Час швидко минав, і із вовченяти виріс справжнісінький сірий вовк. Тим не менш, здавалось, ця зміна ніяк не погіршила його становище. Він так само був вічно ситим всенародним улюбленцем, із яким не боялись залишити погратись зовсім маленьких дітей.

Але щось у його натурі, давно не вовчій, а зовсім ручній і доброзичливій, зламалося. І вовк засумував. Сумував він також дивно – полюбляв вити на сонце. Можливо, дитяча травма голови зламала так споконвічну рису його предків, завивання на місяць, а може, то  нього до сонця були свої особисті рахунки. Так чи інакше, він часто міг посеред дня усістись на вулиці, звести писка до неба й протяжно завити. Од того крижаного і розпачливого звуку скаженіли усі собаки у селищі, полошились кури і плакали діти. Тоді люди проганяли вовка, він ображено йшов подалі від хат, аж до пагорба на місці злиття річок. Відтак усе одно сідав там на найвищому місці і годинами тужно і гірко завивав, а з його очей котились сльози.

Хлопець, котрий потім стане справжнім фотографом, часто піднімався на пагорб і спостерігав за вовком, намагаючись узнати причини його страждань. Вони сиділи над самим обривом, один завивав, а другий роззирався навколо. Усе, скільки сягало око, тонуло в зелені, у верхівках дерев щебетали пташки, на річці плавали човники з рибалками. Хлопець дивився на всю ту чарівність і ніяк не міг збагнути, як можна сумувати, коли навколо усе так добре.

 

– Мухи – то, напевно, найбридкіші створіння у світі. Не такі, звичайні мухи, а маленькі трикутні мушки, що мешкають у моєму під’їзді.

Він поглянув на вовка, а той розумними очима подивився на нього, наче усе розумів. Сонце яскраво відблискувало од річок.

– Я й раніше їх зустрічав, і помітив, що вони дуже пристають до вологи. От у нас живуть у підвалі, там вічно вогко. Але місця у підвалі, вочевидь мало, тому вони обсідають усі стіни у під’їзді, а іноді залітають і в квартиру. Тоді вмощуються десь у ванній чи на кухні і можуть так годинами чекати невідомо чого. Можна піднести до мухи палець майже впритул, і вона не зрушить з місця, наче напевно знає, що я гидую до неї доторкатись.

В під’їзді їх часто хтось труїть, і маленькі чорні трупи густо вкривають підлогу і сходи. Я взагалі люблю тримати у чистоті своє взуття – просто беру і мию ганчірною над раковиною, навіть не замислюючись, до якої кількості лайна, шмарклів і іншої огиді торкались мої підошви. Але коли я ступаю сходами і відчуваю, як їхні маленькі тільця хрустять під ногами, мені стає по-справжньому гидко.

Фотограф відкрив очі. Насправді ніякого вовка давно не було поруч, був лише суботній вечір і напівтемне кафе. Дивно, але не було узагалі нікого, кому б можна було проказати уголос хоча б таку нісенітницю. Молодь уже весело гарцювала на танцмайданчику. Медсестра пройшла убік вбиральні зовсім поруч з його столиком. Він навіть відчув шелест її сукні і запах парфумів. За нею, як йому здалося, тягнувся шлейф золотих ниток. Нитки падали додолу, розпадались на менші частинки і поступово гаснули, подібно до іскор на снігу.

Так само незворушно, боковим зором, він помітив як вона повернулась на місце, залишаючи за собою такі ж самі нитки. Маленьке чорне створіння гойдалось на кишці всередині його напівпорожнього тіла, реготало і розмахувало виламаною ребриною, час від часу штрикаючи нею в серце чи легені.

 

Класичний чорний костюм уже давно опочивав у шафі, а він, вдягнений у махровий домашній халат, сидів у широкому кріслі і задумливо попивав міцний чай. Здавалось, день як день, не рахуючи одної прикрої пригоди, але чомусь його охопив неспокій. Даремно він заплющував очі і намагався зосередитись на чомусь сторонньому і спокійному. Навіть увімкнув телевізор, чого не робив дуже давно – той, як виявилось, нічого не показував, мабуть, відрізали за несплату.

