Прохолодний осінній вечір. Набагато прохолодніший, ніж зазвичай здається із-за вікна теплої і затишної квартири. Вітру немає, але вогке й майже морозне повітря пробирає до кісточок – і мене, і всіх інших тепличних рослин, що самонадіяно зважились доторкнутись до осінньої реальності, не надто заморочуючись вибором теплого одягу.

Я стою на самісінькому краю залізничної платформи, так що потяг, якби він проходив повз, збив би мене ошматтям свого гігантського металевого тіла. Але потягів зараз не буде. На цій станції їхня поява трапляється украй рідко, тому зараз мені нічого остерігатись. До електрички, на яку чекаю, більше півгодини.

Тим не менш, люди поступово стікаються на станцію. Двоє сидять за мною на лавці в тіні бузкового куща і неспішно й неквапно розмовляють. Я не бачу їхніх облич, тільки силуети, розмиті і безстатеві. Такі ж безстатеві і безликі і їхні голоси.

Ще п’ятеро людей чекають у протилежному кінці платформи. За ними блимає хворим червоним оком світлофор і чорніє споруда покинутої напівзруйнованої церкви, із вікон якої час від часу шурхають туди-сюди чорні згустки, птахи або кажани. За церквою закінчується селище і плавно підіймаються до неба гори, яких уже не видно у темряві, але я знаю, що вони є.

Укрити щось у темряві або заплющити очі, щоб не бачити, – марно. Гори заклякли у пітьмі і нічим себе не видають, однак ніколи і нікуди не подінуться зі своїх віковічних місць.

Маленька станція також спить. Робітники давно розійшлися по домівках, лише в одному віконці, майже навпроти мене, дві тітоньки п’ють каву. Там світить тепле штучне сонце, вікна закриті напівпрозорими оранжевого кольору шторами, а на підвіконні стоять гігантські кактуси і ранники. Чужий щемкий комфорт.

Одна з тіток проливає каву і зникає кудись із поля зору, мабуть, за ганчіркою. Друга помічає мене і починає свердлити поглядом, можливо, її непокоїть, що я стаю на самому краю.

Важкий погляд, до якого мені, здавалось би, немає діла, змушує покинути своє місце і податись углиб, ближче до лавочок. Бузкові голоси стають чіткішими.

- На молодьож тепера немає ніякої надєжди… - констатує один з них.

Здається, пройшло вже хвилин десять, але людей на станції не побільшало. На небі з’являються перші зірки. Ми одні у цілому світі.

За нами тягнеться імла.

Естетика суму насправді потворна. Жалібне курликання птахів, що відлітали сьогодні у теплі краї, як ніколи було схоже на возіння цвяхом по склу.

Хочеться цукерок і улюбленої музики. І взагалі ще багато чого, більшої частини якого я ніколи не дістану, а на інше потребую аж занадто багато часу, і вже несила його перечекати. Од того виникає бажання кричати і битись кулаками об незворушну стіну вокзалу. Запхати кляп у невмовкаючу безстатеву горлянку особи під кущем. Зруйнувати щось прекрасне і беззахисне. О, так.

Зацідити каменюкою в оранжеве вікно з двома тітоньками і неспішно піти геть. На мить побачити і зафіксувати в пам’яті їхні здивовані й злякані обличчя та відчути, як тане безслідно теплий і, здавалось, вічний затишок комфортної станційної кімнати. Цілком імовірно, мене б не устигли упіймати, але я цього не робитиму. Вандалізм – не моє. Та й хто я такий, щоб бити чужі вікна.

Кому я брешу? Тисячі виправдань не прикриють мого боягузтва.

Але нічого, з прекрасним ми таки поквитаємось. Під моєю курткою терпляче чекає на свою участь рожева троянда. Довга історія, як вона там опинилась, і уже неважлива. Важливо те, що вона у мене є. Я заглиблююсь в скверик над платформою, остаточно зникаючи із виду геть усіх, і починаю своє жертвоприношення.

Троянда готова до бою, її голки відблискують у ліхтарному світлі. Але ніяка сила не зможе протистояти тупій нестримній ненависті. Пальці зривають одну за одною голки, зовсім не отримуючи ушкоджень. А потім беруться за пелюстки. М’які і прохолодні, вони розповсюджують жалібний запах, здається, на всю станцію, заповнюючи собою застояне морозне повітря.

Знищена і гола бадилина летить убік і застрягає у живій стіні дикого винограду. Дивно, чому мені від цього тільки гірше.

Очікуючи електричку, я не забуваю поглядати і в протилежний бік, де спить окреслена тополями звичайна дорога. Нею навіть у цей вечірній час іноді пролітають запізнілі автобуси. Кількох секунд від появи гігантських фар одного з них на горизонті вистачить, щоб перетнути вузький скверик, власне дорогу і злегка примерзлу калюжу перед зупинкою. Лід смачно хрусне під ногами як колись, у дитинстві, але не знайде у смертельно збайдужілій свідомості жодного відгуку.

Можна на якусь мить і не встигнути, якщо не побачити вчасно фари на горизонті. Але я чекаю на електричку.

Так надійніше.

Треба вміти розставляти пріоритети.

Вони всі зовсім як люди. Одні надійні, інші – ні. Електричка, хай і запізниться, хай її старечим вагонам давно пора під прес, усе одно з’явиться на станції. А автобус може не прийти узагалі, або пройти не зупиняючись. Тоді водій сумно розведе перед тобою руками, хоча йому, найімовірніше, насправді начхати, зможеш ти звідси виїхати чи ні.

Шкода, що в людях надто складно виявити цю надійність або її відсутність, тому так легко спустити безцінний час на вітер. І дорікнути їм потім немає в чому – це ж я добровільно приніс на заклання на їхні вівтарі той час, усе сам, сам, сам.

- Тре’ було раньше виходити, - додає бузковий голос. Звучить так, ніби він адресує це своєму співрозмовнику, але насправді він прочитав мої думки і мені ж таки дорікає.

Я відходжу на безпечну відстань, звідки думок, напевно, неможливо почути, і займаю одну із вільних лавочок. Мене огортає підступна дрімота і повіки самі зліплюються, а мерзлі руки збираються докупи. На якусь мить я відчуваю у них інші руки, чужі й ще більше змерзлі, я прокидаюсь від цього, але марево зникає не одразу. Веснянкувате обличчя посміхається до мене, посміхаються темно-сірі очі, хоч і вдають, ніби розізлились, і тільки за тим розчиняються у темряві.

