Осінній дощ журби налив І холодом у вікна дише, Та для тепла не треба слів, Достатньо коцику і тиші. Думки одвічні та ясні Нехай лежать між подушками, Хай тішить пляцок запашний Із соковитими грушками. Хай тихо серце дріботить, Нехай вода на підвіконнях, Якщо є життєдайна мить І філіжанка у долонях.[Приєднана картинка]

Ну от і осінь. Порожньо мені. Минуле загубилося у датах. Неначе я живу на чужині, Затиснутий в невидимих лещатах. Жовтіє світ, загорнутий в туман, Думки тікають дикими стадами, І десь в душі ще теплий океан Не хоче покриватися льодами. Але і він втече від метушні, Допоки ще зима не йде сурова. Ну от і осінь. Порожньо мені. Ані мелодій тихих, ані слова. [Приєднана картинка]

У цих лісах жили колись дуліби, Свободу цінували над усе, Ростили хліб і мали ще й до хліба З того, що Бог в долонях принесе. А заздрощів із пихою не знали, Шляхетських не любили батогів, Гостей та рідних радо зустрічали, Й залізом зустрічали ворогів. Пройшли віки, поділися заброди, Стекли, немов вода у білий рінь, Та зайдеш в ліс і вигукнеш: Свобода! І відгукнуться сотні поколінь.[Приєднана картинка]

Ми рушили до краю, у якому Як не крути, нас досі не було, Побитість ніг патякала про втому, І вітер піднімався на крило. Гуляв пісок у зморшках одежини, Ревіли в небо вперті віслюки, Ховалися обличчя у хустини, Та в доганялки гралися думки. У м’язах причаїлися скрижалі, Ніхто не знав, чи змилується час, Та ми ішли, і днів не помічали, Бо рабство не влаштовувало нас. Роняло сонце з подиву корону, Вночі кривилось місячне більмо, І...

Читати далі...

Закриваю тривозі очі. Все, відмучилась. Більш нема. Тиха ніч погуляти хоче (хай іде, я хіба трима?) Місяць в небі скарби шукає І примножує сум собак. Може кави? Не варто? Знаю, Та без неї усе не так. Пам'ять, нащо слова пророчі? Ти притримай оті слова… Закриваю тривозі очі, Бо раненько буде нова.[Приєднана картинка]

Все відбувається востаннє: Світанок, вечір, сміх та гнів, Відверта ненависть, кохання, І теплий дотик літніх днів, Багряно-жовті падолисти, Морозні вікна, довгий сон, Години без людей і змісту, Розмови доброї полон. Приходять хмари, сяють грози, За горло спекою бере, Наївна щирість сіє сльози, Поваги вимага старе, Душа лікується вустами, Ламає між людьми стіну… Все відбувається востаннє Й життю підвищує ціну.[Приєднана картинка]

Я в землю вріс, маленький пагінець Людського нестаріючого дуба, Зубами смерть скрегоче білочуба І хитро мружить очі Праотець. Збігають сни з небесної гори, Течуть неквапно судження і соки, Свої навперегін рахують кроки Непосидючі дні та вечори. А я гадаю, може є мета У тому, що встромляю в небо віти? Чи стану я опорою для світу, Чи просто з мене витешуть хреста?[Приєднана картинка]

А вчора обіцяли прохолоду, Красивий сніг на заспанім гіллі, Якусь неординарну насолоду, Крихкі морозні дотики на склі, Кришталь калюж, великі кучугури, Небесний синій погляд вдалині, Та інші чудеса температури, А зустрічались люди крижані…[Приєднана картинка]

Між прокльонами І подяками, Між ненавистю Й розумінням, Рукотворний існує Вакуум, І зоветься він Онімінням.[Приєднана картинка]

Я ріжу слова, Розбиваю на пари, Ще трохи емоцій – І страва буде, У небі застигла Хмаринок отара, А пастись за обрій Чомусь не іде. Великі, малі, Та усі безіменні Скуйовджені вівці З краплинок води, Вже досить в гордині Дивитись на мене, Полили б якісь Почорнілі сади. А може нап’ються? А може розквітнуть? А може засяють Плодами не раз? Я ріжу слова, Розкладаю на блюдцях, І ходить довкола Збентежений час...

Читати далі...