Необачно змахнув рукою, і широкий рукав халата перекинув чай на підлогу. Чашка уціліла, але бризки розлетілись по всій кімнаті. Подумки лаючись, витер підлогу. Поки робив це, зміг відволіктись і заспокоїтись, але як тільки лишився знов на одинці зі своїми думками, знову впав у неспокій.

Густе застояне повітря колихалось і хапало за шию. З гігантської шафи дивились на нього книжки, кожна мертва нерухома літера ставала живим оком, а сторінки шепотіли якісь заклинання. Вимкнув усе світло, зарився в ліжко і спробував заснути, стиснувшись у позу ембріона і зарившись якнайглибше в подушку.

Але сон не йшов. Сусіди дивились телевізор, і крізь тонкі бетонні стіни він чув одним вухом два розмиті голоси, чоловічий і жіночий. Слів не можна було розібрати, але було ясно, що вони сваряться.

Якісь інші сусіди, куди більш далекі, слухали музику. Його друге вухо, утоплене в подушці, відчувало монотонне гупання і постукування, яке долітало крізь стіни, ліжко і подушку. Були ці звуки геть спотворені, розмиті і зловісні. Навіть ті, що сварились у телевізорі сусідів, замовкли і теж вслухались в музику. Гупання ставало гучнішим і настирливішим. Як якийсь дикунський барабан, що сповіщає про ритуальне заклання нової жертви.

Тоді він схопився з ліжка, поспіхом одягнувся і вибіг на вулицю. Покидаючи двір, помітив машину «швидкої» і купку людей біля місця, де його ледь не дістала бурулька – там хтось послизнувся і, здається, зламав ногу. Але перехожий рушив у протилежний бік.

 

У залі оголосили повільний танець, і молода компанія розбилась на пари. Медсестра, до якої так ніхто і не прийшов, нарешті не витримала – поспіхом розрахувалась, одяглась і кулею вилетіла на вулицю. Фотограф, який добивав уже п’яту сигарету, вкотре провів її байдужим поглядом, після чого сильно зажмурив очі. Чорне створіннячко переможно всадило відламану ребрину в серце, пришпиливши його до спини.

Коли він розплющився, медсестра мала б уже відійти далеко. Підлогою через усю залу і до дверей тягнулася одна золота нитка. Він накинув пальто, узяв її до рук і, ніби загіпнотизований, вийшов із зали. Нитка розсипалася в руках, тому треба було поспішати. Вона ледь помітною цівкою виляла між перехожими, які необачно чіпляли її одягом. Від того з нитки осипались золоті пилинки, падали на сніг і згасали.

Він слухняно йшов за нею довгим напівпорожнім тротуаром, повністю втративши волю і свідомість. Тротуар разом із дорогою перетинав неширокий міст через річку. Коли фотограф дійшов майже середини мосту, раптом зліва, упоперек дороги, його шлях перетнув перехожий. Фотограф закляк у шоці: золота нитка обірвалась, упала на землю і почала швидко гаснути.

Першим його бажанням було накинутись з кулаками на перехожого, що, нічого не підозрюючи, зараз учепився руками в огорожу над річкою, сліпо вдивлявся в її чорні води і глибоко дихав, наче йому щойно зняли зашморг з шиї – тільки тут нарешті знайшов заспокоєння. Але часу не було. На землі ще виднілись деінде золоті крапки, і він кинувся за ними.

Йшов чи біг, доки очі могли розрізняти ті іскорки, а коли це стало неможливо, його мозок вигадав їх. Він не помічав нічого навколо і не усвідомлював, куди іде. Час від часу провалювався ногами у глибокі холодні калюжі, втрачав рівновагу на примерзлій землі, падав, зводився, перебігав дорогу перед носом машин, що лише в останню мить устигали пригальмувати і не скалічити його.

Хтозна скільки часу пройшло, перш ніж він очуняв. Під його ногами давно не було ніякої дороги, а навколо, з усіх чотирьох боків, обступили чорні стовбури дерев. Вибравши навмання напрямок, фотограф пішов прямо – зрештою, в цьому місті немає таких великих лісів, у яких можна заблукати.