Можливо, вона врятувала мене від небезпеки заснути й замерзнути тут непомітно, на цій дальній лавочці майже безлюдної станції, і це була далеко не єдина незначна, але важлива дрібниця, зроблена нею. Та Веснянка узагалі була найпевніше одною з небагатьох людей, яких варто любити у цьому дурному, бридкому і знавіснілому світі, але я, здається, зрозумів це надто пізно.

- Дааа! – незвично гучно викрикує голос із бузкових кущів. Вороння злякано злітає над покинутою церквою.

Нічого, скоро зробиться зовсім холодно, й тоді усе зміниться.

Насправді нічого не міняється. Холодає, землю вкривають сніги, розтають і струмочками стікають додолу, все оживає, квітне, приносить плоди і опадає, знову поступаючись місцем снігам; починаються і закінчуються війни, живе і тремке стає непорушними музейними експонатами. Я чекаю на електричку.

Вкотре невдоволено поглядаю на незнайомців у кущах. Можливо, у мене стачило б грошей купити їхні жалюгідні душі й змусити навіки замовкнути; я однаково міг би пустити ті гроші на щось по-справжньому добре і цінне, а не туди, куди вони йдуть… Усі ангели і демони однаково відвернулись од мене з відразою на обличчях.

І тоді я зводжу очі до неба. Зірки за містом напрочуд великі і яскраві, вони миттєво полонять мій погляд, і мені вже несила відірватись. Їхнє безмежжя заповнює мене, я згадую усе, що знаю про світ, про який ми насправді не знаємо нічого, і вже не можу спинитись.

Адже кожного разу, звівши необачно очі до неба, я згадую, що насправді мене немає. Як і усього навколо. Малесенька перенаселена піщинка, загублена на окраїні однієї з незліченних галактик і прив’язана до недовговічної жовтої зірки – її вік у космічному вимірі не перевищує одної миті. А надто вік тих, хто населяє її і думає, що існує.

Крізь мільйони віків до нас долітає світло зірок, що давно безслідно зникли. Міріади їх народжуються й вмирають по-справжньому, встигаючи розповсюдити свою часточку тепла та світла з якимось невідомими для нас цілями, але точно не для того, щоб спалахнути маленькою цяткою на кілька секунд на темному заміському небі і нагадати про нашу мізерність.

Біль, любов, життя, смерть, безсмертя, справедливість, несправедливість – цього усього немає. Люди з’являються і сходять назад у землю, не встигаючи просто роззирнутись навколо. Над ними навішені соціальні зобов’язання, а долі розписані наперед; і вони монотонно виконують усі приписи, не зводячи голів і давно забувши, ким вони є.

Землетруси зносять міста, підлітки ріжуть вени од нещасливої любові, літаки падають у море, жертви концтаборів заживо горять і розкладаються у камерах смерті, начальники лають підлеглих, ракові хворі шаліють від надлюдського болю, кишенькові злодії нишпорять у чужих сумках, африканські діти усихають і гинуть від зневоднення, вегетаріанці лаються з м’ясоїдами. Лише одна космічна мить життя малесенької піщинки.

Напевно, навіть Бог забув про неї, загублену на краю нічим не примітної галактики, або просто відвернувся, побачивши усю мерзоту, на яку здатні люди. Я чекаю на електричку.

Зрештою, зовсім скоро я буду вдома, але насправді немає значення, як саме я туди дістанусь. Адже річ зовсім не в цьому. І тому щасливого кінця у цієї історії не буде. Ні зараз, і, можливо, узагалі ніколи.

1.

Він підняв черепашку, власне, половину мушлі і почав роздивлятися її, проводячи пальцем по лискучій перламутровій серединці.

— Дивіться, — мовив він. — Тут було колись живе тіло. Тому така гладенька й блискуча поверхня. Гляньте, — він повернув мушельку і показав на темний шкарубкий бік. — Тут тіла не було. Це те місце, яким перлівниця дотикалася зовнішнього світу. Між нею і світом зовнішнім була отака перегородка. Відчуваєте мою думку? — спитав чоловік і звів на мене великі, темні й утомлені очі. — Перегородка між живим тілом і світом залишилася, а самого тіла нема...

— Зате в зовнішній світ, — сказав я. Знову з'явилася над водою мева, блиснула крильми, але не впала на воду — розвернулася на другий обліт.

— Досі я думав, що зовнішній світ — це і є я, — сказав чоловік і всміхнувся смутно. — Але насправді єдине, що є по-справжньому, — це оте ніжне, крихке й ненадійне живе тіло. Оте, що зробило внутрішній бік мушлі перламутровим...

 2.

Він раптом побачив церкву. Проходили повз неї, й Прибулець не стримався. Взяв Марію за руку і владно повернув у той бік.

— Ну чого тебе сюди потягло! — завередувала Марія. — Мені тут зовсім нецікаво.

— А ти віриш у бога? — спитав, усміхаючись, Прибулець.

— Ха! — сказала Марія. — Ще чого бракувало? Хто тепер вірить у бога? Старі й диваки!

І Прибулець уперше по-справжньому зареготав. Він сміявся довго, а Марія, не розуміючи, смикнула плечиком:

— Чого це ти?

Але перед ним був храм, мав підстави думати, побудований задля нього, тож із трепетом переступив його порога.

Тут було тихо й прохолодно. Кілька темних постатей стояло навколішках і бубоніло молитви. Голоси їхні сипко розлунювалися, а обличчя в молільників були набурмосені. Чорно дивилися зі стін темні й морочні обличчя, які аж нітрохи не нагадували тих, знайомих, небесних. Марія присмирніла й почала розглядатися, прокручуючись, ніби в химерному танці. Стара жінка з важким обличчям похмуро дивилася на Марію, вуста її кривилися.

Двоє старих у чорних плащах і з довгими кучмами й бородами стояли в кутку і стиха розмовляли. Вищий говорив хрипкуватим голосом, а нижчий, грубий, на коротких ногах, відповідав притишеним фальцетом.

— Казали завтра зранку привезуть! — сказав високий.

— А скільки буде стоїть? — спитав низький.

— Тисяч три!

— Да, ціни тепера!

— На сьогодні це не ціна, — сказав високий. Стара молільниця звела покручені від літ, хвороб та праці руки і вдарила низького поклона. Її молитва голосно розляглася церквою, і двоє в плащах невдоволено позирнули в той бік.

