Усім носіям цієї епічно нахабної ахінеї рекомендую негайно пистувати вчити кримськотатарську – рідну мову для більш ніж 10% населення вашого регіону. Бо, сподіваюсь, скоро вона займе свій належний відсоток часу в теле- і радіоефірі, вивісках, оголошеннях, друкованих виданнях і т. п. Коли що, то так вам і треба.

Мені вже неодноразово доводилось чути/читати про те, яким чином атеїсти уявляють безсмертя. Узагальнено за їх переконаннями виходить, що безсмертя виражається у продовженні себе в своїх дітях. Дуже спірне твердження, особливо для людей розумних, якими вони себе намагаються позиціонувати.

Звісно ж, якось тупо виявляється, якщо ти просто вмер – і каюк всьому, тому треба вигадати щось високе і правдоподібне. Хоча саме по собі відтворення роду із збереженням найкращих своїх якостей закладене у всіх живих істотах. Тобто атеїсти у своєму розвитку лишились на рівні, наприклад, бактерій або овочів.

Для спростування такого «безсмертя» кожному достатньо глянути на себе і своїх батьків. Ми на генетичному рівні отримали від них певні риси характеру і схожу зовнішність. Але це ніяк не відміняє того, що ми з ними – різні. Різні переконання, цілі і думки. Свої, особисті, а не передані у спадок.

А якщо копнути далі, десь до рівня прапрадідів-прапрабабусь? Переважна більшість навіть гадки не має, ким вони були. Можливо, десь глибоко у підсвідомості в нас записана якась інформація від них. Але свідомість їх давно померла разом з ними, принаймні у цьому світі.

Тому усе, що залишається прогресивному людству, - забацати ще одного-двох овочів на додачу до шести мільярдів уже існуючих. І головне – щоб вони вірили, що еволюціонують. 

Останнім часом зробились популярними повітряні ліхтарики. Хто не знає, це такий натягнутий на каркас купол з горілкою (не напоєм) всередині, полум’я якої і піднімає його вгору. Якщо запускати їх вночі, та ще й масово, виходить гарно і романтично.

А для тих, хто не може запустити ліхтарик або хоча б побачити це дійство, залишаються сюрпризи на ранок – розкидані там і сям згаслі ліхтарики, здалеку схожі на великі поліетиленові пакети зі сміттям.

Бо бидло – воно і є бидло. Скільки не годуй його романтикою.

Книжка найпопулярнішого в Україні письменника Олеся Бузини про Тараса Шевченка вийшла вже давно і відгуків зібрала чимало – як схвальних, так і нищівних. Я свого часу упустив її з виду, але краще пізно ніж ніколи, тому залишу і свої враження.

На превеликий жаль, літературні та аналітичні здібності автора, а тим більше політичні погляди мені хвалити ні за що; поваги заслуговують хіба що його наїзди на педиків та хвору на всі голови українську організацію голих цицьок. Отже подивимось, чим так не вгодив Тарас Григорович сину КДБіста з типово українським іменем-прізвищем (ще чуба на лисину почепи – і прямо тобі козак).

Для тих хто не читав: книжка починається більш ніж круто. Після легкого обсирання найвідоміших літераторів XIX століття автор порівнює Шевченка… зі Сталіним. Мовляв, його творчість так і просякнута жорстокістю, невдячністю до панів і царів, які йому тільки й робили, що помагали, а також відсутністю всякого глузду.

Оцінка творчості – взагалі найбільш суб’єктивна частина твору, яка виражає думки хіба що автора, але аж ніяк не широкого загалу. Я згоден, що з радянських часів і до наших днів з Тараса вперто ліплять героя якоїсь ідеології, і під всі він підходить; що у школі його вивчають аж забагато і не факт що найкращі твори. Тільки це зовсім не відміняє його дореволюційної популярності, перекладів на купу іноземних мов і т. п. Свого часу я абсолютно самостійно проковтнув «Кобзаря» - відверто кажучи, зустрічались мені книжки і цікавіші, але і його художня цінність оскарженню не підлягає.

