Колись дуже давно, ще століть за шість до нашої ери, невідомо як і звідки на цій землі сформувався перший народ; нечисленні згадки про нього є у записах грецьких та римських істориків. Невідомо, якою мовою вони говорили, звідки виникли і чим займались. Можливо, тому що цей народ не особливо жалував гостей, то приносячи їх в жертву своїй богині, то нанизуючи їхні голови на шести навколо своїх домівок. Потім вони так само безслідно розчинились в інших етносах, залишивши по собі на згадку лише величезні кам’яні ящики-могильники – дольмени.

Цей народ називався таврами. З часу їх зникнення пройшло майже 2 тисячоліття, а в Криму й досі все через сраку.

Посудіть самі. Один з найбільш унікальних за кількістю чудес природи куточок Землі. Тут вам і гори, і море з пляжами на будь-який смак; цілющі грязі і повітря, субтропічний південний берег і степові простори. До того ж, на відміну від більшості подібних курортів, тут практично немає небезпечних для життя тварин і рослин, як на суші, так і в морі.

І інша сторона. Протягом усієї своєї історії Крим був полем ледь не найкривавіших війн, битв, голодоморів і репресій. Кілька століть пройшли під змінним татарсько-турецьким володарюванням, під знаком ісламського фанатизму і невільничих ринків. Потім був перший прихід Росії, але до нього ще дійдемо.

Навіть якби не черговий припадок клептоманії нашого північного сусіда на початку року, я б усе одно звідти поїхав. Можливо, трохи пізніше, але напевно. За два з половиною роки я устиг об’їздити фактично весь півострів від Чорноморського до Керчі і від Севастополя до Армянська, і скрізь, за дуже незначними винятками, мені подобалось. Це дуже прекрасна земля, і тому вона тим більше контрастує з її нинішнім населенням.

Серпень 2013 року. МТС проводить на центральній площі Сімферополя великий халявний концерт на честь якоїсь своєї річниці, виступають Тартак і Mad Heads XL. На завершення свого виступу Сашко Положинський штовхає невеличку промову, закінчуючи чимось на зразок «хоч ми розмовляємо різними мовами, я вас розумію, і ви слова наших пісень знаєте, тож ми єдині…» Натовп задоволено гуде.

Не здивуюсь, якщо люди з цього ж самого натовпу так само задоволено гули через якісь півроку, коли комунальники знімали українські прапори на тій самій площі.

В основі цього навіть не проросійський шовінізм, щось інше. Здатність пристосування до халяви, будь то безкоштовний концерт чи російські пенсії. Зверхність у відношенні до інших (усі, хто там відпочивав, знайомі із знаменитим кримським сервісом). Якась іще озлобленість, більша, ніж будь-де, де я ще бував. Я так і не зрозумів їх до кінця, тому можу помилятись.

Врешті-решт, рік пройшов саме під знаком великоросійського фанатизму. Не думайте, читаючи чергові погані новини з Криму, що вони там змінились. По-перше, дуже багато неправди, по-друге, там реально багато кадрів готові жерти землю, аби тільки в Росії. Україна цю боротьбу програла (наших рідних дебілів, які безхребетно здали півострів, а ще всяко підштовхували його своїми радикальними діями, не забуваємо, але це тема для окремого висеру).

І радіючи в черговий раз новинам про затори на Керчинській переправі, або вимагаючи вимкнення електроенергії, не забувайте, що там досі чекають і вірять в повернення України ті, кого вона байдуже кинула з пустими руками проти озброєних до зубів зелених чоловічків і лояльних до них фанатиків.

Історія «ісконно русскаво» Криму вже дещо набридла, тому про неї коротко. Період 1783-1954 років зовсім не такий однозначний. Починаючи із «заснування» Сімферополя і Севастополя, яке взагалі-то було перейменуванням вже існуючих поселень, і закінчуючи славнозвісним Чорноморським флотом, корита якого сьогодні (як показує практика), як і 150 років назад годяться лише для затоплення на мілині і зашкодження ходу нормальних суден.

Коли читаєш історію російського Криму, все виходить якось всупереч здоровому глузду, а не завдяки. Будівництво міст і палаців силами окремих ентузіастів – Потьомкіна, Голіцина, Воронцова і т.п. Героїчна оборона під бездарним і безвідповідальним командуванням – героїчна числом безглуздих і неймовірно великих людських жертв. Тисячі й десятки тисяч навіки загублених унікальних життів на оборонах Севастополя, в темних коридорах Аджимушкайських каменоломень, які віддано висмоктували воду з вологої стелі, але так і не дочекались наказу відступати.

Нарешті неймовірний за масштабами терор червонозадих вилупків у 1920-ті роки (20 тис. закатованих в одному тільки Сімферополі). Здавалось би, після такого місцеві мали б ненавидіти Леніна і усе що з ним пов’язано, а не носитись з його ідолами, та ж ні.

Можливо, тому що більшість місцевих росіян з’явилась тут якраз після цих подій, зайнявши домівки розстріляних і замучених голодом. І ще раз, після Другої світової, заселившись замість засланих без права повернення.

Іще раз, шановна русня, перегляньте статистику по населенню Криму: кількісно росіяни переважили татар у 20-ті роки ХХ ст., перевалили за 50% - після 1944.