І Прибулець не витримав. На мить забув, хто він і де, втупнув раптом до жінки й поклав їй руку на плече:

— Чого просиш, жінко? — спитав рівним і ясним голосом.

Стара відсахнулася, в її очах блиснув переляк. Тоді рушила з темного кутка ота, з важким обличчям та похмурим поглядом, котра дивилася осудливо на Марію. Йшла на Тура, і йому здавалося, що звідусіль на нього засичало. Що храм цей має тисячу шпар, в які задуває вітер, і що в ті шпари пролізла тисяча вужів, які раптом звели голови й почали сипіти. До нього повернулися всі, що були в храмі, і в жодному з тих облич не побачив він поваги чи признання. Тільки Марія, дивлячись на нього, аж пальця закусила, щоб не засміятися.

— Громадянине, — підійшов до Тура присадкуватий патлань. — Ви, судячи з одежі, культурна людина. Ніхто вас не просив до церкви. Але коли прийшли, поводьтеся чемно і не заважайте людям молитися. Ну, йдіть, ідіть...

Штовхав його короткою, тлустою ручкою, і Прибулець отетеріло почав задкувати. Марія вискочила з храму, давлячись зо сміху, і вже тут дала собі волю. Знеможено впала на лавку й зареготала.

— Не думала, — сказала вона, — що в тебе стільки гумору. — Ой, боже, спаси мене! — вона знову захлинулася сміхом, і в її чудових очах блиснули сльозини.

В Прибульця також виступили на очах сльозини, але йому було не до сміху. Він відвернувся, щоб не показати Марії свого посмутнілого лиця, й подивився на вулицю, вщерть затарасовану машинами. Так, його виставили за двері! Закусив губу й спробував усміхнутися.

— Ходімо! — сказав він Марії зовсім лагідно. І вони пішли на гамірні вулиці, куди вела його вона, де шугали автомашини й товклися люди, в море сміху й людських розмов, в море, до вони розчинилися, наче були жменею піску, кинутою вітром. І тільки в глибині його єства, десь на дні, тліла розжарена ниточка смутку...

— Отоді-то я й відчув, що таке самота, — сказав чоловік, з яким я мав таку чудну розмову там, на березі річки. — Відчув, що люди землі нічого не знають про нас, небесних жителів, та й не хочуть знати. Вони не нас бачать у своїх мріях та молитвах, а свої, не завжди здійснені сподіванки...

Валерій Шевчук "Казка для малого листоноші"

Вокаліст американської панк-групи Bloodhound Gang під час концерту в Одесі витер дупу російським прапором зі словами «Не розповідайте про це Путіну».

При всіх можливих позитивних наслідках такого вчинку, все ж не можу схвалити його. Усе-таки прапор – річ для багатьох священна. У даній ситуації, думаю, набагато ліпше було б заюзати фотографію того ж Путіна. Тоді б це не викликало почуття образи у мільйонів ні в чому не винних росіян.

А от Путін усе одно образився б. І ще його фанати. Правда, на почуття останніх можна начхати, бо усе одно вони розумово неповноцінні. Це приблизно як фанати Януковича, тільки фанати Путіна.

Як відомо, такі вірші писати навіть складніше ніж звичайні. У мене за все життя було лише одне затьмарення, внаслідок якого з’явилось приведене нижче творіння. Власне, хотілось би почути враження, чи можна узагалі вважати це творінням?

Здається, так як є, не буває.
Або це чиясь хвора уява,
Чи в світі давно щось зламалося,
Що дивитись на нього так боляче.
І я, весь охоплений панікою,
Від болю цього не врятуюся,
Якби хоч він був мій власний,
Або все від мене залежало,
Хоча б наковтався пігулок
І довго лежав непорушно.
Та не допоможуть пігулки,
І не дочекаюсь я спокою.
Якби все від мене залежало,
Я бився б на грані можливостей,
А так можу тільки надіятись
Й просити, щоб ти не вмирала.
Весь світ цей висить на ниточці,
Він скоро сам себе знищить,
І мені байдуже, як він падатиме,
Хай цей світ загине до крихти,
Тільки б ти залишилась живою.
Ти скажеш, звичайно, що все добре,
І всміхнешся, як завжди, очима,
Так, як більше ніхто не може,
Як не зможу я їх забути.
Як не зможу палити фото,
Бо не знаю, хто на них є, крім тебе,
Але ти не вмирай, я благаю.
Якби це могло щось змінити,
Мабуть, я б зривав зірки з неба,
Мабуть, ти там колись опинишся,
Будеш сяяти найяснішою зірочкою,
Ясно-ясно, як твоя посмішка.
Я, звичайно, не помру від цього,
Та і жити, як раніше, не зможу,
Тому маюсь нестерпно зараз,
Поки щось ще можна змінити,
Щоб було все, як завжди, нормально –
Смуги чорні і білі смужки.
Щоб не думати, як воно краще –
Вічно тліти ледь видними іскрами
Або раз спалахнути і згаснути.

Учора, 10 червня, Апеляційний комітет Федерації футболу України остаточно виключив криворізький «Кривбас» із Прем’єр-Ліги. Якщо хто не в курсі, навесні команда залишилась без фінансування, яке так і не змогла віднайти. Чутки, що її таки витягнуть, які з’явились після подання апеляції, так і залишились чутками.

Особисто я ще надіявся, що «Кривбас» урятують. Як це вже було одного разу у 2006 році, коли команду виключили, але буквально перед початком чемпіонату її витягнув, здається, «Приватбанк». Тоді усі звинувачували у бідах ФК нового власника «Криворіжсталі» Міттала, але я б не був таким категоричним. Індус пропонував своє покровительство, але за умови повної фінансової звітності, проте свиней, яким футбол потрібен тільки для відмивання грошей, це не влаштовувало.

Парадоксально, що чи не вперше за останні роки «Кривбас» заграв яскраво і результативно, відібравши навесні очки у всіх трьох претендентів на друге місце і програвши лише раз – не рахуючи невиїзд у останньому турі до Луцька, коли футболісти уже активно тікали з потопаючого корабля. Місце криворіжців у Прем’єр-Лізі займе (хай вибачать мене ужгородці) убога на всю голову «Говерла», яка за фактичними результатами вилетіла було достроково, зокрема, тим же невмотивованим і напівголодним криворіжцям програвши 0:3.

«Говерла», до речі, належить Шуфричу-молодшому і разом із новачками Ліги алчевською «Сталлю» і «Севастополем» займе своє достойне місце у чемпіонаті України, який стрімко перетворюється на чемпіонат Партії Регіонів із заздалегідь розписаними місцями. Покращення усюди.

