Ангел

Приведений нижче текст не має нічого спільного з реально існуючими людьми, подіями та місцями, і є лише результатом хворої фантазії автора, помноженої на сезонне загострення мізантропії.

– Це просто наче ти спатимеш і не будеш бачити снів. І ніколи од того не прокинешся.

– Ага. А може, реінкарнуєш в шотландського карликового віслюка.

Хиря засміявся зі своїх слів, як завжди сам і як завжди своїм хриплим дратівливим сміхом. У тій реальності він вчився на ветеринара, хоча навряд хто із присутніх ризикнув би заприсягнутись, що таки довчився. Крім того, постійні помутніння Хиріної свідомості, і без того з дитинства якоїсь ненормальної, ще більше ставили під сумнів існування шотландського карликового віслюка.

Як і ставили під сумнів те, що все має піти саме так. Зараз відчуттів не було ще ніяких, окрім задухи, але тут і справді було душно. Ясько згріб на підлогу мотлох і огидь, що вкривала ще недавно білосніжне підвіконня, і відкрив кватирку; відтак подумавши, розчинив навстіж усе вікно.

Туман.

В цьому місті в цю пору року туман був звичним явищем, але сьогодні він був особливим – мав запах диму і, якщо уважно до нього придивитись, рухався як дим. Ясько не зважив на запах гарі, що почав проникати в кімнату, і лишив вікно відкритим. Якийсь час позирав крізь нього на подвір’я, яке й без туману було на диво сірим і монотонним.

Із недосяжних і темних глибин людського болю донісся стогін. Присутні в кімнаті зробили вигляд, що нічого не помітили, бо був він негучний та короткий, але містив у собі стільки прикрого розпачу, що всі одвели погляди одне від одного. Навіть Кабан, ця непробивна людина-скеля зі статурою, подібною до Халка, і той сором’язливо потупив очі у підлогу.

Займався ранок. Людей у дворі майже не було, лише одна тітка несла навпростець великий чорний мішок зі сміттям, мірно й замріяно розмахував мітлою двірник та недалеко від їхнього під’їзду бавились пару дворняжок.

Він раптово відчув несилу, наче з малесенької бруньки вибухнула всередині чорна квітка, заполонила собою все нутро і так само швидко зникла. Обвів поглядом кімнату в пошуку вільного місця. Хиря розлігся на дивані, Кабан зайняв крісло, а Художник – єдиний справний стільчик біля шафи. Залишався хіба що журнальний столик, з якого можна було скинути мотлох, та й Хиря міг би посунутись. Але ще з більшою ймовірністю, просто заїхав би кулаком Яську в пику, тому той, подумавши трохи, все ж сів на підлогу, обпершись спиною об бильце крісла.

Стогін повторився, трохи довший і гучніший.

Щоб його було не так помітно, Хиря увімкнув телевізор. На маленькому екрані заметушились ведучі вранішнього шоу, час від часу уступаючи місце на ньому бадьорим музичним кліпам. Хиря задриґав ногою в такт примітивній музиці, похітливим й посоловілим поглядом роздягаючи напівоголених дівок, що саме витанцьовували на екрані.

Через кілька хвилин стогін повторився втретє, іще дужчий. Кабан невдоволено покосився на Яська, і той вже подумки наїжачився, очікуючи неприємної розмови. Втім, здоровань перевів свій важкий погляд на Хирю.

– Зроби гучніше. – наказав йому. Потім поглянув на Художника, - Худік, а ти організуй мені п’ять крапель.

– Горілка – то зло, - відказав той.

Художник, єдиний із четвірки принципово не вживав горілки. Як і Хиря, він начебто колись вчився в університеті, але ніхто напевно не знав, чим те скінчилось. Власне, жодної його картини хлопці теж не бачили, а називали так більше за образ – носив він великі, на півобличчя рогові окуляри в чорній оправі, а на одязі весь час були плями від фарби.