Наїзди на смисл творів взагалі смішні. В «Причинній» дівчина померла, не дочекавшись козака, а той, побачивши це, убився об дуб головою. Яка нечувана жорстокість! Тоді Шекспір, який у «Гамлеті» або «Королі Лірі» випиляв майже всіх головних героїв, просто маніяк якийсь! В «Гайдамаках» Ґонта вбиває своїх окатоличених діточок, хоча його історичний прототип цього не робив – значить, це Шевченко такий злий, і саме себе вклав у образ Ґонти. (За такою логікою сам Бузина вклав себе у свого літературного героя Шевченка – безвольного і неадекватного.

Основи біографії життя поета подаються у вигляді в принципі давно відомих фактів, тільки перекручених. (Власне, канонічна біографія також перекручує ті ж самі факти тільки в інший бік, що зайвий раз нам свідчить, яка історія хитра наука; а істина, як найчастіше буває, десь посередині).

Отже, якщо ви раптом про це не знали, то кріпацтво було в вищій мірі гуманним явищем, за яке Шевченко не мав ніякого права злитись на панів. Те, що кріпаків продавали іноді або відсилали на каторгу – то так, лише побічна сторона гуманізму. (Реформи Миколи I почались у 1830-х роках і тому не мають відношення до дитячих вражень про райське життя у селі Тараса, які найпевніше стали основою для його анти-панських творів). Батьки його вмерли рано очевидно також не від переїдання червоною ікрою, а пан Енгельгард відзначився хіба тільки тим, що хотів злупити побільше грошей за Тараса, коли на горизонті замаячили заможні покупці.

Зрештою, в чомусь Бузина правий – пани теж були різні, і в деяких кріпакам мало житись непогано. Можливо, саме з таким панством і товаришував Шевченко, а не з подібними його хазяїну. Тисячі кріпаків так і залишались кріпаками, і Тарас в принципі мав моральне право проїхатись за це і по панам, і по цареві з царицею.

Далі – більше. Заслання Шевченка, як виявляється, також було не засланням, а просто-таки відпочинком у санаторії. Він швидко привертав до себе симпатії офіцерів (от гад!), із-за чого здобув дозвіл знову малювати і писати (а після доносів в столицю все те швиденько спалювалось, а його карали), пиячити ледь не цілими днями, обідати в домі коменданта, іноді ходити в цивільному… (Знову ж таки, більшість цих фактів загальновідомі; суть тільки в тому, як їх подано).

Просто щастя якесь, а не заслання. Напевно сам Олесь Олексійович тільки зрадів би, якби завтра його вивели з улюбленого помешкання і відправили на кілька років пожити в цілющому оренбурзькому кліматі чи помилуватись аральськими пейзажами.

Я не маю підстав говорити, що написане у книзі – брехня. Тим більше, автор опирається на цілком реальні мемуари і листи, частина з яких приведені тут же. (Правда, в самих цих листах можна докопатись хіба що до шевченківського алкоголізму; а так всі характеризували його як людину приємну, розумну і талановиту – якось не в’яжеться з кровожерливим тупим вурдалаком, спорідненою душею Сталіна, яким його зображує Бузина). Нехай так, Шевченко любив випити, відібрав подарунки у нареченої-зрадниці, просив захисту у панів, яких же сам проклинав. Річ не в цьому, а в тому, як і навіщо це подано. Он, Єсенін був відомими гулякою, і напевно також за своє життя нажив на подібну книжку. Але писати і читати її не треба. Достатньо того, що він був просто чудовим поетом. А тут іде банальна гра на почуттях – ікона української літератури – а я розкажу вам, як він бухав. Ну-ну.

