Візит до їх оселі виявився напрочуд невимушеним, хоча він переступив той поріг уперше. В гостях у неї також була її подруга, хрещена хлопчика. А він разом із сестричкою були дуже раді печиву і фруктам, та і дядькові, який погоджувався їх піднімати і підкидати вгору, на що вони аж верещали від захвату. Хлопчина навіть не хотів його відпускати, коли він прощався і йшов до себе. З сусідкою також вдалося поспілкуватись і дещо про неї з‘ясувати. Була вона дуже непоганою людиною, хоча й проглядалося «районівське» виховання.

   Спілкування із сусідкою на подвір‘ї чи у під‘їзді стало чимось природним. Якось раптом і ніби остаточно. Якось вона попросила скористатись його інтернетом, щоб замовити одяг діткам, і він залюбки погодився, запропонувавши зайти до нього на чай з печивом та мережею. На тому і домовились. Коли вона зайшла пізно ввечері, вклавши дітей спати, його здивувало її вбрання. Плаття на ній було з розряду «вихідних», в яких ходять на дискотеки. До того ж відкриті плечі й руки якось не дуже відповідали зимі, що царювала навколо. З меблями в його квартирі було кепсько, один стілець біля комп‘ютера, два на кухні.  Коли він приніс їй чай і печиво до комп‘ютерного столу, планував сидіти збоку на дивані, який також виконував  роль ліжка, однак їй хотілося радитись з ним, а з дивану монітора не було видно. Довелось стояти поруч. Через певний час, він сказав, що принесе ще один стілець, на що вона заперечила, і посунувшись на своєму запропонувала сісти поряд. В процесі такого сидіння за комп‘ютером, йому прийшло в голову зробити своїй гості легкий аматорський масаж плечей і шиї, на що вона охоче погодилась,оскільки скаржилась на втому.  Його не натреновані пальці врешті теж втомились, і масаж став більше схожий на прогладжування. Коли пальці випадково ковзнули нижче шиї над грудьми, її дихання раптово стало частішим і важчим, а сама вона почервоніла. Незручну паузу треба було чимось заповнити, і нічого кращого за поцілунок в голову не прийшло. Після короткої розвідки губами, віддихавшись, вона запитала:

-                    -      Ти з усіма такий?

     -      Звісно ні, - була його відповідь, що продовжилась новими поцілунками і обіймами. Врешті вона вже сиділа на його колінах, що дозволило йому взяти легко її на руки і понести на диван. Розуміючи, до чого йде справа, вона пошепки сказала, вже напівлежачи на дивані:

-                    -     Ми ж ледве знайомі. Не треба… так поспішати…

-                    -     Не бачу причин для нас обох, щоб зупинятись.

Вона й не хотіла зупинятись, просто треба було тримати марку, і він це чудово розумів. Тому наступної миті вони, підкорені жагою, стрімко позбавлялись одягу, а разом з ним і сумнівів, упереджень, самоконтролю і сорому. Без зайвих слів, награності, поклик природи зблизив їх на стільки, на скільки це було можливо тієї миті. Темна й тиха зимова ніч. Монітор комп‘ютера давно вже згас і посеред цієї тиші вони вдвох умиротворені лежали на дивані вкриті ковдрою, він на спині горілиць, а вона, припавши щокою до його грудей. Торкнувшись пальцями латунного скрипкового ключика, що висів у нього на шиї, вона порушила тишу й спитала:

-                    -    А звідки в тебе цей кулончик?

-                    -    Колись купив у Львові.

-                    -   А звозиш мене колись до Львова? - Спитавши це, вона помітила розгубленість в його очах, і перш ніж він встиг зібрати до купи слова, щоб дати якусь ухильну відповідь, вирішила виправити незручну ситуацію, тому перервала – Жартую, розслабся. Не вздумай мені нічого обіцяти, це ні до чого.

-                   -   Я й не обіцяю те, що не можу виконати.

-                   -   І давай домовмося, що ніхто ні в кого не закохуватиметься.

-                   -  Ти права. Це нам обом ні до чого.

