У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.

Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.

Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.

А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.

Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.

Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.

Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).

Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!

Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.

Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.

Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.

Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.

Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.

Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.

Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.

Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.

Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.

Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.

Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!

Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.

Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.

Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.

Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.

Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.

Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.

А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.

Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.

Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...

Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.

Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.

В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.

Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.

Гузь Іван Кіндратович;
Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.

Коняєва Віра Петрівна (дівоче прізвище Гузь), 1913 р.н., уродж. хутора Гузівка Баранівської сільради Валківського району Харківської області
Валківський район

В 1952 году в статье под названием «Существует ли Бог?» (Is There a God?), отправленной в редакцию, но так и не опубликованной в журнале Illustrated, Бертран Рассел писал:

Василю Чернишу сьогодні виповнюється 42 роки.

Колишній співробітник СБУ, активіст Автомайдану, він зник безвісти в Севастополі 15 березня 2014 року, збираючи докази присутності російських військ у Криму.

Розслідування Медійна ініціатива за права людини про зникнення Василя читайте тут: http://ua.missingcrimea.tilda.ws/chernysh

Почему вопрос "Какая разница?" звучит лишь тогда, когда речь заходит об украинском языке, украиноязычном контенте? И почему его задают только русскоязычные, языку которых ничего не грозит? И как вообще приходит в голову такое спрашивать после аннексии Крыма, развязывании конфликта на Донбассе, за которым последовали тысячи убийств и пыток, обездоленных и калек?

Посудина зрубної культури зі свастичним орнаментом.
Артефакт походить із с.Вільна Україна, Каховський р-н, Херсонська області.
Зрубна культура - група археологічних культур пізнього бронзового віку. Датована 17–12 ст. до н. е. Розповсюджена у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи від Уралу на сході до річки Дніпро на заході, від річки Кама й правих приток Оки на півночі до азово-чорноморських степів на півдні.

«Сніг був вище колін і було тяжко відступати. Большевики гналися зі собакою нашим слідом, майже за ногами. Ми були змушені ще кілька разів стріляти по большевиках... Відступ нам був цілий час лісом, а большевики переслідували нас аж до темної ночі", – пригадував події того дня один із повстанців.

29 грудня 1948 р. був останнім днем життя 30-річної Богдани Світлик. Спецгрупа енкаведистів наскочила на друкарню, що знаходилася під землею в лісі неподалік с. Бряза, Болехівського району, Івано-Франківської області. Підпільники підпалили друкарню, аби знищити цінні папери і з боєм відступили до села Либохори. 29 грудня 1948 р. загинула Богдана-Марія Юліанівна Світлик (псевдонім Марія Дмитренко).

Богдана Світлик закінчила у Львові гімназію сестер-василіанок, була студенткою факультету класичної філології Львівського університету. Писала, успішно друкувалася, мала хист музикознавця. Навесні 1939 року у поїзді на повороті до Ґданська була арештована польською поліцією, як член ОУН засуджена й ув’язнена в тюрмі «Бригідки». У вересні 1939 р. їй удалося вийти з тюрми, але треба було ховатися від нових окупантів-«визволителів». Перебралася на Закерзоння. Там організовувала українське підпілля.
На тій землі знайшла своє щастя – Зенона Литвинка, сина залізничника, студента лісничої академії. Богдана вийшла заміж, а уже в червні 1941-го Литвинко пішов із Похідними групами ОУН на південь України. Повернувся восени того ж року через Одесу та Румунію до Львова, де тоді жила й працювала дружина. У Львові першого лютого 1942 р. Богдана народила сина Андрія.
Коли її чоловік вступив до лав дивізії «Галичина», Богдана віддала сина на виховання мамі, сама ж пішла в УПА. Зенон разом зі своїм двоюрідним братом Олесем Світликом брав участь у бою з радянськими окупантами під Бродами. Невдовзі молода жінка отримала вістку, що її чоловік без вісти пропав під Бродами. Вони разом з іншими дивізійниками вийшли з оточення. Зенон Литвинко загинув на території Польщі у 1944 р. Олесь Світлик опинився в таборі інтернованих осіб у Німеччині, де залишився жити.

Талановита письменниця, яка вправно володіла словом, стала жаданою мішенню для окупанта. У тріскучі морози, біля засніженого підніжжя гори Магури Богдана Світлик, щоб не здатися в руки енкаведистів, останню кулю використала для себе. Тіло вбитої вороги привезли до с. Брязи. «Вбиту жінку висадили на коня і за ноги, руки та коси прив'язали», – так згадував загибель Богдани-Марії Світлик Ярослав Кирейто. Його родина у Лихоборі, що на Львівщині, намагалась допомогти повстанці, яка разом з побратимами тікала від облави емгебістів наприкінці 1948-го.

