Нова пошта вирішила покращити власні фінанси. Повідомлення — попередження, у вигляді СМС, про платність зберігання і з якого числа приходить вже по факту, після певного терміну зберігання. Такі “поздоровлення” вже отримали клієнти з міста Токмак, Запорізької області. Деруть гроші з тих, хто оплачує відправлення, а потім і з тих, кому воно адресовано. Мало того, що на два тижня відправлення затримали, так ще й поживилися з того. Гарненьке вітаннячко з новорічними святами!

Ви, трохи родичі запорожцям, бо теж громадяни України. І в Одесі, і в Запоріжжі, майже в один час встановили олігархи з комуністами, досить дружно аналогічні пам'ятники, для збурення суспільства, його розшарування. То радо підтримала і п'ята колона Кремлівського “міру”. У Запоріжжі, встановили бюст тому очільнику окупантів, що очолюючи компартію знищив добру сотню мільйонів лише радянських людей. У Одесі встановили більш помпезного пам'ятника очільниці окупантів, що діяла на сотню рочків раніше і знищила Запорізьку Січ та гайдамацький рух, знищила всі історичні документи про Україну-Русь, які злапала, підготувала знищення українців, висилала їх в різні Сибіри Російської Імперії.

На Запоріжжі, того бюста нищили патріоти. В Одесі патріоти лише протестували. Тому, за пару років, в Одесі, сепари стріляли в одеситів, за що поплатилися, в Запоріжжі, слава Богу, обійшлося бризканням на сепарів зеленкою.

Треба дивитися в корінь проблеми, а не ковзати по поверхні її. Сталіна і Катерину, сепари, олігархи і комуністи люблять і захищають, бо то московські окупанти, бо то загарбники, бо при них нікому з українців пенсій не платили, бо обоє українців за людей не вважали і нищили безжально, хоча, для виду (для дурнів) залишали пару зрусифікованих українців, та то лише для піару, для Європи.

Про оголошення 2018 року роком української мови.

На заклик підтримати петицію відгукнулися і підпис власний поставили вже більше 400 громадянин України!

Прошу друзів підтримати!

Аби потім не дивуватися

Я приїхав до України з РФ у 1989 році.

Приїхав, бо відчув, що між Україною і РФ буде війна!

Аби війни не було, щоб не було причини для кремля захищати в Україні російськомовних я сам у 1993 році перейшов на українську мову. Дітей віддав до Української школи. Не міг зрозуміти, чому українці, ніби-то патріоти “какають” на власну державу, вживаючи російську мову. Адже цим вони знищують українську економіку і водночас піднімають міжнародний авторитет майбутньому агресору. Особливо це гостро діє в час Світового Інтернету. Замість розвивати власну науку, військо вишколювати, модернізувати, Україна, навіть за президентство “націоналіста” Ющенка витратила на навчання російської мови 3 млрд грн за рік, готуючи сепаратистів і роззброюючи армію.

Заспокоївся, коли прочитав Корнегу. “Людина — істота не логічна!” Українці — мудрі люди! Просто занадто ліниві. Коли треба напружити сіреньку речовину і хоч спробувати перейти на українську, вони знайдуть тисячу причин, аби не напружуватися. Ніяка логіка тут не діє! Коли людині не вигідно, вона зроду не визнає, що вона не права!

Сьогодні, дякуючи російськомовним українцям, зокрема, Зелінському, РФ стала нашим ворогом! Не тому, що Путін — кака! Тому, що українці дивляться серіали Зелінського! РФ воює з Америкою за Аляску на теренах України, бо економічно їй це вигідно! Знайти сотню тисяч вбивць і навчити їх вбивати легше, ніж тих самих вбивць навчити англійської мови, чи української, чи будь-якої іншої мови! Як сюди додати, що російськомовна людина в кілька разів легше піддається на агітацію! Плюс, не треба агітатора навчати якійсь мові. Плюс, ще не треба навчати мові терористів, шпигунів, агентів, спостеригачів. Вони легко губляться серед мільйонів російськомовних, навіть більшість україномовних може їх прийняти за своїх, дякуючи оточенню російськомовних. Так, плекаючи російську культуру, “українські політики” і “українські культурні діячі” підготували ґрунт для окупації.

Сьогодні, РФ — окупант!!!

Різні джерела повідомляють, як мінімум, про десятки тисяч лише вбитих!!!

Півтора мільйона лише офіційних біженців зареєстровано, це ті, що втекли до України!!!