Не знаю, на скільки вистачить чергового пришестя шизофренічного й потворного русского міра, але чекати його кінця я не став – повернувся до розореної й скаліченої, але рідної землі, а там воно своє покаже. І ви там, по той бік «кордону», також не розслабляйтесь. У світі все дуже швидко змінюється, і історичне непорозуміння під назвою «російський Крим» рано чи пізно зникне. Бо ви не заслужили цього шматочка найкращої у світі землі.

І тоді, можливо, я повернусь.

Дорогою туди-сюди снували люди, було їх тут досить багато, бо йшов він якраз центральною вулицею села, до того ж була неділя. Вони проходили назустріч і зусібіч обганяли його, бо йшов Михайлик неквапно, пильно придивляючись до них. Більшість йшла своєю звичною ходою, але деякі помітно прилипали до землі, із зусиллями одриваючи від неї ноги, наче були ті налиті свинцем.

Раніше він не помічав за оточуючими цієї вади, доки його власний дід, старезний вже і сивий, йшов так собі і раптом завмер просто на вулиці, за кілька метрів од власного двору. Михайлик з зачудуванням дивився на нього – зробився геть нерухомий, твердий і холодний, а навколо бігала баба і голосила. Далі стало відбуватися іще дивніше – шкіра дідова поступово ставала темною і шкарубкою, через кілька днів з неї почали пробиватись молоді гілочки і листочки. Руки також перетворились на гілки, а ноги зрослись воєдино, перетворившись на стовбур, який все очевидніше чіплявся корінням за землю.

Михайлик не міг помітити цих змін, хоч би й просиджував навпроти дерева-діда годинами, але варто було йому одвернутись, як за спиною, він це відчував, творилось якесь недобре диво. Зрештою від діда у дереві залишились лише скаламутнілі застиглі очі, а потім й вони затягнулись корою.

З тих пір він і став помічати, що люди навколо час від часу починають приставати до землі і зрештою застигають, перетворюючись на дерева. Дерева, що пішли од людей, ніхто не смів рубати; так і стояли роками у найнесподіваніших місцях, де їх застала чи то смерть, чи то перехід до нового життя – ніхто напевно не міг сказати, чи пам’ятають вони щось од існування людського, чи відчувають біль та мають свідомість, як це властиво звичним людям.

Зрештою через кілька років усі ці дерева всихали і дуже швидко перетворювались у порохно, яке розносилось вітром, і тим більше не міг ніхто сказати, що ставалось з душею людини чи то дерева вже тоді. Михайлик вірив, що саме в той момент душа умирала, а в стані дерева залишалась живою. Свого часу знав лісоруба, котрого привалило в лісі дубом справдешнім; отже, перетворився також на деревину, але скрючену і скалічену вагою того дуба. Вигиналась потворно й безсило тягнула гілки до неба, і хлопчик був готовий поклястись, що поруч з нею відчував її німий крик, ніби то досі волав лісоруб, прибитий дубом до землі.

Про відмінність людей-дерев від інших нагадували також їхні боги, котрих зазвичай вішали на мотузці на стовбурі померлого. Богом Михайликового діда була змія, котра зараз теліпалась од вітру на старій деревині, а у самого Михайлика – кінь.

Коли у селі народжувалась дитина, її несли на окраїну, де знаходилась печера шаману. Печера була наглухо замурована і мала тільки маленьке віконце, повернуте на північ і донизу; таким чином там завжди було темно. Саме під те віконце клали немовля, яке тут же затягували в пітьму шкарубкі сірі руки. Через кілька годин руки повертали немовля на світ уже із власним богом – невеликою фігуркою якоїсь тварини.

Ніхто не міг сказати достеменно, що означала та чи інша тваринка, але всі завжди носили при собі й берегли своїх божеств. Так само ніхто не міг сказати, що являє із себе шаман, скільки йому років, чи що він їсть. Говорили, що скільки на пам’яті людській було село, увесь час був і він, а що не ставав деревом, то за це заплатив вічним ув’язненням у пітьмі безвихідної печери.

Пригадувалось також Михайлику, що й сам він свого часу був близький до того, щоб заклякнути – захворів тяжко, лихоманив і не зводився з ліжка. Дід з бабою водили до нього знахарів і носили якісь зілля, але хлопчику од цього не легшало, а фігурка його бога-коня геть пожовкла.

Зрештою він таки переміг хворобу, хоча ще деякий час пролежав у ліжку, вдаючи важкого – таким чином ухилявся від різноманітної хатньої роботи. Вилежуватись здоровому було зовсім не те, що хворому – міг думати скільки завгодно свої химерні думки, ловити затишні хатні звуки й запахи, спостерігати за звиванням ліній на дерев’яній стіні шафи супроти ліжка, аж доки не починали вони ворушитись й вигинатись, поростали туманом і зникали зовсім. Хлопця видав його власний бог, котрий із жовтого знову зробився лискуче-білим, отже, треба було повертатись до роботи.

