Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Другий приклад - диктатор Португалії Антоніу ді Салазар

«Я не вірю в рівність, я вірю в ієрархію» Антоніу ді Салазар

                          

Після повалення монархії в Португалії, країна, як це часто буває скотилася до анархії. В період з 1910 по 1926 рік в країні змінилося 9 президентів, 44 прем’єр – мінстра та 3 диктатора. Слід зазначити, що всі зміни зводилися до одного – зміни олігархічних кланів, кожнен з яких ставив свою людину при владі. 1926 року стався черговий переворот і до влади прийшли військові – триумвірат у складі Жозе Кабесадеша, Антоніу Кармони та Мануеля Да Кошти. Це був би ще один олігархічний путч, адже військові мали за спинами олігархію - крупні землевласники потіснили промисловців. Був би…

Військова хунта не мала якихось уявлень, що робити далі, окрім перерозподілу власності з одного клану в інший. Ситуація в країні була катастрофічна. Несподівано військові запрошують нікому невідомого профессора політичної економії Коїмбрзького університету Антоніу ді Салазара. Але пробув міністром він лише 3 дні. Прибувши в Ліссабон, на засіданні кабінета міністрів він наполягав на передачі йому повної влади над бюджетами всіх міністерств та відомств. Безумовно військові не погодилися, адже олігархія мала свої інтереси і віддавати кормушку ніхто не хотів. Після відмови Салазар встав і спитав: «Коли найближчий потяг до Коїмбри?». Здивовані міністри відповіли, що через 2 години і Салазар покинув засідання кабінета. Два роки країна падала в прірву, клан крупних землевласникі багатів, населення бідніло, дефіцит бюджету ріс як на дрожжах. У 1928 році Антоніу Кармона змістив Мануеля Да Кошту, головного глашатая крупної олігархії, і знову звернувся до Салазара. З великими ваганями Салазар погодився. «Мені було страшно. Уявіть собі, що в мене нічого не получиться, що тоді про мене подумають мої студенти?» - нервувався Антоніу. Цікаво, чи думав про своїх студентів Янукович, котрий читав «такі цікаві лекції в університеті без папірців», коли називав Ахматову Ахметовою, а Чехова – поетом? Салазару була надана вся влада над бюджетом. Він звів всі бюджети в єдиний консолідований і заборонив перевищувати расходи над доходами. Увів строгу бюджетну дисципліну і вже у 1929 році хронічно дефіцитний бюджет Португалії змінився профіцитом. Другою дією було так зване «промислове кондиціювання» - він жорстко заборонив усякого роду спекуляцію і чітко регулював ціни на ринку.Усякого роду «брокери», купив по 2 – продав по 5, були просто витіснені з ринку. За декілька років національна валюта ескудо стала однією з найстабільниших в Європі. Було погашено зовнішній борг і Салазар заборонив будь-які зовнішні запозичення. У 1932 році надпопулярний Салазар став прем’єр – міністром. Він проголосив курс «Estado Novo» («Нова держава»). Це був курс на побудову корпоративної держави. Це був устрій, де правили не партії і політики, а об’єднання підприємців,менеджерів та робочих, котрі об’єднувалися в корпорації по галузям і за посередництвом держави самі вирішували свої господарські питання. Сам Салазар свій режим характеризував так: «Ми проти всіх інтернаціоналізмів, проти коммунізма, проти профспілкового вільнодумства, проти усього, що послаблює, розділяє й вводе розпусту у сім’ю, проти классової боротьби, проти безрідних й безбожників, проти сили в якості джерела права. Ми проти усіх єресей нашого часу…Наша позиція є антипарламентською, антидемократичною, антиліберальною і на її основі ми хочему побудувати корпоративну державу». Головною задачею своєю Салазар намагався не допустити іноземний капітал в Португалію. Ви чули, як наші політики кудахчуть: «нам потрібні інвестиції, закордонні спонсори і т.