Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Два Василя: Симоненко і Стус

Два Василя

Вони народились майже одночасно: Василь Стус з’явився на світ прямо на Святий вечір 6 січня 1938 року, а Василь Симонеко – 8 січня 1935. В тому, що відбулись ці обидві події під час святкування народження Христа стало пророчим для обох Василів – і вони стали на шлях проповідування Слова й особистої трагедії мучеництва.

Не думаю, що самі Василі розуміли своє призначення звище і свідомо пов’язували час свого народження на Різдво з обиранням свого фаху та життєвого покликання. Вони стали поетами, справжніми Поетами, бо душі їх були відкриті красі, сповнені любові до цілому світу, а серце переповнене болю через страждання людей, особливо ж – свого багатостраждального українського народу і рідної Батьківщини – України. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималась на облуді й брехні, було рівнозначно смертному вироку. І вони свідомо зійшли на свою Голгофу.

Хіба могло бути інакше, коли Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в наступних рядках:

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

Спізвучні йому рядки Василя Стуса:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

Ще Василь Стус додає про своє призначення наступні слова: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»

Яке благородство душі!

І рідніше рідного брата долучається до цих сокровенних слів Стуса коротка автобіографічна сповідь Симоненка: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре. Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією, якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».

Не можна навіть приблизно порівнювати поетичний доробок Василя Симоненка та Василя Стуса – занадто вони різні. Єднає їх тільки інтелектуальна геніальність і виняткова поетична обдарованість, бо навіть по кількох рядках можна безпомилково впізнати авторство. Для Василя Симоненка характерним є більш фольклорне і дуже милозвучне звучання, чому сприяло народження і навчання з малечку на Полтавщині, а потім праця журналістом на Черкащині. Поезія Василя Стуса значно суворіша і маштабніша, в ній відчувається світовий рівень, чому посприяли інші обставини життя і навчання в Донбасі, хоч народився Стус на Винничині. Йому певним чином повезло, що навчаючись в Донецькому педінституті в часи хрущовського послаблення тоталітарного режиму Стус мав доступ до закритих бібліотечних спецфондів і зміг пізнати глибину української і світової культури в більшому об’ємі від стандартної вихолощеної радянської освіти. З іншого боку ці знання і призвели Стуса до конфлікту з існуючим радянським ладом: він знав і сповна усвідомлював його ницу фальшивість, отож свідомо вийшов на прю. Характерним щодо цього було його поводження в київському палаці «Україна» під час спроби гурту дисидентів на чолі з Іваном Дзюбою провести акцію протесту проти арештів дисидентів у 1965 р. Публіка доволі неохоче піднімалась, щоб стоячи продемонструвати свїй протест, і тоді Стус почав ходити поміж рядами й примушував одним поглядом очей вставати слабкодухих. Перед тим він не був посвячений у задум акції, тож долучився до неї виключно з власної ініціативи і назавжди.

Розповідають, що в «органах» пообіцяли Василю Стусу все пробачити за умови співпраці з ними, зокрема вимагали від нього дати свідчення на Дзюбу. Стус відмовився, після чого його моментально відчисляють з аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченко, а потім за участь в русі дисидентів-«шістидесятників» його арештовують 1972 року і засуджують на 5 років. Коли ж Стус повернувся після відбуття терміну, його у 1980 заарештовують знову і засуджують аж на 15 років суворого режиму, в той час коли крімінальним злочинцям за вбивство давали термін 8-10 років позбавлення волі у звичайній колонії. Відчутна різниця оцінки правдивого слова та його загрози для радянської влади.

Стус тяжко мучився, але не корився. Наглядачів в тюрмах і колоніях він в очі називав фашистами, вони ж робили все, щоб зломати поета всіма засобами, навіть залучаючи крімінальних злочинців, один з яких важко поранив ножем Стуса, що вкликало хвилю протестів і голодовок серед арештанів-дисидентів. В одному своєму листі до матері Василь Стус написав: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що поробиш?…комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися».