Вулицями українських міст і сіл швендяють тисячи кремлівських терористів, шпигунів і агентів, агітаторів за краще життя в Криму, ДНР, ЛНР і РФ! Новини переповнені повідомленнями про вбивства кращих синів України, вдома, навіть у Києві!

Вбивши чергового українця, вбивця, на теренах України, може душевно відпочити, підняти настрій, переглянувши серіал “Свати”, або “95 квартал”, поаплодувати Зелінському, може й проголосувати за серіал “Свати”! “Українські” культурні діячи, роблять все, аби вбивці почувалися в Україні, краще ніж вдома!

А “українські” “патріоти”, що дивляться серіал “Свати” - їхні поплічники! По перегляду серіалу, вийдуть на вулицю, обсмокчуть з “випадковим” перехожим серіал “Свати” і на питання цього ж кремлівського терориста, наприклад, де живе Василь Батькович, любенько покажуть, ще й розкажуть коли його можна підкараулити і де! І не тому, що любять Путіна, а просто, слухаючи російську, вони тішаться, в мізках не спрацьовує сирена: “Атас! Ворог! Окупант!”

Раді Бога!

Не сприйміть мою сповідь за критику!

Я ж в душі, все ще залишаюсь російськомовним!

Тому, це скоріше, самокритика, бо це у мене не спрацьовує сирена!

Це, я після спілкування з випадковим перехожим, намагаюсь згадати, якою мовою він до мене звертався? А це в умовах війни треба якось лікувати у всіх.

Розуму у Зелінського замало, аби екранізувати, хоча б твори Євгена Дударя, чи тисяч інших українських гумористів. І олігархи, за власну шкуру дбаючи і копійки, певно не дадуть на справжню українську комедію.

Тому, мінімум, що треба негайно зробити, це заборонити серіал “Свати”. Хай будуть хоч копійкою покарані спонсори російськомовного, тупого серіалу, який сприяв окупації України військами РФ.

22-річній норвежці Катаріні Андерсен був виписаний штраф за п'яне водіння в розмірі 250 тисяч крон (30 400 доларів США). Справа в тому, що Андерсен є найбагатшою жінкою Норвегії, а сума штрафу тут визначається виходячи з доходу порушника.
За даними журналу Forbes, розмір статку Андерсен становить 1,23 мільярда доларів.

У 2007 році батько передав їй і її молодшої сестри Олександри по 40% акцій інвестиційної компанії Ferd Holdings, що належить їхній родині . Імовірно це було зроблено для того, щоб оптимізувати податки.

Місцева преса зазначає, що з Андерсен могли обійтися і набагато суворіше. Виходячи із загальної суми її стану, штраф повинен був скласти близько 40 мільйонів крон (4,9 мільйона доларів), повідомляє Аssociated Press.
Однак з'ясувалося, що Андерсен ще не отримала з них дивідендів, і у неї немає фіксованого доходу. Суд виніс рішення про суму штрафу, виходячи з приблизної оцінки стану порушниці. Крім цього, їй заборонено сідати за кермо на термін в 13 місяців.

Хвилина пам’яти застала колону на трасі.

Вшанували всіх полеглих захисників України у Московсько-Українській війні.

Провідали ветерана Московсько-Української війни, Апанасовича. Зробили фотосесію.

Люди нас радісно вітали. К@цапи казилися. Все як зазвичай.

Загадував бажання:

• Українській мові бути! Чкекав 300 сек!!! Кілька метеорів!!!

• Українці житимуть чудово! Рахував до 700! За той час лише один метеор майнув небом. Значить є над чим працювати :)

1. Російському бюджету в економії на фаховій підготовці російських розвідників.

2. Російським шпигунам маскуватися під українців.

3. Путіну пояснити Світу, чого він вдерся в Україну. Світ розуміє і співчуває захисникам собі подібних. Зазвичай, негритянські держави співчувають неграм. Англомовні співчувають англомовним. Тому пояснення анексії українських територій захистом російськомовних — цілком логічним є, що дозволяє Путіну зберегти обличчя.

4. 

5. Підірвати авторитет української нації в Світі. Бо що то за нація, що боїться розмовляти власною мовою, а послуговується мовою ката і загарбника?

6. Підірвати авторитет української держави і розмити саму мету її створення. Багатьом людям в Світі не зрозуміло, навіщо Україна намагається відділитися від Російської Федерації, коли мова в обох державах російська?