п.». А Салазар знав, що найнебезпечніше з панувань над державою – це панування іноземного капіталу. Діяльність іноземних фірм та фірм з іноземним капіталом була заборонена.  Звісно ж була подавлена уся оппозиція, що харчувалася ззовні. Лідер комуністів Куньял, той над лихою долею якого плакали усі «пыонеры» великого і несокрушимого, до самої смерті Салазара просидів за гратами. Уряд Салазара майже повністю складався з профессорів вищих навчальних закладів, тому іноді режим Салазара називають «диктатурою профессури». Коли почалася війна всі кинулися підштовхувати Португалію до війни. Англія нагадувала про міждержавний договір допомоги, Муссоліні та Гітлер, що в них схожі системи. Але Салазар поступив мудро. Він визнав договір з Англією, але в той же час заявив, що має договір з Франко і тому не може порушити жоден з них. Гітлеру посилався на все той же договір з Англією. Португалія залишилася нейтральною і почала поставляти такий потрібний вольфрам усім сторонам конфлікту. Мудра політика Салазара призвела до того, що золотовалютний запас Португалії з 1938 по 1946 рік виріс з 63,3 млн $ до 438 млн. $. Після війни Португалія стає одним з засновників НАТО. Так сильні створюють союзи, а слабкі в них вступають. У 1955 році стає членом ООН. Але не вступив в жоден економічний альянс. В тому числі ЄЕС.Салазар завжди демонструє свою позицію. Це вдало видно з приводу позицій по колоніям. Франція і Британія, на вимогу США, позбуваються своїх колоній, куди одразу ж заходят інтереси того ж США. «Світова спільнота» давить на Салазара з метою відірвати португальскі колонії. «Я що божевільний відмовлятися від колоній?» - дивується Салазар. І на всі тички з боку США відповідає: «Ну усуньте мене і отримайте червону Португалію». Але США знайшло вихід. Замість спонсування п’ятої колони в Португалії, спонсувала п’яту колону в колоніях. Першою ціллю була Ангола, багата на нафту та алмази. В Анголі почалася кровопрлитна війна між Португалією на повстанцями, спонсованими США. Хоча до кінця правління Салазар утримуватиме Анголу и лише т.зв. «революція гвоздик» за ті ж американські гроші, дарує Анголі незалежність, відкривши шлях США та СРСР зіштовхувати населення країни в своїх корисливих інтересах. У 1968 році Салазар потрапив у лікарню, і, бувший до того маріонеткою, президент Амеріку Томаш, відправив Салазара у відставку. Але до самої смерті урядовці ходили до Салазара звітуватися і проводили засідання кабміну в його палаті.27 липня 1970 року Антоніу ді Олівейра Салазар помер. І ось лазячи в інеті в пошуках інформації про Салазара ви знайдете тези: «при Салазарі була жахлива тиранія», «Португалія була відсталою країною» і т.п. От тільки цікавий факт. У 2007 році в Португалії проводиться шоу «Великий португалець», ви пам’ятаєте в нас було схоже. Студію засипають листами з вимогою включити в список Салазара. Студія до останнього відмовляється, але під натиском суспільної думки включає. І Салазар займає перше місце серед 10 фіналістів здобувши 41% голосів, комуняка Куньял друге і мав лише 19,1%. І от скажіть чому португальці, живучі в демократичній та розвиненій країни Великим вважають диктатора доктора Салазара?