Наскільки важко було Василю Стусу триматись можна зрозуміти з вірша, який варто навести повністю:

Сучив за степом, скучив за лугом,

скучив за ставом, скучив за гаєм,

скучив за сином, скучив за другом,

скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Часом присниться синій барвінок,

сивий полин і сум чебрецевий,

київські сосни, тихий зарінок.

Я не крицевий.

Жодного просвіту, жодної шпари,

тьмяно. Хоч око виколи, темно.

Марне чекати – вибуду кару.

Ждати – даремне.

На противагу трагічному Стусу у Василя Симоненка багато наївного романтизму і навіть віри в доброчесність радянського ладу, але поступово, як і личить справжньому поету, Симоненко не стільки свідомо, скільки щирістю почуттів так само прийшов до конфронтації з владою, з існуючими суспільними відносинами в СРСР. Чи могло бути інакше, коли під личиною комуністичного інтернаціоналізму в Україні відбувалась тотальна денаціоналізація й брутальна русіфікація українців, а в цей час Симоненко писав рядки поезій такого змісту:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю –

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

……………………………

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи – все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священе знамено.

І пролився… Зараз важко дізнатись, як все трапилось насправді, але точно відомо одне: Василь Симоненко був затриманий міліцією і там жорстоко побитий , після чого в нього відмовили нирки , а невдале їх лікування та операції спричинили передчасну смерть поета у зовсім молодому віці – всього 28 років. Смерть Василя Стуса ще більш втаємничена, але кров у карцері, в якому він загинув і до якого могли зайти тільки наглядачі з МВС, чітко вказує хто й тут доклав свої руки. Трагічно жити в державі беззаконня, де вбивць іменюють правоохоронцями, проте трагічна загибель через 40 років за майже тотожних обставин журналіста Гії Гонгадзе та композитора Ігоря Білозіра знову повертає нас до питання, яким мучився ще наш пророк Тарас Шевченко:

І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

І він же в іншому вірші пояснює першопричину наших суспільних негараздів:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Наголошую на тому, бо і Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало власне оте шевченківське побажання – бути Людиною! Їм не потрібні були ні царі, ні псарі! І своєму народу вони не бажали їх, тому боронили його всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомий вірш Симоненка, що прямо розпочинається із звернення:

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Є відповідні рядки так само у Стуса:

Як страшно відкриватися добру.

Як страшно зізнаватись, що людина

Іще не вмерла в нас.

Сумно, дуже сумно відтворювати і порівнювати ці два трагічні життєписи двох видатних українських поетів, проте так видно було суджено, що не будучи близько знайомими – поріднитись їм долями мучеників, бо смерть Василя Симоненка 14 грудня 1963 року припадає на час початку страдницького шляху Василя Стуса, що трагічно скінчився 4 вересня 1985 року майже в переддень розвалу імперії зла – СРСР і звільнення України. І одночасно почався шлях у бесмерття для обох поетів, як і віщували вони в своїх поезіях. Справдились слова Василя Стуса:

…А проте: ми ще повернемось,

обов’язково повернемось, бодай –

ногами вперед, але – не мертві,

але не переможені, але – безсмертні.

Справдились і слова Василя Симоненка:

Люті кати поглумились над нами,

Скільки лягло нас у чорні гроби,

Та перемога – дивіться!– за нами:

Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,

Що у народній купались крові,

В землю лягли і безслідно зотліли –

Ми ж і понині живі!

Коли ми говоримо зараз, що Незалежність дісталась Україні як дарунок долі без пролиття крові, то можна сказати одне: на цей дарунок Україна сповна заслуговувала через страдницьку долю мільйонів українців, серед яких особливого значення давайте надамо двом видатним співцям-поетам України, двом Василям: Симоненку і Стусу. Нікому не дано знати, які краплини виявляться останніми, що зрушать чаші на терезах Вічності, але останні краплини завжди найцінніші і ці в буквальному розумінні «крапельки крові» були пролиті саме із сердець двох Василів-поетів, тож пам’ятаймо про це і шануймо. І читаймо їх поезії , бо поети не вмирають допоки їх твори читають.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог» 2004 р.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Вшановуючи пам’ять Василя Стуса: 34 потужні цитати

Пропонуємо твоїй увазі цитати Василя Стуса – людини, яка віддала життя за любов до своєї країни.