Скоро за тим якраз закляк його дід, а ще через деякий час у селі з’явились жуки. Було то видиво дещо моторошне, бо ніхто й ніколи раніше не бачив тут цих створінь. Жуки були велетенські, розміром з добру сливу, і абсолютно чорні. Зайве казати, що коли уперше були побачені, наробили чимало сполоху. Тоді селяни побили й подавили їх достатньо, але жуки все прибували й прибували.

Зрештою люди зрозуміли для себе, що жуки ці не приносять ніякої шкоди – не кусаються, не чіпають худобу й городину, навіть літають майже безшумно. Харчувалися вони пилком, при чому не цуралися ні гарних квітів, ні звичайних бур’янів, а що була вже весна і все навколо цвіло, їжі їм вистачало.

Тоді селяни поступово звиклись із ними і перестали убивати; тим більше, жуків усе одно ставало все більше, здавалось, навколо їх вже мільйони, вони могли одночасно піднятись над селом і затулити своїм чорним скопищем сонце, або осісти суцільним покривалом на поле, яке од того також робилося чорною рухомою масою.

Деяким людям усе одно не подобалось становище, що склалось, вони вимагали роздобути й використати супроти цих створінь отруту чи ще якось змінити положення, але оскільки перебували в меншості, то й залишились ні з чим.

Михайлик побачив уперше такого жука третього дня, їдучи з бабою селом на возі, вже й не пам’ятав, за чим чи від кого. Коняка неквапно торохтіла розбитою дорогою, вкритою калюжами, бо ще не так давно була відлига й дощі. Здається, везли вони тоді сіно, бо хлопцеві запам’ятався його приємний, ніби від щойно скошеного, аромат, змішаний із запахом власного поту та недавнього дощу.

Навколо пливли звичні сільські подвір’я і їх мешканці; на купі прілої соломи під одним із дворів стояла дитина в трусах і кожусі й махала до Михайлика рукою, у другому брудний й закіптюжений чолов’яга рубав дрова, в третьому під ворітьми сидів величезний чорний і кудлатий собака, більше подібний до ведмедя; він провів воза байдужим поглядом, а вже потім почав негучно вуфкати йому вслід.

Тоді й з’явився перед ним перший чорний жук – підлетів звідкілясь зі сторони і всівся просто на груди. Якийсь час дивились незрушно один одному в очі, доки Михайлик не штовхнув його вказівним пальцем геть зі своїх грудей. Жук вже в польоті відкрив крила, показавши овальне сегментоване тільце, й полетів собі далі, з незвички сильно налякавши їхню шкапу.

Та добряче збилася вбік і ледь не зіштовхнулася з возом, що йшов на зустріч протилежною стороною дороги. Воза вів селянин на ім’я Гнат Песиголовець, він одразу почав обкладати бабу лайкою й образами, навіть батогом замахнувся, а вона, що не було тепер кому її захистити, сиділа й мовчки покірно приймала цю ганьбу. Михайлик лишався лежати незрушно на сіні, хоча в душі його кипіла пристрасть.

Ось він вибухає гнівною річчю до Гната, при чому не цурається слів, за які іншого разу міг би й по вухах од баби отримати, а то ще й більше, перестрибує на сусіднього воза, одбирає батога й сам замахується ним на кривдника. Але це все відбувається лише в його уяві, й вози розходяться кожен у свій бік.

Очі баби відтак засвічуються тихим смутком, повертається подумки у ті часи, коли була неодинока й захищена, або й ще раніше, у свою юність. Мала тоді зовсім непривабливу зовнішність, а дід був першим парубком на селі, і годі було й мріяти до нього заглядатись. Але в якийсь момент, коли інші дівки, дорослішаючи, почали надто підкреслювати свою красу, вдаючись до рум’ян й тому подібних речей, вона раптом сама розквітла й засяяла по-своєму; і дід, тоді ще парубок, обрав саме її природну красу, а не штучну й підфарбовану, а може, й не до зовнішності припав, а до душі. Потому мала баба найщасливіші роки свого життя, від пам’яті про які її очі й досі сяяли; погляд Михайлика ж навпаки згас – подумки картав себе за те, що так невдало відбив того жука.

Це вже зараз, ідучи головною дорогою, не звертав жодної уваги на цих істот, що міріадами кружляли навколо, як і не звертали уваги більшість селян, особливо ті, що йшли з ним в одному напрямку. На головній площі села зараз стояв карнавал, який заїхав сюди усього на два дні. Востаннє така подія трапилась ще років десять тому, до Михайликового народження, тому зрозуміло, що чимало охочих хотіли побачити хоч яке дійство. Він же, хоч і не для цього, також пробивався крізь натовп, який ставав усе густішим.

За цим ударив у ніс різкий запах коней, сечі і поту, які зазвичай супроводжують такі скупчення.  Перед площею дорогу оточили жебраки, які зайняли її частину, отже людський потік ставав іще густішим.

Нарешті протиснувся на площу, зовнішнім колом якої розташувались кибитки з фокусниками й акторами. Один саме зараз розривав на шматки й знову збирав докупи хустинку, інший весело награвав на гармошці, а поруч з ним у такт музиці танцював шалено бурий ведмідь, невеликий, однак закований у важкі ланцюги. Ще трохи далі витанцьовували канкан жінки у надто коротких спідницях, але це все мало його хвилювало.

