Назвою замітки стала чесно запозичена назва екскурсії, влаштованої відомим вінницьким турклубом. Так як цього разу я їздив не дикуном, а на мікроавтобусі з групою, за один день познайомився аж з чотирма цікавими місцями Хмельницької області.

І перший у черзі Летичів та місцевий санктуарій.

Рік, що пройшов швидко як день.

Куди швидше за попередній, у якому був спочатку зворотній відлік днів до моменту, коли неминуче треба було щось міняти, а потім ще один відлік, куди довший, ніж я очікував, бо все пішло не зовсім так, а у якийсь момент узагалі валилось шкереберть.

І все ж вийшло, бо, можливо, єдиний раз у цьому безглуздому житті я хотів чогось по-справжньому, а не плив за течією.

365 днів, за які я вже хтозна скільки разів радів просто від усвідомлення того, що я тут, а не деінде. З інакшими, по-своєму чужими людьми й перманентно тривожною атмосферою в країні, і просто в найскрутніші моменти, можливо, мене підтримував тільки твій незламний дух, який, я в тому впевнений, існує насправді, несе в собі спомин всієї твоєї 650-річної історії й наповнює неповторною силою твої затишні спокійні вулички.

Дякую тобі за можливість відкривати для себе нові, незнані й недосяжні раніше світи, за те що ти взагалі є – неймовірне чарівне місто, яке ніколи не стане мені рідним, але в якому я б так хотів віднайти свій дім і давно втрачений спокій.

Ти прекрасне.

Як і у випадку з Одесою, ніякі фотографії не можуть передати усю неповторну чарівність і атмосферність Чернівців, а особливо їхньої прекрасної архітектури. Вони тут хіба що для заохочення відвідати (для тих, хто ще не був) і побачити на власні очі наш маленький Париж, який, на відміну від Парижу справжнього, не перетворився на арабсько-негритянську колонію.

Правда, коли з самого початку очікуєш чогось неймовірного й чарівного, розчаруватись набагато легше. Так, Чернівці заочно мені здавались тихим казковим містечком, тому дуже здивувало, які вони насправді метушні й переповнені – людьми, собаками і машинами, а ще там досить убиті дороги. Але залишимо це все за дужками, і – вперед.

Почну не з центру, а з Садгірського району – найбільшого за площею, найменшого за населенням, найбільш україномовного, словом, величезного приватного сектору. Ці місця найбільш тихі і затишні у місті, проте віддалені від цивілізації. А ще тут на малесенькому п’ятачку, в символічному центрі району, ужились храми яких тільки можна придумати конфесій.

Православна церква Свято-Різдва Богородиці, наприклад.

Далеко не завжди найголовніше знаходиться на першому плані. Частіше треба добре придивитись, аби побачити його.

Іще одне невеличке повернення до одеських фотографій. Тоді я, звісно, знімав статую-надгробок скорботного ангела. І вже набагато пізніше, неспішно перебираючи кадри, звернув увагу на напис на задньому плані; і в цьому написі, мені здалось, зашифрований ключ до значної частини наших проблем.

Пішла людина, можливо, цілком добра й достойна; тим не менш, як і всі інші, вона грішила, чинила зло і бувала несправедливою. Але для тих, хто її любив, це вже не має значення. У скорботі погане забувається, залишається лише хороше. Гострі кути згладжуються в пам’яті. Вони думають, що пам’ятають її до кожної дрібниці – насправді вони пам’ятають образ, який з кожним днем усе менше і менше має спільного до людини, якої вже нема. І ось тут вони підсвідомо, але чесно зізнались, що сумують не за особою, а за образом у своїй уяві.

Але це все стосується в ще більшій мірі в ставленні до живих, і в цьому і полягає найжахливіша помилка. Ми подумки, на основі суб’єктивних хибних вражень і бажань, навішуємо оточуючим купу ярличків, а потім дивуємось, коли вони їм не відповідають. Ми ставимось до них щиро й по-доброму і ображаємось, коли цього не цінять, хоча цим людям, якщо розібратись, ніколи й не подобалось конкретно таке ставлення.

Здавалось би, це частіше може статись між людьми, які знаходяться в розлуці, але ми примудряємось зробити таку химеру навіть з тих, кого бачимо щодня. І якщо б зупинитись вчасно, можна було б жахнутись з того, наскільки реальна особа відрізняється від світлого чистого образу в чиїйсь голові, і що ще можна все виправити, аби не втратити її назавжди.

В моєму вже далекому, безповоротно колишньому житті, я так і не зрозумів, що справді втратив – людину реальну чи уявного вигаданого ангела. Напевно, все-таки друге, судячи з того, як сильно час від часу спливає з минулого і тримає жаль цієї втрати. Зате я знаю, що те, як усе скінчилось, обернулось кращим для всіх. І що ти є, нехай в тому минулому житті по інший бік межі, але живеш та квітнеш. І зрештою перевершиш навіть все найсвітліше, що було тільки в моїй уяві.