34 роки тому у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року у таборі ВС-389/36-1 у Кучино Пермської області Росії обірвалося життя українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця та правозахисника Василя Стуса. Сюди за рішенням радянського суду його заслали через проукраїнські погляди, яких він не зрікся.

Відбувши свій перший термін, Василь Стус повернувся додому восени 1979 року, утім, уже у травні 1980-го він знову був заарештований та отримав згодом 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

У таборі в Кучино, куди Стуса відправили відбувати чергове покарання, йому заборонили бачитися з родиною. Їхнє останнє побачення відбулося навесні 1981 року.

Протягом свого заслання репресований поет кілька разів оголошував голодування, його кидали до камери-одиночки та карцеру.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Стуса не стало.

Вшановуючи пам’ять Василя Стуса, пропонуємо 34 потужні цитати дюдини з гіперчутливістю до несправедливості.

1. За своєю душею треба стежити так само, як за тілом. Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність — дбати про душу. Чиста, світла душа — то запорука людського здоров’я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами.

2. Так само — дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів — не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…

3. Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!

4. Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

5. На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…

6. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

7. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

8. Не знай поганих дівчат — хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т.д. і т.п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращі коло мене (а я — коло них).

9. Так було і з мамою-Валею — найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона — од мене. Я дякую Долі, що Валя — моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама — бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа — у моїх очах — до моєї мами).

10. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Коментарі: 1

Богдан Бо

12 цікавих фактів з життя Василя Стуса

12 цікавих фактів з життя Василя Стуса, які не розповідали в школі.

Василь Стус говорив тільки українською мовою, пояснюючи: «Моя мова – мамина». Стус був не просто поетом, а людиною з гіперчутливістю до несправедливості. Василь Стус не любив брехні, але кожною клітиною свого серця і душі любив свою країну.

Пропонуємо твоїй увазі 12 фактів з життя Василя Стуса, які не просто зруйнують його хрестоматійний образ, а допоможуть глибше зрозуміти його як людину, тата, чоловіка, друга, патріота, який жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…

Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині і був четвертою, наймолодшою дитиною у сім’ї. 1939 року батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів, а ще через рік батьки забрали туди своїх дітей. Якось вже у таборі Василь Стус запитав у старого в’язня, глибоко віруючої людини: що означає народитися в такий день. У відповідь почув: «Це милість Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато і спитають».

Василю ще не виповнилося шести років, коли він відправився в школу. Батьки, що залишали сина вдома на господарстві, не відразу дізналися про це. З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василько ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький». Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише…».

Василь Стус вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У групі він був наймолодшим. Стус самостійно вивчив латинь, добре знав німецьку мову. А відповідав завжди тільки українською. «Моя мова – мамина», – зізнавався він близьким друзям.

4 вересня 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. «У кінотеатрі я сиділа поруч з Василем, і встали ми разом. Він відчайдушно вигукував щось на підтримку заклику Чорновола: «Хто проти тиранії, встаньте!» І тремтів кожною клітинкою свого тіла», – згадувала Михайлина Коцюбинська.

Згодом у пояснювальній записці в аспірантурі Стус написав: «Я не мiг стерпiти. Я не мiг мовчати!» Тим не менше з аспірантури його виключили і Василь пішов працювати кочегаром. Роки тимчасових робіт стали чи найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він і знайшов свою кохану. Його обраницею стала Валентина Попелюх, з якою побралися 1965 року.

