Розмова з чемпіоном України з шахів львів'янином Михайлом ОЛЕКСІЄНКОМ
На чемпіонаті світу України з шахів 2016 року, котрий недавно завершився в Рівному, тріумфували спортсмени зі львівської школи. Чемпіоном серед чоловіків став Михайло Олексієнко, а "золото" та "срібло" дісталося львів'янкам Єлизаветі Малаховій (нині репрезентує Дніпро) та Наталії Буксі.
30-річний Михайло Олексієнко після перемоги на турнірі в Рівному зізнався, що його чемпіонство можна назвати "несподіваним". У відвертому інтерв'ю Z він також розповів, що потрапив у сітку шахової першості завдяки випадку, хоча про чемпіонат, про п'єдестал – мріяв давно.
Я ЛЮБЛЮ ГРАТИ З СИЛЬНІШИМИ
– Михайле, на церемонію нагородження ти прийшов у вишиваній сорочці. Добре знаємо, що вишиванка – це урочистий одяг, вбрання для спеціальної оказії. Зізнайся: ти передчував медаль?
– Я на всі змагання вожу з собою вишиванку. На випадок перемоги або призового місця – вишиванка завжди є зі мною. Діловий костюм возити незручно, а з сорочкою і простіше, і приємніше.
– Друзі кажуть, що у тебе давно була мрія – стояти на п’єдесталі в момент, коли лунає державний гімн.
– Я багато років мріяв про те, щоб виграти якийсь турнір, стати на п’єдесталі і щоб на мою честь грали гімн України. Я дійсно виграв турнір, і дійсно грав державний гімн. Там є нюанси: гімн лунав би в будь-якому випадку, тому що це був чемпіонат України, а п’єдесталу як такого не було (сміється). Але, вважаю, мрія здійснилася.
Пригадую, ця мрія для мене загострилася років десять тому, коли я грав на міжнародному турнірі у Чехії. Я зайняв друге місце, а переміг росіянин. І я стояв на п’єдесталі на другому щаблі, на мені була вишиванка, і грав гімн Росії. Музика була без слів – відповідно, мій суперник чув російський гімн, а для мене то був гімн Совєцького союзу.
Перемога на чемпіонаті України – це дійсно найбільше досягнення у моїй кар’єрі і, вважаю, заслужене.
– То був твій перший чемпіонат?
– Раніше чемпіонат проводився в якості відкритого турніру – грали всі охочі. З 2011 року він проходить у новому форматі, серед 12 гравців. Вважаю, це хороший формат, бо грають між собою серйозні шахісти: хтось пройшов відбір, хтось відібрався по рейтингу. Я брав участь у відкритій першості, але в такому елітному форматі – вперше. Не тому що не хотів, а тому що мене не пускали.
– Як це – «не пускали»?
– «Не пускали» – у спортивному сенсі (сміється). Діє багаторівнева система відбору на чемпіонат. Згідно з регламентом, п’ятеро з дванадцяти учасників – це шахісти з найвищим рейтингом в Україні. Якщо хтось із лідерів відмовляється від участі, то тоді на турнір запрошують наступного за рейтингом. Іще одне місце зарезервоване для чемпіона попереднього року. Чемпіоном 2015 року був Андрій Волокітін. Окрім того, ще одне місце – це запрошення від голови Федерації шахів України. Минулого року це була Марія Музичук: її запросили на чоловічу першість, щоб вона набралася досвіду, і щоб підкреслити перемогу Марічки на чемпіонаті світу 2015 року. Цього року почесним учасником був Юрій Кузубов – чемпіон 2014 року. І, нарешті, ще п’ятеро учасників відбиралися через окремий турнір.
Я вже двічі намагався пробитися на чемпіонат через півфінали – у 2012, 2014 роках – і двічі не вдавалося. Але на третій раз мені пощастило.
– То правда, що ти потрапив у турнірну сітку випадково?
– Це цікава історія, тому що я не мав їхати на півфінал – у мене було заплановано інший турнір у Сполучених Штатах. Як правило, півфінал проводиться влітку, а тут його перенесли на жовтень. Я трішки засмутився, бо заздалегідь купив на осінь квитки, і не міг відступити від своїх планів. Ближче до відльоту виникла неприємна обставина – у мене зірвалася одна зустріч у США – і летіти на турнір уже й зовсім не хотілося. Але коли настав день відльоту, я прийшов в аеропорт, і виявилося, що мій рейс скасували. Я повернувся додому і зрозумів, що можу поїхати на півфінал. Відбір проводився у селі Омельник у Кременчуцькому районі на Полтавщині.
– Після чемпіонату в Рівному ти відверто зізнався, що перемога – це «несподіванка». В який момент усе-таки виникло сподівання, що перше місце є можливим?