Звісно, падіння «Кривбасу» можна сміливо назвати найбільшим горем українського футболу часів незалежності. Серед усіх попередніх трупиків і близько не було хоч когось наближеного до двічі бронзового призера, який виступав у Вищій/Прем’єр-Лізі безперервно з другого чемпіонату.

Утім, усім начхати. Чи не найбільше – самим криворіжцям, які, як ніхто інший, на таку класну команду просто не заслуговували. Звичайно, серед тупорилого населення тупорилого міста футбол відіграє далеко не провідну роль, але щоб настільки. Можна тільки з сумом порівняти сонну українську апатію із гучними погромами італійських, наприклад, уболівальників, коли їхні команди із фінансових причин відправляли у нижчі ліги. Усі ці команди, «Наполі», «Фіорентина», «Верона», відновлювались, у тому числі грошима уболівальників, і повертались на вершину.

Бидлоті, якій випало бути моїми земляками, лінь було зібратись хоча б просто на весняні домашні ігри, які, як вже тоді було очевидно, мають стати останніми. Кривий Ріг найпевніше здобуде почесне звання найбільшого міста України, в якому не буде команди навіть Першої ліги. З чим я вас і вітаю.

…У сезоні 2011/12 до Прем’єр-Ліги на рік змогла повернутись «Олександрія», яка 10 років тому узагалі зникла з футбольної карти. Кіровоградська «Зірка» і чернівецька «Буковина», яким теж довелось пережити чимало років забуття, зараз достойно грають у Першій лізі і незабаром реально можуть претендувати на підвищення. Можливо, ми колись дочекаємось і воскресіння «Кривбасу», нині безнадійно втраченого. І я буду в це вірити.

Хоча з моменту розпаду СРСР пройшло уже більше 20 років, пам’ять про нього не проходить. В Інтернеті, у тому числі й на цьому сайті, є чимало матеріалів, присвячених минулій епосі, в основному журливо-ностальгічного характеру, пов’язаних переважно з військовими перемогами, кращою якістю харчування (з цим важко посперечатись) і промисловими здобутками. Щоб не відставати від народних мас, представляю на суд громадськості свою версію найбільших досягнень СРСР у вигляді своєрідного хіт-параду.

7. Кара-Богаз-Гол. На початку 80-х років уже не пам’ятаю кому в голову прийшла геніальна ідея відділити затоку Каспійського моря дамбою, перетворивши її на озеро. Унаслідок цього затока почала швидко пересихати, перетворившись на соляну пустелю, сіль з якої розносилась вітрами на багато кілометрів. На щастя, у 1992 році протоку відкрили назад.

6. Кримська АЕС/Щолкіне. Грандіозне будівництво у традиційному дусі радянського максималізму обернулось величезним пшиком, коли у 1988 році виявилось, що АЕС зводиться у геологічно нестабільній зоні (а де ви були раніше?). Хоча об’єкт, який мав забезпечувати 90% необхідної для Криму електроенергії, так і не запрацював, думаю, Криму дуже пощастило, як пощастило і Акташському озеру, четвертому за розміром на півострові, яке хотіли використовувати як ставок-охолоджувач. Не дуже пощастило хіба тільки кільком тисячам щолкінців, які раптово опинились у нікому не потрібному місті без промисловості серед дикуватих приазовських степів.

Та і зведені в радянські часи комунікації, які чомусь славляться стабільністю і якістю, виявились досить дохлими, періодично лишаючи людей навіть без світла і холодної води. Зараз містечко, населення якого з тих часів скоротилося рази в два, поступово перетворюється на курорт.

5. Каховське водосховище, окрім безпосередньо водопостачальних функцій поховало у своєму мулі Великий Луг – пам’ятну місцевість Запорізької Січі разом з незліченною кількістю можливих археологічних знахідок і пам’яток. Цінувати минуле ми так і не навчилися, то й живемо відповідно.

4. Міста – промислові центри. Не буду конкретизувати, дуже вже їх багато майже по всіх країнах колишнього Союзу. І без того естетично непривабливі, без пам’яток, без історії, зате з традиційно грубим, п’яним та приреченим населенням, вони ще й стали розсадником безлічі профзахворювань, які нагромаджуються у геометричній прогресії і все більше душать їхніх нещасних мешканців.

Звісно, знайдуться ті, хто скаже, що це все виправдані жертви в ім’я промислової могутності держави, без якої ми б досі жили у кам’яному віці. Я з ними повністю згоден. Тільки, щоб не бути пустослівними, пропоную їм одразу ж переселитись куди-небудь у Макіївку, Заринськ і т.п. і там не словом, а ділом та ціною власного життя показати, як важливі ці всі промислові здобутки. Країна вас не забуде.

3. Семипалатинськ. Місцевий полігон не тільки вніс свій вклад у ядерну могутність держави, а й став причиною масових онкозахворювань у населення Семипалатинської, Карагандинської і Павлодарської областей. Із-за хворобливої радянської засекреченості територія полігону ніде не була позначена, а люди там мешкають і донині.

2. Чорнобиль. Без коментарів.

1. Аральське море. Хоча що там якийсь Чорнобиль, коли можна знищити навіть четверте за розміром озеро у світі. Через промисловий відбір води із Сирдар’ї і Амудар’ї рівень води у озері почав стрімко знижуватись, доки у 1989 році воно не розділилось надвоє. Рятувати його уже було пізно. Окрім солі, пилові бурі тут розносять іще й отрутохімікати, які таки дістались сюди разом із стічними водами нещасних річок. Острів Відродження, на якому діяла радянська лабораторія із дослідження бактеріологічної зброї, перестав бути островом, і страшні мікроорганізми тепер запросто можуть бути рознесені гризунами на всі чотири сторони.

Хоча з моменту розпаду СРСР пройшло уже більше 20 років, на його колишній території ще знаходиться безліч його пам’ятників. Я також пропоную свій варіант пам’ятнику тій епосі. Яка, сподіваюсь, більше ніколи не повториться.

