А день якийсь сьогодні не гіркий,

А він уміє бути щедрим досить,

Сідає сніг утомлений, м’який,

Та вітер в димарі своє голосить.

Нема людей, гризоти і держав,

Гуляє погляд світом кришталевим,

І обіймати хочеться дерева,

Які давно ніхто не обіймав.

Грудневий вечір. Тихі спомини.

Зірки торкаються гілок.

Танцює білий дим на комині

Якийсь нечуваний танок.

Порожній шлях, морозом кований,

Веде до краю давніх мрій,

Я граю музику римовану,

Де образ твій іще живий…

Я роздаю талончики до раю,

Оркестр грає пісню про святе,

Грудневий день втомився і куняє,

І хмари тихо крутять па-де-де.

Блукає натовп, пахнуть мандарини,

Фарбує захід небо в золоте,

Слабеньких духом зваблюють вітрини

Купити мотлох, дешево проте.

Народ клює, бо дихає нерівно

До щирої спокуси пустоти,

А я стою і вірую наївно

У те, що хтось захоче підійти.

Напевне то зима була,

Дворами бігала холодна,

Була красива, досить модна,

Асфальт сніжинками мела,

У серці бавила тепло,

І навіть не просила грошей,

Та хто ж її злякав, хорошу,

Що зранку й сліду не було?

В морозну ніч гучніші кроки,

Та легше думатись думкам,

Стоять дерева білобокі

І тихо моляться зіркам.

Довкола ходить незбагненне,

Пророчить відкриттів сезон,

І я не думаю про денне,

Який у денному резон?

Біле і чорне. Ворони і сніг.

Дивляться в небо дерева цукрові.

Сонце за день укорочує біг,

Вітер складає пісні гонорові.

Щось у підвалах шукає пітьма,

Може, одежу якусь до вечері.

Все як учора, то просто зима

Світом блукає і стукає в двері.

Вікно і сніг. Подвір’я і забави.

Кому які, і в мене є одна:

Я стискую фаянс гарячий кави,

І слухаю, чим хвалиться луна.

Летить малеча, ковзають санчата,

Господарю несе утіху пес,

Якийсь поштар шукає адресата

(такий анахронічний інтерес!)

Он хтось упав. Сміється (от потіха!)

Щасливий, бо купається в добрі.

А я мовчу. В думках сьогодні тихо,

І білосніжно, як і на дворі.

В той день, коли відгуркотять слова,

І враження, пристебнуті до них,

Відкриється дорога польова,

Якою ходить ранком тихий сміх.

Без давніх і набридливих затій,

Та зморшками на старому чолі,

Я стану пилом на дорозі цій,

І подорожник випущу з землі.

Мені так мало випитого дня,

Мені так мало висохлих очей,

І от вже місяць – дике цуценя,

Щось скавучить про загадки ночей.

Тримає вітер захмелілий бас,

І зваблює мовчанкою пітьма,

Але чомусь я чую знову Вас,

Хоча на голос й натяку нема.

А мені б снігу трохи,

Трохи слів, трохи чаю,

Тихих сонячних кроків

По ребру небокраю,

Трохи віри святої,

Невмирущої правди,

І надії живої.

Хоч маленької.

Завжди.