9 червня 2014 року бойовики ДНР штурмом захопили територію культурного фонду "Ізоляція" в Донецьку.

Місце, де до війни проводилися виставки, фестивалі, лекції та публічні виступи відомих людей, терористи перетворили на щось середнє між таємною в'язницею і концтабором, існування якого заперечують досі.

Галина Гайова провела в полоні на території "Ізоляції" рік і один місяць. Про катування, вбивства, сексуальне насильство і примус ув'язнених до рабської праці колишня ув'язнена розповіла в інтерв'ю DT.UA.

— Галино, яким було ваше життя до війни в Донбасі? 

— Я жила в Докучаєвську. 36 років працювала в центральній лікарні міста старшою медсестрою акушерсько-гінекологічного відділення. У мене є чоловік, двоє дітей. Старший син одружений, внукові шість років. Ми купили їм квартиру в Докучаєвську, зробили там ремонт. Собі побудували будинок, у якому жили разом із моєю мамою та тіткою чоловіка. 

— Як і коли бойовики ДНР з'явилися в Докучаєвську?

— 1 вересня 2014 року ДНРівці  вночі захопили склади Держрезерву, які розмішувалися зразу за межею міста в селищі Ясне (півтора кілометра від Докучаєвська). Їх було дві величезні колони. Першої ночі  бойовики вбили старшого охоронця. Частину робітників захопили в полон, хтось утік, комусь дозволили виїхати додому. 

Ми були вдома. Нам зателефонував знайомий, відомий у місті проукраїнський активіст, і попередив про те, що відбувається. Сам він утік тієї самої уночі манівцями. Частина бойовиків залишилася на складі, решта поїхали до міста. Вони вже мали  списки. Знали, хто з місцевого населення був за Україну, хто брав активну участь у проукраїнських мітингах, хто вивішував на будинках і у дворах українські прапори. 

Тих, хто був удома, били, грабували. Виносили все — аж до ложок із тарілками та дитячого одягу. В місцевої завідувачки пенсійного фонду відібрали автомобіль, в який  завантажили вкрадені в неї ж речі, й поїхали. І дуже сильно побили її з чоловіком. Пізніше мама цієї завідувачки домоглася якимось чином від місцевих  ДНРівських  начальників, щоб машину повернули. 

— Звідки в бойовиків були ці списки? 

— В нас у місті дуже багато добрих людей, повірте мені. Частина їх, до речі, нині сидить по підвалах. Когось убили, хтось просто спився. 

— До 1 вересня 2014 року терористи ДНР уже захопили Донецьк, Іловайськ, Дебальцеве. У вас був план на випадок, якщо буде захоплений Докучаєвськ? 

— Ми були за Україну й ніколи не приховували своєї позиції. Чекали, що й до нас прийдуть, але тієї, першої ночі  не прийшли. Через кілька днів заарештували обох синів, відібрали машину. Знали, що мої хлопці, як і я, були проукраїнськими, брали участь у мітингах. 

Але я добре знала новоспеченого коменданта міста, колишнього тюремника.   Колись  мені довелося рятувати його дружину. Поговорила з ним, і через кілька днів синів відпустили. 13 вересня вони виїхали з міста в іншу область до нашої родички. 

— Коли прийшли по хлопців, що вам казали? 

— Того дня мене вони не чіпали. Сказали, що й до мене черга дійде. Дійшла: пізніше мене і мого дідуся кілька разів на кілька днів "заарештовували". Відвозили в Донецьк, у колишню будівлю СБУ. Одного разу тримали там п'ять днів. Обвинувачували в тому, що я ставила маячки в точки, по яких потім стріляли українські військові.

У п'ятницю, 14 жовтня, я була на роботі. Було близько 11 години дня. Я привітала синів зі святом. Мене покликали спуститися на перший поверх. Там стояли головлікар і два незнайомих мені чоловіки в цивільному. Зброї при них не було, але вже в машині я побачила цілий арсенал: автомат, кулемет, гранати. Мене відвезли додому, там провели обшук. Сказали: в них є дані, що я співпрацюю зі ЗСУ. Я мовчала, розуміла, що здав хтось із СБУ, яка базувалася в напрямку на Волноваху. Переконалася в цьому, коли на допиті в МДБ ДНР мені показали аркуш паперу, на якому я записала дані кількох поранених військових у нашому відділенні. 

— Навіщо ви їх переписали? 

— Вони всі були росіяни. Всі з Росії. Це був доказ. Цю записку я пізніше передала українським спецслужбам. Копію того аркушика  мені й пред'явили в МДБ.

— Повернімося до обшуку.

—Забрали ноутбук і системний блок стаціонарного комп'ютера. Хоча на тому комп'ютері, крім ігор молодшого сина, нічого не було. 