Лише Кабан ніде не пробував здобувати вищої освіти. Це був класичний тип людини, абсолютно несумісної з наукою, і зі скрипом закінчені дев’ять класів були для нього неабияким успіхом. Відсутність розуму природа компенсувала йому вражаючою статурою і волячою фізичною силою, яку Кабан використовував направо й наліво. Зрештою, його слава обігнала його, і вже навіть не завжди для вирішення проблем доводилось розмахувати кулаками – досить було цього важкого невиносимого погляду.

Зараз саме такий погляд був спрямований на Художника, і той, зітхнувши, все ж поступився своїм принципам – узяв із шафи пляшку горілки, наповнив стопку і підніс Кабану. Лише зауважив:

– Небезпечне поєднання…

Небажання вступати в конфлікт у нього було таке ж саме, як і в Яська – зовсім не хотілось, щоб гігантське кулачисько розмазало тобі великі рогові окуляри по обличчю, вдавивши уламки скла аж до кісточок.

Кабан байдуже хмикнув, перекинув у себе стопку і на якусь мить нерухомо задумався. З підлоги за ним уважно стежив Ясько, точніше не за ним, а за шприцом з двома кубиками жовтуватої мутної рідини, що лежав на бильці крісла. Це лишився останній, і зараз, можливо, був найбільш підходящий момент, щоб…

– Я тебе зараз!.. Ану киш! – кулачисько піднялось в повітря й зависло там, і рука Яська, яка потягнулась було за шприцом, швидко сховалась за спину.

Кабан хуткими й звичними рухами, за допомогою зубів і руки, намотав джгут на іншу руку. Глухо луснув нігтем по випуклій фіолетовій вені, весь цей час не зводячи пронизливого погляду з Яська. Але той вже навіть не дивився в цей бік – шанс було втрачено. Через мить шприц повернувся на бильце, але замість цінної жовтої рідини там лишилось тільки трохи темної кривавої жижі.

– Та ти не переймайся так, - уже почав лагіднішати Кабан. – Тобі й так дісталось сьогодні як віп-персоні… Скільки там, три, чотири? – він грайливо штовхнув Яська ліктем. Той нічого не відповів, та й сам не пам’ятав уже – три чи чотири? З деяких пір полічити хоч до п’яти стало великою проблемою. Та й він же не для себе насправді хотів, а для…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааа!...

Це був уже навіть не стогін, а суцільна й непробивна концентрація надлюдського болю, яка густою течією заливала кожну шпарину простору, і не можна було від неї ні сховатись, ні заглушити телевізором. Лагідність Кабана зняло як рукою.

– Бля, заткни її, а то я це зроблю сам! – гримнув він на Яська, і той слухняно поплентався до суміжної кімнати. На порозі всередині його знову вибухнула чорна квітка, і хлопець обперся об двері, щоб не впасти. Погані двері, пропускають всі звуки. От клятим сусідам за товстими цегляними стінами нічого не чутно, а їм…

…У неділю по обіді площа була зазвичай майже безлюдною. Той світ дуже відрізнявся від цього – там було літо, яскраве й насичене, наче хтось узяв весь простір навколо і щедро налив його барвою у фоторедакторі. То було інше, благополучне життя, коли в кишені просто на всякий випадок перекидалась сума грошей, на яку інші виживають протягом цілого місяця, а вдома стояв набитий різною смакотою холодильник. Чомусь тепер йому те минуле й безтурботне життя асоціювалось саме з тим високим, сріблястим і забитим по саме не хочу холодильником.

Зліва від площі знаходився новий, але пустий дитячий майданчик, а в центрі – стара совкова коробка будинку культури. На перший погляд, будинок був геть закинутий, але якщо неспішно прогулюватись під ним у цій блаженній недільній тиші, можна було почути звідти звуки – тупотіння ніжок, музику й вигуки – один дорослий голос і кілька дитячих. А якщо придивитись до запилених і завішених ширмами вікон, можна було побачити й танцюючі силуети дітей, над якими нависла постать викладачки.

