За вікном хизується природа,
Стукає морозом у вікно.
Мінус вісім. То хіба негода?
Мінус погляд – це уже воно.
Сніговій, бурхливий та безжальний,
То не ворог, там емоцій брак,
Мінус дотик – то уже печально,
Мінус голос – вже недобрий знак.
Мінус думка – почорніла днина,
За здоровим глуздом загуло.
Мінус згадка – і нема людини,
Начебто її і не було.
Колір небес –
Мак,
Білить траву
Іній,
Кава краде
Смак,
Сонні повзуть
Тіні.
Знову хвилин
Брак,
Спогад летить
Димний…
Я ще живий?
Так,
Тільки в душі
Зимний.
Червоний вечір, небо і земля,
Чорніє ліс крихкий на видноколі,
Дорожня вигинається петля
І захід мастить китиця тополі.
Сіріє сніг у виярках узбіч
(ізнов сезонів сплуталися дати),
А вдалині повзе неквапно ніч,
Чого невідворотній поспішати?
Вже силуети тіні простяга,
І сонна мить ворожить загадково,
Та у душі ще стукає жага
До кольорів, до дива і до слова.
А кажуть, скоро будуть завірюхи
Та білі, наче цукор, килими,
Щось ночі шепотітимуть на вухо
Та тихо шурхотітимуть крильми.
А кажуть, скоро буде щось із нами.
Хай кажуть. Буде, поки живемо,
Вбиваючи короткими листами
Розлуки тлін та відстаней ярмо.
Не треба всього у собі тримати,
Живим думкам потрібний вільний рух.
Мовчати? Нащо? В світі слів багато,
Ще більше, ніж зимових завірюх.
Я бачив сни. Я бачив чорні сни
Про яв, яка сховалась в передвіку,
Про хліб черствий, який не мав ціни,
Про душі кам’яні, слова-каліки.
Про випалені голодом лани,
І тихий плач здивованої смерті
Від того, що зуміли без війни
Безмежжя поколінь з планети стерти.
Про жадібність червоної імли,
Про людяність, що втратила опору
Я бачив сни. І мовчки тіні йшли
Та з докором дивилися угору.
малюнок Юрія Журавля
Я пізнавав істину,
Перебирав римами,
Грав календар числами,
Зорі були синіми.
Істина десь висіла
Схована між тінями,
Але одне тішило:
Зорі були синіми.
І погляди,
І слів прощальні гами,
І серця незвичайний
Інструмент –
Звичайні складові
Старої драми,
Де небо режисер
І диригент.
По вулиці
Привокзальній,
Вздовж гуркоту
Залізничного
Немає нічого
Вічного
В картині
Не ідеальній.
Там сенс у одному
Русі,
Там в небо тікають
Колії
Женучись собі
За волею,
Чи ще щось
У тому ж дусі.
І ходить луна
Між стінами,
І хмари до сонця
Туляться
На цій незвичайній
Вулиці,
Де пахне, як завжди,
Змінами.
Я бачив аскета:
Засушене тіло,
Пов’язка на стегнах
Побита роками,
Його зігрівало
Небесне світило,
Його годувала
Земля під ногами,
Його умивали
Дощі і тумани,
Його розважали
Грайливі птахи,
Він вільний!..
А я був в полоні у мани,
Закутий у пекло думок і гріхи.
Лунав осінній лейтмотив,
Із легким дзенькотом, без гніву,
Дзюрчав струмочком позитив
У чорнім морі негативу,
У нескінченності годин
Не було жадібності, тліну,
Ані думок, ані новин,
Ані тривоги, ані спліну.
