Темна, волога і хвороблива зима – слушний час для приємних згадок про літо. Особливо, коли так сталось, що у мене була цілком повноцінна відпустка. Особливо у Закарпатті. Так хоч на якийсь час можна забути про холодне мокре місиво на вулиці і традиційний скоп зимових проблем, яким кінця-краю не видно, і згадати про один з найпрекрасніших регіонів України – з неповторною буйною природою, неймовірними Карпатами, маленькими і по-європейськи затишними містечками. Хай це все було вже давно, але спогади про нього ще довго зігріватимуть моє життя.

І почати хотілося б, звісно, з Карпат. Саме тут, в горах, живуть найяскравіші представники цього краю – зі своїм незвичним укладом життя, мовою і звичаями. Милуватись їхніми чудними, розкиданими серед гір селами, можна ще із самого світання із вікна поїзду. А потім уже можна познайомитись і поближче.

Продовжую огляд місцевого настінного мистецтва з того ж місця, де закінчив минулого разу – з Вишеньки. На виїзді на Барське шосе є довга суцільна стіна, а отже, вона не могла просто так лишитись незайманою.

[Частина 1]

[Частина 2]

Час собі йде, а з ним назбиралась і нова порція вуличних творінь.

Почну з картин з багатьом відомими мультяшними персонажами в районі Хмельницького шосе.

Назвою замітки стала чесно запозичена назва екскурсії, влаштованої відомим вінницьким турклубом. Так як цього разу я їздив не дикуном, а на мікроавтобусі з групою, за один день познайомився аж з чотирма цікавими місцями Хмельницької області.

І перший у черзі Летичів та місцевий санктуарій.

Рік, що пройшов швидко як день.

Куди швидше за попередній, у якому був спочатку зворотній відлік днів до моменту, коли неминуче треба було щось міняти, а потім ще один відлік, куди довший, ніж я очікував, бо все пішло не зовсім так, а у якийсь момент узагалі валилось шкереберть.

І все ж вийшло, бо, можливо, єдиний раз у цьому безглуздому житті я хотів чогось по-справжньому, а не плив за течією.

365 днів, за які я вже хтозна скільки разів радів просто від усвідомлення того, що я тут, а не деінде. З інакшими, по-своєму чужими людьми й перманентно тривожною атмосферою в країні, і просто в найскрутніші моменти, можливо, мене підтримував тільки твій незламний дух, який, я в тому впевнений, існує насправді, несе в собі спомин всієї твоєї 650-річної історії й наповнює неповторною силою твої затишні спокійні вулички.

Дякую тобі за можливість відкривати для себе нові, незнані й недосяжні раніше світи, за те що ти взагалі є – неймовірне чарівне місто, яке ніколи не стане мені рідним, але в якому я б так хотів віднайти свій дім і давно втрачений спокій.

Ти прекрасне.

Як і у випадку з Одесою, ніякі фотографії не можуть передати усю неповторну чарівність і атмосферність Чернівців, а особливо їхньої прекрасної архітектури. Вони тут хіба що для заохочення відвідати (для тих, хто ще не був) і побачити на власні очі наш маленький Париж, який, на відміну від Парижу справжнього, не перетворився на арабсько-негритянську колонію.

Правда, коли з самого початку очікуєш чогось неймовірного й чарівного, розчаруватись набагато легше. Так, Чернівці заочно мені здавались тихим казковим містечком, тому дуже здивувало, які вони насправді метушні й переповнені – людьми, собаками і машинами, а ще там досить убиті дороги. Але залишимо це все за дужками, і – вперед.

Почну не з центру, а з Садгірського району – найбільшого за площею, найменшого за населенням, найбільш україномовного, словом, величезного приватного сектору. Ці місця найбільш тихі і затишні у місті, проте віддалені від цивілізації. А ще тут на малесенькому п’ятачку, в символічному центрі району, ужились храми яких тільки можна придумати конфесій.

Православна церква Свято-Різдва Богородиці, наприклад.

Далеко не завжди найголовніше знаходиться на першому плані. Частіше треба добре придивитись, аби побачити його.

Іще одне невеличке повернення до одеських фотографій. Тоді я, звісно, знімав статую-надгробок скорботного ангела. І вже набагато пізніше, неспішно перебираючи кадри, звернув увагу на напис на задньому плані; і в цьому написі, мені здалось, зашифрований ключ до значної частини наших проблем.