7. Згорнути в інших державах вивчення української мови. Готуючи дипломатів для України, скажімо, Польща, чи Японія, витрачають на то кошти, зокрема і на вивчення української мови. Ті дипломати приїздять до України і не розуміють мову наших політиків, оскільки ті розмовляють російською. Робляться висновки. Тому програми з вивчення української мови, скажімо, в Польщі стали різко згортатися. Водночас вивчення російської стало ширитися. Тому ляхи стали жертвами московської пропаганди. А винні в тому українські російськомовні політики.

8. Почуватися окупанту, в Україні, комфортно, як вдома.

9. Вихованню сепаратистів з власних дітей. Бо путінська пропаганда в рази ефективніше діє на тих, в кого батьківською мовою є російська.

10. Окупантам знищувати українців. Найбільше втрат несуть якраз російськомовні регіони.

11. ...

Газета „Таврія” 3 травня 2005 року рубрика „Люди і долі”

„ У Золочевській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки”

- Володимире Петровичу, що привело Вас до лав УПА?

- Одним словом не скажеш. Я народився у стародавньому селі Побужани Буського району на Львівщині, в патріотично налаштованій сімї. Колядуючи в дитинстві, ми також, на прохання односельчан, співали гімн „Ще не вмерла Україна”. Пізніше, навчаючись у Львові на кравця, я вступив до товариства „Зоря”, став симпатиком ОУН. Західна Україна тоді була під Польщею. Звістка про проголошення Закарпатської республіки викликала ще більшу політичну активність, ми брали участь в антипольських демонстраціях протесту. На той час мене, 18-річного, було прийнято до ОУН. А невдовзі прийшли „визволителі”.

- Маєте на увазі Червону Армію?

- Так. Я саме був на канікулах, і з обох сторін села ми обладнали дерев’янів брами, прикрасивши їх жовто-блакитними прапорами і квітами. Але директор школи Степан Кужіль, якого потім було репресовано, сказав нам: „Зніміть. Не ті йдуть”.

Він мав рацію.

Почались репресії проти прихильників незалежності України, переслідування за патріотичні ідеї, за те, що селяни не хотіли іти в колгосп. Як правило, арешти відбувалися вночі. До львівської в’язниці кинули моїх двоюрідних братів, які були патріотами. Карали й за дрібниці. Кілька днів за гратами перебував мій батько – тільки тому, що в гурті односельчан напівжартома відповів: „Молодь піде у колгосп, а стариків – на мило”. Одну селянку посадили на 5 років за те, що її маля, десь почувши пісню про примусову колективізацію, заспівало: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні ...” . Люди жахалися військових у формі НКВС.

- Виходить, що й серед західних українців були донощики?

- В сім'ї не без виродку. В селі такими вважалися Панько Дацький, який став головою колгоспу, та його родич. Якось Панька на деякий час посадили у тюрму, щоб він доповідав начальству про почуте в камері. За все скоєне і поплатився життям перед війною.

- Що сталося з Вашими братами?

- Із львівської тюрми їх випустили, запроторивши потім у золочівську.

В ніч з 23-го на 24 червня, після нападу Німеччини, у золочівській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки. Хоча у тюремному дворі гуркотіли два трактори, жителі м.Золочів чули постріли. З-поміж розстріляних виявилися і мої брати. Тіла вбитих – а частину з них підпалили, обливши бензином – посипали вапном і загорнули землею. Я був очевидцем розкриття цих могил. Поруч них неможливо було знаходитися без повязки, бо з часу трагедії минув тиждень і тіла вже розклалися. Люди пізнавали своїх по одягу чи інших ознаках... Камери в’язниці – закривавлені. Побачили й піч, де розжарювали металеві прути для звірячих катувань. Жахливе видовище.

Залишаючи Львів, кати з НКВС розстріляли політв’язнів кількох тюрем. В одній з них, деякі камери заклали цеглою, щоб люди задихнулися...

„Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями”

- Як сталося, що Вас не мобілізували на фронт?

- Не встигли. 22 червня надійшла команда, щоб молодь села прибула у райцентр. Посходились. А потім голова сільради сказав: „Треба – прийдуть за нами”. У вівторок вже нікого з начальства в райцентрі не було.

30 червня у Львові відбулися національні збори, де Стецько виголосив „Акт проголошення Української держави ”. З-поміж учасників зборів було багато молоді. Бажаючих записали до української армії. Деякий час жили в казармах, охороняли від грабіжників млини, крамниці тощо.

- А як німці відреагували?

