Під посвист стріл

Щербилися мечі,

Іржали коні,

Сіялось прокляття,

І тихо плакав

Янгол на плечі

Того, кого не зміг

Урятувати.

Ділили землю

(дивний інтерес)

Не витримавши з розумом

Розлуки…

Як добре, що до райдужних

Небес

У тих людей

Не дотягнулись руки.

Травневий день забіг за половину,

Уже грози відгрюкав тулумбас,

У небі місяць білий якір кинув.

Зірок нема. Ще не настав їх час.

В канаві показилася ропуха,

Ідуть хвилини в затишні краї.

Іду і я. Тримаю капелюха,

І вітер рими пробує мої.

Золотавий промінь рано

Пробігає по щоці,

Чути як на кухні мама

Розколочує млинці,

Хтось на вулиці балака

(всі новини – в п’ять хвилин)

Тихо гавкає собака,

Захворів, напевне, він.

Піє півень. Прохолода

Із вікна цілує в ніс,

І тікає сон городом,

Бо його чекає ліс.

Мовчи! Не треба говорити.

Хіба слова замінять очі?

Он бачиш, небеса умиті

До твого погляду охочі?

Он бачиш, осінь ходить містом

І хмари до дерев прикуті?

Дивись! В словах немає змісту,

Ані свободи, ані суті.

Я був отут. Я знаю цю дорогу,

Де у траві сховалися віки,

Де хмари щедро роздають вологу,

І тчуть туманні спогади думки,

Де в золоті дерев блукають чари,

Які можливі тільки восени,

І втомлені додому йдуть отари,

Де їх чекають затишок та сни.

Я йшов на гору Фудзіяму,

Дрімало небо на руках,

Дощем налита хмарна пляма

Вологий прокладала шлях.

Душа, думками оповита,

Свої шукала береги,

Трава хилилась соковита

(не від поваги – від ваги).

Вітри гуділи над полями,

Ховав птахів співочих ліс,

Я йшов на гору Фудзіяму

І сонце в подарунок ніс.

Ранковий триває сеанс,

Чужих географій ідилія,

В тарілці панує Прованс,

І запахом з чашки – Бразилія.

Халва – і уже муедзин

Витьохкує східну симфонію

Та сонцем пече апельсин,

Яскраве дитя Каталонії.

Уява стікає вином

І дня розмиває формальності.

Даремно той дощ за вікном

Мене спокушає реальністю.

Під променями давньої звізди,

На кульках циркулюючих планет,

Хорошим словом платять за труди,

А не лише жовтавістю монет.

І хоч туди не ходять кораблі,

І жоден не прокладено маршрут,

Ніколи не шкодуйте добрих слів,

Такі слова цінуються і тут.

А я люблю зануритись в природу,

В зелену зачарованість лісів,

І жадібно ковтати прохолоду

Із присмаком пташиних голосів.

Запалювати блискавок неони,

Перевертати сивих злив купель,

І хмарні відправляти галеони

На відкриття загублених земель.

Ідуть століття, бешкетують моди,

Дуріє люд, ламаються списи,

Тому й люблю зануритись в природу –

Єдиний вічний прихисток краси.