Ззаду будинку культури поза високим парканом знаходилась котельня, вже точно безлюдна у вихідний день, а за нею направо й наліво починались мікрорайони багатоповерхівок, на передньому плані – нижчі, а далі – справжні хмарочоси. До правого мікрорайону звідси вела лише ґрунтова дорога, яка густо поросла ізумрудною соковитою травою.

Дорога підіймалася вгору понад парканом котельні, далі кружляла цівкою між деревами і вже десь там зливалась зі своєю асфальтованою родичкою. Звідти, згори, спочатку маленькою цяткою, а потім все більшою й більшою фігуркою, спускався Ангел. Її ніжки неквапно й безшумно ступали у густому трав’яному настилі, і могло здатись, що вони й справді не торкаються цієї грішної землі, а пливуть злегка над нею.

Тоді відступав назад будинок культури з дітьми-танцюристами, мікрорайони хмарочосів й поодинокі випадкові перехожі на площі; залишався тільки Ангел. Якби Ясько зустрів таку дівчину десь випадково на вулиці, то й за пару секунд міг би надовго запам’ятати її, хоч би й ніколи більше не побачив, і дуже жалкував би з того. Але сьогодні жалкувати не доводилось, бо напевно знав, що спускається з височини не випадково, а напевно – до нього.

Його марево було грубо перервано. В квартирі стояло те ж таки нелюдське виття. Кабан повторно вилаявся і запустив стопкою у двері. Склянка гучно гепнула, відлетіла на підлогу і закотилася десь. Важко видихнувши, Ясько відчинив двері.

…По той бік дверей знаходилась лікарняна палата на чотири ліжка. Мінімум меблів, старі й строгі білі простирадла з темними лікарняними печатками. Окрім неї, ліжка були зайняті трьома пенсіонерками, які займались своїми справами і не зважали на нього. В носа вдарив гострий лікарняний запах.

…По той бік дверей знаходилась завалена мотлохом кімната – тут недавно щось шукали (ба, шукали таки гроші!), тому речі були абияк викидані із шафи й комоду, так і зостались. …Тільки біля ліжка було півколо вільного простору. Мозок вже добряче затуманився, до того ж у Яська була нежить, тому він ніяк не зважив на різкий запах, який буває від людини, що кілька днів ходить під себе, й те ніхто не прибирає.

…Жодних видимих слідів хвороби не було видно. Навіть обличчя не виражало ніяких негативних емоцій – хоч бери й викрадай її з цієї моторошної лікарні, де зовсім не місце таким чарівним створінням.

…Він укотре побачив її такою і все одно жахнувся. Ніяк не міг звикнути до лисої голови, та ще більше його чомусь страшала відсутність брів і вій. Навіть добре помітні колись веснянки, і ті вицвіли на цьому вмираючому, збайдужілому до всього обличчі. Усе тіло, окрім голови, було вкрите брудною й обісраною коричневою ковдрою. Ковдра невисоко здіймалась над ліжком хаотичними складками, що інший раз здавалось – немає під нею вже нічого – того тіла, що ти колись хотів більше за все на світі, вже не існує.

…У нього в руках традиційно був букет квітів і пакет із фруктами. А ще, пригадав це зараз особливо чітко, тоді він стояв на колінах – уже після того, як вона його прогнала. Навіть пенсіонерки одірвались від своїх справ, одна відклала газету, друга – в’язання, а третя перестала споглядати однотонну стіну навпроти свого ліжка; і всі вони безцеремонно втупили в нього свої погляди, бо напевно то все йшло в розріз із їхніми уявленнями про нинішню байдужу й беземоційну молодь.

Він говорив тоді дуже багато й сумбурно, усе підряд – про вічне кохання, про неможливість жити далі без неї, і що взагалі ще нічого не втрачено. Пустити себе по світу, позбутись усіх матеріальних благ, усе для боротьби з хижою хворобою – та хоч зараз. Тільки не проганяй мене отак. Але вона не відступила. Пакет гупнув тут же на підлогу, мандарини ліниво покотились у різні боки. Тримаючи високо голову й майже фізично відчуваючи тягар свого приниження, рівними неспішними кроками він вийшов з палати, напевно знаючи, що ніколи й ні перед ким більше так не впаде.