- Холоднокровно. Коли вони потім заарештували Стецька і Бандеру, ми розійшлися хто куди. Я повернувся в село і знову став працювати на сепараторному пункті. Сюди я влаштувався після того, як радянська влада закрила у Львові училище, в якому навчався. Робив сир; возив, маючи посвідчення, сметану до районного маслозаводу. Це врятувало від робіт у Німеччині, бо молодь забирали туди.

У 1942 році розпочалось створення УПА – на добровільних засадах. Через деякий час вона вже не пускала німців у наші села. У Побужанах організувався загін самооборони, до якого увійшов і я.

- Вам доводилось брати участь в бойових діях?

- Сутички з німцями, які боялися УПА, були менші, аніж на Волині. Загін залучали тоді, коли наша сотня мала потребу в підкріпленні. Найдужче запам’ятався бій в районі Яричів. Ми переходили на інший терен. Під час переправи німці не витримали натиску, почали тікати. Серед нас були вбиті і поранені.

Спочатку сотнею, яка стояла в сусідньому селі, командував Орел. Одного разу німецьке командування запропонувало йому зустрітися. Сотенний висунув умову: зустрінусь, якщо дасте зброю. Про це довідались у Проводі УПА, двічі викликали його до себе, але він не поїхав. Тоді приїхали звідти. Сотню вишикували. Зі словами „Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями!” представник Проводу застрелив сотенного. Звичайно, рішення – помилкове, бо Орел вважався винятковим командиром. За контакти з німцями, що заборонялося, можна було покарати в інший спосіб.

- А що, сотні бракувало зброї?

- І зброї, і набоїв. Ще на початку війни ми підбирали радянські гвинтівки. Пригадую, як через село йшло майже 100 червоноармійців. Ми попередили їх, що на тому краї вже німці, але командир не звернув на це уваги. Дехто з солдатів почав кидати зброю. Дійшовши до околиці, червоноармійці попіднімали руки. Ви не уявляєте, скільки тоді їх здавалося в полон. Дороги – перекриті, паніка...

- УПА воювала з партизанами?

- ворожнеча існувала, але на наших теренах траплялися тільки випадкові сутички.

-Чому? Адже ворог був спільний – фашисти.

- Наш сотенний Бульба якось зустрівся з представниками Ковпака. Але вони відмовилися від спільних дій проти німців. Ось і пішла ворожнеча. Тим більше, що інколи ковпаківці грабували наші села, забираючи продукти. Одного разу і на хуторі неподалік Побужан зчинився галас. Ми кинулись туди, відкрили вогонь. Партизани відступили в ліс.

- А під час звільнення Західної України УПА вела бойові дії проти Червоної армії?

- На наших теренах ніхто не чіпав частини Червоної армії, які проходили й лісом, і через села. Зустрічаючись близько з радянськими солдатами, ми не чіпали їх, а вони – нас. Українська повстанська армія вела війну проти частин НКВС.

Коли жив уже в Токмаку, якось став свідком однієї розмови в магазині. Мовляв, бандерівці стріляли нашим у спини. Дивлячись в очі тих покупців, я сказав: „Брехня! Ні ззаду, ні спереду ми не стріляли в регулярні частини”.

„В лютому 1945-го, у Золочівській в’язниці, народився мій син”

- Володимире Петровичу, за яких обставин Вас заарештували?

- 2 листопада 1944-го мене і Григорія Романюка сотенний відпустив додому за продуктами і переодягтися. На околиці села нас попередили про облаву. Сховалися у клуні з неглибоким погребом. Невдовзі почули російську мову. Під клуню почали підкопувати, потім кинули гранату. Мого супутника було поранено. Довелось вийти зі схованки.

- Зброю при собі мали?

- Якби мали, постріляли би себе, щоб уникнути тюрми. У клуні солдати НКВС знайшли іржаву гвинтівку: „О, прі – оружіє”. З кількома односельчанами нас доставили до камери попереднього ув’язнення, а потім перевезли до золочівської тюрми. 12 листопада сюди посадили і мою дружину Емілію, яка була вагітною.

- А її за що?

- За зв’язок з УПА. Дружина доставляла продукти в ліс.