Скоро дерева проріділи і перед його очима з’явився пагорб. Обабіч пагорба хлюпотіла чорна від ночі вода двох річок, що зливалися тут воєдино. Фотограф піднявся нагору. Дорогий сенсорний телефон затремтів у кишені, він витягнув його і прочитав повідомлення. Йому пропонували нову роботу. У Києві, у набагато більшій студії, із набагато більшою зарплатнею і можливостями. Усе те, про що він так давно мріяв.

За спиною ледь чутно захрипів сніг, фотограф обернувся. До нього підходив вовк – старий, схудлий і підсліпуватий. Вовк обнюхав йому руки. Упевнившись, що у людини немає для нього гостинця, він приліг на снігу і задумливо задивився удалечінь. Фотограф присів на старий повалений стовбур і замислився. Не помітив, як задрімав.

Прокинувся, уже коли сонце піднялось досить високо; хоч і був тепло удягнений, відчутно замерз. Звівся зі стовбура, на якому так і провисів, та підійшов ближче до краю пагорба, розминаючи задубілі руки. Зачувши шум, прокинувся і вовк. Солодко позіхнув, показавши пожовклі зуби, і теж зробив кілька кроків до краю.

Темні уночі води річок зараз відігравали яскравими синіми барвами. З усіх боків до них стікали веселі струмочки талої води. Сонце пливло уже геть високо у безхмарному блакитному небі і сліпило очі. Навколо стояла чарівна тиша, порушувана лише дзюрчанням живої води.

Тоді вони одночасно звели голови до сонця і завили. Його очі швидко моргали од сліпучого проміння, а із нутрощів виривався, тягнувся на волю нелюдський моторошний крик. Він заповнив усього його й нескінченним струменем лився назовні. Було од того виття болісно та приємно одночасно, але він усе одно ще не до кінця розумів, чому його з’їдає той біль, коли навколо, здавалось би, усе так чудово. 

Останнім часом цього самого часу мені чомусь не вистачає. Тому про все наболіле дуже коротко. 

До Криму теж добрався сніг. Тільки трошки і вже майже весь розтанув, як і майже завжди на моїй пам’яті в Криму. 

На озері Сасик при в’їзді у Євпаторію мешкає пара лебедів. При чому, за моїми спостереженнями, стирчать вони там цілорічно і увесь час на виду. Романтика, любов і всяка така фігня. На міському пляжі зараз також товчуться кілька лебедів і виклянчують у перехожих поїсти наперебій з чайками і голубами. 

З початку 2013 року «Кривбас» устиг зіграти внічию на виїзді з «Динамо» і прибив «Дніпро». Українська збірна нагнула поляків, також у гостях. Мені нічого з цього не наснилось? 

Якийсь грецький футболіст зигонув дружбану на трибуні, за що отримав довічну дискваліфікацію. На грі «Терек» - «Рубін» Кадиров на весь стадіон принизив арбітра. Самый гуманный суд в мире (c) скромно промовчав. 

Футболіст лондонського «Арсеналу» і збірної Уельсу Аарон Ремсі забив гол. Нічого особливого, тільки після його нечастих голів відійшли у ліпший світ Стів Джобс, Уітні Х’юстон, Муаммар Каддафі і Усама Бен-Ладен (якщо двоє останніх таки померли). Тепер настала черга Березовського. 

Щодо смерті самого Березовського. Якось по барабану, але краще б уже Кадиров. 

Моя остання псевдолітературна писанина виходить сторінок аж на 5 формату А4. От думаю, викладати, чи ніхто стільки не читатиме.

На момент здобуття незалежності Україна була досить розвиненою державою. Не те щоб однією з найбагатших, проте потужні підприємства і аграрний сектор, які лишилися після розвалу Імперії, могли принаймні забезпечити її населення роботою та більш-менш прийнятним існуванням.

Але сталося не так, як гадалося. Майже одразу після того, як затихли радощі з приводу незалежності, більш спритна частина населення швидко і організовано розграбувала приватизувала усі ті багатства. Інша частина, хоча і перевищувала першу кількісно в десятки, а то і сотні разів, тим не менш, виявилась недієздатною і неспроможною протиставити новоспеченим багатіям хоч щось. Отож їм залишалось хіба що найматись до них на малооплачувану і важку роботу, проклинати скрутне життя і розказувати нудні оповіді, що традиційно починались зі слів «От в наши времена…»

А ще через кілька років в Україні вибрали нового Президента. Президент перед виборами обіцяв зміцнення міжнародного авторитету, покращення, стабільність і т.д., словом, усе те, що завжди обіцяють типові президенти.

