працювала служницею в багатій єврейський сім'ї, раптом вона чомусь завагітніла і народила хлопчика, якого назвала Алоїзом. Оскільки батько не був названий, хлопчика записали на мамине прізвище.Коли Алоїзу виявилося 5 років вона одружилася з хлопцем, котрого звали Георг Гітлер, вони разом прожили 6 років і Марія Анна померла. Коли Алоїзу виповнилося 14 років вітчим його офіційно всиновив і дав своє прізвище. Вже будучи Гітлером, Алоїз одружився і його син Адольф носив прізвище Гітлер з першого дня життя по останній. Якось так.
Тепер поговоримо про допомогу союзників, про американські поставки всі знають, принаймі про тушонку, а от що про Британію і її допомогу скаже не кожен, а Британські поставки були не менш важливі.
Биританська допомога, попри менші обсяги порівняно з США, відіграла значну роль у найбільш критичні періоди, зокрема на початку війни. Саме Британія надала СРСР винищувачі, яких нам катастрофічно не вистачало, правда, це були досить застарілі Харікейни, але за відсутністю кращих були раді і тому, потім пішли більш сучасні Спітфаєри, те ж стосується і танків, перші імпортні це Британські Валентайни. Вони теж почали надходити в самі критичні перші місяці війни, вантажні машини теж були критичною поставкою, бо велика кількість машин була втрачена на початку війни. Британія випустила понад 480 тис. армійських вантажівок, ставши третім за т виробнвеличиноюиком після США та СРСР. Окрім того саме Британія надала СРСР у тимчасове користування лінкор Роял Соверен, до цього у союзу не було великих кораблів на півночі. Що важливо, Велика Британія почала надавати безкоштовну військову та економічну допомогу СРСР практично одразу після нападу Німеччини, тобто з червня-серпня 1941 року., західна допомога (США та Британія) суттєво вплинула на хід війни, хоча радянська пропаганда часто применшувала її. Тобто Велика Британія давала нам критичну допомогу не тільки одразу, а і повністю безкоштовно.

Фейк 1 про союзників та коаліцію Скоро річниця перемого у совєцько-Германській війні, яку називають Вєлікая Отєчєствєнная, особливо люблять день перемоги святкувати в рашці, ще б пак, є привід побухати і покричати "можем павтаріть!" Чи була перемога? Так, була! Чи важко вона дісталася? Дуже! Про ціну я писав у замітці Ціна перемоги. Скільки років пройшло, а фейків менше не стає. Чи мені одному здається, що їх стає тільки більше. Не вірите? А ви запитайте у росіянина, хто переміг у другій світовій і отримаєте відповідь Россія! Наші діди! І ні про яку антигітлерівську коаліцію, яка нараховувала більше ніж 50 країн вони чути не хочуть. Згоден, не всі країни, що оголосили війну Німеччині брали в ній активну участь, багато розумними стали тільки в 1945 році, скажімо Парагвай оголосив війну Німеччині 7 лютого 45 року. А деякі країни ще пізніше. Колишні союзники, такі як Румунія та Фінляндія стали ворогами Німеччини у 44 році. Чи було це важливо? Мабуть що було, бо у 1975 році в параді на Красній площі взяли участь ветерани, по зведеному полку від кожного фронту, а також два зведених батальйона один від Чехословаччини, а один від Румунії, я тоді був пацаном і дуже дивувався на румунів, це що, воїни маршала Антонеску? Нам не розповідали, що у 44 році в Румунії владу взяв до своїх рук молодий король Міхай, він заарештував Антонеску, уклав мир з СРСР і оголосив війну Німеччині, за що був нагороджений орденом Перемоги.
Іноземні кавалери ордена «Перемога»:Дуайт Ейзенхауер (США) — Верховний головнокомандувач союзними експедиційними силами в Західній Європі.Бернард Монтгомері (Велика Британія) — фельдмаршал, один з командувачів союзними військами.Міхай I Гогенцоллерн-Зігмарінген (Румунія) — король Румунії.Міхал Роля-Жимерський (Польща) — Маршал Польщі.Йосип Броз Тіто (Югославія) — маршал, лідер Югославії.Орден вручався особам вищого командного складу за успішне проведення бойових операцій у межах одного або кількох фронтів, що докорінно змінювали ситуацію на користь Червоної Армії. Ну з союзниками, начебто розібралися, а що ж наш совєцький союз? А совєцький союз з 39 по 41 роки був союзником Німеччини. Не вірите? А пошукайте в мережі поздоровлення Сталіну з 60 річчам від Гітлера та Рібентропа, ворогам таке не надсилають і договорів про дружбу з ворогами не укладають. От хто дійсно бився з німцями з першого дня по останній так це поляки, з 1 вересня 1939 року, коли німці на них напали і до 8 травня, коли була підписана капітуляція. 3 вересня 39 війну Німеччині оголосили Англія та Франція. А що ж СРСР? Він, як порядний союзник, гнав в Німеччину ешелони з рудою, нафтою, зерном, натуральним каучуком, котрий закупляв в південній Америці, він давав змогу тренуватися німецьким льотчикам та танкістам, в Казані була танкова школа, в Ліпецьку льотна. 17 вересня совок, виконуючи союзний обов'язок, напав на Польщу, щоправда рашисти кричать, що на той момент Польща вже була розбита. Брешуть як завжди, ще не була, ще билася, до того ж німцям довелося воювати на два фронти, проти поляків і проти англійців та французів, і це викликало чималі проблеми, і ще невідомо як би повернулася війна якби совок не допоміг Гітлеру. По завершенні захоплення Польщі красна армія та вермахт провели сумісний парад в Бересті, який рашистські поцріоти заперечують, а на сотні фотографій кричать що то фотошоп і підробка, а кінофільм про парад, мовляв, згенерований штучним інтелектом. А що вони ще можуть сказати? Їм соромно визнавати співпрацю з Гітлером, зате з якою радістю вони накидаються на кожен факт співпраці з німцями українців. Окрема тема це допомога СРСР союзниками. Ленд ліз від Америки та допомога від Англії, але це треба окремим дописом. Далі буде.