Про зміну свого соціального статусу він повідомив нареченій. «Ну і що, хіба ти після цього будеш іншим?» – сказала Валентина. Тим часом її батька люди в штатському кілька годин вмовляли вплинути на доньку, яка збирається заміж за Стуса. «Що поробиш, якщо вона його любить, – сказав батько. – Це доля». Василь і Валентина розписалися 10 грудня 1965 року. У них народився син Дмитро.

На п’ятиріччя Дмитрика, 15 листопада 1971 року, до Валентини і Василя Стуса прийшли в гості В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний… Очевидно, факт збору найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу в «небезпеки» Стуса. 13 січня 1972 року поета заарештували і порушили кримінальну справу за «систематичне виготовлення і розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».

Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали. І тільки після голодування, організованого на жіночій зоні Іриною Калинець та Надією Світличною, вмираючому прислали лікаря. У лікарні поетові видалили дві третини шлунка. Він жартував з цього приводу: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає».

Повернувшись до Києва в серпні 1979 року, Василь Стус вступив до Української Гельсінської спілки. Через півроку він був знову заарештований і проходив по справі вже як «особливо небезпечний рецидивіст». Йому дали 10 років таборів посиленого режиму і п’ять років заслання. У зверненні академіка Сахарова до керівників країн – учасниць Гельсінкського акта говорилося: «1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своїм «я»… Вирок Стусу повинен бути скасований…»

По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом».

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршів Стуса. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. А 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.4 вересня 1985 року, рівно через 20 років після акції протесту в кінотеатрі «Україна».

Василь Стус загинув у карцері табору ВС-389/36 в Пермській області, де містилися «особливо небезпечні державні злочинці».

«28 серпня, йдучи в карцер, Василь сказав своєму сусідові Леоніду Бородіну, що оголошує сухе (без води) голодування, – згадує колишній політв’язень, правозахисник Василь Овсієнко. – «Яку?» – запитав Бородін. – “До кінця”. Це означало – до тих пір, поки з нього не знімуть брехливі звинувачення: нібито він у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі», а «на зауваження громадянина контролера (наглядача) вступив з ним у суперечки».

Коментарі: 0

Богдан Бо

Василь Симоненко: "Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!"

19 влучних цитат Василя Симоненка, які актуальні й досі.

Український поет Василь Симоненко народився на другий день різдвяних свят – 8-го січня. Видатний поет і журналіст, своїми текстами він відстоював найкращі людські та українські цінності. Як в епоху 60-их, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачає актуальності.

1. Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

2. Можна прострелити мозок,

Думки ж не вбить!

3. Поезія — це прекрасна мудрість.

4. Не заколисуй ненависті силу.

5. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

6. Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.

7. Як усе на світі зрозумієш,

То тоді зупинишся

І вмреш!

8. Вічна мудрість простої людини

В паляниці звичайній живе.

9. На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

10. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

11. Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

12. Запізніле каяття завжди схоже на позерство.

13. Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша — брехлива сльоза.

14. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

15. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька.

16. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.

17. Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

18. Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!

19. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».

“Василь був худющий і кострубатий…Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду”, – писав про нього есеїст Євген Сверстюк.

https://populyarne.com.ua/tsytaty-vasylia-symonenka/

Коментарі: 0

Богдан Бо

"Та не однаково мені!"

ПАНЕ ПРЕЗЕДЕНТ ЗЕЛЕНСЬКИЙ !

(Прошу українців, громадських діячив, голів громадських організацій: ящо підтримуєте - пишіть згоду (або не згоду) у коментарях.)

Я дивився , і декілька разів переглянув, Ваше звернення до нас, до українців.

Вважаю, що такий варіант вітання є великою Вашою помилкою.

Не буду вдаватися у аналіз, а просто надам сюди бачення того, про що ви сказали нам у новорічну ніч, одного з наших видатних земляків донбасівців, дисидента, правозахисника, співзасновника Української Гельсінської групи, учителя ОЛЕКСИ ТИХОГО (1927 - 1984 рр)

Ця людина поклала своє життя на захист української мови, прав і свобод українців. Тому є для українців моральним авторитетом.

