Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.

Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:

-  Тітонько, а чому ти така сумна?

Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.

-  Бо я посварилась з коханим, -  сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.

- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.

- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.

- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити.  Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.

- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.

- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».

Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.

- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.

- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.

- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.

То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик.  Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.

 Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому.  Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла  легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!

Щастя є – я знайшла джерело натхнення і спосіб подолати осінню депресію – Рей Бредбері. Це, звісно, тимчасово, але зараз мені більшого не треба.

Щастя є – воно у дитячих посмішках, у погожій днині, в обіймах коханої людини, у вмінні залишатись наодинці з собою, в кожному ранку, бо він дає нам можливість почати все спочатку.

Щастя є у кожному з нас, воно лише чекає коли про нього згадають і дозволять наповнити душу світлом і теплом.

Не шукайте щастя в речах – вони лише спосіб зробити побут зручнішим і легшим. Не шукайте щастя в інших людях, бо чуже щастя не зігріє.

Шукайте щастя в собі, бо лише ви можете зробити себе щасливим. Кожен з нас сам вирішує щасливий він чи ні, тож не варта іншим людям дозволяти обманювати самого себе і вірити, що для щастя нам потрібне Щось. Для того, щоб бути щасливому треба бути щасливому. Все, більш нічого. Тільки бажання і віра в своє щастя.

Холодний, пронизливий вітер зриває з дерев останні листки, вириває парасолі з рук перехожих і завиває щось сумне в коминах і шахтах вентиляції багатоповерхівок. Дрібні каплі дощу потрапляючи на обличчя обпікають холодом і ще більше псують настрій високому вродливому чоловікові в шкіряній куртці і модних подертих джинсах.  Не зважаючи на впевненість більшості, що чоловіки не вміють робити дві справи одночасно він встигає звабливо посміхатися жіноцтву, яке з захопленням розглядає його доведене до досконалості в модних спортклубах тіло і яскраві блакитні очі, і брудно лаятись подумки.

Скоріше, скоріше добігти до дверей, де завжди смачна кава, а зараз і келих коньяку не завадить. В кафе тепло, затишно і тихо грає музика. Що це? Знову джаз?  Ненавиджу! Скільки раз просив включати щось краще, навіть диск Стаса Михайлова подарував, а віз і нині там. Добре хоч не голосно, а то колись точно розіб'ю їх шарманку.

А ось і вона. Скільки дивлюсь не розумію, що я в ній знайшов. Каштанове хвилясте волосся ледь прикриває лопатки, великі карі очі, високі вилиці і повні рожеві губи. Ніби все непогано, але до дівчаток в модних журналах їй далеко. Ще й за фігурою не слідкує, зараз ніби не дуже товста, але з часом точно обросте жиром й вкриється целюлітом. От дівчатка з мого спортклубу знають, що за собою треба пильнувати, а їй все ніколи. І прощаю їй цю лінь. Все таки я надто добрий до неї. А вона  знову натягнула цей жахливий светр кольору "пожухлого листя". Як можна давати кольорам такі жахливі назви, ще й шити одяг такого кольору. Краще б одягнула ту рожеву кофтину. В ній хоч цицьки добре видно. А чого той офіціант так на неї дивиться? А вона йому ще й посміхається, от шльондра! Треба вмішатись, поки не почала номер телефону диктувати.

- Привіт, Маринко! Що? Просила так не називати? Це твоє ім'я і ти повинна його любити! Крім того ти мене теж не дуже слухаєш. Скільки раз просив не одягати цей жахливий светр?

- але...

- ніяких "але ". Ти просто не вмієш гарно одягатися. І пояснював вже - треба одягати коротеньку спідничку, блузку з гарним декольте...

- гарно то коли всю пазуху видно?

- чим більше видно, тим краще! І не перебивай коли розумніші говорять! Запам'ятовуй - спідничка, блузка, декольте, панчохи і чоботи вище колін на високих підборах. Зрозуміла?

- але ж холодно...

- холодно?  То й що? Краса вимагає жертв, чула? Ти замовила мені каву?

- ти запізнився.

- то й що?  Подумаєш, трохи запізнився, то що вже лишати людину без кави?

- ти запізнився на дві години.

- і що? Але ж прийшов!   І коньяку замов, стільки нервів йде на тебе. Що? Просила офіціанта принести каву, як тільки прийду? То де той твій офіціант? Я вже годину тут сиджу!

Знову той офіціант витріщався на тебе. Замовила тільки каву, а я ще коньяку хотів! Скільки раз просити - не замовляй за мене! Ти про себе не здатна подбати, не те що про когось! Чому ти плачеш?

- бо в мене сезон дощів.

- що ти мелеш? Сезон дощів буває в тропіках. А в людей, особливо декотрих, тільки примхи і дурнуваті фантазії в голові! Я завжди знав, що ти дурна, але не думав, що на стільки!

- ні, любий, дощі бувають у всіх широтах, хоч в декотрих місцях їх дуже мало. Лишень в тропіках сезон дощів залежить від пори року, а в людей багато в чому від оточення. От зараз я зміню частину свого оточення і в моєму житті почнеться сезон спокою. Це як зима в природі - час відпочинку і відновлення. Проте, думаю в мене він триватиме довше, бо від тебе треба добряче відпочити. А потім обов'язково буде сезон пробудження і нового кохання. А далі? Далі буде видно.

- ти подивись яка розумна! Сама до мене прибіжиш! Чи може думаєш, що є мужик з яким в тебе буде сезон посухи? Ти ж ревеш від найменшої дурниці!

- чому ти такий переконаний, що сльози то зло? Вчені вже давно довели, що сльози можуть очищувати душу, як дощ змиває бруд і робить кольори такими яскравими й насиченими. А ще вони, як лінзи в окулярах, допомагають роздивитись хто перед тобою. Або що... Дощ необхідний всьому живому, а сльози бувають не тільки сумні - є і сльози радості. Прощавай, любий! Сподіваюсь колись ти навчишся плакати, бо в твоїй душі надто багато бруду. А від посухи все хороше зів'яло.

Пішла... Як вона посміла так говорити зі мною? А офіціант вже тут як тут, пальто їй допомагає одягнути і таки просить номер телефону. А вона диктує! От шльондра! Та нехай іде собі, знайду кращу! Он за сусіднім столиком дві симпатичні дівчини сидять. І цицьки трохи видно, і не скаржаться на холод.

- привіт, дівчата! Може познайомимося?

- з "козлами " не знайомимось!

Пересіли. От хвойди, повиставляли цицьки і шукають багатих бахурів. Дідько! І кава вже охолола. Чому в моєму житті все не так як хочеться? Сезон невдач...