Чудо! Токмак. Запорозька область. Близько 15:00. Дзвонить жінка: „Візьми фотік. Зроби світлину. Ніколи такого малинового неба не бачила!” Послухав.Нічого не побачив. Здивували світлини. Пропоную. Може хто пояснити може, що то було?
Україна перемогла російську агресію на Сході, зупинивши російські війська. Це дійсно, неймовірна перемога, як згадати, що з палками вийшли українці на захист держави проти вишколеної світової потуги, що періодично у „локальних” війнах перевіряє сили найбільших потуг світу. Але, переоцінка себе може і зашкодити. Амбіції – добро, але не надмірні.
Якось так склалося, що останнє тисячоліття українці ріжуть один одного з приводу „з ким дружити!” З цим на часі щось робити. Проти моноліту „запутіна”, українці „чудять”.
Одні намагаються підлащитися до загарбника розмовляючи його мовою. З рук агресора, самі себе називають хохлами, або казаками. При цьому, багато українців переконані, що їх не відрізнити від загарбника, намагаються „увійти в долю” на рівних. Пересічні загарбники тішаться з того підлабузництва, вдаючи, що його не помічають до пори, до часу.
Другі намагаються прислужитися знищуючи братів своєї нації сподіваючись, що його дітей загарбник буде поважати як дітей своєї нації.
Треті сцать читати історію власного народу, або читають написану катом і довіряють тим політикам, що гучніше кричать, або лагідніше стелють, чи копійочку дають.
Четверті стидаються розмовляти українською, аби її не „псувати” і не соромляться користатися мовою агресора, підтримувати загарбника економічно, читаючи його газети, журнали, книги, заходячи на його сайти в інтернеті. Тим самим допомагають РФ назбирати кошти на „гуманітарні” конвої зі снарядами та мінами.
Оплот, технологія
І що маємо. На дворі третє тисячоліття, завтра з мумії наука зможе відтворити людину, вже скоро людей, або їх окремі органи вирощуватимуть в пробірках на запчастини, а багато українців досі не осягнули навіть трагедії Богдана Хмеля, Симона Петлюри, Михайла Грушевського, науку Івана Франка, Тараса Шевченка, не оцінили жертовність Євгена Коновальця, Степана Бандери, Петра Дяченка, Миколи Міхновського і сотні тисяч їм подібних. Воістину на плаху йдуть і діточок своїх ведуть.
Санкції, які, можливо, трохи стримують РФ, можуть протриматися до літа. Все. Тому питання, що має вирішитися: бути українцям господарями на своїй, богом даній землі чи зникнути – як ніколи на часі! Тим часом, більшість сподівається на Захід або Схід, ніби не розуміючи, що з чужого корита ситий не будеш, чи на продовження санкцій держав Світу.
Та санкції проти Путіна може ввести не лише Президент. Президент у демократичній державі боїться бігти попереду нації, бо не кожен має рішучість батька Хмеля. Санкції, конкретно проти Путіна може ввести кожен українець хоч сьогодні. Заодно і відчути на власній шкурі що то за холера – санкції. Передусім, це не слово порожнє, це праця яку Людина, чи держава не бажаючи робити, через лінощі, часові чи фінансові втрати, але мусить робити, бо обіцяла, інакше смерть, їм – політична, українцям – фізична. То є трохи різниця. Тому у санкціях саме ми, українці повинні бігти попереду Світу! Навіть випереджаючи власну владу. Путін прийшов захистити /каже, підтримує/ російськомовних, яких в Україні мільйони. Коли бажаємо аби війна не докотилася до нашої хати, зробімо найпростішу санкцію проти агресора – перейдімо на українську мову в побуті, а згодом і на роботі. Це не просто, але легше, ніж Америці ввести санкції проти РФ. Хоча, багатьом, цей перехід буде коштувати лише трохи часу витраченого на зауваження сусідів. Буває, нема часу вести роз’яснювальну роботу, або щоб не „метати бісер”, можна відповісти, що книжку українську читаю, тому й розмовляю українською, бо перейти з мови на мову не просто. Так і Америці, чи Франції не просто втратити мільйони доларів через якогось Порошенка. Це найпростіша санкція, з тисяч можливих, яку може, відносно легко, здійснити ледь не кожна фізично здорова, молода, не хвора людина. І все.
Залишиться лише копнути загарбника аби пощез з його брехливим захистом язика з тих споконвічно українських земель, де якраз мова і потребувала захисту.
