Дощем ранковим пахне шиба.

Дитинство – літом і селом.

А небо… небо пахне хлібом,

і тихим маминим теплом.

Знімає вітер хмарну пінку.

Несе у дзьобі пісню птах,

а пальці стискують скоринку

і грають бісики в очах.

Неполохана нічка

без залишніх думок,

Небо всипало в річку

повні жмені зірок.

Місяць виглянув сивий.

Бубонить самота.

Все звичайне й мінливе,

як і річка ота.

мал. Кагайя

Іще не вся зотліла слава.

Іще минуле гомонить.

Іще не всі шаблі іржаві,

Є ще й такі, що можуть вбить.

Іще не все залито горем,

І місце є іще для мрій.

От тільки дурнів – з перебором,

І давній ворог ще живий.

Збиралися миші

На місяць летіти,

Там сиру, казали,

Найбільше на світі!

А котики в інший

Збиралися путь,

Бо знали, що в лісі

Сосиски ростуть.

Де сивочолий дуб,

де галаслива сойка

ховає у дупло

сякі-такі скарби,

Знімає вітер з губ

солодкий присмак зойку,

І пропливає тінь

відбутої доби.

Сплітаються думки

у дивний візерунок,

І тиша до небес

відлуннями гука,

Загублені слова,

осінній подарунок,

Складають ланцюжок

забутого рядка.

мал. Яна Барткевича

Ох, як несправедливо

влаштовано цей світ,

У нім літає миша,

і не літає кіт!

Але коти із небом

насправді не чужі,

Тож, лізуть на дерева,

бо льотчики в душі.

У невідомому столітті,

Що щойно вийшло із пітьми,

Збирав плітки холодний вітер,

І щедро сіяв між людьми.

Минули дні, гіркі й щасливі,

Все до майбутнього звика,

Плітки і досі галасливі,

А правда знов неговірка.

А ми неначе нетутешні.

Парадоксальні. Неземні.

Стоять замислені черешні

в нерукотворній пелені.

Якусь мелодію розлито,

ще не спотворену людьми,

Бо їх нема й немає світу.

Є тільки дотики. І ми.

Без найменшого вагання,

вигнувши хвоста,

Миша йшла на полювання

зранку на… кота.

Взяла різочку солону,

погляд – без страху.

Хай нявчить у себе вдома,

а не на даху!

Сонце нещадне. Сухо.

Сіють тополі пух.

Бджілка дзижчить над вухом,

перевіряє слух.

Котить пшениця хвилю,

просить душа води.

Ноги уже безсилі,

хочуть лише лягти.

Кличе у тінь дрімота.

Впертість не має слів.

Жайвір знайому ноту

десь у траві згубив.