Копаючись в особистих фотоархівах, витягнув на світ Божий одну з останніх своїх кримських подорожей. З одного боку, так, це всім відомий Севастополь, але пам’ятка, яку я тоді відвідав, відноситься не до Кримської війни, і не до Великої Вітчизняної, як це традиційно буває у Севастополі, а до Першої Світової.

На тлі майже істеричного ставлення до Другої Світової, яке роздулось в останні роки, про Першу майже не згадують. Можливо тому, що для Росії, яка чи найбільше зараз формує наш інформаційний простір, ця війна лишилась неоднозначною – ніби то й виграли, а ніби й не зовсім.

Крім того, пам’ятка знаходиться на Північній стороні, яка, з одного боку, той же таки Севастополь, а з іншого – свій окремий маленький світ. Щоб дістатись сюди з великої землі, треба або обігнути довжелезну бухту, або переплисти її на пасажирському катері. Таким чином, більшість відпочиваючих бачила на цій стороні лише оборонні батареї бухти і прибережні пляжі – Учкуївку, Любимівку і т.д.

В той же час на цьому великому і дуже рельєфному клапті землі чого тільки не намішано: приватний сектор, трущоби, садові товариства, діючі й недіючі військові частини, арсенали і батареї, балки, урвища, сміттєзвалища, бази відпочинку, меморіали і воєнні кладовища, ферми, лісництва, вантажні термінали і навіть недобудована сонячна електростанція.

Одним з найцікавіших місць тут є 30-та батарея (або форт «Максим Горький-I») – і як пам’ятне історичне місце, і як військовий музей. Але вона має обмежений доступ, бо там знаходиться діюча військова частина. Так як подорож відбулася вже за часів окупації, я зі своїм бандерівським паспортом обійшов її десятою дорогою, і направився до місця, яке не охороняється взагалі, і якому переважно присвячена ця нотатка – до форту Шишкова.

Поки жовтень зовсім не радує температурою, але хоча б не поливає ненависними дощами, ще можна трошки розвіятись і вдосталь обмазатись краєвидами одного з наймальовничіших місць Поділля – села Печера. Про наймальовничіше місце, це не тільки моя думка, а, наприклад, таких собі панів Потоцьких, які створили були собі тут маєток, а всяке таке панство добре розумілось в місцях для вибору маєтків.

Страшенний дубак, який утворився на вулиці, прозоро натякає на те, що сезон подорожей завершено. Прийшов час переосмислити побачене і заодно пройтись по тому, чим не було часу поділитись безпосередньо після відвідин.

І почну з того, з чим чи не найбільше асоціюється Вінниця десь так з 2011 року. Найбільший в Європі і єдиний в Україні фонтан на відкритій водоймі, який не просто світломузичний, а дозволяє побачити на собі повноцінні 3D відео. На зиму він просто ховається під воду, що і відбудеться вже 18 жовтня, тому хто хотів побачити його в дії, краще зробити це вже в новому сезоні.

А побачити його таки варто. Програма протягом сезону одна і та ж (а судячи з фото-відео минулих років, не дуже відрізняється від попередніх), але тим не менш набережна забивалась народом щовечора. До речі, на трибуні набережної на час програми вмикається підігрів, щоб глядачі нічого собі не відморозили. І люди реально їдуть у місто – просто заради фонтану. Ну і чарівно-спокійної нічної Вінниці, звичайно.

Насолоджуйтесь.

Після огляду Одеси у глобальному виді, час пройтись по деталям – скульптурам, пам’ятникам і настінним картинам. Як у мене водиться, почну з кладовища.

Наскільки мало виявилось трьох неповних днів, щоб побачити хоч малу частину цікавинок цього величного і чарівного міста, настільки складно потім упорядкувати це і поділитись з іншими. Так як вражень насправді багато, Одеса піде у двох замітках. Ну, поїхали.

Одеса на перший погляд має в собі плюси і мінуси всіх великих міст. З одного боку це означає чимало занехаяних будинків і вуличок, високу засміченість, пробки на дорогах, натовпи людей і завищену концентрацію бидла. Але з іншого – надзвичайно велику кількість справжніх архітектурних перлин, розкішних парків, які втопають у яскравій зелені навіть в кінці вересня, та необмежений простір для найоригінальнішої творчості скульпторів і настінних художників.

І звісно ж, на додачу до цього тут ще є море і непередавана атмосфера міста-героя із насиченою колоритною історією, багатим фольклором і яскравим обличчям. Якщо коротко, Одеса просто прекрасна, тому досить говорити, час дивитись.

Почнемо з дендропарку «Перемога», який знаходиться біля площі 10 квітня (дата визволення міста від фашистських загарбників). Тут окрім власне парку і зони відпочинку заслуговує на увагу каскад із трьох озер (або одне довжелезне озеро), де масово тусять лебеді, черепашки і качки.