Серед людей, що снували туди-сюди, видивлявся ровесників, доки не запримітив купку потрібних йому дівчат – вони саме воркували над прилавком одної тітки, яка безкоштовно роздавала цуценят. Власне, купка дівчат йому була непотрібна, а скоріше навіть страшна, тому зупинився перед черговою кибиткою й зробив вигляд, що зацікавлено спостерігає за дійством.

Власне, дійства ще не було. Посеред невеличкої сцени перед кибиткою стояв високий худий чоловік у циліндрі, і запрошував самих глядачів взяти участь у виставі.

- Ця сценка дуже незвична, бо гратимете в ній ви самі, мої любі друзі! Одна умова – ролі не вибираємо наперед, а тягнемо папірці, чоловічі – в синьому капелюсі, жіночі – в червоному. Бо одним із вас випаде урятувати світ і стати всенародним улюбленцем, а інші гратимуть пройдисвітів і будуть ненависні за це навіть найріднішим людям, які за машкарою ролі забудуть, ким ви є насправді! А третім узагалі судитиметься померти на самому початку вистави й згинути в небутті…

За балачкою ледве не пропустив, коли дівчата почали розходитись. Угледів серед них Зойку й почав просуватись в одному з нею напрямку. Хотів зробити вигляд, наче зустрів її випадково, натомість мало не загубив, пробиваючись крізь натовп, і ледь не розпластався просто перед її ногами.

- Привіт! – сказала Зойка й всміхнулась. Вона сама, а надто ця її посмішка, шалено подобались Михайлику, але він дуже боявся це виказати, тому, привітавшись, насупився.

Усе, що хотів сказати, вилетіло з голови.

- А пішли на річку? – зрештою швидше спитав, ніж запропонував хлопець. Вони стояли близько, але йому в якийсь момент здалось цього мало, тому наче ненавмисно зробив крок уперед – і наступив Зойці на ногу.

- А що, пішли! – відповіла дівчинка, вивільняючи ту ногу. Тоді швидко повернувся й хотів вже рушати, доки вона не передумала, коли їх зупинив ще один погук.

- І я хочу з вами! – до них пробивався крізь натовп хлопець-ровесник. – Точніше, ми хочемо, я сестрі обіцяв.

Хлопця звали Павло. Михайлик знав, що йому також подобається Зойка, і за це ненавидів його. Сестра була зовсім мала, роки три-чотири, і Михайлик весь час забував, як її звуть. На підтвердження своїх слів Павло виволік з натовпу і сестру й поставив перед собою. Вона майже не говорила і вічно щось жувала, тому була замурзана, а біла сорочка давно загубила колір під численними плямами.

Вони стояли тепер поруч, і Михайлик уперше помітив, як схожі і відмінні одночасно – мали однаковісінькі носи й вуха, зате різні роти й очі – карі у брата, сині у сестри. У неї був просто розкішної краси бог – у вигляді пухнастого рудого кота, настільки реального й милого, що хлопчик уперше пошкодував, що його не можна торкатись – на це було неписане, але усім відоме табу. Навіть найбільші розбишаки не сміли чіпати чужих богів, хоча деякі з них були надто звабливі і походили на дорогі іграшки.

Якби не мала, Михайлик зміг би відбрехатись, аби позбавитись ворога, а так усе пішло шкереберть. Він неохоче погодився, і діти почали пробиватись подалі від площі. Назустріч їм з невеликими проміжками часу пронеслись дивні люди – незвично й радісно збуджені, але не п’яні.

«Смерть жукам… Брат прийде нарешті, наведе тут порядок.» Натовп шелестів і обмінювався незрозумілими новинами. Пронеслась повз них і радісна Михайликова баба.

- Брат ось-ось прийде, позбавить нарешті нас від жуків, - хутко проговорила йому в обличчя, струснула підбадьорливо за плечі і понеслась далі.

Михайлик нічого не зрозумів, бо ніколи не мав ніякого брата.

- Ну тепер ми вам покажемо! – крикнув ще якийсь дядько, пригрозивши кулачиськом жуку, що саме пролітав повз нього. І звідки в цих дорослих скільки злоби, жуки ж нікому не чинять лиха, думали діти, ідучи проти течії основного натовпу, що стікався до площі.

Річку від села відділяв невеличкий лісок, хвилин на п’ятнадцять ходьби. Дорога тут звужувалась у стежку, якою одночасно могли йти тільки по одному чи двоє поруч, тому діти розтягнулись в ланцюжок. Михайлик намагався втішати себе, що Павло справді пішов тільки тому, що обіцяв сестрі. Але той навмисне й демонстративно пробивався до Зойки, яка йшла попереду всіх, щоб бути між нею й Михайликом, зовсім не переймаючись, де там позаду плететься його сестра.

Стежка вивела їх на невеликий голий від дерев пагорб, отже, тут розширилась. Павло одразу скористався цим, спочатку вирівнявшись із Зойкою, а потім узагалі вловив момент і мимохіть узяв її за руку. Терпіння Михайлика урвалось і він з ревом наскочив іззаду на хлопця. Якби не уперлись в пеньок, покотились би далі з пагорбу, а так вчепились одне в одного і качались по землі; не маючи змоги наносити повноцінні удари, дряпались і кусались.