Напевно кожному в житті траплялись такі дивні люди – не розумні, а саме талановиті. У них буває бардак вдома і в голові, якісь дивні переконання і поведінка, може і в чарку заглядають. Зате вони можуть змінювати світ – бо бачать його зовсім не так, як реалісти і прагматики.

Власне, не Шевченком єдиним. В різних місцях книжки теплих слів удостоюються Пушкін, Франко, Леся Українка, Достоєвський… Схоже на банальне звеличення себе за рахунок приниження інших, більш успішних. Типовий рабський малоросійський світогляд.

І все ж, Бузина опирається більше на факти, а не емоції (За винятком відверто ахінейного розділу, чомусь названого «Анекдотами»). Тому куди більш характерною є до нудоти схвальна післямова до книжки, написана таким собі професором Білодідом. Я не знаю, хто це в біса такий, та й нафіг треба. Бо ось це чмо вже не соромиться в виразах – у нього Шевченко виявляється закомплексованим, боягузливим, страждаючим від еротичних невдач… (Як кажуть, кому що болить). А особливо я б виділив ось це:

Но все в этом мире имеет свой неотвратимый конец, изрядно перед этим надоев и приевшись. Так случилось и с Шевченко. Если раньше на Шевченковские дни народ толпами собирался вокруг его памятника напротив Киевского университета, то сейчас там сходится полторы калеки, да начальство во главе с ректором по долгу службы «покладає вiнок».

Вам все ясно? Підставте сюди замість Шевченка будь-що українське і отримайте ЇХНЄ ставлення до нас – калік, свідомістів, ненормальних. Такими вони нас бачать, і хочуть, щоб самі українці в це повірили. І тепер, коли українофобство знову в моді, надзвичайно важливо не вестись на ці провокації.

P. S. Якщо комусь цікаво, ось тут детально і обґрунтовано спростовується більшість "сенсаційних фактів".

Останнім часом я приділяю багато думок людям. Як стати як можна менше залежним від них. Як абстрагуватись від суспільної думки. І навіть не без успіхів. Я майже не потребую друзів, тільки тягнучи по інерції деякі в’ялі зв’язки з колишнього життя. Я взагалі нікого не потребую, живучи окремо від усіх. (З колегами по роботі спілкування тримається строго в межах роботи, і тому може не рахуватись). Я не звертаю уваги на людей на вулицях, не бачу косих чи насмішливих поглядів, якщо такі є. Я навіть можу нікчемно позловтішатись з невдач несимпатичних мені осіб і, можливо, нічого не відчую, коли вони склеять ласти.

Проте ще не все ідеально. Далеке і не дуже минуле вереницею тягнеться за ною – ще з тих часів, коли я при знайомстві з будь-ким не ставився до нього з упередженою ворожістю, яка нині зводить нанівець усе, навіть якщо людина зрештою виявиться непоганою. Це сонмище тіней крутиться десь поруч, зовсім не заважаючи, аж доки якась із них не вирветься звідти і не заповнить собою пустоту в свідомості, переповнюючи її і виринаючи за край. Тоді зблизька можна розгледіти, що тінь насправді є живою особою, до того ж на рідкість привабливою на тлі навколишнього відразливого стада.

Тоді летять до бісової матері усі переконання про відлюдність і незалежність. А дарма. Дарма, бо запізно. І приваблива особа, побувши якийсь короткий час на горизонті, відходить назад, зливаючись з клубком інших тіней і повертаючись до тих, хто їй дійсно дорогий, серед яких мені ніколи не буде місця. Адже у кожної людини має бути хтось тільки один, дорожчий за всіх разом узятий, перед яким усі інші не мають взагалі ніякого значення.