– Я, чесно, думав, що турнір завалю: мені не вдалося підготуватися до чемпіонату так, як планував, їхав не дуже в доброму настрої, були ще якісь причини. Але турнір почався дуже добре – в першому турі мені вдалося виграти у Олександра Моїсеєнка. Це колишній чемпіон Європи з шахів, один із рейтинг-фаворитів турніру (він узяв третє місце). Я обіграв його у досить гарному стилі. На старті я здобув дві перемоги з дуже важкими суперниками, ще один матч зіграв унічию, хоча міг вигравати. І раптом з’явилася впевненість. Я побачив, що добре граю. Не просто був результат – а була дуже гарна гра. Мені подумалося, що якщо я мав починати такий важкий турнір із трьох перемог, то, скоріш за все, буду боротися за призові місця. І це швидше саме якість гри, а не результат, мене підштовхнули до цієї думки.
– Що для шахіста означає – «в гарному стилі»?
– Щоб відповісти на питання, треба трішки зануритися у специфіку підготовки до шахових партій і залучення комп’ютерних програм до тренувального процесу. Комп’ютери вже багато років грають набагато сильніше за будь-якого гросмейстера у світі, тому їх використовують для підготовки до партій і, в принципі, не піддають сумніву те, що пропонує комп’ютер.
У першій партії Олександр Моїсеєнко грав «домашній» варіант. Я не очікував цього варіанту і вже на шостому ході не знав, що робити. Олександр грав швидко, і я зрозумів, що потрапив на домашню підготовку. Це дуже погане відчуття, тому що ти розумієш, що граєш не просто проти сильного гросмейстера – а ще й проти його домашнього комп’ютера. Він іще «вдома», в нього ще все прогнозовано на найвищому рівні на невідомо скільки ходів наперед – а я вже нічого не знаю. Але мені якось вдалося відсунути оте неприємне відчуття, я абстрагувався і спробував просто подивитися на позицію, як кажуть, людськими очима, не «комп’ютерними»: замислився на 10 хвилин і знайшов якесь продовження, котре, як виявилося, суперник удома не розглядав. Я отримав перевагу і досить упевнено її реалізував.
Найцікавіше трапилося по завершенні туру, коли я прийшов до комп’ютера і подивився на те, що пропонує машина – справді, мого ходу серед пропонованих варіантів не було і близько. Але як тільки я запропонував комп’ютеру цей хід – він показав йому найвищу оцінку. Це була перша партія, вона мене надихнула.
А у другій партії я грав із Юрієм Кузубовим – і ця гра теж додала мені віри в себе. Загалом, я люблю грати з сильними суперниками. Тому що я точно знаю, що вони хочуть мене обіграти. Можна провести аналогію з футболом: якщо суперник хоче тебе перемогти і біжить у атаку, то й ти можеш щось зробити на контратаці. Навпаки, важко забити гол, коли команда зовсім не атакує і замикається в захисті. Щось подібне в шахах: коли суперник грає на перемогу, він ризикуватиме. І тоді його можна спіймати.
– Чи це правило підтвердилося в матчах зі слабкішими суперниками? Здається, що тут добрим прикладом буде твоя передостання партія – проти Владислава Бахмацького, об’єктивно слабкішого спортсмена. Тобі треба було будь-що вигравати, але позиція до останнього була «нічийною», й інтрига за чемпіонство тривала.
– Моя остання перемога була дуже важкою і довгою. Але я з того приводу, чесно, не дуже хвилювався. Тому що такі думки – про те, що обов’язково треба виграти, про те, що суперник має нижчий рейтинг – лише заважають. Мені вдалося зосередитись просто на грі. Я хотів довгу партію і свідомо увійшов у цей варіант гри: зазвичай суперники, котрі є молодшими, котрі поступаються в рейтингу, не витримають тривалого напруження і в якийсь момент роблять помилку. Десь на межі між 4 і 5 годиною гри суперник справді зробив помилку.
– Єдина твоя поразка на турнірі була від харків’янина Антона Коробова, котрий зрештою отримав «срібло». Як ти оцінюєш ту гру?
– У шахістів є таке поняття – дебютна катастрофа. Коли ти на початку партії щось переплутав, або десь щось недогледів, або припустився якогось нехарактерного провалу, для якого навіть нема логічного пояснення. Щось таке у мене сталося з Антоном Коробовим. У дебюті мені напали на ферзя, і я мав два варіанти ходу – або вперед, або назад. Я, не замислюючись, зробив хід назад. А потім думаю: «Стоп, це ж було в іншому варіанті!» Я просто переплутав, і білими фігурами відразу отримав гіршу позицію.
– Мені здавалося, ти згадаєш про інше – про те, що Коробов зумів поставити на дошці два чорних ферзя. До речі, наскільки це дошкульно для шахіста, коли суперник отримує дві королеви? По-футбольному це, мабуть, гол п’ятою?