Але ось зараз, знову отямився вже стоячи таки ж на колінах перед ліжком. Вона не звертала на нього ніякої уваги – дивилась незмигно в стелю. Намагаючись вирватись із марень, що все більше наступали з усіх боків, Ясько теж звів очі до стелі, намагаючись там щось побачити.

Й тоді роздивився на тій вибіленій стелі, де не було нічого, крім люстри, те ж саме, що бачила вона, і більше ніхто не міг би помітити, окрім їх двох. І бачив там обличчя свого ворога, який був зараз насправді десь далеко, вже й думати забув про них, але тим не менш, усе одно залишався тут.

Кулаки Яська стиснулись у безсилій злобі. В проміжках часу, коли його свідомість не була скаламучена, він міг визнати, що й сам би закохався в цього красеня, якби був бабою. Він навіть не міг обрати, що в тому було більш прекрасне – ідеально накачане спортивне тіло чи відкрите й привабливе обличчя голлівудського актора.

Ворог періодично то з’являвся, то зникав у їхньому житті, одним махом руйнуючи усе те, що Ясько так довго й старанно зводив. Хирлявий і маленький від природи, він ніяк не міг тому завадити. Хоча б відкрити її очі, на те що цього разу все скінчиться так само як і раніше… Ворог просто насміхався своєю неперевершеною голлівудською посмішкою – з них, з Яськового незграбного кохання, яке можна було засунути на темні задвірки, доки йому хочеться потрахатись, а потім, задовольнивши свої бажання, зникав, як і зник одного разу назавжди.

Але й зараз, покинувши її напризволяще у найскрутніший момент, він лишався тут, єдиною світлою зіркою її мізерного крейдяного неба, і хоч досі Ясько заслужив вже більше ненависті й зневаги, все одно залишався в тіні.

Із-за дверей донісся гучний регіт. То Кабан зробив підніжку Художнику, і той з гуркотом полетів сторчма на підлогу. Ранкова розважальна передача у телевізорі змінилась серйозними новинами. Десь зовсім недалеко продовжувалась війна. Репортер у касці звітував про нічні бої. Великі втрати противника, у які ніхто не вірив… П’ятеро загиблих наших…

– От же підараси! – вилаявся Кабан. – Посилають пацанів на вірну смерть. Гниди…

– А ми відібрали знеболююче у онкохворої, в якої більше нікого немає, щоб ширнутись. Як думаєш, хто гірше, вони чи ми? – філософськи зауважив Художник, зводячись на ноги.

Хиря як завжди недоречно й хрипло зареготав, тільки цього разу сміх перейшов у затяжний судомний кашель. Десь в цей же момент Ангел відкрив свого скривленого від болю рота, звідки вкотре донісся протяжний і сумний стогін-крик. Ясько нервово замотав головою, зрештою схопив з підлоги якусь ганчірку й заткнув нею того рота. Вона перестала стогнати й засмикалась, закашлявшись і з огидою намагаючись виплюнути смердючу ганчірку.

І тільки тепер звернула на нього увагу.

Найбільше він хотів би побачити в її погляді ненависть – щиру, всеохоплюючу ненависть в цих страшних голих і пожовклих очах без вій. Щоб принаймні не було жалю за зробленим, а надто втраченим – тим, що безжально мучитиме усю решту життя, навіть якщо воно скінчиться од сьогоднішнього передозу. Всіх тих невикористаних можливостей, всіх ймовірних варіантів розвитку подій, із яких відбувся найгірший; всіх найщиріших і непочутих молитов до Всесвіту, у якого просив лиш одного – її, і той жлобський сраний безкінечний Всесвіт, у якому мало б вистачити усього й для всіх, - не дав.

У погляді були тільки смуток і біль. Руки Яська зрадницьки затремтіли, і від того трошки розвиднілась імла в голові. Вона говорила дуже тихо.

