«Спочатку були птахи на небі і квіти на землі… Від початку всі літали, навіть дерева і квіти, тільки потім літати взялися звірі». (Марія Примаченко) Представляємо дивовижне птаство української художниці-примітивістки Марії Примаченко. Це частина її власного барвистого світу, уявного бестіарію, населеного фантастичними створіннями. Кожен птах на виставці - таємничий. Дивакуваті, вони дивляться людськими очима з пухнастими віями, вбрані в намисто, сережки, із крилами-вишиванками. Небачена «Леваха» - ніби з праісторичних глибин, існує тільки в містичному світі художниці. Сама мисткиня «коментує» роботи цікавими авторськими написами-приповідками. Відчуйте радість зустрічі з незбагненним, утаємниченим і прекрасним птаством Марії Примаченко. Роботи із колекції НМТШ. Вхід – за музейним квитком. Виставкою проводитиметься екскурсія-гра. Подробиці повідомимо згодом. Наша адреса: провулок Тараса Шевченка, 8-А (поруч із Майданом)
СОВЕТСКИЙ КОММУНИСТИЧЕСКИЙ "РАЙ": МНОГОЧАСОВАЯ ОЧЕРЕДЬ ЗА БЮСТГАЛЬТЕРАМИ В МОСКОВСКОМ ГУМЕ. Советский союз никогда не мог обеспечить своё население промышленными и продовольственными товарами в полно объёме. Дефицит промтоваров и продуктов питания был все 74 года существования СССР
68 років тому, 23-го грудня 1951-го року в лісі на Рогатинщині, після того як його криївку оточили чекісти, змушений був накласти на себе руки керівник головного осередку пропаганди при проводі ОУН, автор праці «Хто такі бандерівці і за що вони боряться» - Петро «Полтава» Федун.
У 1940-му році Петра Федуна мобілізували до лав Червоної армії. Є версія, що він навіть брав участь у совєцько - фінській війні, але її спростовує історик Михайло Романюк. Він знайшов прізвище Федуна у списках студентів медичного інституту за період перших місяців 1940-го року. Після звільнення із німецького полону в 1941-му, він приїхав до Львова і вже наступного року став членом Крайового проводу Юнацтва ОУН, вступив до організації «Союз українського націоналістичного студентства», а у 1943–1944-му роках редагував націоналістичний журнал «Юнак» і почав друкувати свою публіцистику під псевдонімом «Вол».
Із наближенням більшовиків до Львова «Полтава» перейшов на нелегальне становище і в березні 1944-го року востаннє приїхав до рідного села Шнирів, що на Бродівщині, щоб попрощатись із батьками. Влітку 1944-го року Федун стає політичним виховником юнацької школи кадрів. Коли було розформовано референтуру політичного вишколу, його призначили референтом пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН. Завдяки своєму хисту писати публіцистичні статті та вміло дискутувати він швидко став відомим поміж націоналістичного підпілля. А коли наприкінці 1945-го року загинули Яків Бусел і Дмитро Маївський, відомі політвиховники УПА, то Провід призначив Федуна «Полтаву» керівником Головного осередку пропаганди й інформації та начальником політвиховного відділу Головного штабу УПА.
Пропагандистська робота вимагала від Федуна знання ідеології своїх опонентів, тому він не шкодував часу на їх студіювання. «Пригадаю, як у червні 1944-го року він розповідав мені, що пильно читає твори Маркса, Леніна і інших, а я йому щиро співчувала», – згадувала підпільниця Ірина Савицька - Козак (псевдо «Бистра»). Головному ідеологові УПА у пригоді ставала його добра пам'ять. Друзі згадували, що він чудово тямив прізвища і псевдо повстанців, історичні дати, міг з пам’яті цитувати цілі фрагменти прочитаних книг, навіть «Короткого курсу історії ВКП(б)».
Вийти на Криївку Федуна взимку 1951-го року більшовикам допоміг випадок. Вранці 23-го грудня курсанти навчального полку МГБ у лісі біля села Новошини на Жидачівщині за струменями пари, які здіймалися над землею з вентиляційних отворів, виявили криївку. Повстанцям запропонували здатися, ті у відповідь почали стріляти. Розуміючи своє безвихідне становище, підпільники спалили документи, а потім вкоротили собі життя. Коли гебісти розкопали криївку, то виявили тіла чотирьох загиблих, поміж яких був і Петро Федун «Полтава».
В Литве неонацисты. В Грузии неонацисты. В Украине неонацисты... Как только в какой-то стране появляется хоть малейший намек на желание быть свободными и независимыми от Москвы, там сразу материализуются они - фашисты, нацисты и русофобы. Кто-нибудь может объяснить этот феномен?