Після того тіла загиблої ніхто більше не бачив. Лише на фотографіях.
Андрія Світлика усиновила бабуся, дала онукові своє дівоче прізвище. Довго хлопчик кликав її матір’ю і не знав правди. Зараз Андрій Світлик мешкає в Одесі, декан факультету Одеського інженерно-будівельного інституту.

Не обминула лиха доля Ліду (1924 р. н.), сестру Богдани Світлик. Енкаведисти арештували її в ніч проти 7 вересня 1940 р., дівчину, десятикласницю Львівської СШ №6; судили у «Справі 59». Спочатку кати засудили на смерть 42 особи, згодом половину помилували. 16-річну Лідію Світлик заслали до уральських концтаборів. Голод, холод, важкі хвороби вона витримала, дочекалась звільнення у 1947 р. Трохи згодом вийшла заміж за Бориса Квашина (Квашу) і поселилась із чоловіком у Каховці, бо на Галичину їх більшовики не пускали.
Про смерть сестри довідалась аж у 1992 р. і разом із Андрієм, сином Богдани, відвідала неподалік с. Либохори Сколівського району місце загибелі.

Фільм "Незламні" з'явився у відкритому доступі

В нього був гарний гумор,веселий хлопець з Пласту,який мріяв бути агрономом. Так можна було б охарактеризувати Степана Бандеру в роки юності. Він полюбляв спорт і був затятим футбольним вболівальником, гарним татком і чудовим чоловіком. Не дивлячись на ці всі риси характеру доля його склалася інакше і прізвище Бандера стало для мільйонів українців символом боротьби за незалежність України.

Народився Степан Бандера 1 січня 1909 р. в родині греко-католицького священика. В 1919-1927 навчався у Стрийській гімназії. Після закінчення гімназії хотів продовжити навчання в Чехословаччині в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, але не отримав дозволу від польської влади.
У 1928 році стає членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше -пропаганди.
Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, яка була тісно пов'язана з УВО. У 1929 вступив в Організацію українських націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової екзекутиви ОУН на Західно-українських землях (ЗУЗ), а з червня 1932 - заступник Крайового Провідника і референт пропаганди. У 1933 спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українську школу. Підтримував акції протесту Українського Національно-Демократичного Об'єднання проти спланованого Голодомору 1932-33 рр. в Наддніпрянській Україні.

У червні 1934 року був заарештований і в ході Варшавського процесу був засуджений до смертної кари: «так, я є крайовий Провідник і я розумію, що ви мене стратите, але ви не зупините боротьбу за волю України, бо за мною прийдуть інші»- промова Бандери на суді вразила всіх присутніх непохитність і силою духу от, це було також однією із рис Степана Бандери, згодом смертна кара була замінена на довічне ув'язнення.

З 1936 Бандера перебував у в'язниці "Swity Krzy" ( "Святий Хрест") у Варшаві. Після окупації Польщі нацистами у вересні 1939 звільнений з в'язниці. Степан Бандера як і Ярослав Стецько були авторами Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року за такі дії нацисти 5 липня 1941 Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року - в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 нацисти відправляють Бандеру до концентраційного табору Заксенхаузен. У вересні 1944 року його звільнили. Після виходу на волю, перебуваючи в еміграції, він почав створювати мережу ОУН. Зокрема, його кілька разів обирали лідером організації, а після смерті Романа Шухевича та арешту Василя Кука Бандера став повноцінним Провідником.

І тут цікавим є останнє засідання ОУН 1955 року, на якому Бандеру обрали головою проводу. А його відповідь на це була: «Я приймаю ваш вирок смерті». Він прекрасно розумів, що будучи на чолі організації, яка воює за незалежність України, він один із перших є під прицілом ворожих спецслужб. Він розумів, що життя йому дане для того, щоб зробити все для незалежності своєї країни. На його думку «смерть без мети – це ганебна смерть, а смерть за Україну – це найвища нагорода». Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 р.

Салютів бояться майже всі, діти, тварини, люди, що війну пережили, незалежно від політичної позиції, чи просто хворі. Чи воно вартує тих грошей і спокою інших?