Так завжди, коли власні політики держави є ідіотами, тому нездатні осягнути важливість забезпечення прав громадян на вивчення державної мови, як і важливість застосування її у галузях відпочинку і професійної діяльності, то цим користаються політики сусідніх держав і дерибанять територію, економіку, поливають міста і села, людей свинцем. Дурні вважають – останній може відрізняти мову від язика. Ну-ну.
Загарбника необхідно нищити на всіх фронтах, мовному, духовному, ментальному, історичному, економічному, літературному, фонетичному, релігійному, технологічному, організаційному, культурному, інноваційному, мобілізаційному, інформаційному. І вести ту війну, на своїх фронтах мають усі громадяни України – або, вони втрачають громадянство фактично чи юридично.
Адже громадянин – Особа, що захищає державу!
Перемогою РФ в інформаційній війні можна вважати той факт, що не всі громадяни України бачать агресію РФ, не всі вірять Києву. Тобто Україна фактично втратила величезну кількість власних громадян, що лише на папері вважаються громадянами України.
На
вулиці третє тисячоліття. Мілітарна міць держави, як показує життя, знімає
багато питань, але не всі. На мілітарному фронті держава може перемогти остаточно,
лише за умови, коли на інших фронтах буде перемога.
Пам'ять, мова
Дуже важливо підтримати фронт (АТО) зброєю, одягом, словом, вірою, мовою, людьми, духом, фільмами, вшануваннями, віршами, піснями. Все в руках ваших, у руках простих українців. З власної волі, чи за примусу тисячі українців в холод і вітер мусять не лише вижити фізично, але й перемогти ворога духовно в зоні АТО. Коли ворог бачитиме за спинами оборонців України моноліт, йому не буде сенсу витрачати кошти на військові дії. України кращі сини зупинили страшну міліарну машину споконвічного ката України.
Завдання усіх синів і дочок України стати монолітом! Маємо закріпити ту перемогу добровольців, волонтерів, воїнів власними зусиллями, настроєм на перемогу!
Так переможемо! Лише так)))
Йде січове військо
Та співає стиха:
Як поборем окупантів,
Не буде в нас лиха.
Як поборем окупантів,
Не буде в нас лиха.
Йде січове військо
В боротьбу кроваву:
Як поборем окупантів,
Добудемо славу.
Як поборем окупантів,
Добудемо славу.
Йде січове військо
Пісня степом лине:
Як поборем окупантів,
Слава не загине.
Як поборем окупантів,
Слава не загине.
Андрій Подволоцький
http://fraza.ua/analitics/29.11.15/235159/ukrainskij_integralnyj_natsionalizm_mify_i_realnost_chast_1_.html
Літератор, журналіст
фраза
У 1939 р побачила світ книга Миколи Бердяєва «Про рабство і свободу людини».
Серед багатьох «прельщением» людства філософ виділяв і «звабу націоналізмом».
Силу цього приваблення філософ бачив у тому, що «... з усіх" сверхлічних
"цінностей найлегше людина погоджується підпорядкувати собі цінності
національні, вона найлегше відчуває себе частиною національного цілого. Це дуже
глибоко вкорінилося в емоційне життя людини, більш глибоко, ніж її ставлення до
держави ».
М.Бердяєв визнавав, що національність --- це живильне середовище особистості і
зв'язок кожної людини з попередніми поколіннями здійснюється тільки через
націю. Як зауважував філософ, «національне» почуття у людини набагато більш
глибинне, ніж класове.
Цікаво, що це почуття М.Бердяєв вважав цінністю не колективною, а особистісною:
«Гідність людини, т. т. особистості, т. т. свободи, передбачає згоду на біль,
здатність пережити біль. Приниження мого народу або моєї віри викликає біль в
мені, а не в народі і не в релігійному колективі, які не володіють
екзистенціальним центром і, отже, чутливістю до болю ».
Але якщо національне почуття є особистісна цінність, а національність - це
живильне середовище особистості, то в чому ж філософ бачив «звабу»? Як
пояснював він сам, «... націоналізм є ідеалізована форма самовозвеличення
людини. Любов до свого народу (ми побачимо, що народ не те ж саме, що нація) є
дуже природне і гарне почуття, але націоналізм вимагає нелюбові, ворожнечі,
презирства до інших народів. Націоналізм є вже потенційна війна. Але головна
брехня, породжена націоналізмом, в тому, що коли говорять про
"національні" ідеали, про благо "національного" цілого, про
"національну" єдність, про "національне" покликання та ін.,
то завжди пов'язують "національне" з привілейованою, панівною
меншиною, звичайно з класами, що володіють власністю. Під "нацією",
"національним" ніколи не розуміються люди, конкретні істоти, а
відвернений принцип, вигідний для деяких соціальних груп. У цьому корінна
відмінність нації від народу, який завжди пов'язаний з людьми. Національна
ідеологія звичайно виявляється ідеологією класовою ».