Ще полежавши так певний час, вона встала, і вдягаючись, сказала що має повернутись до дітей, раптом  вони серед ночі прокинуться, а її не буде. 

(с) Анджей Сулима Камінський "Історія Речі Посполитої"

Її привітали сухим смс,

Вона ж любить мову, хоч не з поетес,

А тут тільки смайли, й транслітом слова,

І час за дрібним монітором сплива.

Ні, їй оператор не міг передать

Те, як б'ється серце, як очі горять...

Ні поглядів, прямо у вічі палких,

Ні теплих обіймів, ні сльози, ні сміх...

І відповідь в тих же загальних словах.

Вона ж любить мову? - та тільки в думках.

Це час, це такий історичний процес,

Коли всіх вітають сухим смс.

Вдохни осенний аромат,

И я его вдохну с тобою.

Земля, окутавшись листвою,

Всё время манит чей-то взгляд.

Всё время манят чей-то взгляд

Деревьев золотые кроны.

Я восхищаюсь видом оных,

Их цвету яркому я рад.

     Колись, маючи один з таких магазинчиків неподалік від офісу, частенько заходив до нього за кавою. Молода, симпатична продавщиця завжди привітно посміхалась. З  часом вона знала моє ім"я, знала, що мені без цукру ("от збоченець!", - подумає зараз хтось щодо цукру), і навіть, якщо за мною не було черги, з нею можна було перекинутись слівцем за життя. Ходити туди було завжди приємно саме в її зміну, і, думаю, саме через її привітну посмішку. Про всяк випадок зауважу, що з особистим життям у мене було все гаразд, ніяких зайвих намірів до неї не було, хоч я й зараз визнаю її привабливість, мені цілком вистачало жіночої уваги, але з таким її підходом до клієнтів, кава навіть здавалась смачнішою. "Так вєдь с улибкой бєнзін еффєктівнєє!", - сказано в одному зі старих фільмів. Понад сотню разів я брав у неї чай і каву, допоки спочатку я, а потім і вона не змінили місце роботи.

     Вчора ввечері, йдучи з роботи на репетицію, зайшов до такого кіоску, де теж молода, і доволі симпатична дівчина зробила мені чай, досить смачний, але із таким незадоволеним обличчям, на зразок "як ви всі мене дістали!" Можливо, в людини якісь негаразди, я все розумію, однак зайти туди вдруге бажання вже немає, оскільки задоволення було дещо зіпсоване. Можливо, за посмішку не доплачують, хоча трапляється й таке, але вона дозволяє людині відчути себе "в своїй тарілці", і викликає бажання вертатись знову в той самий, один із багатьох, кіоск за теплотою не лише в паперовому стаканчику, а й на обличчі людини, що тобі його продає.

    І справді, природні задатки, здібності, це звісно добре, але найбільш високої майстерності досягають зазвичай, працьовиті, а не обдаровані. Якщо ж казати про мистецтво, дуже рідко який музикант на самому початку розуміється в звучанні. Може здатись, що їм це не дано, але пройшовши шлях до професійного музиканта, кожен чує, де забагато високих частот, не треба прибрати нижню середину, а де звук надто закомпресований. З музичним слухом все те саме, при систематичних заняттях, ті, кому ніби ведмідь потанцював по вухах, чують навіть мінімальний "нєстроєвіч". Бачив таке на власні очі. То може і зі смаком все аналогічно, якщо розвивати саме ті "рецептори"?

    Смак в архітектурі, багато в чому базується на знаннях про архітектуру. Коли я вчився на перших курсах університету, моє розуміння архітектури не багато чим відрізнялось від її розуміння звичайними обивателями. Подобались виключно статичні затишні будівлі, найчастіше, класичні. При чому я ледве міг відрізнити справжню класику від псевдо-класики. Сучасні складні структури я просто не міг вподобати, бо не міг їх зрозуміти. Звісно, деякі люди уловлювали це інтуїтивно, але їх було небагато. Пропустивши не один проект крізь свій мозок, дізнавшись і навчившись багатьом речам, мені вже не складно уловлювати естетичну складову, і претендувати на відчуття смаку. Це нормальний шлях багатьох фахівців.