До Дня пам’яті жертв голодомору Український Фейсбук зробив добірку 5 найкращих художніх фільмів про Голодомор 1932-1933 років, які має подивитись кожен українець. Адже ми не маємо права забувати!
Історії свідків, твори класиків, щоденники іноземних журналістів, кінохроніки та ексклюзивні фото, за які свого часу розстрілювали… Все це головні аргументи, на які спираються режисери та сценаристи, щоб за допомогою кіно заявити на весь світ про геноцид українського народу в 1932–1933 роках. Світові режисери запевняють: до того моменту, як почали знімати кіно про Голодомор, навіть не здогадувалися, яка це болюча тема для України…
Поводир (2014)
«Поводир, або Квіти мають очі» — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна.
Стрічка про двох людей: сліпого кобзаря Івана Кочергу, який не може знайти спокою після довгих боїв 2018 року та Пітера Шемрока, сина американського інженера, вбитого в Україні бандитами. Разом ці двоє проходять шлях поневірянь і лиха часів радянської України 30-х років минулого століття – напередодні та під час Голодомору. Доля зводить героїв з багатьма людьми, які уособлюють собою тогочасні прошарки суспільства.
Гасло фільму «Заплющ очі — дивись серцем».
Червоне намисто (2016)
«Червоне намисто» – це художній фільм, який може переглянути кожна дитина. Адже сюжет базується на реальній історії 7-річної дівчинки Антоніни, яка пережила недитяче випробування голодом у 1932 – 1933 роках, раннє дорослішання і розуміння межі між життям і смертю.
Фільм захоплює, заставляє співпереживати героям і в кінці – оптимістичний фінал, що вселяє віру в краще майбутнє.
Гіркі жнива (2017)
«Гіркі жнива» — канадський кінофільм про історію кохання в розпал Голодомору 1932—1933 років. Кінострічка стала першим англомовним художнім фільмом про Голодомор. У центрі картини – любовна історія Юрія і Наталії на тлі сталінського терору, репресій, голоду і боротьби за виживання. Крім відновлення історичної правди, фільм має допомогти розумінню і сьогоднішньої України.
Історія героїв близька і продюсеру, і режисеру, і сценаристу – нащадків українських емігрантів. Прообраз головної героїні фільму – матір режисера. Рятуючись від голоду, вона дійшла з Харкова до Львова в пошуках хліба і свободи.
«Вона розповідала, як люди стояли ночами в чергах за хлібом і, щоб не впасти від знесилля, спиралися на тих, що стояли попереду. А її шкільна подруга померла від голоду просто під час уроків, сидячи за партою”, – розповідає Джордж Менделюк.
Ця історія кохання, знята в Україні, відкриває світові одну із найбільш руйнівних сторінок сучасної Європи.
“Голодний дух” (2018)
Короткометражний анімаційний фільм присвячений 85 роковинам Голодомору організованого радянською владою в Україні.
«Голодний дух» був створений студією Animagrad на замовлення Міністерства соціальної політики України. Режисер стрічки – Костянтин Федоров.
Головною героїнею мультфільму є дівчинка, яка живе під час Голодомору і особисто на собі відчуває увесь той жах, яким є цей один із найбільших злочинів проти людства.
Ціна правди (2019)
Події розгортаються в 1933 році. Радник прем’єр-міністра Великобританії та журналіст Гарет Джонс (Джеймс Нортон) приїздить до Москви з наміром взяти інтерв’ю у Сталіна. Його нова знайома Ада Брукс (Ванесса Кірбі) відкриває йому очі на те, що відбувається у Радянському Союзі. Ризикуючи власним життям та переховуючись від радянських спецслужб Гарет Джонс робить репортаж про Голодомор в Україні. Відверта публікація надихає письменника Джорджа Оруела на написання книги «Колгосп тварин».
Біографічна драма «Ціна правди» заснована на реальних подіях. Знято фільм у копродукції Польщі, Великобританії та України. Екранізувати історію взялася польська режисерка Аґнєшка Холланд. Державне агентство України з питань кіно виділило 25 млн. грн. для виробництва стрічки.
Фільм знімали в Україні, Польщі та Шотландії. В Україні зйомки проходили на найбільшій площі Європи у Харкові, яку на деякий час спеціально закрили для жителів та гостей міста.
Лидия покинула Донецк 5 лет назад. Она впервые вернулась в родной город, чтобы навестить своих родственников. В течение 4 месяцев она снимала на телефон все, что могла.
Что происходит в оккупированном городе сегодня? Смотрите живые кадры в фильме "Донецк"