Я вважаю, що вашим радникам потрібно було б перед тим, як віддавати вам в руки текст новорічного звернення, хоча б продивитися історію України, її героїв і моральних авторитетів, прочитати, за що вони свідомо боролися і гинули у російських концтаборах.

Те, що прозвучало з Ваших уст не личить президенту України. І чим швидше ви це зрозумієте, тим краще буде і для вас, як нашого президента, і для нас, українців.

Ще в молодості Олекса Тихий склав для себе оце життєве кредо:

“Для чого я живу?

1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.

2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.

3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.

4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.

5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.

6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.

7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вони не перебували.

8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.

9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.

10. Щоб не бути байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагатися допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.

11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.

12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства”.

(Журнал “Новое время”, № 51, 1990 р., с. 36 – 37.

Живучі за такими правилами, Олекса став великою людиною. Такими б повинні були бути і Ваші месиджі до нашого суспільства. Саме такими моральними посилами зкріплюється міць суспільства і гідність держави...

Вже другий десяток років ми проводимо з освітянами "Олексини чимтання". Цього року це будуть вже 13-ті. Це життєвє кредо є рефреном, який проходить через всі наші заходи. Як будуть реагувати на них діти, після ваших новорічних слів "какая разніца"?...

Просимо прийняти наші слова до уваги... Якщо можна...

2.01.2020 р.

Євген Шаповалов, голова Товариства Олекси Тихого.

Донеччина...

На фото: Юний шістнадцятирічний Олекса Тихий. Саме в цей період свого життя він складав свої моральні і етичні принципи, свій дороговказ на подальше своє життя...

Коментарі: 0

Богдан Бо

Для України 2020 рік стане поступом анархізму

02.01.20, 21:22
Ми любимо тебе, Україно!
анархіст, богдан гордасевич, підсумки, україна

Для України 2020 рік стане поступом анархізму

(Записи анархіста 21 ст.)

Основні підсумки для 2019 року зроблені і вони для більшості в Україні є невтішні: як для отої більшості у 73% - так і для отої більшості, що наразі у меншості, але чи на довго – ця тема не проблема: вже ясно, що скоро буде. За тим зроблю свої підсумки за 2019 рік і я, як представник сили та ідеології, що перемогла в реальному вимірі – анархізму. До речі, кому слово «анархізм» занадто драстичне, то читайте його як «лібералізм» та його похідні, бо то суті справи не міняє. Як комунізм є найвищою стадією соціалізму і колективізму – так і анархізм є найвищою стадією лібералізму і всебічно розвинутої особистості. Хай буде так!

Врешті, що особливо визначати, коли заголовок усе означив: « Для України 2020 рік стане поступом анархізму» – і не інакше! Хто не вірить – наступного нового року перевірить, а я особисто вже наслухався від експертів всіх рівнів і мастей, що державні інституції в Україні просто розсипаються, бо влада не спроможна ними опанувати і належно кермувати. Особливо мене тішить отой так званий «турборежим» у законотворчості Верховної Ради України. Ну лапопулечки мої ці «слуги рабів»! Яка шикарна і просто видатна робота по розвалу держави в усіх її вимірах! Я це велично обізвав як «градація деградації». Однозначно, що не тільки сучасна група зі «Слуг народу» до цього дорвалася, але і всі їх «попєрєднікі» чимало до того доклалися, щоб в українському законодавстві появилося понад 800-т законів, які достеменно не знає жоден юрист в Україні. Жоден! Причому я про цей феномен давно писав, як і про оту ментальну рису для ВРУ майже одразу вносити правки і поправки щодо правок до щойно прийнятих законів. А давніші закони мають просто суцільні гірлянди посилань на їх зміни. Тобто розібратися в тому годі, тому українські судді давно перейшли до давньоримського права часів імператорів на особистому рівні: як я захочу й вирішу – то і є закон.

