Ранковий триває сеанс,

Чужих географій ідилія,

В тарілці панує Прованс,

І запахом з чашки – Бразилія.

Халва – і уже муедзин

Витьохкує східну симфонію

Та сонцем пече апельсин,

Яскраве дитя Каталонії.

Уява стікає вином

І дня розмиває формальності.

Даремно той дощ за вікном

Мене спокушає реальністю.

Під променями давньої звізди,

На кульках циркулюючих планет,

Хорошим словом платять за труди,

А не лише жовтавістю монет.

І хоч туди не ходять кораблі,

І жоден не прокладено маршрут,

Ніколи не шкодуйте добрих слів,

Такі слова цінуються і тут.

А я люблю зануритись в природу,

В зелену зачарованість лісів,

І жадібно ковтати прохолоду

Із присмаком пташиних голосів.

Запалювати блискавок неони,

Перевертати сивих злив купель,

І хмарні відправляти галеони

На відкриття загублених земель.

Ідуть століття, бешкетують моди,

Дуріє люд, ламаються списи,

Тому й люблю зануритись в природу –

Єдиний вічний прихисток краси.

Скакали в вікнах

Сонячні сайгаки,

Під шинком захмелілі голоси

Співати пнулись

«Їхали козаки»,

Та тільки скавучали

Наче пси.

Стояли тіні,

Сірі та хитливі,

В повазі та прихильності

Клялись,

Вони були, мов дурники,

Щасливі,

З якими вічно

Розмовляє вись.

Крихке відлуння

Падало на плечі,

Була якоюсь змазаною

Яв,

І волочивсь по небу

Ранній вечір

Та разом з гультяями

Підвивав.

У цьому світі все важливо:

Великий птах і хробачок,

Пора спекотна, дощ тужливий,

Епіграф дня та епілог.

Палац, скуйовджене гніздечко,

Мовчання, крику метушня,

Взаємна згода, суперечка,

Хліби, загострена стерня.

Забуті люди. Зустріч пишна.

Набите змістом та пусте.

Важливо в світі навіть грішне –

Воно підкреслює святе.

Краса надщербленого глека,

Біль недосяжної мети

І те, що ти є десь далеко,

Важливо теж, як не крути.

Не знаю що там на меті

У світлих янголів небесних,

Та світ закінчиться тоді,

Коли кохання з нього щезне.

Коли розвіється печаль

І радість втратить плавність грацій,

Коли розкришиться кришталь

У душах нових генерацій.

Коли в серцях не стане мрій

І почуття накриє крига,

Тоді і буде суд страшний,

Який пророчиться у книгах.

Нема сусіда. Взяв Всевишній.

Гуляє вітер на току.

Нема кому збирати вишні,

Траву косити у садку.

Порожній хлів. Порожня хата.

Ніхто не стане на поріг.

Кому печаль, а пустці – свято,

Де знайде ще такий барліг?

Тут навіть час уже не плине,

І сонце не спішить руде,

Лише чиїсь літають тіні

І джміль над квіткою гуде.

Місяць на літеру «сі».

Ніч розілляла снодійне.

Ходять останні таксі,

Блимають меланхолійно.

Майже не видно зірок

(тих золотавих родзинок),

Рипнув у дверях замок,

Тінню в калюжі будинок.

Вдало ховає пітьма

Щось невелике й хвостате,

Мене для світу – нема,

Йду із собою гуляти.

Сьогодні в душі

Блюз

І плескає дощ

В долоні,

Це примха така

У муз,

Я знову у них

В полоні.

І легкі думок

Сліди,

І шепіт далекий

Бога,

Бо знову в душі

Ти.

Нічого, утім,

Нового.

Щезнуть мільйони років,

Зникне все, що було:

Місяця тихі кроки

І перманентне зло,

Зникнуть, нарешті, люди,

Різноголосся вир,

Битиме вітер в груди

Залишки давніх гір.

А як небес не стане,

Щастя, кохання, мрій,

Слово тоді вустами

Видихне світ новий.