О. Ренуар "Вечная весна"
Любви закончилась весна -
А были двое парой...
Но где-то лопнула струна -
Расстроилась гитара.
Когда-то было два крыла -
Одно осталось.
Обиженно любовь ушла,
И с нею радость.
Пусть сердце ноет и саднит,
Его лишь слушайтесь.
Все, что от Бога, - устоит,
Что нет - разрушится!
Розгубили, розтоптали, розвіяли
Почуття зеленими лугами.
Квітами чудовними розсіяли
Над заморськими берегами.
Полетіла б я до тебе птахом білим -
Та високі гори, темні хмари.
Мчала б я до тебе вовком сірим -
Глибокая прірва поміж нами.
Я б до тебе по камінню бігла -
Ніженьки біленькі в кров зіб'ю...
Заспіваю я тужливу пісню,
Щоб почув про доленьку мою.
Але у душі твоїй не тьохне ...
Не заплачеш ти у цім житті,
Бо чуттів криниця вже усохла -
Залишились амфори пусті...
Во снах ко мне зимой приходишь.
И возникают, будто наяву,
Воспоминания, знакомые до боли -
Тот мир, в котором я живу.
Ко мне приходишь знойным летом
Обрывками банальных фраз.
Скрипучей старенькой кассетой,
Прослушанной сто тысяч раз.
С портрета, улыбаясь, сходишь,
Встаешь с колен, берешь цветы,
Кладешь мне под ноги... Уходишь,
Растаяв в бездне пустоты...
И до утра потом я не усну:
С звенящей тишиной веду беседы,
К подушке головой прильнув,
Укрывшись с головою пледом.
Спасет меня лишь время-лекарь:
Сотрет и отнесет в небытие
Разлуки-встречи... Канет в Лету
Святое имя нежное твое...
Как жаль...
2000
Пам'ять стукає в шибку знов
Весняними краплями споминів
Про тебе, нерозвінчаний мій король,
Чорний лебедю коронований.
Випаде зустріч - сполоханий птах
(В ній немає ні слів, ні відчАю), -
У твоїх очах при небесних свічах
Лиш німотне питання читаю.
А опісля, на роздоріжжі тиш,
Скільки раз поблизу я тебе уявляла..
Як добре, що ти мовчиш,..
Інакше б давно я тебе розвінчала.
Заплуталося сонце в надвечір'ї
І зашарілося від сорому й досади.
Готуються до сну лілеї білі,
Стрекочуть у траві гучні цикади.
Ще трохи - й вечір синьою імлою
Укриє землю і сади вколише.
Лечу я на побачення з тобою,
А чи знайду любов торішню?
Вона ж зове і манить, наче свічка.
Чого ж ти квилиш, серце, не тремти...
Боїшся ти, що у ту ж саму річку,
Як в давній пісні, двічі не ввійти...
В асфальт впокорена міська земля
Тримає на собі важкі будинки.
І важко дихає, і мріє про поля
В хвилини сну й перепочинку.
Із вікон, наче курі з курників,
Лиш зрідка визирають сонні люди.
В суботній день завмерло все,
Неначе це й не вихідний, а будень.
Ні співу, ні гулянь ніде не чутно.
Бетон і скло надійно заховали
Людські чуття: і радощі, і смуток,
Розмови побутові і мирські розваги.
Та ось у вікна, як старий гульвіса,
Ввірвався вже давно забутий лоскіт.
Запахло глицею, багаттям, лісом.
Серед асфальту - ліс? Звідкіль взялося?
Сусідські хлопці розвели вогонь
І стали смажити на ньому м'ясо.
Від крику, певне, вибухне район...
- Не можна!- закричить інертна маса.
А запах лоскотав серця і ніздрі
І звав людей до сосон із бетону.
А я ловила у очах моїх сусідів
Мрійливий вираз замість втоми.
Спустився вечір - і надворі споночіло.
Хтось струни рвав й пісні хрипів.
І пахло хвоєю, і шашликами, й димом,
Й вогонь в дворі палахкотів-горів....
Моїм доням
Як живеться вам в світі,
Ярославо, Янусю?
Не забули поради,
Настанови матусі?
Не лякайтесь принижень -
Стержень внутрішній є
Якщо мучить сумління -
Значить, в вас воно є!
Якщо люди образили -
Відпустіть болю груз.
Якщо друга утратили -
Значить, то був не друг!
Може, ворог з'явився?
Не рвіть серце своє.
Перед сном помоліться -
Хай добрішим стає.
Якщо впали - вставайте,
Не соромтесь падіння.
І уверх піднімайтесь,
Не живіть вполовину.
У житті має значення,
Лише те, хто є ми.
Бо найвище призначення -
Бути в світі Людьми!
Загораються дружби багрянці
Із любові та розуміння,
Де дитинство рахує на пальцях
Ясні зорі в духмяному сіні.
А зірки з неба падають сонні -
Мерехтливий срібний горох -
Підставляють друзі долоні,
Щоб задумать бажання на двох.
Каравели пускають на воду,
Хай несправжні, з простої газети.
І картоплю печуть у походах,
І ночують в одному наметі.
Зберігають свої таємниці,
Ділять радість й печалі трунок.
Дружбу вірну, як ока зіницю,
За безцінний вважають дарунок.
Коли ж нишком зникає довіра
І до друга ідеш, як на службу, -
Ти залиш за плечима надію:
То назавжди відходить дружба...
Чи хотілося б Вам
Опинитись під літнім дощем?
Не з зупинки під зонт
Й до під'їзду бігцем,
А щасливо бродити
Й умитися ним,
Змокнуть геть аж до нитки,
Щоб одяг прилип?
На косий чужий погляд
Лиш знизати плечем,
Чи оголені Ви,
Чи прикриті плащем.
Поклик пращурів давніх
Розчиняє в природі,
Щоб пірнути - з кінцями! -
У воду.
А чи, може, в кохання
Серед зими?
Я ще можу.
Чи можете Ви?
Слова красиві, мов квітки,
Коли наповнені любов'ю.
Вони ж - тернові колючки,
Окроплені страждання кров'ю.
Слова чіпкі, як реп'яхи -
Так і плетуться за ногою.
Вони місткі, як в даль шляхи,
Ведуть до перемоги над собою.
Слів заспокійливий наркоз
Підносить до зірок людину.
А можуть обпекти в мороз
Й ножем зненацька в спину.
Слова-алмази і слова-іржа,
На шию зашморг і рука Господня.
Залиште ви на завтра те,
Що маєте сказать сьогодні!