А, прийшовши до влади, одразу ж почав втілювати свої обіцянки з покращення життя. Тільки покращував його не всім, а лише собі, своїм родичам та однопартійцям.

Минали цілі десятиліття. Україна перетворилася на найбіднішу країну не тільки Європи, але й усього світу. Рівень безробіття сягнув захмарних 90 відсотків, в державі процвітали СНІД та холера. Іще більше скоротилась тривалість життя – нещасні, що не втекли з цього пекла, жили у середньому 47-48 років. Країна з казково багатими ґрунтами і пасовиськами закуповувала їжу у сусідів.

Гривня зробилась всесвітньо знаменитою завдяки своїй ганьбі – рекордна інфляція змушувала друкувати все нові і нові номінали, гроші настільки знецінились, що їх вигідніше було використати як туалетний папір, ніж купити цей папір на них. Банкноти з дванадцятьма і більше нулями годились хіба що на продаж у якості сувенірів туристам, котрих ще якимось дивом заносило у бідну здичавілу державу. Зрештою, гривня узагалі зникла, поступившись місцем російським рублям та американським доларам.

А що ж Президент? Він так само успішно і безтурботно займав свою посаду. Звісно, перед кожними новими виборами ставало усе більше людей, які не вірили в його казки-обіцянки. Але і з кожними виборами довшали його руки, які кінець кінцем могли забезпечити потрібний результат уже зовсім не зважаючи на думку електорату. Дійшло навіть до абсурду, коли бульдозери під виглядом зносу трущоб розвалювали будинки тих, хто не голосував за Президента. Залишені напризволяще люди сиплали прокльонами на камеру кореспондента EuroNews, цивілізовані європейці дивились новини і гостро їм співчували. І… все. Одні лише слова.

Наші дні. Міністр фінансів України звітує, що у державній казні лишилось аж 217 доларів. Приблизно через місяць після того у Києві відбувається велике торжество на честь 89-річчя Президента. Усе свято організовано пишно та зі смаком і явно не на одну тисячу тих самих доларів. Перед тисячами присутніх Президент з трибуни виголошує промову про нові досягнення у економіці та зростання соціальних стандартів.

Як не дивно, серед присутніх досі є ті, хто вірить йому. Що ця криза точно остання і ось-ось мине, та і взагалі уже жити стало відчутно краще. Люди – казково тупі істоти, тому дивуватись тут нічому. Але більшість усе ж давно ненавидить цю владу. Тим не менш, їх зігнали сюди, і вони покірно слухають цю маячню. Їм не вистачить розуму і сили хоча б скинутись на снайпера, залишається тільки мовчки скреготіти зубами і чекати, доки перестарілий мішок з лайном сам відійде назад у лоно матінки-природи.

Звісно, з Україною нічого такого не сталося. Та щоб уся ця оповідка із казки стала реальністю, достатньо замінити в тексті слово «Україна» на «Зімбабве». Це ця країна, отримавши багатий спадок од колоніальної Британії, змогла все розбазарити і стати найбіднішою. Це її долар встановив рекорди інфляції і зник, а президент велів зносити будинки непокірних, в той час як сам живе і процвітає на тлі всезагального катастрофічного зубожіння.

Ми поки що далекі від усього цього страхіття, але, як бачимо, перші кроки уже зроблені, і дуже вже вони походять на перші кроки маленької африканської країни. Отже, сценарій майбутнього уже також написаний. Чи ми все ж зможемо зробити його більш оптимістичним? 

- Девочки! А давайте выпьем за Клару Цеткин!

- А кто такая Клара Цеткин?

- Ты что! Это же тёлка, которая придумала 8 марта! (с)

...хочу передати вітання усім вегетаріанцям. По-перше, без них світ був би не таким кумедним. По-друге, якби вони не зменшували попит на м'ясо своїм зреченням, хтозна, можливо, було б важче дістати ресурси... наприклад на котлетки

Виконання гімну України на відкритті "Русского мира" в Одесі. На російських неонациків діє приблизно так же, як свята вода на чортів, що несказанно радує.

