Після звільнення міста від фашистських загарбників не пройшло і тижня, але воно
уже помітно ожило. І справа була не тільки в нескінченному потоці радянських
літаків, танків, машин, піхотинців, що безперервними вереницями рухались на
схід і південь, наступаючи на ворога.
У місті з’явились люди. Слабкі й немічні, вони несміливо, але все частіше й
частіше покидали бомбосховища, підвали, катакомби й горища. Наче вперше у житті
бачили яскраве сонце, що незвично сліпило очі після, здавалось, вічної темряви.
Бурхливі потоки талої води стікали вулицями, сочились крізь щілини у
розпанаханій бомбами і гусеницями танків бруківці, і збігали убік моря. Весело
щебетали пташки.
Якщо закрити очі, можна уявити, що ніякої війни й не було. Та тільки
розплющити їх – і знову постають перед ними руїни величного міста, і це при
тому, що звільнили його малою кров’ю. Кругом повно поранених та голодних. Чи не
найбільше скупчення людей було у порту, де вже третій день активно ішли
ремонтні роботи. Під холодним безпристрасним наглядом конвоїрів основну масу праці виконували німецькі, угорські й румунські військовополонені – учорашні
господарі життя.
Людно було і в тупику Комсомольського бульвару. Тут під грубими
парусиновими навісами облаштували пункт гуманітарної допомоги. Сюди тягнулись
із околиць уцілілі мирні мешканці, аби погрітись та підкріпити свої сили. Війна
забрала у них не тільки їжу, а у багатьох – ще й житло та рідних людей. Були
тут переважно старики та жінки, з дітьми і без. Двоє молодих дівчат в посірілих
гімнастерках хутко розливали їжу по тарілкам і роздавали прибулим. Була то
звичайна ріденька баланда, але вибирати поки що не доводилось.
А ще у пункті стояло працююче радіо – невидана на той день розкіш. Спраглі
до новин люди, сьорбаючи баланду, тіснились до передавача, уважно слухали зведення
з фронту. У всіх було на думці тільки одне. Щоб вони не повернулись. Щоб наші гнали
їх аж до самого Берліну.
«Цієї ночі, між 23 і 24 годинами, внаслідок неочікуваного удару в тил
ворожого гарнізону було звільнено перлину Чорного моря – місто Ялта. – бадьоро
розповідав голос Совінформбюро. – На севастопольському напрямку наші війська
продовжують наступ, з боями відбито ще 60 населених пунктів… Також
продовжується наступ на південно-захід від Чорткова. Оточено і знищено більше
16 тисяч солдат фашисьстких піхотних дивізій, 2 з половиню тисячі здалися в
полон…»
Невтомний голос перевів дух і продовжував далі.
«До місцевих новин. Наше місто стрімко відновлюється після окупації.
Розпочато відбудову молокозаводу. Військовою адміністрацією прийнята постанова
про зміну назв вулиць, даних окупантами. Так, вулиці Гітлера буде повернуто
назву ім. Карла Маркса, маршала Антонеску – Сталіна, Муссоліні – Августа
Бебеля… Активістами уже розпочато роботу з демонтажу табличок на будівлях
вищезазначених вулиць.»
Серед натовпу, який до цього часу слухав переважно мовчки, почулось
невдоволене бурмотіння.
– Більше їм зайнятись нічим, ніж тим перейменуванням… – прошелестів
беззубий колючий дідок.
– Ага, і не говоріть, - піддакнула тітка з синіми колами під очима. – Всі
заводи в руїнах, жити нема де, а вони таблички зараз міняти будуть.
– От змінимо назви і заживемо одразу ж, – іронічно піддакнув тонкий голос
з-за її спини.
– Неправильно це все товариші, некультурно, – заговорив іще один дід, з
обвислою дряблою шкірою на обличчі і витеклим оком. – Як не як, це ж все-таки
тепер наша історія…
Натовп хоч тихо, але схвально загомонів. Дід замовк, повагався якусь мить,
і продовжив тихше:
– Я от ще що вам скажу, товариші… Цієї ночі хтось збив герб Рейху з нашого
оперного театру!
Хтось здивовано видихнув.
– Вандали! – вигукнула із задніх рядів худюща жінка. Боязко озирнулась,
наче ті вандали могли почути її і щось зауважити. Але всі навколо мовчали.
Час обіду добігав свого завершення. Скінчились і новини. Із радіо залунала
«Вставай, страна огромная». Люди
потихеньку виходили з-під навісу і розбрідались у свої убогі сховки. Ласкаве
весняне сонце повертало на захід. Добігав кінця один із перших днів їхньої
нової свободи.
