Загублений у снах: (4...) Дідусь

Постать дивилася своїми глибокими, безмежно щасливими, але водночас суворими золотавими очима у вічі Самітника й через мить у його голові знову пролунала якась думка:

— Ти про щось запитував?

Самітник думками відповів:

— Вибачте, але я не розумію, про що ви кажете.

В цю ж мить у його голові почали приходити образи: роздуми над нещастям, звільнення свідомості від повсякденних турбот, захоплюючі подорожі по найкращих куточках свідомості, відчуття неймовірної краси; ображена дівчина, жахливий сон, відчуття безпомічності, неможливість повернутися у дійсність, загубленість у химерних та до жаху дивних снах... відчуття безнадії та відчайдушна боротьба за можливість хоча б трішки відчути спокій та злагоду, повне відчуття безвиході та... запитання: /Що зі мною відбувається?/, /Чому це відбувається?/, /Чи можу я цього якось уникнути?/.

Невже в цій жахливій безвиході з дикими й хижими істотами з’явився хтось, хто бажає йому допомогти? Самітникові не сила було у це повірити! Але, дивлячись на цю неймовірно привітну та сяйливо-мудру істоту, він відчував, що знаходиться під опікою. Знову пролунали безслівні думки у його свідомості:

— Про що ти хочеш запитати?

Самітник відчував, що істота перед ним, хоча й була привітною, але водночас доволі суворою. Він відчув, що запитання, які він мав задавати, мали бути важливими та короткими:

— Чому це зі мною відбувається?

— Ти змалку почав роздумувати над стражданнями у цьому світі, багато в чому став кращим, досягнув часточки мудрості, але це ще не кінець твого шляху. Щоб зрозуміти, у чому твоя недосконалість, ти повинен пройти через більші страждання. Тільки внутрішньо сильні можуть досягти мудрості, а сила накопичується через випробування, страждання, труднощі. Наскільки сильніші страждання долає істота, настільки мудрішою вона стає.

— Чому ця дівчина так ненавидить мене, адже я їй ніколи не бажав зла?

— Ти “помилився” в тому, що не задовольнив її бажання. Їй хотілося володіти тобою. Вона не змогла пережити образу, тому відчувала нестерпне бажання принизити тебе, показати, що ти гірший, слабший за неї. Їй це вдалося.

— Що вона зробила зі мною?, — Самітник був неможливо наляканим. Він ніколи не зустрічав такої жорстокої та нездоланної сили, яка неминуче й незворотно повністю трощила його внутрішній світ.

— Вона знайшла у тобі слабкість, проникнула у найдорожче, що у тебе було, змогла захопити свідомість. Тепер вона може частково керувати тобою та живитися твоєю свідомістю. Витягуючи з тебе сили, вона відчуває те щастя, якого ти так важко досягнув і при цьому віддає тобі всі свої погані думки й наміри, які роками виснажували її свідомість, але яких вона не може й не хоче позбутися. Зараз вона відчуває твоє щастя, в той час як ти не можеш навіть прокинутися, щоб уникнути того жаху та безвиході, в який вона тебе затягнула.

— Мені потрібно із нею боротися?

— Ні, ти повинен через боротьбу зі своїми недоліками стати сильнішим. Коли ти станеш достатньо сильним, вона нічого не зможе з тобою вдіяти. Я тобі допомагаю тільки тому, що ти щиро хочеш знайти Правду. Ти мусив би загубитися у цих жахливих снах, померти або збожеволіти від цього. Я тебе витягнув звідти тільки з однієї причини: ти хочеш знайти Себе. Коли ти відмовишся від пошуків Правди, я тебе покину. Але допоки ти борешся зі своїми недоліками, я буду із тобою, якщо ти цього бажаєш...

— Дякую Вам за Допомогу! Я буду з усієї сили намагатися стати кращим! Що мені потрібно для цього зробити? Як саме я маю розвиватися?, — Самітник відчував себе наче потопальником у безмежному океані та лише ця незрозуміла істота була тим рятівним колом, яка намагалася зрозуміти та допомогти йому.

— Я не можу тобі цього сказати. Ти повинен все глибше й глибше досліджувати себе та очищувати власну свідомість. Це — твоя Боротьба.

Самітник, сидячи біля цієї неймовірно люблячої та настільки ж суворої істоти відчував дивний затишок та свободу. Він не бажав повертатися назад у дійсність. Він навіть відмовився б від своїх подорожей свідомості. Біля цього дідуся-хлопця він відчував себе наче вдома. Було враження, що все, крім нього, є жахливим та неприроднім маревом. Самітник хотів залишитися, але відчув, як якась могутня сила підняла його над височезною вершиною засніженої гори та відпустила, м’яко кинувши додолу.

Він падав горілиць, заплющивши очі, у безмежну безодню. Швидкість падіння все збільшувалася, доки Самітник не загубився у просторі й часі. Всього ніби не існувало. Не було ні низу, ні верху; ні майбутнього, ні минулого, ні теперішнього; не існувало довколишнього світу та й самого Самітника наче ніколи й не було...

Раптом Самітник почув шум вулиці, який лунав спочатку ніби дуже здалеку, але потім поступово почав наближатися, гучнішати, ставати виразним. Ще через мить хлопець відчув пальці своїх ніг, відчуття поступово поширювалися по всьому тілі. Ще трохи згодом він помітив, що бачить світло через заплющені очі. Неймовірним було те, що він зміг легко ворушитися і відразу ж повільно почав розплющувати очі.

Самітник озирнувся навколо — то була його кімната, це відчувалося всюди. Все було звичним, знайомим. Коли він зазирнув у вікно, то побачив блакитно-біло-малинове вечірнє небо — сонце кидало на землю останні промені дня. Дивна подорож закінчилася, Самітник був удома.