                              

Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».  

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Багатий чи бідний, не забувай, що ти іспанець! Франсіско Франко

                      

Після повалення режиму Прімо де Рівери і послідуючої ліквідації монархії, Іспанія впала в прірву анархії. Змінювалися республіканські уряди, комуністи, як це завжди роблять, розхитували човен за гроші СРСР та американських банкірів, і без того слабка економічно Іспанія котилася донизу, а владна номенклатура та деякі особи багатіли. У 1936 році почалися репресії проти військових, які майже всі належали до правих організацій, проти правих партій, навіть проти декотрих центристів та республіканців, що були менш ліві за соціалістів. На захист Батьківщини від комуно-соціалістичної погані вирішили стати військові, в тому числі й генерал Франко. Але спочатку він був на других ролях, очолити державу після заколоту мав Хосе Санкурхо, що втік в Португалію, після невдалого заколоту трохи раніше. Готував революцію генерал Еміліо Мола. Обидвоє були доволі недалекими людьми. Санкурхо був позером й егоїстичною нахабою, Мола був скромною людиною, але посереднім стратегом і тактиком. Невідомо як би сложилася історія Іспанії, якби головою держави став Санкурхо (я впевненний певно не райдужно), але, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя допомогло. Під час вильоту з Португалії в Іспанію Санкурхо навантажив літак двома валізами свого парадного шмаття і літак, не витримавши навантаження, впав. Санкурхо загинув. Загинув й інший, набагато більш талановитий, лідер руху Прімо де Рівера, розстріляний на початку революції республіканцями. Початок революції був катастрофічний. Невдалий план Моли поставив революцію на межу поразки. Але на щастя тут на авансцену вийшов Франко, потіснивши нездару Молу, але той через свою слабохарактерність навіть не заперечував. «Хунта національної оборони» обрала Франко лідером й головою руху. Підсумок цього відомий – комуністична нечисть була поставлена на коліна. І це «совєтський» міф, що за Франко воював мало не увесь Вермахт Гітлера та вся італійська армія. Кадрова армія була тільки італійська і то політика італійської армії була недолугою. Її війська увесь час діяли окремо й за своїми планами, причому майже завжди бездарними, увесь час псувала заготовлені атаки франкістів. Загалом, які з італійців вояки всі побачать в другій світовій. Республіканцям СРСР помагала дуже непогано, не скажу, що більше за італійців, але набагато корисніше це точно. Після перемоги його союзники вважали, що отримали слухняну маріонетку. Ще під час громадянської війни Муссоліні витягнув з Гітлера згоду на те, що Іспанія буде під протекторатом Італії. Але після революції Франко не хотів грати по вказівкам Муссоліні. Беніто увесь час надсилав прохання Гітлеру, щоб той вплитув на «неслухняного» іспанця, але Гітлер, не зацікавленний в посиленні Італії, маневрував між іспанським та італійським вождями. Але у світі нарощувалися протистояння, світ стояв на порозі війни і Гітлер бачив, що плясати вже навіть під його дудку Франко не збирається. У 1940 році Гітлер та Франко зустрінуться, але Гітлера здивує, що тон яким Франко розмовляв з ним був такий, що не дозволяв собі навіть його «вчитель» Муссоліні. Це був тон незалежної людини.

Після війни Віннстон Черчілль скаже: «Політика генерала Франко протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні». Звісно ж тиран, звісно ж з обмеженними інтересами, адже замість того, щоб дбати про інтереси чи то Берліна, чи то Лондона, чи то Москви дбав виключно про іспанські інтереси. Так він послав на фронт «голубу дивізію», так він постачав ресурси Німеччині та Італії, але у війну в повному масштабі втягнути себе не дав. І робив він тільки те, що було вигідно йому. І можна скільки завгодно кричати: «як можна було співробітничати за нацистами, вони вбивали «совєтську армію і т.д. і т.п.», забуваючи при цьому про пакт Молотова – Ріббентропа, секретний протокол та те, що ледь не увесь Вериахт обучався в СРСР. Але питання в тому, чому іспанський каудильо повинен був думати про долю СРСР чи то євреїв? В нього в руках була «гола» знекровлена Іспанія і це стояло на першому плані. Жорстоко? Може й так, але без лицемірного моралізаторства. Після перемоги Франко почав будувати нову державу.  «У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами» (Олексій Підлуцький «Дзеркало тижня» №36).  Була придушена червона оппозиція. Не демократично? Але яка нормальна людина терпітиме в хаті тарганів? Комуністи та соціалісти харчувалися з рук інших держав. Комуністів спонсувала Москва, соціалістів – Париж. Тому ця п’ята колона було жорстко придушена. При цьому всьому наприклад в уряді під час війни засідали як англофіли, так й германофіли. Звісно ж ті, що не отримували ззовні «допомогу на діяльність». 1959 році Франко відкрив меморіал всім загиблим «синам Іспанії» в громадянську війни. Під найбільшим у світі хрестом поруч були захоронені фалангісти та республіканці. Вдалий приклад для нас, роздираємих темою «УПА – Совєти». З 1950 – го почалося т.зв. «Іспанське економічне диво». Реформи Франко призвели до того, що відстала з усіх сторін Іспанія до 1970 – го року посіла 5 місце в Європі за обсягами виробництва.  В 1973 році Франко, заповівши після своєї смерті країну принцу Хуан Карлосу І, пішов з посади. Пішов в період найбільшого розквіту Іспанії, показавши, що ніколи не чиплявся за владу, як декотрі інші слабоумні диктатори, а лише все життя його пройшло під девізом – «все заради Іспанії». 20 листопада 1975 року, в річницю розстрілу іншого героя, котрий також «жив заради Іспанії» Прімо де Рівери, Франсіско Паулиіно Эрменехиільдо Теодуло Франко Баамонде (повне ім’я) помер. Світла пам’ять!