На першому допиті начальник райвідділу НКВС Лемешко почав розпитувати, хто розстріляв голову колгоспу Панька Дацького. „Не знаю, - кажу, - я того дня з батьком сіяв просо. Чув дзвони в селі”. „А в какой банде ти бил?” „У банді я не був”. „Нам ізвєстно, что ти бил в УПА”. „Якщо відомо, то навіщо розпитуєте?” Через кілька днів мене допитував майор Яковлєв. Сказавши, що вони розбили нашу сотню і знайшли архів, слідчий почав перелічувати прізвища: „Знаєш таких? В лєсу бил с німі в одной бандє?” „Не знаю. А ліс поруч, я все життя до нього ходив”. Мого прізвища у списку не могло бути, бо з загону самооборони до нього не вносили. Майор почав люто бити, я впав з табуретки. Він – ногами... Опритомнів, коли мене облили водою. Вже після свого терміну покарання, приїхавши додому погостювати, я випадково зустрівся з Яковлєвим. Було так. Сидимо в чайній райцентру зі знайомим дільничним. Заходить Яковлєв, якого я впізнав одразу. „Здорово, Харченко! Что, давай по 100 грамм?” „Цю людину знаєш?” – запитує дільничний, показуючи на мене. „Нєт, нє знаю”. „А він тебе на все життя запам’ятав”. „А-а-а. Ну, понімаєш, такоє врємя било...” Ще щось промимривши, Яковлєв вийшов із чайної..

- Відчуття ненависті до слідчого залишилося?

- Я людина віруюча, своїх ворогів простив.

А тоді, в тюрмі, Лемешко хотів мене завербувати під час одного з допитів. „Хочеш на свободу?” – запитує. „Хто ж не хоче. Відправте на фронт”. „На фронтє бєз пебя обойдьомся. Будєш с намі сотруднічать – устроім побіг. Вот пістолет, убьйош прєдсєдатєля сєльсовєта Божінського і станєш прісматріваться, кто чєм дишит в сєлє. Сообщєнія будеш оставлять в дуплє верби...”. Бути стікачем я відмовився. Сподівався, що й так випустять, не маючи доказів моєї участі в УПА. Але надії на свободу не виправдались.

- Може, через Вашу відмову?

- Могло і так бути. В лютому 1945-го, у золочівській в’язниці, народився мій син. Один із слідчих, якому не бракувало людяності, надав мені п’ятихвилинне побачення з дружиною і сином, попередивши, щоб не розповідав про це у камері, бо там – провокатор. А що за п’ять хвилин скажеш? ..

У Листопаді чи грудні того ж року нас відправили товарним поїздом до Львова, причепили ще кілька вагонів і – на Воркуту. Пройшовши карантин, частина з нас потрапила на шахту №20.

„- Сдаем Врагов „народа!”

„ – Принимаем врагов народа!”

- На який термін Вас засудили?

- До Воркути відправили без вироку. Тільки на початку 1947-го я розписався на якомусь документі, що ознайомлений з вироком Особливої наради МВС СРСР, яка засудила мене на 8 років позбавлення волі по статтях за зраду Батьківщині.

- Покарання відбували на шахті №20?

- Більше половини терміну працював на різних шахтах, куди переводили. Вантажив під землею породу і вугілля, а на поверхні вивантажував з вагонів стояки для шахт. Потім був у гірничо-рятувальній і пожежній бригадах. Скрізь лиха зазнав.

- Як годували ув’язнених?

- Від тієї їжі ми часто голодували. Менш загартовані прибалтійці пухли. Вони крошили хліб у котелки з водою, щоб наповнити живіт, вгамовуючи відчуття голоду. Хворіли на цингу. А це не тільки випадання зубів. Ткнеш пальцем у тіло – він провалюється. Люди ходили по смітниках їдалень, шукаючи рибячі головки тощо. Одного разу, зібравши на смітнику картопляні шкуринки, я зварив собі юшку. Почав їсти. Одна ложка, друга... Ні, думаю, хай буду голодний, аніж пухлий. Їжа і кількість хліба залежали від виконаної норми, яка становила 52 тонни за зміну. Норму не завжди виконували, бо вугільні пласти – різні.

До 1948-го політичних в’язнів утримували з „побутовиками”. А це – крадії, вбивці...

- Напевно, навмисно утримували?

- Так. Вони крали у нас хліб, махорку і так далі; бувало, забивали до смерті. Потім політв’язнів відокремили від „побутовиків”, перевівши в інший табір. Запамяталося, як під час передачи конвойні віддавали команди: „Сдаем врагов народа!” „Принимаем врагов народа!”

- Яких наглядачів було більше – добрих чи поганих?