    В мистецтві як і в науці є два підходи до діяльності: методом прозорого та чорного ящиків. В першому людина акумулює знання, ретельно їх досліджує й аналізує, а з них складає якесь рішення, а бо якийсь витвір мистецтва. В "чорному" ж ящику рішення приймаються інтуітивно, можливо не без логічних складових, але й без заглиблення в питання. В обох методах є як переваги так і недоліки. І, думаю, створення будь-якого об"єкта дизайну, витвора мистецтва, чи музичного твору, що при цьому виконано зі смаком, може бути досягнено обома способами. І це не значить що хтось більше чи менше талановитий. 

    Це моє переконання щодо смаку вже не раз знаходило підтвердження в реальному житті. Вірте в себе, але розвивайтесь)

       Того теплого вересневого ранку я з однокласником, а тепер вже й одногрупником, прибув до нашого темного коричневого корпусу. В холі висіли списки першокурсників, кого куди розподілили, і номера аудиторій. Хоча й вважалось колись, що архітектор - це чоловіча професія, у нас в групі, як і на всьому потоці, дівчат було суттєво більше ніж хлопців. Всілися ми разом зі шкільним товаришем в лівому ряду на другу парту, і почали по троху знайомитись з іншими. Декого з одногрупників я вже знав по вступних, а деякі обличчя бачив вперше, одне з них і востаннє. Кучерява дівчина в окулярах, з фарбованим в червоний і чорний кольори волоссям, після цього дня не з"являлась на жодній парі. Привернув увагу хлопець із Запоріжжя, майже налисо стрижений машинкою, в спортивному костюмі, з непривітним поглядом, були підозри, що цей, як мені тоді здалося, гопник, стане моїм ідеологічним ворогом. Совнішність оманлива, за 6 років навчання і співіснування на одному поверсі гуртожитку, з ним було випито чимало, а ще він навчив мене першим азам ком"ютерної графіки. Поряд із ним сиділа симпатична худенька дівчина, і з не абияким пафосом розповідала про те, що закінчила ДХШ, і яка вона начитана, і як любить Булгакова, і т.д. Зі школи люблю підкалувати таких. Тим більше вона сама мене спровокувала, спочатку сказавши що збирається читати Булгакова "Доктор Живаго", на що я виправив її, що насправді автор книги Пастернак, а потім, доводячи мою неправоту. Аргументами слугувало те, що Булгаков сам був лікарем, а потім для посилення авторитету заявила: "Я "Мастєра і Маргаріту" 3 раза прочла!", - і тут у мене само вирвалось: "А с пєрвого раза нє дошло?" Багато хто голосно сміявся, а дівчина зі мною більше не розмовляла аж до сесії. 

       В групі була досить різнобарвна публіка, майже всі по своєму цікаві, що хлопці, що дівчата. На задніх рядах сиділа група дівчат, знайомих між собою з ПО, одна з яких була якоюсь особливою, як мені здалося. Ні краплі косметики, світлі очі, широка, і при цьому сором"язпива усмішка, яка потім ще пару років не давала мені спокою. Але то інша історія. 

       Прийшли викладачі для вступної пари. Напідпитку, кураторша розвела тираду про складність і шляхетність професії, про безсонні ночі, і т. д. Врешті настала церемонія вручення заліковок. Варто обмовитись, що в нашому університеті, як і в давнину, залікові книжки склеювали кістковим клеєм, мабуть із старих радянських запасів. Клей можливо і якісний, але має характерний запах, що чимось нагадує собачі фекалії. Після видачі заліковок, наша "начитана" зі словами про свою любов до запаху друкованого паперу, глибоко вдихнула, нахилившись над розкритою заліковкою. В наступну мить вираз її обличчя містив одразу дві емоції, здивування і огиду, і не ясно було, чого більше. Ті, хто побачили цей перфоманс, обережно понюхали свої заліковки для з"ясування обставин, і тоді по аудиторії прокотилась хвиля сміху. Ось так почалося моє студентство. Як кажуть, найліпші роки життя, але з характерним запахом.