Загублений у снах: (3...) Дідусь

Самітник не відчував до дідуся навіть крихітного страху. Навпаки, відчувалась якась глибока прихильність, наче цей дідусь для нього рідний і дуже любить хлопчину. Самітник не любив заважати іншим, тому йому стало ніяково за те, що він хоча б трішки потурбував таку поважну людину. Він дуже тихенько навпочіпки почав йти до краю вершини, щоб знайти спосіб непомітно звідси злізти та почув у своїй голові чиюсь думку: /Постривай, ти про щось запитував?/.

Повністю спантеличений хлопчина не зміг зрозуміти, що це за голос та звідки він лунає. Невже це тільки його уява? Але голос пролунав знову: /Сядь навпроти мене!/ — наказом, але тепло й без тиску знову пролунала якась думка у Самітниковій голові.

Коли самітник обернувся, то побачив дідуся, який сидів так само нерухомо, навіть пальцем не поворухнувши. Хлопець здивувався, але зробив так, як наказав йому голос. Сівши на холодний сніг, він відчував холод, який ніби не зачіпав його, це було всього лише непомітне відчуття прохолоди. Просидівши так лише кілька секунд, він відчув, що його свідомість почала змінюватися. Зникли всі внутрішні розмови, а зовнішній світ здавався якимось казковим, несправжнім, лише тільки внутрішні тиша й усвідомлення здавалися чимось насправді існуючими.

Все залишалось незмінним, але Самітник помічав, що усвідомлення навколишнього світу сильно змінилося. Крім звичайних звуків, світла, запахів відчувалися особливі відтінки, забарвлення, відчуття всього навколишнього. Самітник відчував світ якось незмірно багатше, навіть у порівнянні із його попередніми подорожами свідомості. Якесь майже непомітне, глибоке золотисто-приємне світло огорнуло все навколо, незліченні різноманітні й незвичайні істоти відчувалися скрізь, простори ніби змішалися та в одному місці відбувалися мільйони подій. Його свідомість ніби розширювалася, розгорталася, ставала всеоб’ємною.

Перебуваючи у такому незвичайному стані, Самітник помітив, що дідусь, який непорушно сидить перед ним, не один. За ним ледь виднілася якась освітлена чистим золотистим сяйвом постать молодого, але водночас древньомудрого та неймовірно гарного хлопчини. Він сяяв молодістю та знанням. Його постать була лише світлом та була відчуженою й несумісною із навколишнім світом.

Золотистий хлопець сидів у положенні лотоса на тому ж місці, що й дідусь, вони повністю перетиналися у просторі. Але дідусь був наче неживим, поринутим у якісь невідомі глибини свідомості, а золотиста постать, хоч і виглядала наче привид, але випромінювала таку могутню життєву силу, яка могла засліпити собою весь навколишній світ.

Постать дивилася своїми глибокими, безмежно щасливими, але водночас суворими золотавими очима у вічі Самітника й через мить у його голові знову пролунала якась думка:

— Ти про щось запитував?

Самітник думками відповів:

— Вибачте, але я не розумію, про що ви кажете.