Вкладає ногу день у стремено,

Забувши про вчорашній тьмяний смуток,

І тчуть дороги сіре полотно

Непосидючі човники маршруток.

Підставити б прийдешньому лице

І сяяти невпинно, але хто зна,

Відреагує як? Чи сприйме це

Юрба людей, що надто вже серйозна?

Все як завжди, і хочеться мені

Повторення спалити павутиння,

Роздати людям посмішки ясні

Й додати трохи райдуги цвітіння.

09.11.2015

Сотрутся годы, время пропадёт,

Закроется последняя страница.

И новый изумительный восход

Наследникам пришедшим повторится.

Заполонит пожарища трава,

Упряма жизнь, с ней спорить смысла нету,

И только мои нежные слова

Продолжат путь нелёгкий свой по свету.

09.11.2015

Котилась тихо осінь під укіс

Та колисало втомою природу,

І магія обплутувала ліс

Гірляндами палаючого глоду.

Багряно-жовтий доживав сезон,

І з ним ішли хвилини посивілі,

На землю опускався тихий сон

Про пахощі зими та заметілі.

08.11.2015

Она была чужой и неприступною,

Далёкою и в прошлом, и в реальности,

Она была моей находкой крупною,

Единственной в своей оригинальности.

Её не грызла заинтересованность,

Своих проблем хватало с перехлёстами,

И в каждом слове проявляла скованность,

И не моей руки ждала под звёздами.

А я пытался ей отдать себя…

08.11.2015

Пірнув за небокрай небесний сонях

І день дограв свої нікчемні ролі,

Тримає смуток серце на долонях

Та кігтиками стискує поволі.

Але ще вірить серце в романтичність

І просить проявити милосердя,

І голос мій протнути прагне вічність,

В якій його замкнули спересердя.

08.11.2015

Ты ушёл, человек, от мирской суеты,

Что взрывается, плавится, жжётся,

Я хотя бы любил, ну а что сделал ты

В том отрезке, что жизнью зовётся?

Ты теперь – тишина, еле видимый дым,

И заботливо прошлым окутан,

Я хотя бы звенел, ну а ты был каким?

Чем запомнился хоть на минуту?

Слышишь шелест листвы? Это ветер, скорбя,

Тень мою провожает в дороге.

Я хотя б парой строк нацарапал себя,

Ну а ты что оставишь в итоге?

Минуле з кожним кроком сонця гине

Та прозаїчна пишеться картина,

І смокче день увагу по краплині,

Немов він недолюблена дитина.

Повзуть асфальтом тисячі мурахів,

Які себе людьми зовуть наївно,

Та кожен з них – пішак гігантських шахів,

І боги їх на місце ставлять гнівно.

Не важно, сколько будет спето,

Пусть с вдохновеньем, пусть с напором,

Я промелькну и кану в Лету,

Блеснув на небе метеором.

Пусть век расправится со мною

В очередной своей забаве,

Да лучше плавиться звездою,

Чем тиной пролежать в канаве.

Кружляє осінь мрякою холодною,

Дерева жовтий скинули вінець,

І дихає душею благородною

Елегія закоханих сердець.

Дзвенять серця та піснею невпинною

Оплакують сумні осінні дні,

Та осінь що? Хіба вона є винною,

Що в тих серцях багато глибини?

Переступить через себя

И переждать,

Перетерпеть,

Перегореть,

Перенастроиться

И переплавиться.

А что в итоге будет?

Да что угодно,

Но не то, что раньше.

Я не хочу…