Акурат сьогодні мені випала нагода відвідати ландшафтний заказник «Інгулецький  степ» поблизу села Недайвода Дніпропетровської області. Один з небагатьох нерозораних куточків українського степу, який став прихистком для багатьох видів червонокнижних рослин і тварин, плюс має історичне значення. Тут у роки Другої світової проходила лінія оборони, місцевість кілька разів переходила з одних рук у інші. Часто кількість загиблих була настільки великою, що їх просто заривали у оборонних ровах, де їхні останки так і лишились. А ще зовсім недавно тут були знайдені сліди стоянки стародавніх людей, для яких це місце мало сакральне значення, зокрема ритуальні поховання, кам’яні викладки, антропоморфні стели, ритуальні горщики і т.п.

Трошки видів на Інгулець:

Коли я приїздив до Кривого Рогу іще всередині квітня, задовго до Великодня, вулиці міста уже там і сям були спотворені точками продажу погребальних вінків і квітів. Зайве казати, що позавчора та вчора вінки були усюди – у всіх квіткових магазинах та стихійних точках, зустрічав я їх у місцях продажу текстильних виробів і навіть на вході у один кінотеатр.

Я не шукав їх спеціально, вони самі так уміло розставлені на кожному кроці. Усе місто перетворилось на траурно-клоунський мурашник.

Ну і сам день X – довжелезні черги з тими ж таки вінками на зупинках, забиті до відмови автобуси, вереск малих дітей, присутність яких на подібних заходах украй важко пояснити. Як і важко пояснити дії тих, хто масово жере і напивається на кладовищах. Православ’ям це не схвалюється, для атеїстів теж, здається, не зовсім логічно. Ви з якої секти чи просто такі голодні?

А рік тому на ті ж самі «проводки» я залишився у Сімферополі і від нічого робити вирішив проїхатись містом, при цьому заздалегідь морально підготувавшись до давки у транспорті. На моє здивування, маршрутки ходили напівпусті, і за всю дорогу я побачив одну тільки бабу з вінком. Як вам це вдається?

Прадід Єгора був героєм війни. Справжнім. Про це свідчила сила-силенна нагород, що залишились після нього, в тому числі звання Героя Радянського Союзу. Його він отримав уже в госпіталі, будучи тяжко пораненим десь аж під Гданськом. Там він і помер, не діждавши якихось трьох днів до Перемоги.

Окрім орденів, від прадіда залишилось лише кілька довоєнних фотографій та перекази родичів. Для ідеалістичного підлітка він був справжнім взірцем – хоробрим визволителем, здатним на самопожертву заради щастя прийдешніх поколінь. Із людини, яку не знаєш особисто, узагалі легко виліпити для себе ідеал – не такий, як оці усі звичні і набридливі створіння, які щодня ходять навколо тебе. Вони навіть гранату до танку докинути нездатні. Та і взагалі ні на що не здатні, зате тупі й ледачі, он, дозволяють неонацистам сісти собі на шию і переписати історію на свій лад.

Сьогоднішнього дня Єгор чекав дуже давно. Нарешті він може стати одним з тих, хто не словом, а ділом чинить опір цьому свавіллю. Ні, не комуністом. Спочатку він хотів вступити в комуністичну партію, але, трошки заглянувши за її куліси, дуже розчарувався. Сучасні комуністи виявились такими ж продажними і зажерливими політиканами, як і всі інші.

Він боязко прокрався до дверей і безшумно відкрив замок. Було ще рано, батьки спали. Вони не повинні були нічого почути. Коли до спини Єгора доторкнулась рука, він ледь не скрикнув од розпачу. Повернувшись, побачив позаду себе 7-річного брата, Льончика. Той був уже удягнений.

– Візьми мене з собою, – попросив Льончик.

– Не можна тобі. Малий ще, – прошипів у відповідь Єгор.

– Візьми. Я теж хочу, – категорично наполягав малий. – А то розкажу усе батькам.

– І що ж ти розкажеш? – насмішкувато спитав підліток.

Підліток нахилився до Льончика, і той щось зашепотів йому на вухо. Невідомо звідки, але мале чортеня знало усе до найменших подробиць. А зараз він глибоко вдихнув і завмер, готовий скрикнути і розбудити батьків.

– Чорт з тобою, - невдоволено погодився Єгор. – але потім не ображайся.

Штаб місцевих антифашистів знаходився у звичайному підвалі хвилинах у двадцяти ходьби від будинку хлопців. Людей на вулиці було ще мало, тому ніхто не помітив дві постаті, що спустились до підвалу і постукали у двері.

– Пароль? – неголосно спитали із-за дверей.

– Ведмідь. – відповів Єгор.

– А, новенький. Нічого, пройдеш іспит, узнаєш постійний пароль.

Двері зі скрипом відчинилися. Усупереч очікуванням хлопців, обстановка в підвалі була досить убогою. Чаділа одна-єдина лампочка. Із численних труб під стелею капотіла вода, булькаючи у іржаві каструльки чи просто в калюжі на підлозі, від чого у приміщенні було вогко і душно. Підлогою час від часу пробігали щури, зовсім не соромлячись людей. Старезні меблі, мабуть, зібрані зі звалища. На стіні праворуч од дверей – два стяги – перекреслена свастика в червоному колі і чорний з червоним прапори на білому полотнищі.

– Ну і діра. – констатував Єгор. Подумки, звісно. У «штабі» знаходилось біля десятка хлопців і троє дівчат. Кілька хлопців із-за задухи мали оголені торси і підліток із заздрістю окинув їх накачані м’язи. Хоча останнім часом посилено тренувався і набирав масу, виглядав на їх фоні худорлявим дрищем.

До них підійшов привітатись ватажок угруповання Володя, високий чорнявий хлопець з відкритим і чесним обличчям:

– Ну що, готовий до перевірки? Зараз уже рушимо. О, а це хто тут у нас? – усміхаючись присів навколішки до Льончика.

– Він… хотів дуже… - почав виправдовуватись Єгор. – Може, потім теж з нами заодно стане. – Йому було соромно зізнатись, що із-за малого його могла мама не пустити.

– Малому з нами не можна, – заперечив рудий здоровань, друга людина у спілці. На відміну від головного, цей мав потворну гостру пику, посічену веснянками та прищами. Руді патли неспокійно куйовдились на голові.

– Нічого, хай залишиться з дівчатами. – вирішив головний. - Ти ж не боїшся дівчаток, дон Жуане?

Льончик доброзичливо посміхнувся у відповідь. Він чомусь зненавидів цього красеня з першої ж миті зустрічі.