І далі: «Безперечно, націоналізм язичницького походження ... Народ прагне
виразити себе в образах, він створює звичаї і стиль. Нація ж прагне виразити
себе в державній могутності, вона створює форми влади. Націоналізм фашистського
типу означає втрату "національної" (якщо вживати це слово, як часто
роблять, в сенсі ототожнення з "народним") своєрідності, в ньому
немає нічого "національного", він означає гостру раціоналізацію і
технізацію народного життя, він анітрохи не дорожить культурою ».
Які ж висновки можна зробити, аналізуючи роботу Бердяєва?
На думку філософа, націоналізм (зразка 1939 році - зауважимо!)
Характеризируется наступними ознаками:
а) націоналістична ідеологія можлива тільки в національній держави, на чиї
інститути вона може спертися;
б) під впливом націоналістичної ідеології відбувається ідеалізація
«своєї» нації - на шкоду іншим націям (ми не просто хороші, ми - найкращі, ми
краще тих і цих за правом народження і т.д.);
в) наступний етап - наростання ворожнечі до інших народів, прямуючої до війни з
ними. При цьому (парадокс!) війна, в якій можлива загибель представників свій
же нації, представляється як благо, як очищення;
г) заперечення демократичних інститутів як таких - аж до скасування їх. Від
імені нації говорить гурт людей, незмінних і недоторканних;
д) повернення націоналістів до «стародавньої культури» - настільки давньої, що
вона фактично є сучасною „новою справою”, яка не має моральних перепон. При
цьому «сучасна» народна культура і, головне, християнство відсуваються на
другий план або навіть визнаються шкідливими;
е) «вища» стадія націоналізму - це «націоналізм фашистського типу», коли ВСІ
дії народу (нації) раціоналізуються, регламентуються і керуються з єдиного
центру. Зауважу, що для цього також необхідна наявність НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ.
Нині в [россійскомовному сегменті] Мережи нерідко можна прочитати міркування
про «український інтегральний націоналізм», який, як правило, ототожнюється
юзерами з «українським фашизмом». Це стало таким буденним штампом, що вони
навіть не замислюються, чому він «інтегральний» і як він може бути одночасно
«фашизмом».
Але якщо говорити не про ідеологічні штампи, не про ярлики, що навішують на
опонентів за принципом «а тепер нехай відмивається!», а про теоретичне
обгрунтування тієї чи іншої політичної концепції, то український націоналізм
зовсім не тотожний ні фашизму, ні, тим більше, німецької нацизму по цілому ряду
параметрів.
Для цього досить порівняти програмний маніфест українського націоналізму - ессе
«Націоналізм» Д. Донцова (опубліковано в 1926 р) з «Доктриною фашизму» Б.
Мусоліні (1932) і «Main Kampf» А. Гітлера (1924 р книга побачила світ в 1926
р), аби зрозуміти ті суттєві (а іноді і непереборні) ідеологічні відмінності,
якими відрізняється український націоналізм донцовського типу від італійського фашизму і гітлерівського
нацизму.
1) «Основне положення фашистської доктрини - це вчення про державу, її
сутності, завдання та цілі. Для фашизму держава представляється абсолютом, у
порівнянні з яким індивіди і групи - тільки «відносне», - писав італійський
«дуче» (вождь).
Вже в цьому самому першому пункті ми можемо бачити різницю. Якщо трактат
Муссоліні писався ПІСЛЯ захоплення влади в національній державі (Італія); а праця
«Main Kampf» визначала СПОСОБИ захоплення і використання влади в національній
державі (Німеччині), то Донцов ще тільки ставить питання про створення такої
держави (України) ... «в нашій душі».