І всі відчувають це, і прагнуть бути тими першими і єдиними. Людям взагалі властиво хотіти абсолютної перемоги. І навіть мені. Натомість мені дістається яке-небудь почесне, наприклад третє місце. А якщо піднапружитись, може, навіть друге. Я вдягаю срібну медаль замість бронзової і не тямлю себе від щастя, упиваючись безпідставним оптимізмом – вершина так близько! Але чудес не буває; мене раз за разом ставлять назад на грішну землю, проте я примудряюсь за короткий час це все забути і знову начіпляти собі авансом чергових марних надій, яким також буде суджено накритись жіночим статевим органом.

Ба, є ж ще такі, які мають для мене значення. Для яких я робив би усе, якби мене пустили на те незнане перше місце, мабуть, навіть зміг би пожертвувати своє нах*й нікому непотрібне життя за необхідності. Але цього не буде, бо я ніколи не наберусь сили сказати їм про це. Власне, я й навряд зможу виразити в словах смутні мішанини думок, які живуть в мені, тому вони сидітимуть там безвилазно далі, з’їдаючи зсередини.

Прошу вас, не треба марних надій. Не треба жодних похвал чи симпатій у мій бік – щоб я взагалі не мав підстав хоча б припускати, що комусь потрібен. Ви і так живете в моїй пам’яті в найкращих своїх уособленнях. А тепер просто дайте мені спокій…

- Навколо так багато людей, а мене ніхто не любить. Моє життя не має сенсу.

- Навколо так багато людей, і жодного з них не можна облити кислотою, посадити на кіл чи спалити. Ех, і моє життя також не має сенсу.

Коли у нас святкують день Перемоги, в пеклі у котлі Гітлера вода охолоджується до 24 градусів за Цельсієм. По-моєму, краще вже нічого не робити, ніж проводити його отак.

Центр міста 23-ого лютого. Навколо повно людей, всі святкують або поспішають кудись святкувати. І серед того галасу – один самотній дід, обвішаний орденами, геть чужий на цьому святі життя. Навряд з того часу щось змінилося у кращий бік.

Георгіївські стрічки (які насправді ніфіга не Георгіївські). Як їх назвати в контексті сучасного використання? Це просто бренд якийсь, вибачте за поганське слово, отже треба його кудись обов’язково почепити. У дуже збочених випадках – замість шнурків кросівок або на аватар в соціальній мережі.

Ні, я розумію, що оранжевий з чорним вдало поєднується. Але скажіть, яке це має відношення до вшанування тих, кого насправді мали б вшановувати? Натомість звідки ця пиха і самовпевненість – яке особисто ви маєте відношення до тієї Перемоги? І взагалі, хто ви в біса такі?

Так повелось, що переважна більшість моїх записок несуть негативний відтінок (є в мене така форма вираження негативу – в писанині). І щоб якось розбавити це нескінченне ниття, сьогодні хай буде щось нейтральне.

Отже, як і у більшості випадків, на вихідні я залишився наодинці сам з собою. І щоб не провтикати цілий день за компом гаяти марно час, вирішив з’їздити на море. У розвідку, так би мовити. Тим більше, в цьому році я його ще не бачив, хоча живу тепер зовсім недалеко. Пунктом для побачення з морем я вибрав Севастополь, і зовсім не випадково – бо й так збирався туди на 9 травня. Правда, раціональні роботодавці вирішили, що один вихідний день посеред тижня все одно не дасть нам відпочити, то й нічого його робити вихідним. Ну, хай їм зайвий раз гикнеться.

У якості транспорту була обрана скромна ранкова електричка, на яку я ледве не запізнився із-за черги перед касою, яка аж ніяк не входила в мій розрахований до хвилин графік. Але все ж місце зайняте, ми рушаємо і швидко покидаємо Сімферополь. Тепер можна і помилуватись краєвидами.