Через кілька хвилин Єгор з хлопцями покинули підвал. Малий залишився з дівчатами, які готували їсти, власне, лише робили бутерброди з ковбасою та нарізали огірки з помідорами. «Будемо святкувати твій вступ» - пояснив вожак, показавши заодно на чотири ящики пива у кутку. Дівчата вели свої чудернацькі балачки, зовсім не звертаючи уваги на Льончика. Він умостився на імпровізованому дивані, дістав телефон і заглибився у гоночну гру. В принципі йому було тут непогано, хіба що диван дуже вже віддавав запахами чужих незнайомих тіл.

Тим часом хлопці, проїхавши кілька зупинок на трамваї, висадились біля одного з міських парків.

– Ми – не якісь там позери, які називаються антифашистами тільки тому, що це модно, – пояснював Володя по дорозі. – У нас зібрані лише перевірені та віддані своїй справі люди, тому, щоб стати одним із нас, тобі треба також довести свою силу та відданість.

Парк був величезний і величний у минулому, проте зараз сильно заріс. Перехожих майже не було. Хлопці організовано розбіглись у різні боки, оточуючи колом парковий ставок. Не знаючи, що робити, Єгор потягнувся за двома ватажками, які лишились посередині ланцюга.

Раптом з права долинув потрійний свист – ніби то й не людина свистіла, а якась рання пташка. Зграя кинулась у той бік. На бігу усі одягли маски і стали таким чином схожі на грабіжників. Двоє хлопців чекали їх на краю ставку. Коли усі збіглись, один з них показав рукою далі – там стежкою, нічого не підозрюючи, йшов лисий молодик. Усі стиснулись у вузьке кільце.

– Провчимо бритоголову фашистяку, - прошипів рудий. Натовп дочекався, доки молодик зникне у паркових хащах, після чого кинувся у наступ. Єгор не розумів, яким чином вони розпізнали у лисому саме фашиста, але часу на розпитування не було.

Помітивши погоню, лисий кинувся було тікати, але спритні юнаки швидко його наздоганяли. Коли він зрозумів, що не втече, спробував відбиватись. Обернувся й завмер на місці, а коли до нього наблизився перший переслідувач, рудий, зарядив йому кулаком в обличчя. Рудий повалився на землю, обливаючись кров’ю.

Молодика схопили за руки і повалили на землю. Якийсь час він ще відбивався ногами, але скрутили і їх. Рудий звівся на ноги. Його потворне скривавлене обличчя було страшним. Він вихором налетів на лисого і почав було нестямно гамселити ногами, але його зупинив Володя.

Хлопці оточили лисого колом. Він піднявся і питально подивився на них. Тоді до нього у коло проштовхнули Єгора.

– Ну, доводь, як сильно ти хочеш бути одним із нас.

Побачивши напроти себе худорлявого підлітка, лисий осмілів. Він із ревом накинувся на противника, намагаючись не скільки побити його, як налякати. Кілька секунд Єгор тільки і встигав, що відбиватись, але поступово почав брати гору. Тепер уже його ворог захищався, усе частіше пропускаючи удари, й нарешті упав.

Це як у кіно. Спочатку зло бере гору, але в кінці перемагає обов’язково добро. Добро – це, звісно, він, Єгор.

Хлопець питально озирнувся. Тільки зараз помітив, що десь половина присутніх знімає усе на камери мобільних телефонів.

– Бий! Бий! Бий! – загорлав натовп.

І він почав бити. Лупцював в обличчя, живіт та пах. Світ навколо засліпився і побиття почало доставляти непередаване задоволення. Тоді хлопець зупинився, щоб лисий зміг віддихатись і звести голову.

– Повторюй за мною, - заговорив до нього Єгор. – Гітлер капут!

Заплилі очі лисого питально подивились на ката. Він уже мало що тямив.

– Повторюй, тварюко! – закричав Єгор і з усієї сили зарядив йому ногою в груди.

– Гітлер капут! – прохрипів той задихаючись.

– Повторюй: «я – лайно».

– Я – лайно!!! – завив у розпачі лисий, звівши до неба обличчя, по якому стікали кров і сьози.

Відтак повалився на землю і заридав. Його було зламано. Хлопці схвально загуділи.

– Вітаємо з успішно пройденим тестом, – сказав Володя Єгору, коли вони уже їхали назад у трамваї.

Гуляли до самісінького вечора. Пиво лилось рікою, усі наперебій вітали Єгора, співали пісень, розмахували стягами.

– Ти ж не подумай, що ми звірі які, - філософствував сп’янілий Володя, обійнявши однією рукою його за плечі. – То тільки іноді даємо перцю нацикам, аби знали своє місце. Демонстрації організовуємо. Або розганяємо їх демонстрації. Щоб пам’ятали!

Останнє речення було вигукнуте громовим голосом. Єгор звів очі догори, наче сподіваючись, що прадід десь звідти схвально дивиться на нього.

Увесь цей час Льончику було до нестями нудно. Пива він, зрозуміло, не пив, а бутерброди швидко обридли. На нього ніхто не звертав уваги, та йому цього й не хотілось. Тільки б дотерпіти до кінця і швидше додому. Але цьому не судилось статися.

Скоро до нього підійшов усміхнений Володя, який випив очевидно більше за інших.

– А що, боєць. Може, також хочеш стати одним з нас? Зможеш убити фашиста?

– Зможу, – сухо відрізав малий.

– Чули? Сказав як відрізав, справжній мужик!

Почулись схвальні вигуки. Дівчата, сміючись, зааплодували.

– А де ж ми йому тут фашиста дістанемо? – з насмішкою вигукнув хтось із натовпу.

Володя провів посоловілими очима по підвалу. Якась ідея промайнула в його голові, бо кінчики губ смикнулися догори. У два стрибки він перемістився у найтемнішу частину підвалу, зовсім неосвоєну, де було найбільше труб, і скоро повернувся звідти, тримаючи у руці живого щура. Щур попискував і марно намагався схопити його зубами за руку.

– Чим не фашист? – спитав він і притиснув рукою щура до столу. Натовп задоволено загудів.

Льончика підштовхнули до столу і вклали йому у руку величезного кухонного ножа. Володя тримав обома руками звіра, за хвіст і голову.

– Дивись, - пояснював ватажок. – Береш і різким рухом рубаєш навпіл. Я не прибираю рук, бо повністю довіряю тобі, – і зазирнув своїми чесними очима в обличчя малому.

Той, однак, зараз дивився не на Володю, а на щура. В його чорні бусинки-оченята, що зараз розпачливо бігали, шукаючи порятунку. Він уперше бачив дикого щура так близько, і було це створіння зовсім не таке страшне й бридке, як його звично малюють. Маленькі вусики дрібно тремтіли од переляку.