2) У своїй «Доктрині» Б. Муссоліні гордовито говорить про {давньоримське}
коріння італійського фашизму: «... Фашистська держава є воля до влади і
панування. Римська традиція в цьому відношенні є ідея сили ». А. Гітлер йде ще
далі, оспівуючи навіть не німецьку націю, а цілу арійську расу (під якою він,
безумовно, має на увазі все тих же німців): «Вся людська культура і цивілізація
на нашій землі нерозривно пов'язані з існуванням арійця. Якби арійці поступово
вимерли або відразу загинули, то це означало б, що вся земна куля була би знову
приречена на повне безкультур'я ».
А що ж Донцов? Він буквально волає до своїх земляків, закликаючи їх прокинутися
від літаргійного сну, відмовитися від властивого їм провінціоналізму і, під
загрозою повного поглинання сусідніми країнами, створити, нарешті, власну
державу. Українство для нього - це не народ-ідеал, а народ-ідіот, що мусить
подолати свій ідіотизм і рівнятися якщо не на Італію, то хоча б на Бельгію чи
Ірландію - країни, які лише недавно з'явилися на карті світу.
Це що завгодно, але не «ідеологія переваги»!
Ще одним маркером, який дозволяє дати оцінку тієї чи іншої ідеології як
«фашистською», є антисемітизм. У «Націоналізмі» Донцова т. Н. «Єврейська проблематика»
відсутня. Дивно, але у своїй «Доктрині фашизму» Муссоліні також не зронив про
це ні слова. Взагалі, дуче був холодний до антисемітизму, і в Італії прийняття
«расових законів» було пов'язане тільки з укладенням союзу з гітлерівською
Німеччиною як союзницька поступка їй у цьому питанні. Що стосується Гітлера, то
(віддамо йому належне) він ще 1924 р відкрито обіцяв дати бій «світовому
єврейству», «а така боротьба ніколи не обходиться без крові».
3) Якщо говорити про ворожнечу до інших народів, то, незважаючи на звичайну для
Д. Донцова антибільшовицьку риторику, його «Націоналізм» виявляється зовсім не
про це. Набагато більше в цій роботі ми можемо побачити випади проти
української «драгоманівщини», проти українських «малоросів», проти українського
«феллахства».
Правда, у своїй роботі Донцов кілька разів згадує «антипацифізм» як неодмінну
умову існування української нації. Але в контексті його викладу це лише вміння
нації за себе постояти. Добро має бути з кулаками.
Антипацифізм його «колег» носить зовсім інший характер. Б. Муссоліні прямо
заявляє, що «... насамперед фашизм не вірить у можливість і користь постійного
миру, оскільки загалом справа стосується майбутнього розвитку людства, і
залишаються осторонь міркування поточної політики. Тому він відкидає пацифізм,
що прикриває відмова від боротьби і боязнь жертви. Тільки війна напружує до
вищого ступеня всі людські сили і запечатує благородства на народи, які мають
сміливість вжити таку. Всі інші випробування є другорядними, оскільки не
ставлять людину перед самим собою у виборі життя або смерті. Тому доктрина, яка
виходить із передумови світу, чужа фашизму ».
Адольф Гітлер у своєму «антипацифізмі» йде ще далі: «Право на придбання нових
земель стає не тільки правом, але й обов'язком, якщо без розширення своїх
територій великий народ приречений на загибель. Особливо ж, якщо справа йде не
про який-небудь негритянський народець, а про великий німецький народ, - про
той народ, якому світ зобов'язаний своєю культурою. Справа йде так, що
Німеччина або буде світовою державою, або цієї країни не буде зовсім ... Коли
ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на
увазі в першу чергу тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підпорядковані
».
4) Тільки в пункті 4) і Донцов, і Муссоліні, і Гітлер приходять до спільної думки, дружно заперечуючи демократію і ратуючи за владу ініціативної меншості. Але для Донцова відмову від демократії є міра тимчасова і вимушена: «... Коли географічне положення України вимагає постійної готовності нації, то принцип демократизму повинен відійти на третій план, що тоді" воля народу "чи демократичність форм правління можуть почекати на своє здійснення» . Почекати - але не відкинути.
Перекладач.
Українсько - русский: свідомий – сознательный.
Несвідомий - бессознательный.
Хто ж такі, вороги свідомих? Шукачи людей, що не володіють українською мовою, аби настроїти їх проти себе самих, власної нації і держави.