Це відео я бачив ще наприкінці грудня, а зараз хочу присвятити його великій і могутній* партії "Русский блок", яка за даними деяких ЗМІ аккурат позавчора врізала дуба. Якщо ця інформація усе ж виявиться неправдивою, побажаємо "Русскому блоку" і усім іншим українофобським організаціям врешті-решт дожитись до такої участі. Усім добра ^_^

* - на останніх виборах ця партія набрала аж 0,31% голосів. У Криму - 1,2% (майже стільки ж кримчан, 1,1%, проголосували за "Свободу"). Сильно ж.

Схід України годує захід. Такі тезиси можна часто чути перед виборами від здогадайтесь самі якої категорії політиків. Після того, як вибори проходять, усім знову стає начхати, але так чи інакше, на підсвідомому рівні поставлена галочка – схід годує захід. Особливо, Донбас. Ну, ви розумієте: найбільша електоральна група діючої влади і прихвоснів-комуністів. Рівень піару також залежить від типу партії. Найбільш хворими виглядали ідеї федералізації від Вітренко. У регіонів все звучить більш толерантно. Он, цар і бог всєя Малоросії Колесніченко закликав західні регіони поважати схід за їхню важку і праведну місію.

Чимось ця періодична пропаганда за рівнем інтелектуального навантаження нагадує мовний закон – введемо «регіональну» російську мову, там де вона і так давно потіснила українську. Створимо комітет боротьби з вітряками фашизмом. Звісно, на це поведуться лише найбільш недалекі і загублені, але оскільки вони і так складають основний лохотрат ПР, все так і має бути. От проникнуться повагою до сходу-годувальника і проголосують як треба.

За даними Лабораторії законодавчих ініціатив у 2010 році частка Донецької області у ВВП України – 12%, Луганської – 4%. При цьому державні дотації з бюджету для цих областей у 2010 році – 21 і 8% відповідно, в 2011 – 27 і 11% від суми, виділеної на всю Україну. На вугільну промисловість, як галузь, наскільки я розумію, докидується ще додатково. Карта розподілення дотацій на 2011 рік (на 2012 поки не зустрічав) є тут.

Київ знаходиться серед лідерів і по дотаціям, і по ВВП, але його правильно обрахувати неможливо, бо велика частина тамтешніх організацій у Києві лише зареєстровані.

Отже, залишається Донбас, який сам захрумав 38% усіх дотацій. Я бачив ці цифри у Інтернеті у кількох статтях, і як не дивно, у коментарях до кількох із них одне і те саме виправдання – переведення в абсолютні кошти:

- в 2010 році Донецька область принесла 12% ВВП від 1,082 трлн. грн. = 129 млд. грн.

- при цьому на 2011-й отримала дотацій 27% від 31,2 млд. грн. = 8,424 млд. грн.

- тобто дотація склала усього 6,53% од ВВП і всі звинувачення є необґрунтованими.

Далі мій коментар. По-перше, хоч я і не економіст, я розумію, що ВВП і фактичні відрахування в бюджет – зовсім різні речі. Даних по відрахуванням за 2011 рік я, на жаль, не знайшов. По-друге, якщо усе ж забути про вищеназвану оказію і порахувати цей міфічний процент для усіх регіонів на перших місцях будуть… коротше, дивіться табличку (дані по ВВП із статистичного щорічника України за 2011 рік):

Насправді вугільна промисловість Донбасу давно є збитковою. Модернізація потребує багато грошей і вилізе боком великим скороченням робочих місць. Поглянемо на російський Донбас – туди не виділялись дотації, і тому зараз – це вимираючі невеликі містечка, населення яких активно звалює в Ростов-на-Дону чи Таганрог.

В Україні ситуація інша. По-перше, треба тримати робочі місця для основного лохотрату. Якість роботи і життя у них невисока, вони поступово вимирають, але тримають кулаки за улюблену партію із завидним фанатизмом. Як розумієте, простим смертним для щастя багато не кинуть, тож основна маса осяде по кишеням їх рабовласників. Отак, насправді, вся Україна із року в рік годує Донбас, тримаючи на плаву його нерентабельні шахти.