- Поганих. Якось один старшина, прагнучи вислужитись, переслідував мене, щоб я став стікачем. Обіцяв і їжу кращу, і посилки від рідних. Я відмовився. Потім сказав, що мене вже підозрюють і зі мною ніхто не хоче розмовляти. В одному з таборів служив оперуповноважений Прохоров. Противна людина, страшна. Одного разу на моєму нічному чергування сталася пожежа на стовбурі шахти. Погасивши її, я трохи відкрутив кран, щоб вода не замерзла у шлангові. Була зима, мороз за 40 градусів. Позбігалося начальство. Бачу, що Прохоров натискує ногою на шланг. „У тебе шланг замерз”. „Ні, - відповідаю, - неправда”. Не вийшло в нього „пришити” мені шкідництво майна. За гасіння пожежі одержав подяку від табірного начальства.

„З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році”

-Листувались політв’язням дозволяли?

- Два листа в рік ми могли написати близьким і рідним. Першого і останнього табірного листа від дружини я отримав на початку 1947-го. Її було засуджено військовим трибуналом на 10 років, і покарання вона відбула у мордовському таборі. Нашого сина виховувала її сестра. Під час переїзду в інший табір я загубив конверт з адресою дружини, тому листування обірвалося.

Листувався з батьками і своєю сестрою, яких через мене відправили в заслання у Красноярський край та Іркутську область. Передавали потайки листи й через вільнонайманих. Якось сестра необережно відправила лист у моєму ж конверті, розгорнувши його навиворіт. Цензор помітив це, доповів Прохорову, бо лист був понад обмежену норму. Почалося з’ясовування. Словом я потрапив в ізолятор, у холодну камеру. Начальник пожежної охорони поклопотав за мене перед начальником табору. Оскільки я працював сумлінно, перевели в загальну камеру ізолятора, з правом виведення на роботу. А через 6 місяців закінчився термін мого ув’язнення.

- А як потім склалася Ваша доля?

- З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році. На той час вже звільнився і працював кочегаром в одному з воркутинських дитсадків, оскільки мусив перебувати в засланні понад три з половиною роки. Про адресу дружини – а після ув’язнення вона була на спец поселені майже два роки – довідався від її родичів. Деякий час ми жили у Воркуті, а потім переїхали до батьків у Красноярський край. Тут теж мені було важко дихати, але краще, аніж на Півночі. Напевно далася взнаки робота на шахтах.

Мав намір оселитися в рідному краї, але знайомий дільничний відрадив: „Тут тебе начальство „з’їсть”. Намагався прописатися в іншому районі Львівщини, де знайшов роботу, але в міліції мені наказали виїхати протягом 24-х годин. Коли моя сестра завербувалася у Левадне, до місцевого колгоспу, ми вирішили переїхати у Токмак. Оселилися тут і мої батьки. До виходу на пенсію і трохи потім працював робітником тарного складу райспоживспілки. Пропонували посади завідуючого складом (а потім – заступника), але я відмовився, бо різне могло статись і крайнім міг опинитися через колишнє ув’язнення. Трудова книжка списана подяками. За сумління отримав чимало грамот. Дружина весь час працювала в дитсадку „Золота рибка”. У нас дві онучки і п’ять правнуків.

„Мені хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі”

- Можу уявити Ваші почуття після перемоги Віктора Ющенка на виборах.

- Я плакав, коли дивився телесюжет про помаранчеву революцію. Народ піднявся проти злочинної влади. Україна все-таки стала по-справжньому незалежною, за що я боровся з молодих літ. Я відчуваю якусь причетність до перемоги помаранчевої революції. Мені , 84-річному, хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі.

- Володимире Петровичу, а 9 травня Ви відзначаєте?

- Звичайно.

- Недавно Президент України із жалем говорив про те, що й досі немає згоди поміж ветеранів Великої Вітчизняної війни та Української повстанської армії, тоді як порозуміння з німцями, японцями та поляками знайдено. Влучне порівняння, чи не так?

- Згоден. Я за те, щоб ветерани УПА, піднявши жовто-блакитні прапори, мали змогу пройти у святковій колоні разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни в день Перемоги. Це було б прекрасно. Ми вже літні люди, нам треба знайти примирення у своїх серцях.

Інтервю вів

В.Глянь.

Від автора.

На підставі ст.1 Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні ” Володимир Петрович Герасимчук та його дружина Емілія Данилівна були реабілітовані на початку 90-х років.

9:41 21.12.2015р.

Скоро будуть сумні роковини.

15 серпня 2016 року Володимира Петровича Герасимчука не стало. Світла йому пам'ять і царство небесне. Мабуть Бог забрав його до себе в часі небезпеки для України на посилення світлого воїнства.