«А може, по пальцям йому?» - промайнула шалена думка, коли уже підняв ножа. Пауза затягнулась.

– Не треба тримати, я сам, – спокійно сказав Льончик і поклав руку на щура. Володя відпустив тваринку, і малий стиснув її обома руками. Його очі блискавично окинули кімнату. До дверей якихось два метри. Стиснувши міцніше сіре тепле тільце, він рвучко розвернувся й кинувся до дверей. З усіх боків його хапали руки, і він відчував, як пальці зісковзують з нього, не здатні міцно ухопити. Проте, коли до дверей залишались якісь два кроки, хтось зробив йому підніжку. Падаючи, він не розтиснув рук, але на нього одразу навалились два чи три важкі спітнілі тіла. Малий ледь не плакав від розпачу, бо вдалу підніжку зробив ніхто інший, як його брат, Єгор…

Його поставили на ноги і розтиснули руки. Володя забрав щура.

– Тю, слабак… - з напускною розчарованістю сказав ватажок, після чого звернув звіряті шию і кинув у куток. Усі мимоволі озирнулись туди. Щур був мертвий.

Льончик з ненавистю накинувся на ката і почав бити його кулачками. Той дивився на нього згори і було очевидно, що ці удари більше веселять його, ніж завдають болю.

– Іще й б’ється як дівчисько, – розважливо продовжував Володя.

Тільки б не заплакати!

Тоді, зібравши докупи усю свою силу та злість, малий зарядив кулаком йому в пах. На чесне відкрите обличчя лягла бридка гримаса болю. Ватажок заскімлив, зігнувся і снопом рухнув додолу. Хтось загиготів, одна з дівчат кинулась до нього, щоб допомогти підвестись.

Трохи прийшовши до тями, Володя впився очима в братів.

– Геть! Негайно! – засичав він.

– Але ж… А я?.. – спробував було зауважити Єгор.

– Геть! Обоє! Щоб духу вашого тут більше не було! – завищав, утративши контроль ватажок.

Малий вибіг надвір сам, а от старшого довелось виштовхувати силою. Він марно чіплявся за кожен сантиметр простору, все одно відступаючи під навалою ворожого натовпу, щось намагався доводити, кричав, уже на сходах, на вулиці, у розпачі зацідив у носа рудому невдасі – все марно. Двері гучно гримнули, а за тим заскрипів замок.

Вони йшли додому мовчки, час від часу обмінюючись поглядами, сповненими щирої ненависті. Попереду на них чекала украй неприємна розмова з батьками, але зараз то їх майже не хвилювало. Кожен вважав іншого зрадником. Особливо прикро було Єгору, він навіть не зважувався звести очі догори – боявся, що з неба зараз дивиться на нього прадід. Прадідове обличчя було молоде, як на довоєнній фотографії, тільки очі засмучені. Не захистив честь роду його нащадок.

Інший раз у його голові навіть виникала відчайдушна думка повернутись. Перепросити, спробувати усе пояснити. Але здоровий глузд підказував, що це не допоможе. Та і підвал досі уже опустів. Нерухомо заклякли на стіні стяги, нерухомо лежить на підлозі мертвий щур. Тільки каплі води так само гучно падають в іржаві каструльки.

На випадок, якщо хтось захоче це прочитати, залишу тут.

Байдужість звелась у повний зріст і розправила плечі. Перед її очима з висоти п’ятиповерхового будинку розкинулась вузька вуличка, якою активно снували туди-сюди люди та машини. Будь-хто із цих людей міг побачити її химерну постать на даху будинку, достатньо було лише звести очі догори. Але ніхто цього не робив – усі поспішали у своїх нагальних справах, втупивши очі собі під ноги і безперервно перемішуючи сіру снігову кашу під ними.

Згори вони, котрі вважають себе унікальними і неповторними, виглядали тимчасовою декорацією якоїсь комп’ютерної гри, світу, де все їх існування замкнене в одну коротку мить. Байдужість задоволено всміхнулася. Вона – це не тільки самотня постать на даху. Вона – в кожному з них, в їхніх очах, потуплених додолу, в кожному обмеженому світогляді і кожному прояві ліні. Ось ці бурульки, що звисають з карнизу, - також її робота.
Бурульки висіли на відстані кількох сантиметрів одна від одної, кожна наступна – довша, таким чином вони були схожі на гільйотину. Байдужість ніжно провела пальцем по цьому ряду, ідеально слизькому й прохолодному. І наступної ж миті нанесла різкий удар ребром долоні. На даху вже не було ніякої постаті – вона злилась з крижаною гільйотиною, що з космічною швидкістю летіла додолу.

Тим не менш, цього разу їй не пощастило. Перехожий, який мав стати її випадковою жертвою, почув тріск, звів голову і устиг зробити крок назад. Одразу ж за цим просто перед його носом упали на землю і розлетілись у різні боки уламки крижаних гранат. Тепер він ішов куди обачніше, уважно оглядаючи карнизи, повернув праворуч і зник у своєму дворі. Але це ненадовго. Тільки зараз він ще боязко позирає вгору і роздумує, як йому пощастило, а оскільки відбувся легким переляком, скоро усе забуде. На обличчя перехожого лягла тінь невдоволення – задкуючи, він ускочив у калюжу і забризкав гряззю чорні брюки класичного крою. На їх чищення також потрібен час, а кожна несподівано втрачена секунда вельми турбувала його.

Байдужість же лишилась на землі, зовсім не знічена зі своєї невдачі і так само непереможна. Вона покинула уламки крижинок і тінню перенеслась у ту саму калюжу. Вечірній льодок уже почав схоплювати її – скоро можна розраховувати на нову здобич.

Райончик, у якому він провів дитинство, географічно знаходився майже у центрі міста, а фактично був глухим важкодоступним селом. З півночі його обрізали рогом дві річки, що зливались тут і далі ставали єдиним цілим, а з півдня – лісосмуга, яку перетинала лише одна більш-менш нормальна дорога, котра служила єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Однієї зими, набагато холоднішої, ніж ця, один дивак, яких повно було у селищі, невідомо звідки притягнув до своєї хати вовченя. Вовченя було худюще, обскубане, з розбитою головою та замерзлими ногами і, здавалось, от-от мало віддати Богу душу. Але піклування дивака не пройшло марно – через місяць воно вже непевно ходило та і зовні походило на живу істоту, а не грудку мокрої шерсті. А дивак, ніби виправдовуючи зайвий раз свою чудернацькість, узяв і викинув його на вулицю.