Дорогою до Донецька вони розмовляли — я мовчала. До мене навіть не зверталися. Ми приїхали до будівлі МДБ — приміщення колишнього інституту в Донецьку. Мене повели на допит. З  характерного акценту я зрозуміла, що допитував росіянин. Ми з ним потім, згодом, зустрілися вже в "Ізоляції", де я готувала їжу для ув'язнених. Він зайшов на кухню, посміхнувся й сказав: "Галино, нічого особистого, просто робота. Не тримайте зла". Я запитала, чому ж він не працює в себе на батьківщині: у Москві, Ростові. Він відповів, що у відрядженні. Ввечері того самого дня мене з мішком на голові відвезли в "Ізоляцію". Зразу кинули в підвал. Там можна було тільки сидіти: метр на метр і ослінчик уздовж стіни. Провела там два дні, сама. Без вікон, світла, туалету. Стояла п'ятилітрова пластикова пляшка, в яку треба було "попадати". Потім вони дали ще одну, дволітрову, зі зрізаним горлом. Ось такий туалет. А воду просто набирали в якусь пластикову пляшку й періодично кидали в камеру. Я не знала, що це за вода і звідки вона, тому не могла її пити. 

Через два дні мене перевели у великий підвал, де на підлозі лежали 13 матраців. Вікон там теж не було. Я розуміла, що настав вечір, тільки коли з'їжджалися наглядачі й  за дверима зчинявся  галас. Починалися допити. Катування й крики... 

Якщо я правильно полічила, через сім днів мене перевели нагору, на перший поверх. Увечері покликав черговий. Виявилося, що мене вперше за тиждень ведуть у душ. Навіть дали рушник. Потім привели назад. Наступного дня перевели в іншу камеру,  з відеоспостереженням. Там уже була жінка, Таня Гончарова, яку утримували протягом трьох місяців. Вона мені й розповіла, що ми сидимо на території заводу "Ізоляція" в Донецьку. В цій камері я затрималася на кілька місяців. 

— Вас допитували вже в "Ізоляції"? 

— Кілька разів — точно. Нічим конкретним не цікавилися. Навіть не намагалися завербувати — розуміли, що це марно. Я стійка людина, яку важко переконати навіть у таких обставинах. Були фізичні знущання, що перейшли в моральні. Вони постійно реготали. Казали щось на кшталт: "Ти стара бабка. Навіщо тобі та Україна здалася? Такої країни й не було ніколи. Це вигадана країна. Тепер ти втратила майбутнє. Здохнеш тут, і навіть не довідається ніхто". І так далі… Постійно тиснули й залякували, що я ніколи не вийду на волю. Завжди  вечорами я чула крики за дверми. Несамовиті крики. Полонених били прямо в коридорах, щоб усі чули і боялися. Нам із Танею час від часу наглядачі казали, що скоро так кричатимемо вже ми. 

— Вони говорили з вами про хід АТО? Намагалися дезінформувати? 

— Постійно. Розказували, що скоро знищать Україну. Що перемога ДНР уже зовсім близько. Що в Києві заборонили святкувати 9 травня й
8 березня. Я казала, що була в Києві кілька місяців тому, бачила військові паради на власні очі, тож  не треба мені тут розказувати. 

— У цій в'язниці були наглядачі з Росії? 

— Були. Один сам казав, що з Амурського краю приїхав. Був ще один росіянин, звідки — не знаю. Але більшість були місцеві. Іван, який закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, часто повторював: "Я — навчена людина, яка просто стежить за порядком. Я не беру участі в катуваннях".

— А ким були ті, хто брав участь? 

— Люди з хворою психікою. Вони справді отримували задоволення від того, що робили. Могли будь-якої  хвилини  вивести будь-яку людину з камери в коридор, ставили на коліна й починали бити. Руками, битками по п'ятах, автоматами по голові — всім, що траплялося під руку. І тоді  вони сміялися, реготали. 

— Їм за це платили гроші? 

— Звісно. Вони там були "у штаті". В них навіть були контракти з МДБ. 

— Убивали людей? 

— Так. Найчастіше просто не розраховували сил: били або катували людину, а вона не витримувала. Як лікар я розумію, що помирали переважно  від внутрішніх кровотеч. Знаю, мінімум, три таких випадки. До двох убитих навіть викликали судмедексперта. Він їм поставив діагноз "передозування наркотиками". 

— Лікарів, здатних надати невідкладну допомогу, не було? 

— Був один  чоловік, але лікарем його назвати важко. Він  навіть не знав призначення препаратів. 

— Як довго ви пробули в камері з Тетяною? 

— Її відвезли в СІЗО 1 вересня 2017 року. Але вже в серпні ми були в окремих камерах. Саме тоді в "Ізоляцію" почали привозити більше жінок. Була одна "шпигунка" з Комсомольська, одна ДНРівка  та ще Ольга Михайлівна — жінка, яка раніше працювала в МДБ ДНР. 

— Над ними знущалися так само, як над чоловіками?

— Такого, щоб сильно били, не було. Але вони вміли катувати морально: могли примушувати нас працювати день і ніч. Жодних графіків або розкладів таких робіт не було, — просто заходили й казали, що треба працювати. 

— До жінок застосовували сексуальне насильство? 

—(пауза) Так. Мене не чіпали, а ось молодих дівчат… 

— Що вас примушували робити, коли казали, що "треба йти працювати"? 

