Христос воскрес!

В той день ішов Він на Голгофу, 
Ніс на собі животворящий хрест.
Народ Йому кричатиме вже потім:
- Христос воскрес! - Воістину воскрес!

Тоді ж тягнув Він непосильну ношу, 
За ним товпилася  юрма пуста.
А Він кривавим умивався потом, 
Від спраги тріскались вуста.

Саднили рани на руках Месії, 
 А від важкої ноші ноги гнулись.
І розуміла, плачучи, Марія, 
Що від Ісуса люди відвернулись…

А розпинали, Господи, як страшно!..
- Терпи, Ісусе! - шепотів до Себе.
Байдужий  натовп хоронив  довчасно - 
Холонуло від сліз зчорніле Небо.

Принизити хотіли: смерть ганебна, 
Бо розіп'ятий, бачте, на хресті...
А Він гріхи усіх прийняв на Себе, 
Спаситель людства, Мученик Святий!

Сьогодні світ хрещений йде до Бога, 
Слова лунають із землі й небес
(Як їх не вистачало на Голгофі…)
- Христос воскрес! - Воістину воскрес!

  Христос воскрес, дорогі читачі й блогери!

Скучаешь? ( Із Інтернету)

— Скучаешь?

— Скучаю!..
— Так что же не пишешь?..
— Боюсь не ответишь,
боюсь не услышишь.


— А разве не глупо,
скучать, и бояться?..
В двух строчках о главном,
о чувствах признаться...


— Наверное глупо,
наверное странно,
наверно трусиха –
боюсь я о главном.
Боюсь, что отвергнешь,
что скажешь: «Всё мёртво!» –
и разом надежды
как ластиком стёрты.


— Послушай, не бойся,
всего лишь три слова...
И за руки вместе,
и вместе мы снова!


Скажи мне, что любишь,
мне знать это важно! –
Я ради тебя стану
самым отважным.
Взорвусь с новой силой,
вознесу до Богини,
лишь ты, ты одна,
до конца и отныне!
***

Но ты мне не пишешь,
наверно остыла.
Была ли Любовь?!..
Или, что это было?..
Я жду сообщений:
3:40... 5:20,
пишу в пустоту,
мне б себе бы признаться.
покроется мглою,
а я здесь один –
диалог с тишиною...
Пойду, что покрепче...,
а может быть чая. 
Прошу, напиши!..
Я безумно скучаю...

© Потерявший Солнце

Бабусі

Хатки - біленькі печерички, 
І ти, мов храмова свіча.
Згубила, бабцю, черевички, 
А може, їх позичив час...

До щему горда і красива, 
Немов Мадонна вдалині.
Ти посміхаєшся журливо
І хрестиш лобика мені.

І все махаєш, все махаєш
Хустинкою в старих руках.
Мене в дорогу проводжаєш
На битих зоряних шляхах.


А я просила: "Не губи!"

А я просила: "Не губи!", 
Черкали небо голуби
Рожеві хмари.
Нам було щастя до лиця, 
Співали трепетні серця
Під дзвін гітари.

За обрій сонечко зайшло - 
Прозріння до обох прийшло -
Тут слів не треба...
Погасли зорі уночі, 
Уже не голуби - сичі
Кричали в небі.

Уранці сонце - вже без нас - 
Розбилось об зими каркас
Холодно-білий.
Серед байдужої юрби
Знялися в небо голуби - 
І полетіли...

Де той лелека, що весни приносить?

Течуть  дні за днями, за буднями - будні, 
Бажає душа і чуттів, і снаги - 
Дощами ридає розхристаний грудень, 
А січень січе, мов капусту, сніги.

А нам до весни ще далеко-далеко, 
Замерзла ніч довга з нальотом сльоти.
Де ж той український жаданий лелека, 
Що весни приносить у снах золотих?

Щасливі мелодії любові

Ти запитаєш: "Як жила?"
Серед зими в огні була, 
А серед літа мерзла...
Весною квіткою цвіла, 
Пізніше осінь замела - 
І зовсім щезла...

Після зими - ізнов весна - 
З'явилась звабна і рясна - 
Волошка в житі.
Скінчилась мука навісна, 
Змінилась музика сумна:
Зове весна любити!

Торкнулася мого чола, 
Я косу русу розплела - 
Пірнула у  надії.
Любов до краплі віддала, 
А у душі, ні, не зола,  - 
Мелодії щасливі!


Мальви в Єгипті


Cмагляво-чорний, наче мавр,

Цей садівник, либонь, з Провансу!

Серед червоно-білих мальв

Він виглядає дисонансом!

 

Сміються в крапельках води

Звабливі мальви спозаранку,

І мріють, щоб тугі меди

Спивали бджоли до останку.

 

Дивуюся: відкіль ви тут –

 Улюбленці тепла і  літа?

Це ж треба: біля пальм ростуть

В Єгипті українські квіти!


Сміється подумки араб:

«Ти думала, що тут пустеля?»

В країні  флірту, ігр та зваб

Пускає сонечка веселі!


  

Єгипет, Хургада, листопад 2015

Ангелики вішають зорі

Милі ангелики вішають зорі - 
Стиглі горіхи в Едемі зими.
Білі сніжинки, легкі і прозорі, 
Землю вкривають своїми крильми.

Птаха мала причаїлась на дроті, 
Гріється в світлі нічнім ліхтаря.
Янголи ж всі віддаються роботі, 
Хочуть, щоб красно убралась земля.

Стало на вулиці гарно і чисто, 
Сіється з неба сніжинок ваніль.
Мліє земля переможно-врочиста, 
Пильно вдивляючись в річки таріль.







Вітрам не спотикатись об мости



Ніхто із нас не зміг сказать: "Прости..." -
Ми руйнували, що  створили.
А вітер спотикався об мости, 
Які безжально вдвох палили.

Кривавили в агонії тіла, 
Стриміли в них отруйні стріли.
І пульсували в жилочках слова:
"Не так прожить життя хотіли..."

Між перемог, досягнень і невдач
Ми ненароком зустрічались.
Злітало з уст моїх палке: "Пробач..."
У відповідь: "Прости" - зривалось.

Та різними шляхами нам іти, 
Зустрівшись, мовчки усміхатись.
Об спалені, зруйновані мости
Вітрам уже не спотикатись...

Впокорена у раму

Завіса. Настає фінал.
Відіграно життєву драму.
Кохана? Муза? Чи жона
Була впокорена у раму?

Та в рамці простір затісний, 
Не вистачає жінці вітру.
Так взимку хочеться весни, 
У темряві - денного світла...

І раптом  посеред пітьми
Наповнилося млостю тіло, 
Змахнула, ніби птах, крильми - 
Й, о диво дивне, полетіла!

Хмеліла, як від доброго вина, -
І гоїлися давні рани.
Щаслива, посміхалася вона,  
Та плакала бездушна рама...