             

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

У 1912 році «порохова діжка» знову вибухнула. Після поразки Туреччини у війні з Італією Сербія, скориставшись цим, створила коаліцію у складі Чорногорії, Болгарії та Греції і напала на Туреччину. До речі проти волі Росії, адже перед цим міністр закордонних справ Росії Сазонов направив депешу у Белград з вимогою війни не починати. Розгорілася так звана Перша балканська війна. Австро-Угорщина, стурбована діями Сербії, вимагає припинення дій. Але Сербія відмовляє і звертається до Росії по допомогу в конфлікті з Австро-Угорщиною. Генералітет Сербії знайшов собі помічника у вигляді військового міністра Сухомлінова Володимира Олександровича, члена масонської ложі, який у 1915 році разом з іншими генералами та великим князем Миколай Миколаєвичем готуватиме державний переворот проти імператора. Сухомлінов наполягатиме перед імператором оголосити загальну мобілізацію. На щастя на посту голови Ради міністрів, як і 5 років тому, опинилася мудра людина – Коковцов Володимир Миколайович. Разом з Сазоновим вони переконують імператора мобілізації не починати і завдяки Росії у Лондоні відбулася мирна конференція, що припинила війну.

Сухомлінов Володимир Олександрович

Вже через декілька місяців Сербія «віддячить» свому союзнику Болгарії розпочавши проти неї бойові дії, які отримали назву Другої балканської війни. В ході цієї війни Сербія відтяла частину належних Болгарії територій, що змусить Болгарію шукати союзників у Відні та Берліні. Безпринципні дії Сербії та Антанти змусили і Туреччину, яка ще недавно воювала проти членів Троїстового союзу Австро-Угорщини та Італії, шукати союзу з членами цього ж союзу.

Вчора подивився Шустер Live. Частину де про Лівію. Гидко стало. Влада та оппозиція змагалися хто виллє більше бруду на Каддафі. Була звісно Богословська, але в кожному шоу повинен бути цап-відбувайло, свій клоун. Вона з роллю справилася. Жирні, лощенні депутати та депутатки, огорожені кордонами бодігардів він народу, представником якого вони є, сиділи і нахабно розповаідали, як вони підтримують встановлення демократії американськими стелсами.
Що саме цікаве, те, що ті хто нещодавно протестували проти дій Росії у Грузії, в цей раз виступають за США. Ті хто яро виступав проти Косово, зараз також виступає за операцію в Лівії. І відмазка є в обох сторін. «Западників» те, що є резолюція ООН, «східників», що «за» виступила Росія. Театр абсурду та мистецтво брєда. Я, до речі, проти як того, що відбулося в Югославії в 98 році, так і в Косово, так і проти російської операції в Грузії. Але кого цікавить той державний суверенітет? Ми в цьому переконалися на вищезгаданних прикладах, в куту столу стоїть право сили, як це було 100, 200 та й далі років тому. Міфи про демократичне суспільство лише міфи, як і про світле майбутнє комунізму. Просто змінили одну ідеологію на іншу. А так був ще Омар Арфуш. Але кого він здивува? Те що Каддафі оплачував «помаранчеву революцію»? А хто її не оплачував? Те, що платив Саркозі? Теж не дивина, хоча Ніколя певно получить по попі від раввина, коли завітає в синагогу. Дивна ця арабо-єврейська дружба. Дивна, але не більше. Особливо якщо згадати Маркса, який казав, що богом єврея є капітал. Він знав, адже сам євреєм був.
Дивує інше. На кого це все розраховано? Невже не зрозуміло, що події в Єгипті, Тунісі, Бахрейні, Лівії – це політика США по дестабілізації регіону? Хто ще вірить в казки про демократію? Питанням є нафта, а не як не демократія та права людини. Але наші політики вдало відпрацювали свої доляри. Браво!
Скоро нас чекає наземна операція союзників, адже повстанці не зможуть повалити режим Каддафі, і не тому, що ресурсу немає, а тому що повстанців немає. Є купка запроданців і все. Наступним буде Ємен. Кажуть там також демократії немає. Не дарма в США змінили терориста №1. Тепер це бойовик «Аль-Каїди» з Ємену. 
Ну а ви, панове овочі, сідайте біля Тель-Авізора і чекайте новий блокбастер – Дядя Сем проти тиранії і за щастя планети Земля. 

