Тигр утік із зоопарку

Колись у дитинстві була у мене книжка з такою назвою. Складалась вона з віршів та віршованих казок для дітей, переважно веселих. Але були там і сумні вірші, з глибоким і пронизливим змістом, як на мене, аж занадто, як для дітей дошкільного віку. Ті вірші  глибоко врізались в пам’ять, і вже набагато пізніше, у дорослому віці, час від часу спливали в ній смутними уривками (при тому, що я майже повністю байдужий до поезії).

Ними хотілось поділитись з кимось, але, звісно, напам’ять їх я не знав. Книжка на той час безслідно зникла. Я пробував шукати її в Інтернеті, але всезнаючий Гугл не міг навіть назвати її авторів чи автора. І ось сьогодні, після декількох пошуків, усе рідших за останні роки, я її знайшов.

Заодно накопав трохи інформації і про автора, який усе ж був у цієї книжки один. В нинішній реальності практично неможливо обійтись без політичного підтексту, тому якщо кому воно вже в печінках сидить, просто пропустіть наступний абзац.

Василь Марсюк народився у 1938 році у Мар’їнці, тій самій, що райцентр біля Донецька. Батько його був репресований і загинув у таборах, самого автора протягом життя періодично шурхали, але без серйозних наслідків. Його творчий доробок – переважно віршовані твори українською мовою, які разом з роботами Сосюри і багатьох менш відомих україномовних письменників Донеччини XIX-XX ст. зовсім не вписуються в популярний нині пропагандистський міф про Донбас, який завжди був російським (а насправді, від сили останні 80 років, що було зумовлено масовим переселенням з півночі предків майбутніх колабораціоністів на спустошені голодомором і репресіями землі).

Про нинішнє місце проживання чи творчість автора я нічого не знайшов.

Повна версія книжки лежить тут.

Ось і все. Ласкаво прошу в царство мого ностальгічно-депресивного угару.

Чорнобильський кінь

Біжить він полями, лиш порох за ним,
ніхто не зупинить,
ніхто не здогоне.
В Донбасі хтось бачив його вороним,
комусь у Карпатах він здався червоним.
А був же недавно ще білим, як сніг,
ходив в табуні він чорнобильським лугом,
аж поки вночі не обсипало всіх
до болю гарячим невидимим пухом.
Сльозилися очі.
Трава – наче скло.
Копита, немов на пожежі, горіли.
Табун прилетів до людей у село,
а там лиш собаки залишені вили.
І коні побігли до Прип’ять-ріки,
як раптом напали орли-вертольоти…
Під кулями впали усі лошаки,
один тільки білий здолав перешкоди.
І вдень, і вночі поспішає скакун,
на всю Україну іржання безсонне,
шукає і кличе свій рідний табун,
табун, що не вирвався з мертвої зони.
Біжить він полями, лиш порох за ним,
ніхто не зупинить,
ніхто не здогоне.
В Донбасі хтось бачив його вороним,
комусь у Карпатах він здався чевоним.

Пісня матері

Чом ти, мій хлопчику,
плачеш ночами
в теплій постелі під боком у мами?

Що тобі мариться в думках дитячих?
Так небагато у світі ти бачив!

Ще не тягнув ти життєвого плуга,
ще не стрічав ненадійного друга,

ще не ламав над водою калини,
ще не збагнув ти журби України,
і не світився любов’ю святою,
і не ставав до священного бою,

і не зазнав перемог і поразки, –
ворога знаєш ти тільки із казки.

Чом же, синочку, ти плачеш ночами
в теплій постелі під боком у мами?

В інтернаті

Я жив у низенькій хаті,
були в мене мама і тато,
тепер я живу в інтернаті,
де вікон-дверей так багато.
Кладуть мене в чисту постелю,
годують борщем і супами,
та тільки ходжу невеселий,
бо поруч немає мами.
Гуртом ідемо умиватись,
гуртом укладаємось спати,
тут є з ким дружити і гратись,
та поруч немає тата.
На фото їх бачу я тільки,
коли ще були вони гарні.
Вже тато помер від горілки,
а мама лежить у лікарні.
І тільки сіренький котик
тепер хазяйнує у хаті.
Хоча б уже він у суботу
провідав мене в інтернаті!