Загублений у снах: Безвихідь

Раптом руки цієї постаті зупинилися і в безпомічності почали напружуватися, щоб досягнути горла своєї жертви, але не змогли цього зробити. Злість та зусилля цієї істоти все збільшувалися, але вона не могла нічого вдіяти. Якась нездоланна сила намертво не впускала її. Тоді ця постать зняла свій каптур та очима вбивці Світлана подивилася на Самітника. Вона вказала на нього пальцем та із рознервованим гнівом промовила:

— Ти більше ніколи не побачиш свої сни. Поки я живу, ти не будеш спокійно спати...

Коли Самітник дивився в очі Світлані, він не відчував до неї злості чи ворожості. Все, що було у нього в серці — це холодне співчуття. Він знав — ця дівчина прокладає собі шлях до смерті й страждань. Хлопець подивився на мертвохолодний Місяць над своєю головою, озирнувся навколо спустошеного поля і пішов собі, не озираючись, дорогою у протилежному напрямку від Світлани. Вона хотіла наздогнати й роздерти його, але не могла навіть ступити кроку в сторону Самітника.

Хлопець йшов по безмежному, вкритому чорною гниллю полі, холодний наскрізний вітер проймав його аж до кісток. Ноги Самітника вгрузали у болотній дорозі, він відчував, як сили все дедалі більше покидають його. Мертвотно срібно-сині промені Місяця нав’язували хлопцеві почуття безвиході й страху. Він знав, що ця болотна дорога нескінченна. Дійшовши до великого каменя біля дороги, він сів біля нього, почав чекати смерті... й заснув.

Світлана прокинулася вранці від жахливого сну, в якому вона була безпомічною перед цим придуркуватим диваком і не могла зрушити з місця. Дівчина була вражена власною жорстокістю, але разом із тим повністю себе виправдовувала — адже цей дурень мене ТАК сильно образив. Він заслуговує ще й гіршого. Вона була приголомшена тим, як непомітно заснула після свого опівнічного обряду. Роздратована, але разом із тим рада за “відновлення справедливості” хоча б у сні, вона почала готуватися до нового дня...

Коли Самітник засинав, то не помітив однієї речі: він заснув не біля звичайного каменю, а надгробного. Цей світ не був повністю мертвим, сюди із давніх-давен злі відьми й чаклуни у снах заманювали своїх жертв, лякали до напівсмерті, а потім живцем закопували у цьому полі й ставили зачаровані камені-пам’ятники, які не давали змогу жертві прокинутися. Такі люди вмирали уві сні від страху. Але Самітник не боявся. Коли він засинав, то думав тільки про те найкраще, що пережив у цьому житті. І це його рятувало.

Раптом він прокинувся у ліжку в себе вдома. Але чогось не вистачало... Була ще ніч, але здавалося, що вона й ніколи не закінчиться. На вулиці не світив місяць і не було ніякого шуму. Коли він вийшов у сусідні кімнати, щоб побачити, чи сплять його батьки, то побачив, що квартира повністю порожня. Коли Самітник вийшов на вулицю, то вона теж виявилася порожньою й ніде не було освітлення. На небі не було зірок та саме воно було якогось фіолетового кольору й покрите дивним зеленуватим туманом. Самітник зрозумів, що він не вдома.