Загублений у снах: (...)(...)(...) Проклятий

Після розмови із циганкою Світлана була дуже збудженою. Для того, щоб зашкодити йому, вона повинна була вночі, коли Самітник спить, зосередити на ньому всю свою злість. Саме так і сталося — опівночі дівчина почала злісно та насичено думати про хлопця і саме тоді вона відчула, що все ж таки домоглася свого — він був “ураженим”. Світлана відчула, як вся та шалена злість та образа, які накопичувалися протягом цього часу, почали ніби витікати з неї, вона відчула полегшення і радість від того, що домоглася свого.

Самітник був людиною, яка ніколи нікому не хотіла зла. Він не знав, що таке “зло” вже давно, адже в його душі панували відчуття краси і любов до навколишнього світу. Кожного дня і ночі від поринав у подорожі. Його свідомість була настільки вільною, що він майже не відчував різниці між сном та дійсністю. Його життя було наповнене щастям, незалежно від того, спав він чи був пильним.

Та одного дня, перед світанком, щось неймовірно похмуре вдерлося у його сни. Якась чорна хмара оповила все небо, стало холодно, похмуро, зі всіх сторін пахло смертю та приреченістю. Самітник не міг зрозуміти, що із ним відбувається, такого не було ніколи.

Він подивився навколо і побачив лише хворобливо пустельне чорне поле, на якому де-не-де проглядалися мертві засохлі дерева. Десь далеко в небі закаркали ворони, підкреслюючи відчуття покинутості та приреченості. Перед собою виднілася широка болотиста дорога, яка поринала у даличінь. Відчувалось, що якщо підеш цією дорогою, то ніколи більше не повернешся назад, у своє минуле життя. Мертвотно синій місяць викликав огиду, він ніби просвічував Самітника, забираючи у нього сили жити й опиратися.

Самітник стояв і дивився на цей світ і не знав, що йому робити. Він не міг, як звичайно, вийти із цього світу. Безпомічний, хлопець стояв та очікував, що станеться далі.

Раптом, десь близько за спиною, він відчув чийсь холодний, байдужий та жорстокий подих. Коли він обернувся, то побачив, що ззаду нього стоїть якась постать, вдягнута у брудне темнокоричневе дрантя із каптуром, що закривав її обличчя. Ця постать, із невимовно сильним бажанням вбити, простягнула до Самітника свої гарні витончені руки, щоб убити. Хлопець, побачивши ці руки, зовсім не злякався. Він знав, що якщо його час прийшов, то це має статися, Самітник без страху просто прийняв свою долю.

Раптом руки цієї постаті зупинилися і в безпомічності почали напружуватися, щоб досягнути горла своєї жертви, але не змогли цього зробити. Злість та зусилля цієї істоти все збільшувалися, але вона не могла нічого вдіяти. Якась нездоланна сила намертво не впускала її. Тоді ця постать зняла свій каптур та очима вбивці Світлана подивилася на Самітника. Вона вказала на нього пальцем і знервовано від гніву промовила:

— Ти більше ніколи не побачиш свої сни. Поки я живу, ти не будеш спокійно спати....