Думаю, не відкрию Америку, якщо скажу, що найцікавіший Крим починається уже за Сімферополем. Принаймні одноманітні ряди дерев уздовж колій, які не дають побачити нічого за собою, тут майже відсутні. Натомість погляду відкриваються горбаті луги, ще не попечені літнім сонцем, і тому дивовижно зелені. На тлі далеких гір вони скидаються на фотографії з якої-небудь Тоскани або Баварії – от дивишся на такі в Інтернеті і зітхаєш зі смутком, а така ж сама краса пропадає майже під носом. Пейзаж довершують розцятковані деінде стада корівок, серед одного з яких чомусь опинився чорний кінь.

Віддалені гори суцільно заслані деревами. З вікна вони виглядають невисокими і пологими, здається, на них можна було б вилізти без усякого спорядження і в капцях. Кожна наступна гряда гір чітко відрізняється від ближчої, бо укутана білою імлою, і ця імла дедалі дужчає і дужчає, зрештою зливаючись з горизонтом. Такого не можна побачити на жодному фото чи картині – тільки реальність здатна намалювати все так яскраво.

На жаль, електричка – не найкраще місце для усамітнення. Сновигають туди-сюди люди, хоча їх поки і небагато, незвично часто бігають контролери. Метушливі торгаші намагаються впарити соки, газети, насіння і сувеніри. На сидіннях попереду товчеться закохана парочка, яка дратує своєю відвертою закоханістю. Зрештою вони трохи зникають з поля зору, висунувшись у відчинене вікно. В принципі, у мене гарний настрій, і мені навіть не хочеться, щоб під час одного із випадкових поштовхів старенька шибка смикнулась вниз і ляснула їм по маківкам.

З’являються бродячі музиканти. Їх двоє, один грає на гармошці, другий – на гітарі, він же співає (напевно краще за більшість естрадних недозірок). Музиканти осучаснюються, тепер у вокаліста біля роту мікрофончик, а в сумці якесь обладнання, завдяки якому їх чутно до кінця вагону і зовсім нічого не чутно у моїх навушниках. Музиканти грають веселі і популярні пісні, хтось одиноко аплодує, вони, посміхаючись, дякують і грають ще.

Тим часом одна станція змінює іншу, люди виходять і зникають десь в мереживі невеличких хаток або дач, і напевно тільки вони знають достеменно ті маловідомі селища і місцинки, які, можливо, набагато кращі за переповнені курорти. Селища складаються з гарненьких приватних хаток і рідко – з багатоповерхових будинків, облізлих і по-совковому депресивних. Напевно, то комуналки. Гуртожиток або будинок із комунальними квартирами можна відрізнити навіть не заходячи всередину – безнадія і бідність прориваються крізь їхні стіни.

А от малі хатинки на власних дворах більш привабливі. Вони дивують то витонченими верандами, то гарненькими балкончиками на другому поверсі. І навіть оригінальним парканом із натягнутих на дріт пластикових пляшок.

Усі станції чимось подібні між собою – однакові будиночки жовтого, зеленого чи рожевого кольору з однаковим білим обрамленням. Однакові таблички про небезпеку ходіння по коліям, і люди, котрі на кожній станції піддають себе такій небезпеці. (Серед таких однакових станцій я дивним чином провтикав немалий Бахчисарайський вокзал).

На деяких зупинках і станцій-то немає – тільки невеличкі платформи, яким навіть дати імена фантазії не вистачило – от і називаються вони типу Платформа тищу п’ятсот такого-то кілометру. Найчастіше такі зупинки знаходяться в садах, виноградниках чи біля них. Рослини у кримських садах специфічно погнуті – напевно від частих посух, коли дерево пускало нові гілки, але не могло втримати їх; тоді ці гілки гинули або вигинались від нестачі вологи, і так і залишились чорними шрамами на тлі зелених і живих. Людські хатки тут видніються десь удалині під горами, і щоб потрапити туди, треба пройти садовими стежками. Романтика, та й годі, якщо тільки у місцевих мешканців немає необхідності щодня пертись звідси на роботу в місто – тоді романтика автоматично стає мукою.