— Вони робили ремонти в приміщеннях. Розбомбили кімнату, в якій  колись була телефонна апаратна, і зробили там камеру. Все робилося руками ув'язнених: вони ламали стіни, варили метал, штукатурили тощо. А ми все прибирали: мили, виносили сміття. І все це робили ночами. Нас виганяли вночі просто для того, щоб ми не могли поспати й відпочити. Чоловіків теж виганяли вночі: вантажити снаряди, мити техніку. 

— Ви сказали, що у вашій "основній" камері було відеоспостереження. Територія "Ізоляції" до часу  вашого в ній ув'язнення вже була переобладнана на повноцінну в'язницю? 

— Так. Вони познімали всі дерев'яні двері й поставили масивні залізні. На всіх вікнах були ґрати. В камерах були двоповерхові ліжка: звичайні радянські односпальні ліжка, приварені одне над одним. Із їхніх розмов я зрозуміла, що всі роботи виконані  першими полоненими. У червні 2017 року вони провели в кожну камеру воду й туалет. І навіть поставили кондиціонери. Останні три місяці я просиділа в камері з кондиціонером і туалетом. Решта вісім — пляшки, банки тощо. 

— Навіщо їм знадобилися кондиціонери в камерах? 

— Вони боялися і чекали якоїсь перевірки. Швидше за все, комусь із Росії мали намір показати, як гуманно до нас ставляться. Може, хотіли показати гарну картинку спостерігачам із ООН та ОБСЄ чи інших організацій. Того літа  всім навіть роздали постільну білизну. З  розмов  можна було зрозуміти, що вони   когось чекають. Але це не означає, що вони перестали катувати ув'язнених або більше не примушували працювати ночами: мити голіруч  танки соляркою, вантажити боєприпаси, тягати сміття і т.п. 

— Ви згадали, що готували їжу для ув'язнених. Як ви потрапили на кухню? 

— Їжу там готували чоловіки. Але через кілька місяців в ув'язненні мені сказали, що завтра я йду на кухню. Вранці мене забрали, і потім нас із Танею стали регулярно виводити варити кашу. Там були рис, гречка, макарони, тушонка в банках. Певний  час примушували пекти хліб. У них було дуже багато борошна. Окрема величезна кімната, з якої ми, до кінця мого ув'язнення, використали менше третини борошна. Я так розумію, що вони просто в когось усе це віджали на самому початку "російської весни" і перевезли до "Ізоляції". 

— Якщо ви готували їжу, то мали б  знати, скільки ув'язнених потрібно нагодувати. Скільки людей там утримували? 

— Коли я прийшла на кухню, було 14 людей. А під кінець ув'язнення — 56. Але було багато таких, кого утримували від кількох днів до кількох тижнів або  місяців  і відпускали

— Як ви вийшли на волю? 

— З "Ізоляції" нікого на волю не випускають. Спочатку мене перевезли в СІЗО. Там мене зустрів чоловік, який тихо сказав: "Ви не переживайте, я вас до ваших веду". Хто такі "наші", я не розуміла. Виявилося, там уже були Таня й Валя, з якими ми сиділи в "Ізоляції". У камері всього було 12 людей. Решта дев'ятеро  — кримінальниці. Хтось убив чоловіка, хтось щось украв. У цій камері був кран із водою й туалет. Потім був суд. Мене судив верховний суд ДНР, у якому працювали місцеві донецькі судді. Визнали винною в шпигунстві. Потім видали в рамках великого обміну полоненими в грудні 2017 року. Пам'ятаю, нас везли на КПВВ до Майорська, як оселедці: у трьох автозаках на вісім місць кожен  перевозили  близько 70 людей. Автобус від української сторони затримувався. Ми вже починали думати, що по нас  не приїдуть. Але, коли я побачила український автобус із Іриною Геращенко біля водія, — відлягло… 

— Навіщо бойовикам потрібен, по суті, концтабір в "Ізоляції", коли  в них достатньо  в'язниць, СІЗО і т.п.? 

— Дуже просто: для залякування і вербування людей. Часто туди садили, щоб відпустити. Зі мною була одна жінка, яка працювала в Маріуполі. Їздила з Макіївки. А перед тим  багато років працювала в Донецьку. Вони її заарештували, тримали два місяці. І чоловіка її з донькою. Хотіли, щоб вона працювала в Донецьку на ДНР, але вона відмовилася. Чоловіка тримали місяць, доньку — кілька днів. Це місце наганяє страх на весь Донецьк. Там бували навіть ті, хто сидів просто за думку, висловлену не в той час і не в тому місці. 

https://dt.ua/interview/izolyaciya-misce-bolyu-i-strahu-v-donecku-332154_.html

TOI 1338 b — перша планета з подвійної системи, виявлена завдяки телескопу TESS, але не перша з відомих людству екзопланет такого роду. У 2011 році вчені за допомогою космічного телескопа «Кеплер» виявили Kepler-16b в сузір'ї Лебедя — вона також знаходиться у подвійній зоряній системі.