Чому я не хочу в росію

На це є кілька причин. Перша: тому що Російська Федерація перебуває у стадії розпаду. Процес розпаду будь-якої імперії, як правило, тривалий і тягнеться інколи століттями, але, розпочавшись одного разу, він, на жаль, незворотний. Так, у період розпаду імперії бувають моменти, коли ціною колосального напруження людських, матеріальних і моральних ресурсів «утеклі» території повертаються в імперське «стійло», але ненадовго за історичними мірками. Ненадовго тому, що імперія на цьому процесі надривається, і незабаром «втікачі» знову відокремлюються, ще й тягнуть за собою інших.
Звісно, в імперії піднімається вселенський галас і сварки: «Та хто ви такі, вас узагалі не існує і ніколи не було!» «Та куди ж ви без нас?» «Невдячні свині, ми дали вам усе, а ви!» «Ви приповзете до нас на колінах, так, саме на колінах — через тиждень, місяць, рік і попроситеся назад, а ми ще подумаємо!» І так далі. Але минають роки, десятиліття й століття — а ніхто на колінах не повзе, і від колись могутнього тіла імперії відпадають або відкушуються зміцнілими сусідами нові шматки — ті самі, яких «ніколи не було».
Російська імперія вступила у стадію видимого розпаду в 1917 році. Передвісником розпаду будь-якої імперії є ситуація, коли протягом тривалого часу з тих чи інших причин немає приросту нових територій, імперія не розширюється. У випадку з Російською імперією обставини склалися так, що розширюватися їй було просто нікуди: з півночі й сходу — океани, із заходу — хоч і не дуже великі, але більш розвинені, а отже добре озброєні країни, з півдня — менш розвинені, але з високою щільністю населення, тобто величезним мобілізаційним ресурсом, і війна з ними могла виявитися «собі дорожчою».
Поштовхом до фактичного розпаду Російської імперії став жовтневий переворот. Було втрачено Фінляндію, Прибалтику, Польщу. Спробували самовизначитися, але були повернуті назад хитрістю, обманом і військовою силою Україна, Вірменія та Грузія. З 1921 по 1939 роки — територіальна стабільність, але імперія, вже радянська, інтенсивно готується до нових завоювань. Настав 1939 рік — і пішло-поїхало: Польщу «по-братськи» поділили з німцями, окупували Прибалтику, відібрали частину території у Румунії. А от із Фінляндією не вийшло: фінський народ не захотів «руського миру» і став на захист своєї незалежності. У результаті «зимової війни» СРСР отримав лише невеликий шматок фінської території. Проте — знову явний приріст і розширення.
Далі — війна, перемога і знову приріст: Східну Пруссію перейменовано на Калінінградську область, повернулися Курили й південний Сахалін. І знову територіальна стабільність аж до 1991 року.
А в 1991-му імперію струсонуло так, що мало не здалося — куди там усім приростам попередніх десятиліть! Від «матінки-Росії» відокремилися всі інші 14 республік, причому майже безкровно й буквально за кілька днів.
Як і будь-який організм, імперія, що вступила в період розпаду, намагається реанімуватися і будь-якою ціною законсервувати ситуацію, щоб зберегти хоча б те, що залишилося. Методика консервації стара як світ: потрібно зробити так, щоб громадяни, які не належать до титульної нації імперії, не захотіли самовизначення. Цього можна досягти, якщо навіяти їм дві ключові думки:
Гордість від належності до числа громадян «великої, могутньої, вічної і непереможної».
Страх. Страх залишитися сам на сам зі своїми проблемами, страх бути завойованими «народом невідомим, диким і безжальним».
Що найбільше підвищує рейтинг імператора в очах простолюду? Переможна війна і нові території — хай навіть непотрібні, непридатні для життя, хай вони тягарем висять на шиї імперії, але нові. Переможна війна — неважливо з ким і з якого приводу, адже будь-яка війна, яку ми ведемо, є справедливою і визвольною. Так, адже ми ніколи нікого не завойовували — ми лише «звільняли»: Польщу від панів, Угорщину від мадярів, Азію від «інородців», Фінляндію від «чухонців», от зараз намагаємося Україну «звільнити» — тільки щось не дуже виходить.
Напад на Грузію — і рейтинг Путіна злітає. Як же, перемога! Ми великі, нас усі бояться, навіть Америка! Ура!
«Крим наш» — і половина Росії від щастя впивається до нестями, і байдуже на санкції, а в Хабаровську люди виходили на мітинг із плакатами: «Лободу їстимемо, але Крим не віддамо». Хоча 70% із них у Криму ніколи не були і не будуть, а половина навіть на карті його не покаже.
Чим ще пишатися? Якими перемогами? Сумно, але за останні 70 років перемог, гідних гордості, якось небагато. Але вони потрібні як повітря, вони потрібні більше за хліб! І почалося на державному рівні розкручування «побєдобєсія»: «діди воювали», «можемо повторити», паради переодягнених «ветеранів», хресні ходи з чужими «дідами» на палицях, немовлята в колясках у вигляді танків, діти у формі солдатів Другої світової тощо. Зауважу, що з кожним роком цей цирк стає все масштабнішим і тривалішим. Бо святкувати більше нічого.
Тепер про страх. Я пам’ятаю, як ще в дитячому садку нас лякали Америкою і НАТО. У Росії з того часу нічого не змінилося: навколо вороги, весь світ іде на нас війною за нашу «праведність» і «духовність», хоче забрати наші багатства, а головне — зруйнувати наші «духовні скрєпи». При тому, що половина Росії живе в будинках без елементарних зручностей.
Загалом, усі ознаки розпаду наявні. Тіло можна тимчасово вберегти від розкладання, наприклад, помістивши в морозильник, але живішим від цього воно не стане. То чи варто пов’язуватися з організмом, що розкладається, та ще й у ролі «молодшого брата?