Частина перша "Четем хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Після смерті Столипіна міжнародна фінансова кліка та Велика Британія почали тиснути на імператора Росії з метою протиборства Німеччині. І в них був союзник – Франція. Існує міф, що Франція була мирна і демократична держава напротивагу кайзерівській Німеччині. Але вартує тільки подивитися французьку пресу перед війною. Кожна газета вважала за потрібне майже в кожному випуску підбурювати французів до реваншіських настроїв, до повернення Ельзасу та Лотарінгії. Звісно це була програма того самого «соціального кондиціювання». Але в Європі всі і так розуміли, що війна Франції та Німеччини неминуча. І не через Німеччину, а саме через реваншиські настрої Франції. Багаті промислові центри Ельзас та Лотарінгія вже були в руках Німеччини, нових територій ІІ Рейх не потребував, адже ще не повністю освоїв свої зарубіжні колонії. А ось Франця будь-що хотіла повернути собі Ельзас та Лотарінгію. Чи не тому вже під час війни, коли німці захоплювали Бельгію замість допомоги союзнику першою чергою французькі війська зайшли саме в ці місцевості, залишивши Бельгію напризволяще.

Французька антинімецька пропаганда:

Франція почала бурну діяльність по кредитуванню ворогів Німеччини. Існує ще один міф, що найбільше кредитів отримала Росія. Так дійсно вливання французьких коштів в російську економіку буле колосальне, але все ж головним донорським центром французьких кредитів була Сербія. Ця невеличка балканська країна фактично жила за рахунок Франції.

Президент Франції Раймон Пуанкаре

Варто зазначити, що все ж таки франко-російський договір був для Росії вигідним. Адже він становив противагу Троїстовому союзу Італії, Австро – Угорщини та Німеччини і створював у Європі баланс сил. Все ж таки не можна казати про ІІ Рейх, як про невинну дівицю, це була потужна економічно та військово держава, тому противагу їй Російська імперія повинна була мати. А ось англо-російська угода 1907 року, дітище Ізвольского, котра по суті і створила Антанту була вкрай невігідною для Росії та Європи. По-перше вона явно була направлена проти Німеччини, що унеможливлювало нормалізацію стосутків кайзера Вільгельма ІІ та імператора Миколая ІІ. По-друге вона порушувала баланс сил у Європі. По-третє вона зв’язувала імператору руки і униможливлювала можливість маневру, що залишала за собою Британія і як покажуть подальші події вдало ним скористалась. А ось переваги цього договору вкрай сумнівні. Британія поступилася Росії правами на Афганістан та Тибет. Але цікавість в тому, що фактично Британія не володіла цими територіями внаслідок спротиву туземців. Тому це був не більше ніж фарс з британської сторони.

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Війну розв’язувати почали задовго до Сараєвських подій. Центр напруги обрали не випадково, адже балкани це був єдиний вузел протиріччь між Росією та центральними державами. У 1908 році розгорілася так звана «боснійська криза». Австро-Угорщина анексувала Боснію. Сучасна міфологія каже, що в усьому винна Австро-Угорщина, яка проти всіх міждержавних угод і проти міжнародного права захопила незалежну державу. Але ще 1878 році Берлінська угода передбачала передачу Боснії Австро-Угорщині. Історики кажуть, що причиною анексії були «хижацькі» економічні інтереси австрійців. Але це також міф. Після младотурецької революції в Османській імперії Туреччина почала намагання знову захопити балкани під свій контроль. Тому це була превентивна дія Австро-Угорщини направлена насамперед проти Туреччини.

