На полі німім ні билинки,  

Самотньо видзвонює двір.

Лягають біленькі сніжинки

На чорного  поля папір.

Запалює зимна ніч свічі –

Іскриться земля, мов нова.

Римує сніжиноньки січень,

У ямби вплітає слова.

Він творить таємний зимопис,

Змітаючи будні крильми.

Калину впокорену просить

Прикрасити сніг ягідьми.

А потім такий відчуває

Енергії сплеск і кураж,

Бо кращого в світі немає

За світлий зимовий пейзаж!

 Думками над землею лину,

Мов вільний від суєт Ікар.

Але химерну павутину

Сплітає ненависне «кар!»

Серед сорок, вовків, вороння

Загублений шукаю позитив.

І вириваюсь із полону

Полемік, чвар та інвектив.

На край землі, де звичну тишу

Приносять у долонях хвилі,

Літописи тут пальми пишуть

В піщаних берегах ідилій.

Я розчиняюсь в напівсонній

Імлі мечетей і церков.

Колишуть звучні, монотонні,

Тягучі звуки молитов.

Скрипучий скрегіт гайвороння

Здається зовсім незначним.

Таки знайшла у міжзсезонні

Приємний серцю позитив!