Мені реально шкода тих шахтарів, які ризикують життям і убивають здоров’я на небезпечній і насправді малооплачуваній роботі. Але не можна і не захопитись по-справжньому геніальним менеджментом Ахметова. Чого вартий хоча б стадіон, збудований по суті за гроші, зароблені тими самими шахтарями, а тепер вони ще й ходять туди витрачати рештки зароблених грошей, що дійшли до їх рук.

Зате у них є залізобетонна відмазка – ну ЦІ ж хоч щось роблять! Гідне виправдання сучасних рабів, як не крути.

...як народ ставиться до музики, такої, наприклад, як тут. Опитування нижче. Пояснення до вибраного пункту опитування дуже вітається. При цьому бажано ознайомитись з матеріалом хоч частково. Людям зі слабкими нервами можна не ознайомлюватись

Як це у нас останнім часом водиться, під велике релігійне свято повиповзали із своїх щілин антирелігійники і атеїсти. Окрім банальних і потертих образ, які ми опустимо з причини відсутності у них хоч крихти здорового глузду, звучали вкотре заклики зречення релігії (в основному християнської; язичників мало, тому тролити їх нецікаво, а мусульман, мабуть, страшнувато): тоді одразу ж і світ стане кращим, і люди добрішими та вільнішими, свобода, рівність, наука… Десь я це вже чув.

І чую й далі. Доморощені аналітики з усіх сил чіпляються за залежність коефіцієнта IQ і релігійності. Дядько з томною пикою у саморобній передачі розказує, як переймати досвід провідних європейських держав у знищенні християнської спадщини.

Насправді, ніякого світлого майбутнього із зникненням християнства не прийде. Прийдуть хіба що мусульмани, які заграбастають усе під себе, і атеїсти можуть марно радіти, що в Данії в одному з міст заборонили різдвяну ялинку. Бо вони – такі ж самі «невірні», які рано чи пізно підлягають знищенню. Далі я привожу приклади з тої самої атеїстичної і прогресивної Європи, на яку нас так хочуть порівняти.

Навіть у Швеції, яку традиційно вважають найбільш атеїстичною (45-85% жителів, тут і далі – дані американського коледжу Пітцер) нині живе уже 450 тис. мусульман (5% населення), в Данії (43-80% атеїстів) – 160 тис. або 3%, Норвегії (31-72%) – 150 тис. або 3%. Активно будуються мечеті, створюються общини, видається література і т. д. Цифри поки що невеликі, але, по-перше, мавпи все ж бояться північного холоду, крім того, навіть цих гіперактивних купок вистачило, щоб улаштувати погроми після карикатур на Мухаммеда або заборонити вищеназвану ялинку.

В Голландії (42-48%) ісламістська фракція всерйоз претендує на місце в парламенті. Один з депутатів пропонує заборонити собак в Гаазі. Кількість мусульман в Амстердамі практично зрівнялася з кількістю християн.

До речі, у всіх чотирьох вищеназваних країнах легалізовані одностатеві відносини. Мабуть, побічний ефект високого IQ.

Франція (43-54%) – можна і без коментарів. Найбільша у Європі община, на кілька мільйонів, Париж і Марсель давно перетворились на африканські селища. Погроми, учинені здичавілими мавпами, паради на захист хіджабу і т. д.

Німеччина (31%). Дуже яскравий приклад – тут.

В Англії атеїстів поки тільки 15%, зате вони активно рекламуються і просувають ідеї світської держави. В той же час у Лондоні є зони, де діє шаріат, церкви продаються під мечеті, а третина британських мусульман (це півляма біомаси як мінімум) вважає убивство в ім’я релігії виправданим.

Натомість, релігійні держави поки що тримаються. В Ірландії перестали видавати автоматичне громадянство народженим у країні, щоб захиститись від виплодків біженців і подібних їм елементів. Місцеві мусульмани активно просувають ідеї миролюбства, щоб не наштовхуватись зайвий раз на опір місцевого населення. В Португалії діють аж чотири мечеті, і заспіви імама не чутно на навколишніх вулицях. В приблизно однакових за рівнем життя католицькій Польщі і атеїстичній Чехії ісламське населення чомусь більше зростає саме в Чехії.

І, власне кажучи, чому атеїсти, навіть якщо позбудуться християн, програють мусульманам. Майже кожна релігія переживає одні і ті ж етапи. Іслам зараз переживає «середньовіччя» - агресивний період, характерний фанатизмом, убивствами на релігійній основі і крайньою нетерпимістю до всього ворожого.