29 жовтня 2015 року авторитетні правозахисні організації оприлюднили звіт “Події під парламентом 31 серпня 2015 року через призму прав людини”, в якому назвали неналежні та незаконні дії правоохоронних органів під час подій парламентом 31 серпня та в процесі їх розслідування
Звіт було підготовлено спільними зусиллями Центру Громадянських Свобод, групи громадського спостереження «ОЗОН», Центру досліджень правоохоронної діяльності, Міжнародним партнерством за права людини у співпраці із Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Нагадаємо, що 31 серпня цього року під стінами українського парламенту в Києві після голосування про внесення змін до Конституції щодо децентралізації виникли сутички між протестувальниками і правоохоронцями, у бік правоохоронців було кинуто бойову гранату. У результаті вибуху загинули 4 бійці Нацгвардії, за медичною допомогою звернулося 179 чоловік. Правоохоронцями було затримано та обрано запобіжний захід 18 учасникам акції протесту, ще 13 мітингувальників після затримання відпустили.
Правозахисники проаналізували діяльність МВС по забезпеченню охорони мирного зібрання та модель реагування на конфліктні ситуації, дотримання процесуальних прав затриманих у зв’язку з подіями осіб та дали оцінку роботи суду з точки зору забезпечення права на справедливий суд.
Головні висновки правозахисників:
Стосовно дій правоохоронців під час проведення мирного зібрання:
Трагічні події під час проведення мирного зібрання під Верховною Радою України 31 серпня 2015 року стали наслідком неналежного управління особовим складом правоохоронців та використанням застарілих та невиправданих з точки зору захисту прав людини моделей реагування. Зокрема:
1) Міжнародні стандарти наголошують на обов’язковості набуття правоохоронцями професійних навичок переговорів та медіації, аби бути здатними звести конфлікт до мінімуму (п. 117 Керівних принципів). Посадові особи МВС України не застосовували відповідні навички.
2) правоохоронці не доклали необхідних зусиль для відпрацювання такої структури управління, яка має забезпечити ефективну координацію дій з організаторами зібрання, що також передбачається міжнародними стандартами (п.121 Керівних принципів).
3) відповідальні особи МВС України продемонстрували нездатність кваліфіковано проводити необхідні поліцейські операції – вибіркову нейтралізацію агресивних осіб, ізоляцію провокаторів від загальної мирної маси мітингувальників, їх арешт та вилучення з місця подій.
Причинами цього можуть виступати дві обставини:
1) Тактика та система навчання особового складу МВС не зазнала жодних змін з періоду Майдану. Міліція, як виконавець політичних замовлень, звикла використовувати лише два варіанти дій. Перший варіант – примітивне протистояння «стінка на стінку», без вжиття активних заходів щодо припинення правопорушень. Другий варіант – тактика активного силового втручання без дотримання вибірковості, пропорційності та законності застосування сили та спецзасобів.
2) Залучення військових підрозділів до функцій охорони мирних зібрань може бути виправдане лише за умови виконання ними допоміжних функцій. Нагадаємо, що Національна гвардія взагалі не є правоохоронним органом. Згідно закону, це - військове формування з правоохоронними функціями, переважна більшість яких пов’язана з озброєною охороною важливих об’єктів та участю у спеціальних та військових операціях.
Стосовно процесуальних порушень прав осіб, затриманих у зв’язку із подіями 31 серпня:
Посадовими особами Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві були проігноровані цілий ряд вимог законодавства, які закріплюють права затриманих осіб, зокрема:
1) Порушення прав неповнолітніх осіб
Зі слів неповнолітніх, по відношенню до них було застосовано фізичне та психологічне насильство з боку працівників міліції. Незважаючи на той факт, що неповнолітні були затримані працівниками міліції, перебували до доставляння у приміщення райуправління у наручниках, їх затримання оформлено не було. Опитування проводилося за відсутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності – лікаря, як того прямо вимагає ч. 1 ст. 226 КПК України.
2) Порушення права на захист
Уповноважені службові особи Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві, що здійснили затримання учасників подій біля стін Верховної Ради України, проігнорувати вимоги ст. 59 Конституції України, ст. 208, 213 КПК України. Зокрема, негайно після затримання не було повідомлено орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги, про затримання та місце перебування затриманих осіб.
Такі дії посадових осіб районного управління міліції можуть кваліфікуватися як злочин, відповідальність за який передбачена статтею 374 Кримінального кодексу України (діяння, що полягає у недопущенні чи ненаданні своєчасно захисника).
3) Фальсифікація часу фактичного затримання осіб
Слідчими Голосіївського РУ ГУМВС України був сфальсифікований час фактичного затримання осіб.