Хтось скаже, що я жартую? Що в Україні закон понад усе і «перед буквою закону у нас всі рівні»! Покажіть мені такого ідеаліста в Україні? Не знайдете! В Україні давно панує правовий нігілізм, тобто іншими словами це є фактичний анархізм: в Україні згідно закону можливо все! Все, що завгодно! Захотів новоспечений Президент України розпустити парламент – сказав і ВРУ миттєво сама розбіглася, хоча закон вказував на передумови такого процесу, але їх проігнорували, отже… Отже: анархія – мати порядку!

Зокрема, в цій темі я не раз стверджував, що в Україні назва силових установ МВСУ, ГПУ, СБУ як «правоохоронних» є своєрідним евфемізмом, тому що вони і є найбільшими правопорушниками! Але нещодавно я зрозумів свою помилку: це скорше є «сили правотворчі» аніж «правоохоронні», бо одна справа, що написано, а інша справа, як то читати і трактувати! Причому наші нардепи так виписують статті законів, що їх трактування не має меж.

Особливо, коли сила права стає правом сили!

Зроблю невеличкий відступ, щоб дати кілька суттєвих пояснень, щодо суті ідеї держави, а саме найголовніше: держава – це право на узаконене насилля! Тільки Держава має право законно застосовувати насилля над своїми громадянами. Зрозуміло, що не сама Держава, бо то є узагальнення, а державний апарат, який складається з державних службовців, що начебто походять від людей, але часто виникають в тому сумніви. У мене зачасту складається враження, що держслужба це як зараження, подібно до фільмів жахів з отими зомбі чи про вампірів, де вкусив від вени держслужби і став кровопивцем щодо народу… Власне тому, якщо хочете знати, я вважаю український народ самим правильним у тому, що він не домагався своєї держави, бо то як добровільно будувати для себе в’язницю! Тільки недоумки схочуть творити над собою «узаконений апарат насилля» – державу. Або такі самі недоумки обрали собі за керманича держави фігляра, хитрючого блазня, за яким плаче лазня з віником різок, а я ось маю йому, прости Господи, коритися і слухатися, тому що – держава того вимагає. Та йди ти на, доне Гандоне – 6-й Президент України! І з ним така держава зі своїми 73% ідіотів-«совків», що від клона «Івана-дурня» шукають щастя для себе і країни. Козли довбані!

Ліричний відступ завершено і тепер до діла: зміст нормального державного утворення має просте визначення, як «захисна і регуляторна» – саме це є головні функції держави, або більш поважно то звучить як «Безпека і Право», або ще – «Сила і Закон» . Держава зобов’язана захищати своїх громадян від зовнішніх та внутрішніх загроз, а також забезпечити унормовані стосунки співжиття в своєму соціумі. Все! То є «альфа і омега» держави! Все інше – від лукавого! На жаль, але якраз лукавий і видумав сприйняття держави, як пана-благодійника, що роздає добра на ліво і на право сірим та убогим. Чи що держава, це як безкінечний «ріг достатку» чи якась «комора, де для всіх все є» тощо. А так не є! Суть держави у тому, що вона роздає тільки те, що відібрала силою від інших громадян згідно закону. Сама-по-собі держава добробуту не продукує! І не роздає аби-кому! Тільки чесно потребуючим дає! І що головне: не як милостиню, а як поміч в скруті, щоб допомогти знову стати нормальним громадянином держави. Саме це і робить державу як супутника анархізму, а не ворога!

За змістом свого права на насилля держава апріорі не може визнавати соціальний анархізм, як і навпаки, але умови співіснування цих двох світів можливі і потрібні. Для мене це є держави з високим рівнем правового лібералізму, коли держава зайвий раз не втручається в особисте життя своїх громадян. Коли держава податками збирає мінімальні кошти на власне існування, а більшою частиною свого достатку розпоряджається той, хто його насправді заробив своєю працею і розумом. Ні патроналізму, тобто коли від людини забирають її добро, щоб краще розпорядитися на користь усіх. Це класична схема патріархального укладу життя, коли вся родина працює на спільну користь, а розпоряджається усім добром велемудрий патріарх роду. Подібну функцію накидують державі різноманітні ліві політсили як комуно-соціалісти, а правовірні в праву ідею домагаються свободи жити за власними уподобаннями. Зрозуміло, що анархісти є ультра-правими радикалами, але і патріотами, а не ідіотами, бо розуміють потребу існування держави як певної інституції.