Атеїзм – також релігія, тільки молода. Його носії мають усі потрібні для цього риси – віра у недоведене і фантастичне (самозародження життя), яке виправдовується тим, що люди ніби як зрозуміють усе пізніше (або друге пришестя настане, ну а шо); кошерні книги (твори Ніцше, «Походження видів»…); нетерпимість до інших релігій і фанатизм окремих індивидів.

Можливо, з часом атеїзм також еволюціонує до свого середньовіччя, і фанатики в ім’я науки зриватимуть хрестики з перехожих, підриватимуть мечеті і статуї Будди… Але швидше за все, до цього не дійде.

Бо вони програють першу ж свою війну. Як узагалі люди настільки тупо розлучаються з життям у збройних протистояннях? Вони ж бо вірять у потойбічний рай, Бога, Аллаха, та хоча б у Сталіна і партію. На що тут сподіватись атеїстам, сказати важко. Деякі бачать продовження себе у дітях, ті захищатимуть дітей. Хоча значна їх частина не має ні дітей, ні узагалі нічого, за що варто боротись, окрім свого жалюгідного життя. Отак і розбіжиться їхня сциклива армія при найменшій загрозі по куткам, де їх нескладно буде дістати і вирізати. Зате на словах вони – неабиякі хоробрі борці проти релігії.

До речі, усіх з Різдвом.

Так склалося, що свого часу я близько двох років працював із дому у Інтернеті, тоді ж зареєструвався у податковій як фізична особа - підприємець (улюблена податкова рано чи пізно зацікавиться, звідки мені на рахунок капають гроші, плюс для заспокоєння рідних, які досі вірять, що я доживу до пенсії і вона мені реально допоможе).

На початку нинішнього року я отримав нормальну роботу у другому місті, а свою діяльність «призупинив» (у нашій ідіотській державі повне закриття зазвичай обертається кількамісячною тяганиною з судами і великими грошовими витратами). Відтоді я не був у своїй рідній улюбленій податковій, хіба що відправляючи їм по електронці звіти з указаними нульовими прибутками.

Це передісторія. Історія ж почалась іще раніше, у 2010 році, коли комусь геніальному осінило голову переробити усі коди економічної діяльності (КВЕДи) (самі види діяльності майже не змінились, хіба що розстановка слів). З початку цього року усіх підприємців зобов’язали до його кінця змінити ці коди у реєстраційній палаті, інакше податкова не прийматиме звіти. Як у нас водиться, всі кинулись здавати документи в останній місяць. Тоді ж я узнав про цю приємну новину, знаходячись у Сімферополі і не маючи змоги виїхати до Кривого Рогу до кінця року.

У палаті по телефону мені сказали, що вислати документи можна рекомендаційним листом, одна тільки дрібничка – мої підписи на них мають бути завірені нотаріусом. І ось тут почалось найцікавіше.

Усім відомо, що нотаріусів у нас розплодилось як гівна, але толку від того нітрохи не побільшало. Я обдзвонив штук 20 бісових нотаріальних контор, перш ніж знайшов дядька, який згодився завірити листочки. Одні категорично заявляли, що не завіряють таких паперів в принципі, інші вимагали довідку з податкової (що я досі ФОП), виписану в той же день. Ну да, я якраз повинен вислати листа, бо не можу потрапити до Кривого Рогу, і для цього маю узяти в Кривому Розі довідку. Краса.

Листа я усе ж відправив. Але для мене, як для людини далекої від юридичних справ, залишається великою загадкою, за якими ж принципами працюють наші нотаріуси – здається, закони одні і ті ж, а трактування таке різне.

І по-друге, я так і не знаю досі напевно, чи потрібно таки змінювати діяльність, якщо я по факту її не проводжу. Довідкова податкової набрала води в рот, а інтернетні спеціалісти пишуть як одне, так і протилежне.

…На мою вимогу пояснити, чому у мене вимагають завірення документу, який начебто не завіряється, одна нотаріуска так і відповіла: «Скажіть спасибі дебільному електорату Януковича» (c). Користуючись нагодою, вкотре зроблю це. Спасибі вам, ну а шо.