Зрештою Михайлик почав перемагати, бо був фізично дужчий. Зміг вирватись з обіймів Павла і стати на ноги, відтак почав дубасити його цими ж ногами, доки той не перестав намагатись піднятись також. Але Михайлик уже не міг зупинитись і продовжував щосили буцати ворога, котрий стиснувся в позу ембріона й таким чином намагався захиститись.

Бійка перетворилась на побиття. Павло заревів, заплакала в унісон його сестра, підбігла й обняла лежаче тіло, а Михайлик продовжував лупити руками й ногами, тепер уже по клубку тіл, котрі на якийсь момент наче стали одним цілим. Нарешті він захекався, чим скористались його жертви, зірвались і побігли, а швидше покотились у протилежний бік пагорбу, звідки і прийшли.

Павло при цьому продовжував голосно й безсило ревіти, а плач малої швидше нагадував нявчання кошеняти. І над цим усім лунав-розливався дзвінкий і щирий сміх Зойки. Ні, вона не була жорстокою у звичному розумінні цього поняття, просто віддалась чистій і первозданній дитячій ненависті, щирій і не затуманеній упередженнями, а понад усе її тішило, що усе це дійство – заради неї одної.

Отже, вони лишились удвох. Це дозволило трохи пришвидшити ходу – не треба було підлаштовуватись під малу дитину. Власне, за пагорбом до річки й так лишалось зовсім трохи. Коли спустились майже до берегу, помітили крізь крони дерев дивні створіння у небі. Створіння мали тіла подібні до риб, тільки закруглені, короткі ніжки і плавці позаду. Їх було шестеро й рухались вони у напрямку села.

- Це – цепеліни, - згадав Михайлик. Колись у їхньому домі завалялась газета, а що читати не вмів, роздивлявся тільки картинки. Тоді дід і сказав йому це чудне слово.

- А що вони тут роблять?

- Звідки знаю… Але давай перечекаємо під деревами, доки пролетять.

А потім вони довго купались й плюхкались у річці голяка, ловили пуголовків і ганялись за бабками. Зрештою знесилені лежали на березі й говорили. Над ними пропливали рідкі хмаринки, а просто перед ногами хлюпотіла тепла вода. В якийсь момент Михайлик загубив теми до розмови, але його урятувала змія, що якраз виповзла з комишів. То був цілком безпечний вуж, але Зойка в цьому зовсім не розумілась, тому вискнула. Із загрозливим ревом, розмахуючи дрючком, Михайлик кинувся до зміюки, яка все правильно зрозуміла й ретирувалась. А він стояв на узвишші берегу, гордо уперши руки в боки, мовляв, ось як я можу!

Втім Зойка також не пасла задніх, і коли повз них пролітав черговий велетенський жук, з усієї сили зарядила кулачком йому в бік. Жук відлетів на кілька метрів і ще прокотився по інерції. Михайлик відчув, що має негайно зробити ще щось сміливе, зухвале чи кричуще.

- Диви, - сказав тоді їй, зняв із шиї свого бога і закинув аж на середину річки. Але це справило зовсім не таке враження, як він очікував. Зойка задерев’яніла на деякий час, а потім відсторонилась. Для неї людина без бога була чимось на зразок людини без обличчя чи без шкіри.

- Та чого ти, все нормально, - заспокоював він її.

- Ой, що ж це буде тепер, мабуть, якесь лихо спіткає нас… - натомість бідкалась вона, зрештою ніби заспокоїлась, але все одно поглядала косо і міцно затисла в руці власне божество, яке мало вигляд горлиці.

Назад повертались швидко, бо сонце вже повернуло на захід, отже можна було отримати на горіхи від дорослих. Прикрий випадок із богом почав забуватись, розмова їхня знову стала веселою і невимушеною. А коли вийшли з лісу – заклякли.

Дорога попереду була геть чорна, як і трава навколо, і земля у найближчих дворах. Вони навіть не одразу зрозуміли, що то були жуки, бо маса ця не рухалась як звично. Усі жуки були мертві. Вони лежали долілиць, задравши догори лапки, візуально цілі й недоторкані, але, тим не менш, неживі.

Діти збавили ходу, намагаючись побільше обходити ці чорні тільця, бо коли ступити на них, вибухали, розбризкуючи смердючий зелений слиз. Деяк дійшли до найближчого дерева над дорогою, і тільки тоді Михайлик згадав, що його не було тут раніше. Придивився й відсахнувся, бо дерево те ще зовсім недавно було людиною, під молодою півпрозорою корою ще смикалось сіре око.

Тоді й помітили вони, що над селом не чутно не тільки звичного вже тихого гудіння жуків, а й ні людей, ні худоби, наче усе навколо вимерло. А коли підійшли до дворів, переконалися, що так воно і є. Усі двори, вулиці, скільки сягало око, були заставлені новоявленими деревами, які ще тільки сьогодні були людьми. Хлопчик підняв голову до неба у пошуку цепелінів, але ті, на щастя, вже десь відлетіли. Брат зробив свою справу і рушив далі.