– За що ви зі мною так?.. Ви ж мої єдині друзі…

Каламутні сльози покотились з очей без вій по сірим щокам. Він продовжував знаходитись в прострації, тихо розхитуючись у сторони. Питання стукало, калатало у скроні беззв’язною мішаниною звуків. Тим не менш, у якусь мить мозок, ошалілий від того, що відбувається з тілом, пробив несвідомість і вирвався на волю – один з останніх проблисків ясного розуму, що з усіх сил намагається придумати, як урятуватись.

Але йому не потрібен був порятунок. І єдиними ясними думками були виправдання й гнів.

– А я казав, що на друзів не можна покладатись! Усі вони здатні лише використати тебе, доки це їм буде вигідно, після чого кинуть напризволяще, а деякі ще й лишаться із задоволенням спостерігати, як ти захлинаєшся у власному лайні. А надто чекати чогось хорошого від торчків.

Краще б я ніколи тебе не зустрічав. Жив би собі, як раніше, на самоті, самозадовольнявся, жер всяку гидоту, а головне, мене б ні разу не колихали оці ваші сімейні цінності, любов і те, скільки вже виблядків сумарно народили мої однокласниці.

І ще б я ніколи не став одним з них… якби тільки не оце бажання понад усе забутись і вирватись з цієї безвиході.

Він тільки зараз помітив, що почав говорити голосно, потім все тихіше, а останні слова вимовив лише подумки. Ясність у голові пропала, а з нею і гнів, і хоч якась впевненість у собі.

– Вииибач мене!.. – здався, протяжно заголосив Ясько і знову впав на коліна перед ліжком, вчепившись у нього нігтями; він продовжував вимолювати прощення, і ті молитви все менше нагадували людську мову, зрештою, стали нерозбірливим виттям. З обличчя його текли сльози й соплі, які він деякий час намагався витерти рукавом, а потім покинув це; тоді вони просто капали на підлогу чи зависали із носа й підборіддя довгими слизькими цівками, химерно відблискуючи у мерехтливому світлі осіннього ранку.

Схлипування потроху поступились місцем тиші, яку іноді переривав тільки регіт торчків за дверима. Вона теж не подавала голосу, власне, беззвучно плакала. Ясько уперся лобом у м’який ріг ліжка, насолоджуючись всеохоплюючим болем чорної квітки, що вкотре розпускалась всередині. Потім різко схопився з місця, тримаючи рукою живота, і чимдуж помчав до туалету, ледве стримуючи млосну масу, що підступила до горла.

У туалеті, однак, було вже зайнято: хтось із «друзів», він не розібрав хто саме, уже обіймався з унітазом. Не маючи вже сили бігти у ванну, хлопець виблював йому на спину, а що той був так захоплений, і не звернув на це уваги, Ясько поспішив убратись назад.

Повернувшись до ліжка, сів перед ним цього разу по-турецьки і так закляк, лиш злегка похитуючись. Пройшло ще з півгодини важкої отруйної тиші. Два погляди, обоє майже незрячі й несвідомі, на якийсь момент знову зустрілись.

Тоді Ангел відвернувся од нього лицем до стіни, оголивши з-під старої ковдри плечі і трошки спини. Не було там ніяких крил, тільки хворобливо сіра шкіра. На його очах вона старіла на сотні років, вкривалась пігментними плямами й всихала, розтираючись в пил. Зрештою почала меншати й віддалятись, лишаючи навколо себе тільки суцільну чорноту, доки не зосталась на її тлі малесенькою білою точкою, настільки мізерною, що годі уявити щось менше за неї, але все одно продовжувала звужуватись і гаснути на очах.

І коли вона нарешті розчинилась, темряву навколо востаннє прорізав ясний і яскравий відблиск. І був то не спогад про ту нездійсненну любов, чи може про маму, дитинство, або хоча б повний холодильник із того, зовсім іншого життя. А промайнула у чорноті лише одна думка: «Як же ви всі мене дістали. Дайте, ну дайте мені, нарешті, спокій». І згасла.