Король Сербії Петро І Карагеоргієвич

Роздмухала світову кризу не Туреччина, не Росія, не Німеччина, а Сербія, яка взагалі ніяких прав на Боснію не мала. Слід зазначити, що Сербія не просто так стала «пороховою діжкою Європи». Існує ще один міф, що Сербія і Росія були найбільшими друзями в Європі. З російської сторони так і було, а ось Сербія завжди вела свою гру. Король Сербії Петро І Карагеоргієвич був номінальною фігурою, а реальна влада належала військовому штабу. Сербія була набагато більш мілітарною державою аніж Німеччина, адже генштаб ІІ Рейха не відігравав такої ролі, як генштаб Сербії. Більш того, майже увесь військовий гениралітет Сербії, як то Драгутін Дмитрієвич, Воїслав Танкосіч та Мілан Циганович, належав до таємної масонської організації «Чорна рука». А завдання вони получали з Британії та США. Завдання, розроблене «Четем Хаус» було одне – зіштовхнути лобами Німеччину та Росію.

Полковник Драгутін Дмитрієвич, голова "Чорної руки"

Наступного дня після аннексії Сербія та Чорногорія оголосили мобілізацію, сподіваючись на допомогу Росії. Міністр закордонних справ Росії Ізвольский почав підбивати імператора до оголошення мобілізації в Росії. Але на шляху масонської змови стала видатна особистість – Петро Аркадійович Столипін. Саме він зумів не дозволити втягнути Росію на 6 років раніше у війну, адже він розумів, хто від цього виграє, а хто програє. Завдяки нажиму Столипіна на Миколая ІІ, Росія не підтримала Сербію. Безумовно Сербія без підтримкм Росії не наважилася на будь-які дії. Конфлікт було залагоджено. Але Сербія ще зіграє свою рокову роль в історії Європи.

Петро Аркадійович Столипін

Фігура Столипіна дуже заважала тим, хто бажав зіштовхнути Європу у горнило війни. Тому руками єврея Дмитра Богрова (Мордко Гершкович), члена таємної сіоніської організації, Столипіна було ліквідовано суто фізично. 1 вересня 1911 року в Київі на Петра Аркадійовича Столипіна було скоєно замах, а 5 вересня він помер.

Дмитро Богров (Мордко Гершкович)

Слід значити ще одну особистість, що зіграла ключову роль в подіях перед і після Боснійської кризи. Це міністр іноземних справ Російської імперії Олександр Петрович Ізвольский. По-перше саме він був автором англо-російської угоди 1907 року, яка фактично була направлена проти Німеччини. По-друге саме він педалював Боснійську кризу. Не знаю чи належав на той час до масонської ложі, але вже в період дипломатичної місії у Франції був близьким з «Великою ложею Сходу Франції». Протистояння Столипіна та Ізвольского закінчилося, як вже казав, перемогою Столипіна. Саме Столипін настояв на заміні Ізвольского, як міністра іноземних справ своїм родичем Сергієм Сазоновим. 

Олександр Ізвольский

Далі буде...

Не хочемо ми, українці, вчитися на своїх помилках. Нинішня політична ситуація мені нагадала події минувших літ. А саме початки ХХ століття, роки боротьби за українську державність. Часто звинувачують у втраті української державності і москалів, і комуністів, і Антанту, і білий рух, загалом усіх і не хочуть визнавати гіркої правди – ми, українці, просрали (пардон за мою французьку) нашу державу. І це ми планомірно продовжуємо робити на протязі усіх років незалежності. А зараз звернемося до подій, здавалося б таких далеких від нас.