Вони стояли на вході в царство мертвих, все ще не зважуючись туди зайти і не знаючи, чи варто це робити.

- Я все ж піду туди, - нарешті сказав Михайлик.

- Ага.

- А ти підеш зі мною?

- Піду.

Звісно, підеш, думав він, я ніколи в тобі не сумнівався, ні до річки, ні зараз.

Шкода тільки, що тебе не існує.

Тоді він узяв міцніше за руку пустоту поруч із собою, і рушив уперед, оминаючи тільця жуків на дорозі. Навколо тягнулись звичні садиби й хати, тільки було тут незвично тихо і темно од нових дерев, і від цієї тиші так хотілось закричати, як напевно й кричали зараз навколо нього всі вони, марно тягнучи свої руки-гілки до світла, якого їм вже ніколи не судилось побачити.

Трапилась мені на безмежних вконтактівських просторах отака підбірка книжок.

Усі книжки реально існуючі і доступні для скачування. Суть у них приблизно одна й та ж, тому наведу нижче тільки одну з анотацій. 

Савицкий Георгий

Поле боя – Украина. Сломанный трезубец

2010 год. Спровоцировав массовые беспорядки, «оранжевые» нацисты развязывают на Украине гражданскую войну. При помощи «миротворческого контингента» НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники западноукраинские каратели с трезубцем на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками...Они сломают проклятый бандеровский трезубец!Они покажут натовским «ястребам» кузькину мать!Поле битвы — Украина!Это есть наш последний и решительный бой!

Зверніть увагу на використані ключові слова – Новоросія, карателі і т.п. З першого боку у такій творчості немає нічого незвичного, враховуючи масштаби антиукраїнської пропаганди останніх місяців.

Але тут ми підходимо до найцікавішого.

Знаходимо цю книжку в Інтернеті і бачимо, що вийшла вона у… 2009 році.

Іще одна книжка цього ж автора і також 2009 року. Продуктивний товариш, майже як Донцова.

А ось екземпляр за 2008 рік.

Усього із тільки семи приведених книжок три були написані задовго до нинішніх подій.

Що зайвий раз підштовхує до висновку, що так звана «Новоросія» – ніяке не вираження протесту проти майдану, а лише штучне політтехнічне утворення кремлівської пропаганди, що виникло, коли ніяким майданом і не пахло. Приводу розв’язати війну в Україні вони чекали кілька років, і за цей час усіляко підкормлювали відповідні настрої.

Важливо рано чи пізно зрозуміти, що «новороси» ворожі не тільки до усього українського, яке намагаються нищити усіма силами, а й до російського, бо є не результатом бажання етнічних росіян, а лише засобом досягнення власних корисливих цілей одним очманілим карликом.

Звісно, певні свободи дають навіть «народні республіки».

Свободу жити у руїні.

Свободу торгувати речами убитих з Боїнга на центральному ринку Тореза.

Я нічого не забув?

Коли довгоочікувані мрії здійснюються, завжди залишається невеличкий гіркий осад. Це як наче у житті стало на один сенс менше.

1216 днів, срана тисяча з лишком днів, які я чекав цих, здається, двох чи трьох хвилин, за якими немає нічого. Все, що потрібно, вмістилося в ці хвилини, після яких не лишилось ні минулого, ні майбутнього.

Чим більше й упертіше чекаєш, тим більш гірким залишиться присмак. Звісно, так і не сталось ніяких чудес, яких не існує узагалі, усе треба робити самому.

Фальшиві дорогоцінності відблискують світлом у сотнях розставлених навколо дзеркал, стріляючи променями на всі боки. Боги й богині падають зі своїх священних гір, абияк стають на ноги і йдуть на низькооплачувані роботи; у них псуються зуби, вони старіють, вмирають й перетворюються на пил. Розпечене до неймовірності повітря виносить мене на вулицю і веде вперед, без будь-якої подальшої мети.

Роки зо два тому, коли нинішніми подіями в Україні ще й не пахло, я натрапив на цікаву серію статей, про те як зараз живе східний, тобто російський, Донбас.

Сьогодні я знайшов ці статті, датовані ще 2011 роком, але від того не менш актуальні.

http://frankensstein.livejournal.com/204592.html

http://frankensstein.livejournal.com/206629.html

http://frankensstein.livejournal.com/206968.html

http://frankensstein.livejournal.com/207822.html

http://frankensstein.livejournal.com/209541.html

http://frankensstein.livejournal.com/211990.html

http://frankensstein.livejournal.com/212767.html

http://frankensstein.livejournal.com/215012.html

Рекомендую почитати на дозвіллі, написано досить цікаво. А якщо у двох словах, то із цих текстів  я хотів би виділити і донести наступне.

З часу розвалу СРСР і до наших днів в обох частинах Донбасу мала місце тенденція до суттєвого збільшення собівартості вугілля: найбільш легкодоступні і «смачні» пласти уже вибрали, крім того, обладнання на шахтах морально застаріло. Росія провела реструктуризацію шахт, причому найбільш радикальним образом: закрила їх.