4) Порушення обліку перебування затриманих осіб в Голосіївському РУ
31.08.2015 Центр правової допомоги було повідомлено про затримання Д. та Т., а 01.09.2015 про затримання Р., Г. та С., однак жодного запису в журналі обліку доставлених, відвідувачів та запрошених про перебування зазначених осіб в Голосіївському РУ не виявлено.
5) Проведення слідчих дій із порушенням вимог чинного законодавства
Положенням про кімнати для проведення слідчих дій та інших заходів в органах та підрозділах внутрішніх справ України, затвердженим наказом МВС від 18.12.2003 №1561, визначена заборона проводити слідчі дії у будь-яких приміщеннях органів і підрозділів внутрішніх справ, крім слідчих кімнат. Разом з тим, слідчі дії та інші заходи із затриманими особами проводились не у спеціально обладнаній слідчій кімнаті, а в службових кабінетах райуправління.
6) Незаконне примусове тримання у приміщенні райуправління свідків.
За словами правоохоронців, усі доставлені особи є не затриманими, а запрошеними, а відтак із ними проводяться не допити, а опитування. При цьому, всі доставлені до райуправління особи були фізично затримані працівниками міліції, до них були застосовані наручники, що прямо свідчить саме про затримання, а не запрошення відповідно до вимог ст. 209 КПК. Подібна практика приховування працівниками міліції факту затримання особи, його маскування під видом запрошення є дуже поширеною в діяльності органів внутрішніх справ.
Стосовно забезпечення права на справедливий суд затриманих осіб:
Під час обрання міри запобіжних заходів для осіб, звинувачених у злочинах, що мали місце 31 серпня 2015 року біля Верховної Ради України були порушені ряд стандартів права на справедливий суд в розумінні статті 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Зокрема, право на публічний розгляд справи, в частині доступу до інформації про судове засідання, забезпечення належних умов утримання підсудних під час засідання та надання медичної допомоги, презумпції невинуватості. Дані порушення є відображенням поширеної протиправної практики, яка постійно фіксується громадськими спостерігачами на судових засіданнях.
З повним текстом звіту правозахисників можна ознайомитися за лінком: http://ozonmonitoring.com/datas/users/2/1446481693_c35126_2.pdf
Пост-реліз правозахисних організацій з проведення круглого столу, на якому було представлено звіт: https://www.facebook.com/OZON.monitoring/posts/1614368988816583
/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}
Олесь Олексійович Бузина (1969-2015) – вважав себе письменником. Він написав 6 книжок („Вурдулак Тарас Шевченко”, „Поверніть жінкам гареми”, „Таємна історія України- Русі”, „Революція на болоті”, „Вурдулак Тарас Шевченко, або Підроблений Кобзар”, „Ангел Тарас Шевченко”).
Усі книжки російською, судячи з назв, одна книжка ображає українських жінок, а три, є намаганням очорнити українського живописця-маляра, філософа, поета і вчителя, навіть царем визнаного академіка гравюри – Тараса Шевченка.
Олесь героїчно і нахабно здійснив замах на все найсвятіше, що залишилося в Україні, що існувало в офіціозі навіть рабовласницького Есересеру.
Тому його залюбки кришували як російські спецслужби, так і українські сракоохоронні органи. Останні сподівалися виловити на нього екстремістів з українських радикальних партій.
Російські спецслужби високо оцінили талант Олеся паплюжити українські стрижалі і, через агентів в українській владі, добре оплатили його працю, що критично відгукнулося на самооцінці „письменника”.
Він перестав чути оточуючих, які по-дружньому намагалися повернути його на землю, закликаючи „писати книжки. Не займатися критикою Путіна з Обамою”. Про що його, просто у прямому ефірі, просять по телефону в останньому інтерв’ю!
Чим Олесь зачепив ВВП, закликом відпустити, знайшовши будь-який привід, Надію Савченко, інших полонених, чи намаганням довести українофобам, що Україна Є?!
Про то, дізнаємось з мемуарів прислуги Путіна по його смерті. Як вони, звернуть увагу на цей випадок.
Ще з сімнадцятого століття стало зрозуміло завдання загарбника-ворога. Використати українця, по можливості на повну і знищити.
Його доля – наука! Українцю, не допомогай ворогові! Не паплюж своє! Не будуй власне ім’я на паплюженні великих українців!
Последнее интервью Олеся Бузини 13 апреля 2015 года https://www.youtube.com/watch?v=erSD2W3OJn4
Радио „Вести”
/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}