Тут я мушу для спрощення викладу звернутися до метафоричного прикладу, який доволі полюбляю: це так звана «маршрутка». Коли ви сідаєте в автобус, то жертвуєте частиною своєї незалежності, бо тепер ваше життя буде залежати від водія. Тобто істинний анархіст мав би ходити скрізь пішки і готувати собі сам їжу та все інше робити суто сам. Звичайно, що це маразм, як і кожну найкращу ідею можна звести до абсурду. Саме тому я б порівняв співвідношення анархізму з державою, як у парашутному спорті ставляться за запасного парашуту: зрозуміло, що це коштовний і начебто зайвий клопіт, бо ним досить рідко користаються вправні парашутисти, але все одно завжди вдягають і мають коло себе, бо станеться біда з основним парашутом – виручить запасний. Те саме держава і анархіст: я готовий платити певні податки добровільно і дай Боже ніколи не скористатися з допомоги держави, але най буде і то. Для мене це важлива метафора за змістом, бо означає максимальну свободу особи за умов сталої безпеки і порятунку в біді. Так! І навпаки: коли держава потребує допомоги – анархісти з тим не забаряться. Не варто доводити, що обидва Майдани: і Помаранчева, і Революція гідності були суцільно анархічними за змістом подіями. А чим ще є, як не анархічним рухом у 2014-му і далі під час війни з причини агресії РФ в Україну оті всі добробати та чисельні волонтери? Як і зараз всім анархістам та правдивим «правосекам» не є байдуже до теперішньої ситуації в Україні.

На тому досить на цей раз. Все сказане є певним підсумком моїх попередніх дописів та роз’яснень теми щодо розуміння сучасного анархізму не як екстремізму, а як прогресивного лібералізму, чим погрожували в часи агітації з боку теперішнього Зе-кодла, але самі того настрашились, бо одна справа обіцяти ділитися владою до виборів – і зовсім інша справа віддавати владу, яку вже маєш. Шкода стає. Велосипед «Україна» хоч і побитий, заїжджений, але і самому покататись хочеться Вові Зеленському свої 5-ть років, а може і більше…

Богдан Гордасевич

2 січня 2020 р.

м. Львів

Записи анархіста 21 ст. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні від 2 січня 2020 р.(7527)

Коментарі: 0

Богдан Бо

У столиці України - Києві багатолюдне вшанування Ст. Бандери

У столиці України - Києві багатолюдне вшанування Ст. Бандери

Слава Україні! Героям Слава!

Коментарі: 2

Богдан Бо

Степану Бандері виповнилося 1 січня - 111 років з дня народження

ПРОВІДНИК СТЕПАН БАНДЕРА

Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера (1.01.1909-15.10.1959)

Народився 1 січня 1909 року у родині греко-католицького священика в с.Угринів Старий біля Калуша. Учився в Стрийській гімназії і Львівській Політехніці.

Ще юнаком став членом Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, а, коли постала Організації Українських Націоналістів у 1929 році – одним із її перших членів в Україні. На початку 1933 року обраний Крайовим Провідником ОУН. Під його керівництвом революційно-визвольна діяльність ОУН проводилася в наступних основних напрямках:

1.Широка розбудова членських кадрів і організаційної мережі по всьому терену Західноукраїнських Земель (ЗУЗ), які на той час знаходилися під окупацією Польщі, серед усіх суспільних прошарків, акцентуючи увагу на село і робітництво.

2.Налагоджена систематична кадрово-вишкільна робота на всіх організаційних щаблях. Основні види вишколів: ідеологічно-політичний, військово-бойовий та вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок тощо).