З наближенням Севастополя картина поступово міняється. Гори тут уже більш лисі і обривчасті, часто зіяють білими пустотами. На такі вже не влізеш без спорядження. Все частіше колія проходить крізь самі гори – тут для дороги випиляли цілі проходи, відкриті в невисоких горах і тунельні в високих (у таких відчуваєш себе майже як у рідному швидкісному трамваї). На практично вертикальних схилах звисають колючі ожинові пагони, туляться посухостійкі кущики і маленькі сосенки, яким не пощастило зійти в таких місцях; проте вони до останнього тримаються корінням за крихку породу, свою останню надію в цьому світі.

Одноманітно зелена степова трава змінюється буйним червоним цвітінням маків, густою папороттю і якимись кущами з жовтими квітами. Замість корів тут пасуться кози, і, подібно самотньому чорному коню, в одне козяче стадо затесалась чумаза овечка.

За вікном пролітає долина, заповнена водою, яку я завжди помічаю – тут вічно стоїть вода, підтопивши якість металеві будочки і паркани. Іще одне гарнюче місце, на щастя, недооцінене і тому не засране людьми.

Тим часом чоловіча половина вищезгаданої закоханої парочки уже мирно дрихне, роззявивши рота, а дівчина уважно розглядає гори через вікно, щоб не бачити те не надто приємне видиво. На одній із станцій нарешті виходять музиканти. Тут вони уже зняли свої маски, не посміхаються і взагалі виглядають інакше. Гітарист-вокаліст тримає свою гітару уже не як вірну подружку, а як важкий тягар, і коли поглядає на потяг, на його обличчі читається образа чи навіть злість. За ним апатично плететься гармоніст. Перед їхніми очима – казкові кримські пейзажі, бачені напевно щодня і тому остогидлі; мабуть і гітару з гармошкою вони брали колись в руки, бо захоплювались цим, доки це не стало одноманітною нелегкою роботою…

Скоро у полі зору з’являється перший передвісник моря – Чорна річка, забита старими судами і навислими над ними кранами-сокирами. Більшає якихось закритих зон навколо – колючі дроти, будки з охоронцями і прожекторами. Закрите протягом десятиліть місто не так вже й охоче відкриває деякі свої потаємні місця.

Печерний монастир (балкончики келій з євровікнами, що звисають просто зі скелі, виглядають неповторно) свідчить, що ми вже майже приїхали.

Сам Севастополь – як завжди величний і вражаючий. Особливо напередодні 9 травня, яке тут мають право святкувати, можливо, як ніде в інших місцях. Поки що про його наближення свідчать бігборди (ледь не кожен другий), часто спотворені логотипами партій-спонсорів, а також живі чи мертві квіти біля незліченних пам’ятників і обелісків.

Море ще досить прохолодне, проте люди на пляжах і в околицях уже світять своїми зацікавленими, гарними і не дуже писками. Відтак перевіряю температуру власними ногами і тікаю далі від цього свята життя вглиб міста. У ньому традиційно переплітається місцева, вроджена аристократичність і гідність від минулої бойової слави із усяким новітнім лайном, породженим туристами і для туристів.

Хіт дня – магазин навігації і зв’язку «Добрий Сусанін» .

Назад повертаюсь автобусом. Удвічі більша ціна за проїзд – ось така плата за відсутність торгашів та музикантів і за м’які сидіння замість дерев’яних.

Крим зачудовує і заворожує. Навіть найбільш попсові і відомі зони курортних міст та краєвиди з вікна електрички можуть бути прекрасними й неповторними. Що й говорити тоді про малолюдні гори і печери, солоні озера і дикі пляжі невідомих для масового туризму містечок – цілого життя не вистачить, щоб їх відвідати.

P. S. Якщо когось цікавить трошки відлюдькуватий псих, схильний до мандрівок цікавими кримськими місцинками – буду радий знайомству. (Особливо якщо ви – дівчина приблизно мого віку ).