Отримавши неочікувану свободу, вовченя аж ніяк не збиралося нею скористатись, навпаки, бродило вулицями селища, жалібно скавуліло і випрошувало їжу. Селяни жаліли його, підгодовували і навіть пускали ночувати в сараї у найбільш морозні ночі. Вовченя швидко стало народним, особливо дитячим, улюбленцем, наїло собі черевце і остаточно звелось на ноги.

Це все було так давно, що нині більше походило на примарний, попсований провалами у пам’яті сон. Або він прочитав це у книзі, од якої не пам’ятав ні автора, ні назви. Або це відбулось узагалі не з ним, чи з ним, але ще зовсім іншим, якого тепер не впізнати. Пагорб на місці злиття річок, звідки відкривались чарівні у будь-яку пору року краєвиди, вгрузлі у землю посірілі хати і розбиті дороги, на яких у вічній грязюці чи пилюці борсались діти, собаки і індики. А він тоді був узагалі ніким.

Це тепер він фотограф. Ні, не людина з фотоапаратом, яких розвелось незліченно, а справжній професійний фотограф. З купою камер і об’єктивів на усі випадки життя, із власною частиною студії в центрі міста, із чергою довгоногих і не дуже моделей, що дуже хочуть фотосесію саме від нього. З особистим кабінетом із стінами, обвішаними нагородами, відзнаками і сертифікатами врешті-решт. Із власною трикімнатною квартирою, при одному погляді на яку усе колишнє життя згадується з іронічною посмішкою.

Скільки ж він не повертався на прабатьківщину? Мабуть, кілька років. Хоча автобус од його студії йшов туди якихось двадцять хвилин, усе якось не знаходилось часу, та й ніби не було сенсу їхати туди, де тебе давно не ждуть.

Незнайомим з його життям могло здатись, що хлопцю просто пощастило. Купа грошей і вільного часу та легка робота. А він, оглядаючись назад, можливо, й не побажав би такого життя нікому.

Тоді його сьогоденна реальність була тільки мрією. Був лише величезний і потворний совковий чорно-білий фотоапарат, подарований тіткою. І був батько-диктатор, що бачив сина виключно майбутнім юристом.

А він фотографував. Найбільше йому подобалось фотографувати людей, і це навчило його швидко бігати, бо далеко не усім випадковим стрічним на вулиці подобається, коли їх фотографують. А ще треба було встигнути на останній автобус, що їхав у їхнє село од центрального базару о сімнадцятій одинадцять, а у випадку невдачі – самотужки шльопати неосвітленою кострубатою дорогою, боязко оглядаючись на навколишній ліс. А потім ще півночі возитись у підвалі із плівками, щоб зрештою отримати банальні і невиразні фотографії.

Ні, тепер це могло викликати тільки посмішку. Коли давно немає ніяких плівок, а знімки перекидаються з фотоапарата за два клацання мишкою; коли оптичне збільшення дозволяє із протилежного кінця вулиці зняти розбишакуватого виду підлітків без необхідності тікати від них. Або парочку пенсіонерів на лавці у парку. Парочки пенсіонерів узагалі були його улюбленою темою. Особливо, коли через час він бачив у тому ж самому парку лише когось одного із раніше спійманого подружжя.

Тоді на його стіні поруч з фото парочки з’являлось фото сумного обличчя. На якому видно кожну зморшку, і навіть біль в очах видно. А такі фото могли вийти, тільки коли об’єкт не підозрював, що його знімають.

Але стрімкий прогрес техніки – то усе ж не головне. Головне, що його фото перестали бути банальними і невиразними. Фотограф змусив усіх дивитись на світ своїми очима.

Він видихнув угору клуб диму і кинув недопалок у попільничку. Окрім попільнички, на столі стояли чашка кави і блюдце з солодкими грінками. Фотограф обвів очима кафе і ще раз глибоко видихнув, тепер просто повітря. Він любив приходити сюди вільними вечорами, попити кави з грінками і пороздивлятись інших відвідувачів.

Але не фотографувати. Хай там хоч що, а в суботній вечір він відпочиває. Навіть вірної супутниці, камери, немає поруч. Він дістає з кишені дорогий сенсорний телефон і вальяжно перемотує пальцем листи у електронній скриньці у пошуках чогось цікавого. Скринька ломиться від пропозицій і замовлень, переважно зйомки весіль, банальні фотосесії і інша рутина, тому телефон відправляється назад у кишеню.

Фотограф ледачим поглядом обводить кафе – маленький і поки що пустий танцмайданчик, недалеко од якого за великим столом п’є компанія із восьми чоловік, по чотири хлопця і дівчини. Сьогодні їм буде весело. Далі, у глибині залу, щось гаряче обговорюють дві повні тітоньки бальзаківського віку. За сусіднім столиком він натрапляє на знайоме молоде обличчя. Медсестра.

Звісно, звичайні медсестри не сидітимуть у такому кафе. Але ця працює у дорогій приватній клініці, де в кабінетах стоїть найсучасніше обладнання, коридори устелені килимами, а у передпокої ті, що чекають на свою чергу, можуть подивитись якусь маячню на широкому плазмовому телевізорі.

Він бачив її у тій клініці пару разів, коли восени підліковував шлунок. У якийсь момент йому хотілось заговорити до неї, але принагідної можливості не було, а потім вона узагалі зникла – звільнилась чи пішла у відпустку, щоб зараз отак несподівано знову з’явитись у його житті. Але і зараз він не заговорить до неї, і річ навіть не в тому, хоче він цього насправді, чи ні. Усе ж вона сюди прийшла не до нього. І столик зайняла на два місця у кінці зали (фотограф давно для себе охрестив цю частину кафе місцями для поцілунків), і час від часу крадькома поглядає то на годинник, то у вікно, ледь змахуючи чорними кучериками.

Можливо, хтось інший і підійшов би, незважаючи на це все. Наприклад, його друге «я», яке насправді ніколи не існувало.

Бо ж люди у глибині ніколи не змінюються. Хіба що після травм голови, але то вже зовсім інша історія.

У якийсь момент їхні погляди випадково перетнулися, і вони одночасно відвели очі. Мабуть, то було справді випадково. У той момент фотографу здалося, що щось живе, проте чуже і чорне, заворушилось у середині нього. Крихітне, але вороже створіння.

продовження