Пішла людина, можливо, цілком добра й достойна; тим не менш, як і всі інші, вона грішила, чинила зло і бувала несправедливою. Але для тих, хто її любив, це вже не має значення. У скорботі погане забувається, залишається лише хороше. Гострі кути згладжуються в пам’яті. Вони думають, що пам’ятають її до кожної дрібниці – насправді вони пам’ятають образ, який з кожним днем усе менше і менше має спільного до людини, якої вже нема. І ось тут вони підсвідомо, але чесно зізнались, що сумують не за особою, а за образом у своїй уяві.

Але це все стосується в ще більшій мірі в ставленні до живих, і в цьому і полягає найжахливіша помилка. Ми подумки, на основі суб’єктивних хибних вражень і бажань, навішуємо оточуючим купу ярличків, а потім дивуємось, коли вони їм не відповідають. Ми ставимось до них щиро й по-доброму і ображаємось, коли цього не цінять, хоча цим людям, якщо розібратись, ніколи й не подобалось конкретно таке ставлення.

Здавалось би, це частіше може статись між людьми, які знаходяться в розлуці, але ми примудряємось зробити таку химеру навіть з тих, кого бачимо щодня. І якщо б зупинитись вчасно, можна було б жахнутись з того, наскільки реальна особа відрізняється від світлого чистого образу в чиїйсь голові, і що ще можна все виправити, аби не втратити її назавжди.

В моєму вже далекому, безповоротно колишньому житті, я так і не зрозумів, що справді втратив – людину реальну чи уявного вигаданого ангела. Напевно, все-таки друге, судячи з того, як сильно час від часу спливає з минулого і тримає жаль цієї втрати. Зате я знаю, що те, як усе скінчилось, обернулось кращим для всіх. І що ти є, нехай в тому минулому житті по інший бік межі, але живеш та квітнеш. І зрештою перевершиш навіть все найсвітліше, що було тільки в моїй уяві.

Копаючись в особистих фотоархівах, витягнув на світ Божий одну з останніх своїх кримських подорожей. З одного боку, так, це всім відомий Севастополь, але пам’ятка, яку я тоді відвідав, відноситься не до Кримської війни, і не до Великої Вітчизняної, як це традиційно буває у Севастополі, а до Першої Світової.

На тлі майже істеричного ставлення до Другої Світової, яке роздулось в останні роки, про Першу майже не згадують. Можливо тому, що для Росії, яка чи найбільше зараз формує наш інформаційний простір, ця війна лишилась неоднозначною – ніби то й виграли, а ніби й не зовсім.

Крім того, пам’ятка знаходиться на Північній стороні, яка, з одного боку, той же таки Севастополь, а з іншого – свій окремий маленький світ. Щоб дістатись сюди з великої землі, треба або обігнути довжелезну бухту, або переплисти її на пасажирському катері. Таким чином, більшість відпочиваючих бачила на цій стороні лише оборонні батареї бухти і прибережні пляжі – Учкуївку, Любимівку і т.д.

В той же час на цьому великому і дуже рельєфному клапті землі чого тільки не намішано: приватний сектор, трущоби, садові товариства, діючі й недіючі військові частини, арсенали і батареї, балки, урвища, сміттєзвалища, бази відпочинку, меморіали і воєнні кладовища, ферми, лісництва, вантажні термінали і навіть недобудована сонячна електростанція.

Одним з найцікавіших місць тут є 30-та батарея (або форт «Максим Горький-I») – і як пам’ятне історичне місце, і як військовий музей. Але вона має обмежений доступ, бо там знаходиться діюча військова частина. Так як подорож відбулася вже за часів окупації, я зі своїм бандерівським паспортом обійшов її десятою дорогою, і направився до місця, яке не охороняється взагалі, і якому переважно присвячена ця нотатка – до форту Шишкова.

Поки жовтень зовсім не радує температурою, але хоча б не поливає ненависними дощами, ще можна трошки розвіятись і вдосталь обмазатись краєвидами одного з наймальовничіших місць Поділля – села Печера. Про наймальовничіше місце, це не тільки моя думка, а, наприклад, таких собі панів Потоцьких, які створили були собі тут маєток, а всяке таке панство добре розумілось в місцях для вибору маєтків.