Кількість робочих на шахтах, які ще формально працюють, скоротилась в десятки разів. Люди, залишені без роботи, змушені були роз’їхатись у великі міста. Сучасний східний Донбас представляє із себе невеликі депресивні містечка із кепською репутацією, в яких більш-менш пристойні хіба що центри, а решта перебуває в руїнах різного ступеню запущеності.

А тепер поговоримо про варіанти розвитку українського Донбасу, якщо він стане неукраїнським.

1) Донбас увійде до складу Росії, і немає ніяких підстав стверджувати, що вона не зробить те ж саме з нашими шахтами, собівартість вугілля на яких також висока. Сотні тисяч людей залишаться без роботи.

2) Донбас стане ніким не визнаною і формально незалежною республікою, з якою ніхто не захоче вести справи (хіба крім тієї ж Росії, але у неї власне вугілля дешевше), і робота шахтарів також буде нікому не потрібна.

Із початку заворушень на Донбасі, кількість учасників-шахтарів у них була і є мінімальною. І схоже, це не тільки офіційна позиція їхніх профспілок, а і результат роздумів простих людей, які розуміють, чим це все може скінчитись.

Якщо серед мітингувальників і є шахтарі, то їх одиниці. Основну ж масу складають місцеві люмпени – безробітні, бомжі, алкоголіки, пенсіонери з особливо запущеним сталінізмом головного мозку і інші елементи, які чудово підходять у якості гарматного м’яса для прикриття російських бойовиків і козачків.

У цій ситуації для мене залишається не зовсім зрозумілим, чому самі донеччани не розгонять рашистську наволоч, яка тероризує їхні міста, а скоро узагалі зможе пустити їх по світу із простягнутою рукою. Приклад – ось він, одразу ж за кордоном.

Два факти тільки за якісь останні пару днів.

1) В Севастополі активісти (якісь там «Нічні вовки») узялись за випалювання українського прапору із IV бастіону. Фарба надійно і глибоко в’їлася, тому для її видалення використовують розчинники, алмазні фрези та інший хардкор. Робота важка і довга, але Путлерюгенд обіцяє довести її до кінця.

2) На вихідних на будівлі Меджлісу у Сімферополі з’явився український прапор, що одразу викликало переживання «стурбованих громадян» і чергові висери із серії «кому тут не подобається – валіть в Україну». Учора на будівлю був здійснений напад, група рашистських поліцаїв, розштовхавши усіх підряд, відібрала чи не останній прапор України в Криму, замінивши його кримським.

Станом на сьогодні татари повернули на будівлю наш прапор і обіцяли охороняти його.

Зважаючи на ненависть нових «росіян» до усього українського, можна припустити, що за 23 роки у складі України тут:

- закрили усі російські школи;

- заборонили говорити російською у громадських місцях;

- знесли усі пам’ятники Леніну і на його місце поставили Бандеру;

- палили російські прапори;

- партію «Русское Единство» у повному складі посадили на кіл;

- усіх, хто не знав слова гімну України, розстрілювали просто на вулиці.

Правда, як виявляється, усього цього не було. А напевно, дарма. Оскільки кінець вийшов би усе одно такий самий, можна було б поекспериментувати – тоді б, принаймні, нинішні українофобські настрої були чимось підкріплені. А то аж серце стискається від жалю, скільки ж вони років витримали під нами…

А скільки терпіти відтепер – навряд таких перебіжчиків особливо любитимуть в новій країні, навпаки, усе більше свідомих росіян замислюються, з якого переляку вони мають годувати зайвих два мільйони дармоїдів.

І справедливості заради слід додати, що прапор на меджлісі таки не єдиний. Вони з’являються нові по усьому місту – намальовані на стінах, деревах. Очевидно, є і більш радикальне підпілля, завдяки якому підкоптились то офіс Єдиної Росії, то комуністів. Оглядайтесь частіше москалики, для зрадників це життєво необхідно. 

Ось і пройшов дуже швидко цілий місяць із дня кримського «референдуму», після якого півострів фактично став частиною Росії, невизнаною Україною. За цей час із обох боків було вилито досить багато інформації, яка повністю протилежна одна одній. Я теж не залишусь осторонь і викладу своє бачення того що відбувається у Сімферополі зсередини.

Незважаючи на своє вкрай негативне ставлення до Росії як держави, намагатимусь бути об’єктивним. Я також чув про тисячі біженців в обидва боки, побитого татарського підлітка, паралізовану судову систему і т.п., але підтвердити чи спростувати це не можу. Тому далі тільки те, що бачив сам.

Для початку про сам референдум. Агітація була не те щоб нав’язливою – вона була повсюди і скрізь. Агітаційні плакати за Росію не прибрали не тільки за день до голосування, а й до сьогодні. Ще за тиждень на пл. Леніна проходили щоденні мітинги і концерти (підбірка пісень суто тематична – братерство, Росія і т.д.), пік яких прийшовся на вечір після референдуму, коли натовп зарядили ще й найпопулярнішою халявною російською попсою – Лещенко, Любе та ін. Білий фасад будівлі Ради Міністрів став екраном для гігантських лозунгів – «Крым – Россия», «Русская весна» і т.п.