3.Крім політичної, пропагандивної. бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких брали активну участь широкі народні маси, діючи з ініціативи, за вказівками та під ідейним керівництвом кадрів ОУН. Було проведено: антимонопольну акцію (бойкот тютюнових і алкогольних виробів, на які польська держава мала монополію) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики та в обороні українського шкільництва і національного виховання.

4.Поряд з революційною діяльністю проти Польщі розгорнуто антибольшевицький фронт. Він був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совітського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства.

5.Посилено бойові акції проти національно-політичного утиску і поліційного терору польської влади по відношенню до українців.

Після успішного замаху ОУН на польського шовіністичного міністра Пєрацького, автора плану "знищення Русі" (України), Степан Бандера як Крайовий Провідник був засуджений на кару смерті, замінену довічним ув'язненням. Вийшов із тюрми з розвалом Польщі у вересні 1939 року.

У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу ОУН. З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави. Це не входило у плани фашистської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий терор. У концтаборі Освєнцім загинули два брати Бандери, третій брат – Богдан – загинув від рук гітлерівців як член Похідної групи ОУН. Сам Степан Бандера пробув у концтаборі Заксенгавзен до кінця 1944 року. Після виходу з концтабору він стає на чолі боротьби проти нових – московських – окупантів. З лютого 1945 року до 15 жовтня 1959 року – Провідник Організації Українських Націоналістів. Слово "бандерівець" стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників.

15 років йшло полювання московських агентів на лідера української національно-визвольної війни (1947р. – Я.Мороз, 1948р. – В.Стельмащук, 1951р. – С.Лібгольц та інші). 15 жовтня 1959 року він загинув від руки агента КГБ, перевертня Б.Сташинського.

Степан Бандера також був ідеологом і теоретиком української національно-визвольної революції. Його творча спадщина і зараз має велике значення для національно-визвольного руху, для здобуття, закріплення та розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Збірник праць С.Бандери – “Перспективи Української Революції” – вперше було видано в 1978р. за кордоном, і лише у 1998р. видавнича фірма “Відродження”, яка є пресово-видавничою референтурою ВО ”Тризуб” ім.С.Бандери, вперше в Україні перевидала вищезгаданий збірник. — разом із Степан Бандера.

Варто згадувати, що батько Степана - отець Андрій Бандера був дуже видатною особистістю як капелан УСС і сприяв створенню УВО, а загинув в катівнях НКВС у Києві 1941-го і невідомо де похований.

https://gartua.io.ua/s941715/stepan_bandera._statti_ta_avtobiografiya._dodatkova_literatura

Центр Києва заполонив багатотисячний натовп з вогнем у руках: що сталося

До центру столиці стягнули додаткові сили поліції

Центр Києва заполонив багатотисячний натовп з вогнем у руках: що

В українській столиці, в середу, 1 січня стартував так званий Марш честі, гідності і свободи — смолоскипна хода, яка стартує з серця української столиці — пам'ятника Тарасу Шевченку.

Відомо, що ходу приурочено до дня народження одного з організаторів ОУН Степана Бандери. Про це стало відомо завдяки повідомленням столичних ЗМІ.

За інформацією журналістів, старт акції було назначено на 18:00. Окрім "Свободи" організаторами акції також є: Національний корпус і "Правий сектор". Як минулого року, марш пройде у форматі смолоскипної ходи.

https://znaj.ua/society/286561-centr-kiyeva-zapoloniv-bagatotisyachniy-natovp-z-vognem-u-rukah-shcho-stalosya-foto?utm_source=iua

Також для забезпечення безпеки під час проведення Маршу до центру столиці стягнули додаткові сили поліції, а також бійців Національної гвардії. Чергування на Марші також нестимуть кінологи, вибухотехніки і поліція діалогу. Всі ці сили, як зазначили в поліції Києва, повинні не допустити порушення громадського порядку і забезпечити мирне проведення акції.