– Після кожної поразки важко. Весь час думаю про те, чому не зробив цей хід, чому не підготувався для такого ходу – хоча партію вже завершено, треба готуватися до наступної. Треба себе перебороти. Так, два ферзя – це як гол п’ятою. Таке буває рідко, і треба зробити щось геть не те, щоб це сталося. Та ще й у міттельшпілі, при повній дошці фігур… У принципі, можна вважати це нищівною поразкою. Мені соромно не було. Ми обоє грали на перемогу, і в повноцінній боротьбі проявився сильніший.
Але саме цей момент допоміг мені спуститися на землю. Я програв Коробову у п’ятому турі після дуже вдалого початку турніру. Це був ляпас, що привів мене до тями: «Думай про гру!». І я відразу облишив думки про турнірну таблицю і про свої шанси – а зосередився на кожній конкретній партії і на кожному конкретному супернику.
– Ця гра виявилася переломною, бо після неї ти набув невідпорного розгону – набрав 5 пунктів із 6 можливих – натомість Коробов очки втрачав і втрачав.
– Наша гра подіяла на Антона, мабуть, навпаки. Після 5-го туру він став одноосібним лідером, випереджаючи найближчого суперника на 1,5 пункта. Це означало, що для зміни лідера він має дві партії поспіль програти, а хтось інший – дві партії поспіль виграти. Виглядало, що він усіх уже обігнав, і в нього залишився відносно простий фініш. Багато хто, включно зі мною, подумали: «Ну все, він справді дуже добре грає, тому буде заслуженим чемпіоном». Антон, напевне, теж про це подумав. Але після цього він жодної партії не виграв.
– У якому турі ти все ж таки обігнав Коробова? Тоді ти вже міг дозволити собі думку про чемпіонство?
– У дев’ятому турі я грав проти Андрія Волокітіна чорними фігурами. Коробов свою партію програв, а я переміг і став одноосібним лідером. У якомусь сенсі мені пощастило, бо після 22-го ходу в мене була все ще домашня підготовка, а суперник уже витрачав дуже багато часу на свої ходи. І зрештою він зробив помилку.
– Це відразу помітно – що шахіст робить помилку?
– У мене виникло внутрішнє переконання, що він схибив. Я пам’ятав, що комп’ютер у нашій позиції пропонує зовсім інші ходи. Але я вагався: сидів, дивився на суперника, стежив за його реакцією, намагався визначити по його поведінці, чи він бачить на дошці цю помилку. Якщо в дереві варіантів хоча б у одному місці є дірка – це означає, що все дерево погане. Ти мусиш усе прорахувати і пересвідчитись, що в тебе всюди все добре. В одній зі своїх гілок Волокітін не побачив хід, яким я міг би походити – а я його бачив, виграв матеріал і потім впевнено зумів його реалізувати. Фактично, він зробив одну помилку у цій партії.
Після партії Андрій Волокітін сказав, що передає мені звання чемпіона. Це було символічно, тому що він став чемпіоном минулого року, вигравши у останньому турі в Юрія Кузубова, позаминулорічного чемпіона. Він забрав чемпіонство у нього, а після 9-го туру передав його мені. Звісно, я мав іще два тури, але мені дуже сподобався цей символізм, і ці його слова.
– Є багато випадків, коли чемпіонами стають у молодому віці, «вундеркіндами». Ти став чемпіоном зрілою людиною. І твій тренер Володимир Грабінський, коментуючи твою перемогу, написав зворушливий текст, у якому ствердив, що ти став сильнішим, тому що отримав життєвий досвід. Ти згоден із його спостереженням?
– Мабуть, що так. Він написав про те, що в мене не було хижацького інстинкту. У принципі, він не дуже й з’явився (сміється), але в якійсь мірі в мене змінилося ставлення до гри, до суперника. Я став чемпіоном у 30 років. У кожного свій шлях.
– Життєвий досвід, вік шахіста, побудова сім’ї – це впливає на ігровий потенціал?
– Існує таке поняття як стиль гри: є атакуючі шахісти, є спортсмени, які люблять зіграти у ендшпілі. І є таке явище, що людина міняє свій стиль гри у шахи. Досить часто це корелює з якимись особистісними змінами, з сімейними обставинами, або пов’язане з реальним життям. Іноді вік допомагає. Захар Єфименко (один із учасників турніру в Рівному) консультує Володимира Крамніка, одного з найсильніших шахістів світу, і стверджує, що зараз Крамнік грає ледь не найсильніше за весь час – хоча він вже зовсім не молодий.
– Щось справді змінилося, якщо про це написав твій тренер?
– Не дуже хочеться відповідати на це питання. Це може підказати моїм суперникам.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
24.12.2016
http://zbruc.eu/node/60361