Звісно, людей за Росію було багато, після майданних подій і інформаційної промивки – точно більше половини, хоча і явно не офіційні 96%. Втім, реальної цифри ми уже не взнаємо. Якщо на площі в той вечір насправді були заявлені 20 тисяч, це навіть не десята частина населення  Сімферополя, та і навряд там би скільки умістилося. Святкування тривали ще близько тижня, хоча і явно проріділи під кінець – для візуалізації ріденькі натовпи розбавлялись гігантськими російськими і оранжево-чорними прапорами. Останній концерт, здається, був у ніч переходу на московський час (переводиш такий годинник на UTC+4, і тут Крим з колін підіймається).

Далі все швидко заспокоїлось. Більшість зелених чоловічків і повністю всі козаки безслідно зникли (як і очікувалось, щоб з’явитись на Донбасі); у тих, що лишились, на форму додались розпізнавальні знаки – з гербом Криму або прапорцем Росії. Тим не менш, під будинками Ради Міністрів і Верховної Ради вони є тепер завжди, чого раніше не було. Кількість їх змінюється, видно, від наявності важливих осіб. Що ж, побажаємо їм до кінця життя боятись бандерівців чи ще якого чорта, що прийде по їхні душі, і жити під охороною.

Почалося поступове витіснення і знищення українського. Звідусіль щезли жовто-сині прапори, від державних установ до канцелярських магазинчиків, зате тепер там вдосталь російських і андріївських, російської Конституції і портретів фюрера всія Росії. Герб України з Верховної Ради здерли ще до референдуму, дратував населення (звісно, їм ординський двоголовий птах-мутант ближчий за символ Київської Русі), а написи на трьох мовах змінили на один. Поступово замінюються вказівники вулиць із двомовних на російські – мабуть, це одна з основних проблем, яка заважала тут добре жити.

У квітні були перші пенсії рублями. Правда, ті, хто чекав підвищення їх до російського рівня чи можливості отримати одразу дві пенсії, обломились. Єдиною вигодою було те, що перераховувались вони по вигідному курсу 1:3,8, але щоб пенсіонери не віджали якусь зайву сотню гривень у обміннику, скоро його понизили до 1:3,1, а потім і до 1:2,8. Рублі приймають уже майже всюди (хоча я їх ще в очі не бачив).

До речі, дефіциту на полицях магазинів немає, це міф. Продукти дорожчають несуттєво (піднялись ліки, хліб, цукор, крупи, вермішелі і мінеральна вода).

Курс гривні до долара і євро міняється як і в решті України.

Бензин також подорожчав, обіцяне зниження його вартості у 2 рази перенесли на травень.

На в’їзді в Крим з континентальної України перевіряють лише паспорти у Джанкої і питають про ціль візиту. На сімферопольському вокзалі теж чергують зелені чоловічки, але не обшукують.. З 25 квітня обіцяють справжній кордон із міграційними картами і іншою морокою.

А ще в нас довше гріли батареї – аж до перших днів квітня.

Українські банки уходять. Приватбанк узагалі закрився наглухо, попутно заблокувавши рахунки кримських клієнтів. На днях припиняють роботу Райфайзен і Альфа-банк. Першим на російські закони перейшов банк ЧБРР, чим зірвав неймовірний куш.

– Вот мы, крымчане, никогда нигде не отдыхаем. Зато теперь всё изменится. Будем ездить в санатории, пансионаты – всё как раньше… – це не я, це одна бабуля в тролейбусі втовкмачувала іншій. Значна частина місцевих реально вірить, що повернулася у совок.

Поки що совок повернувся тільки у вигляді черг – у вищезгаданий ЧБРР, фотоательє і паспортні столи. Візуально 95% охочих отримати паспорт – пенсіонери. Колега говорила також про бюджетників, яких звільняють, а назад беруть тільки з новим паспортом (а потім заявляють про тисячі охочих). Мої роботодавці цього не вимагають, відповідно, наскільки я знаю, бажаючих на роботі поки не знайшлося.

За межами Сімферополя я за цей час побував лише у Красноперекопську і Армянську. У цій чи не найбільш українській частині Криму засилля аквафрешів на диво іще більше, що не заважає добрій чверті місцевих (із почутого мною) говорити на суржику. Пенсіонери в транспорті скаржаться на необхідність нести купу паперів і довідок у пенсійні фонди. Старі бігборди «Не допустим иностранного вмешательства» викликають саркастичну посмішку. На автостанції Армянська також труться зелені гобліни, на вулиці мені зустрівся БТРчик.

Підсумовуючи все вищесказане, можу зробити висновок, що глобально нічого не змінилося. Зміни лише у головах. Ті, хто чекав Росії, вірять у покращення життя і згодні для початку перетерпіти (я вже зустрічав заклики із серії – от протримаємось років п’ять, а тоді як заживемо!). Скептики схильні вважати, що показова щедрість Росії триватиме тільки поки є шанс захопити південно-східну Україну.

Та поки життя триває у старому ключі. І справа навіть не в тому, що при владі лишились ті ж самі морди, справа у тому, що люди ті ж самі. Які ходили вулицями українського Сімферополя, ті ж ходять і в російському. І вам там, на південному сході, до якого зараз прикута вся увага, не варто про це забувати. Ні Путін, ні майдан не змінять ваше життя на краще, доки ви самі не зміните себе.