Лютнева революція у Російській імпрерії подарувала нам чудову річ – «перлину» української демократії – Центральну Раду. Її так люблять сучасні історики і політики, називають представником українського народу, от тільки замовчують один факт – Центральна Рада була представником лише українських соціалістів і було це утворення майже копією Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, утвореної більшовиками в противагу Тимчасовому уряду. Тому і привітала переворот влаштований більшовиками в Петрограді. От тільки не зрозуміли, що більшовики не стануть терпіти конкурентів при владі, навіть одних з ними політичних барв. Так було з ЦР, так було з меньшовиками та правими есерами, так потім відбулося і з лівими есерами. Всі вправно топталися біля одних і тих же граблів.

Першою невідкладною справою ЦР була ліквідація армії. Українські соціалісти вважали, що армія є контрреволюційним утворенням і його треба позбутися. До цього навіть Ленін не додумався, а Вінніченко зміг, це наш власний український велосипед. Микола Міхновський, який виступив з програмою створення незалежної від Росії України з сильної армією був з ради вигнаний. І не через його занадто радикальну самостійницьку позицію. Членам ради плювати було на статус України, їх цікавило насамперед залишитися при владі. А ось ідея про створення сильної армії сильно злякала діячів ради. Адже Міхновський міг силами армії просто підняти балакунів з ради на штики, що потім намагалися зробити полуботківці. І ось армія Муравйова почала наступ на Україну. Центральна Рада збирається на екстренне засідання і обговорює…питання державного герба України. А основним завданням військового міністерства в цей час було… не допустити частини військ Скоропадського до Київа. Дійсно чого боятися більшовиків то свої «влада робочих і селян», а ось «буржуй» Скоропадський з військом це вже небезпечно. Скоропадського не допустили, але й Київ захищати нічим було, тому банди (це навіть армією назвати важко) Муравйова вибили раду з Київа.

Звертатись до «імперіалістів – капіталістів» все ж довелося. Попросили Німеччину. Вона й завезла на своїх плечах ЦР до Київа. Першим наказом німецького керівництва в Київі було зібрати всіх жінок міста, дати їм ганчір’я і змусити віддраїти «демократично» запльований й обриганий київський вокзал.

В Київі знову утвердилася «народна влада». От тільки німці зіштовхнулися з проблемою. Влада наобіцяла їм золоті гори у вигляді поставок продовольства до Німеччини, а от організувати безперебійні поставки не могла. Трандіть воно ж не мішки тягати. Це був девіз цієї влади.Тому німці радо погодились підтримати гетьманській переворот Павла Скоропадського.

Скоропадський дійсно почав створювати щось схоже на державне утворення. Не словом, а ділом. У Київі було наведено порядок, з усієї Росії стікалися в Київ люди, адже там був острівець без революційної анархії. Тут згадали, що таке закон і порядок. Відроджувлась українська та і взагалі просто культура, культура побуту і життя, без революційної демократичної демагогії, без «народної влади», що перетворила центр української культури Київ на «пролетарський обриганий вокзал».

От тільки була у Скоропадського серйозна проблема. Німецьке командування не дозволяло сторювати гетьману українське військо. На Дону, також окупованому німцями, вони дозволили створити атаману Краснову власне військо, адже Дон не входив в сферу інтересів Німеччини, а Україна, багата такими потрібними німцям харчами, дуже цікавила німців. Тому створення під боком чужої армії, ще під командуванням військового, що ще нещодавно боровся з ними у складі Російської армії, вбачалася німцям дуже небезпечною. Вони ж не здогадувалися, що в Німеччині є свої євреї – інтернаціоналісти, готові встромити своїй армії ножа у спину.

Але так сталося. «Народна» революція в Німеччині все змінила і війська змушені були покинути Київ. А «народна влада» швиденько створила Директорію і гайда проти гетьмана. От тільки військ Петлюра не мав. Єдиною боєздатною одиницею були галичани – Січові стрільці, а Коновалець підтримував з гетьманом нейтралітет. Але Скоропадський дав привід втрутитися стрільцам.

Як я вже казав армії в Скоропадського не було, а загроза з боку більшовиків була реальна. Єдиною армією, що спроможна була підтримати гетьманат була Біла армія Денікіна. Але була одна умова – федерація з Росією. Тому Скоропадський став перед вибором – або федерація з білою Росією, або «народна влада» більшовиків. Він вибрав перше і підписав акт.

А Петлюра одразу ж побіг до Коновальця – зрада! І Січові стрільці підтримали заколот. Проте стрільців могло виявитись замало, адже гетьман мав Сердюцьку дивізію. Тому пішли соціалісти до народу. «Пішли, народе український, гетьмана скидувать!» « А на що він нам потрібен, гетьман в Київі, а ми тут?» «Так в Київі і гроші, і горілка, і харчі погуляємо!» «Гайда, браття, на Київ, буржуїв бити!» І пішов революційний народ до Київа гуляти.

Після зайняття заколотниками Київа Євген Коновалець та його стрільці, бувші кадрові австрійські солдати, були шоковані поведінкою пролетаріата. Пили, громили, вчиняли погроми, грабували. Коновалець пішов до Петлюри і попросив дозволу частинами стрільців навести в Київі порядок. Петлюра і «так» не сказав, і «ні» не сказав. І почав Коновалець «заспокоювати» натовп. Але Вінніченко про це взнав. Як так, контрреволюційною воєнщиною по пролетаріату. Неподобство. І загнав стрільців подалі в казарми.

І почалася робота «народної влади». Перш за все почали змінювати російські вивіски на українські. Щоправда більшість вивісок і так були українською мовою, правда на відміну від новоділу Директорії там помилок менше було.

А більшовики хернею не займалися. Вона почали знову наступ на Україну. І як нещодавно Петлюра пішли до народу. І знов народ пішов до Київа гуляти. А чому б і ні? Горілка ще залишилася, все награбоване награбити першого разу не встигли. А що з більшовиками йти, то й нехай, чорт їх розбереш, що ті за народну владу, що й ці.

Євген Коновалець, що єдиний зберіг почуття реальності, розумів, що стрільців не вистачить для оборони України. Він пропонує Петлюрі проект реформи. На Україні утворюється диктатура на чолі з Петлюрою, Коновалець стає головою військового штабу і оголошує загальну мобілізацію до війська. Петлюра погоджується і йдуть до Вінніченка. Той ледь слиною не подавився. Під суд обіцяв віддати. Це ж контрреволюція! Проект так і залишився на папері.

І погнав народ «народну владу» з Київа. Уряд опинився аж у Вінниці. І Петлюра вирішив звернутися до французів, що окупували Одесу. Дибки встав Вінниченко. Він подав «геніальну ідею» замиритися з більшовиками і в знак протесту проти зносин з «капіталістами-експлуататарами» французами покинув Директорію. Покинув, ну і грець з ним. Такого покидька як Вінниченко в історії України ще й пошукати треба. А французи пообіцяли допомогти Петлюрі і через декілька днів… зібрали лахи і евакуювалися з Одеси. Причина була вагома. Атаман Григор’єв зі своїм п’яним військом йшов на Одесу.

Гнали більшовики Петлюру аж до Галичини. Допоки в бій не вступила Українська галицька армія. ЗУНР не підпала на щастя під ручки соціалістів і зуміла створити боєздатні частини. Тепер вже УГА погнала більшовиків обратно на Київ. Але сил УГА було замало, тим паче воювала вона на три фронти – з поляками, з денікінцями і з більшовиками. А Петлюра знову робить дивовижний хід – заключає договір з Пілсудським. І ціна всього нічого – якусь там Галичину Петлюра з барського плеча подарував полякам. Ту частину України армія якої врятувала його від розгрому більшовиками.

І тепер вже поляки на своїх плечах завозять Петлюру до Київа. Але протриматися поляки не змогли. В Польщі почалися свої події. Пілсудський ще не був диктатором і парламент не підтримував ідею Юзефа про створення буферної зони між Польщею і Совдепією у вигляді петлюрівської України. Парламент ставив палки в колеса Пілсудському і не давав посилити присутність польских військ в Білорусі та в Україні. Тому поляки були вибиті більшовиками з України, а з ними побіг і Петлюра.

Після цього всього так і хочеться сказати словами Олександра Довженка: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний». І зараз стоїмо ми біля тих самих грабель, на які вже наступали і певно будемо й надалі наступати, допоки ці граблі не проб’ють нам черепа, щоб вже остаточно насмерть.