Збагнеш з літами: диво – день,

Що настає опісля ночі,

Коли сподіваного ждеш,

Коли незвіданого хочеш.

Душа ж, неначебто трава,

Що в росах сонця виглядає.

Скажи: не маю сподівань,

І я скажу: тебе немає.

А день новий, щоб після снів

Тебе жаданої торкнутись,

Щоб за вікном почути спів,

Душі своєї спів почути.

І йти навстріч тому, що ждеш,

Що над усе у світі хочеш.

Це – справжнє диво: стріти день,

Що настає опісля ночі.

Мов любій сонячні слова

Про те, як ти її кохаєш.

Душа ж, неначебто трава,

Що в росах сонця виглядає.

Зігрілась сонячним теплом,

Милує око зелен рястом.

І мов промінчика зело –

Отак душа жадає щастя.

Живе сподіваним вона –

Іти, кохатись, прагнуть дива.

В цім суть життя. Й мета одна:

Щоб почуватися щасливим.

О, диво дня, нових бажань

І відкриттів, що несть числа їм.

Скажи: не маю сподівань,

І я скажу: тебе немає.

Жила-була Абсолютно Незалежна Жінка. Десь зо три роки тому вона почала і зараз (так вона думала) стала такою – абсолютно незалежною. І цим вона страшенно пишалася.

Жінка прокидалася із дзвінком будильника і ніколи не ніжилась в ліжку. Їй було байдуже що пити зранку – каву або чай. Вона довго долала залежність від кофеїну. І здолала, заразом вилучивши зі свого раціону усе солодке і калорійне. Тому пила вона уранці воду і їла несолодку і несолону вівсянку.

Вона позбулася усіх своїх подруг, бо їй не хотілося від них залежати. Вона абсолютно байдуже ставилася до шопінгу – і ніхто не посмів би докорити їй в тому, що через блискучу ганчірку вона здатна втратити голову. Та що там шопінг! Вона не втрачала голову і від чоловіків. Відколи вона прогнала свого коханого (адже трохи не потрапила в залежність від нього!), пройшло вже багато місяців…

Коротше кажучи, Абсолютно Незалежна Жінка відчувала, що ще трішечки – і вона стане Ідеальною Жінкою.

Та одним суботнім ранком за її дверима почувся шерех. Вона відчинила. Падаючи від втоми, на порозі стояла Кішка. Жінка глянула і ахнула:

- Ти?! Але. Як же ж? Це ж майже Тисяча кілометрів!

- Я йшла рік, - і Кішка, увійшовши до будинку, знесилено притулилася до ніжки крісла.

- Навіщо?

- Скучила, - підняла очі Кішка. - Я не можу жити ні без тебе, ні без нашого будинку, ні без нашого чоловіка. До речі, де він?

- Але ж, я відвезла тебе так далеко, аж до тітки в село. Ти не образилася?

- Спочатку так, - зітхнула Кішка. - Але потім пробачила. Я ж розумію: ти так хотіла стати незалежною.

- І стала! - Голос Жінки раптом зрадницький задрижав.

- Що ж, вітаю, - прошепотіла Кішка. - Нічого не поробиш. Я відпочину день-два і піду назад.

Вночі Жінка, здригнувшись, розплющила очі - вона завжди прокидалася від незрозумілого відчуття тужливої порожнечі в грудях. Біля серця було холодно - немов хтось усередині включив вентилятор. За звичкою вона протягнула руку за заспокійливим - і наткнулася на теплу шерсть. Кішка м'яко протупала по ковдрі, уляглася під боком, замурчала.. Незабаром холодний вентилятор в грудях зник.

Минуло три дні. Жінка прокинулася. Півгодини повалялася в ліжку, потім помчала в кухню, уявляючи собі смак якнайміцнішої кави з чорним шоколадом. Потім вона потягнулася до мобілки і сказала своєму коханому головні слова: "Я люблю тебе"!. Потім призначила зустріч подружці. І раптом вона побачила Кішку, що сидить біля дверей.

- Випусти мене, будь ласка, - попросила та.

- Ти йдеш?! - в очах Жінки заблищали сльози. - Але тепер я не зможу без тебе!

- Заспокойся, - промуркотіла Кішка. - Я просто йду погуляти, скоро повернуся. І не замикай, будь ласка, двері. Адже незалежність - це зовсім не відсутність "залежностей", як тобі здавалося. Це - знання того, що двері відкриті, завжди. А ще незалежність - це щастя. Від того, що у тебе є хтось, до кого ти готова тисячу кілометрів йти пішки.

І Кішка вийшла за поріг, підбадьорююче посміхнувшись Жінці.

«Перша людина, про яку ти думаєш вранці і остання людина, 

про яку ти думаєш ввечері перед сном — це або причина

 твого щастя або причина твого болю...»

Еріх Марія Ремарк

Як би ж то ти вміла читати,

То ти б між стрічок прочитала,

Що вірити – значить кохати,

Хоч іноді  цього замало!

Якби ж то ти вміла кохати,

На відстані б ти відчувала,

Що думка про тебе багато

Так важить, що світу замало!

Якби ж то ти уміла чекати,

То іншому би не віддала,

Того що не смів я торкатись,

Того що мені було мало!!!

Якби ж то ти знала, як важко,

Позбутися мрій до світання,

То мабуть почула б вже давно,

Що тихо відходить кохання...

Як би ж то ти ще й пам’ятала,

Що сказано було про зраду,

То мабуть сама б зрозуміла,

Що далі не буде в нас ладу…

Угоду ти вже підписала,

І вороття назад нема,

якщо вже душу одібрали,

то тіло ти віддаш сама!

Дуга – в сплетінні рук і ніг,

Бо вже вуста замкнули коло:

О, як ти солодко неволиш

Мене, віддавшися мені!

На електричному стільці

В сто тисяч ват – твій бранець –  стлію,

Як від розряду скрикне тіло

Твоє й моє о миті цій…

І стогін твій вплететься в мій

Та, наче музика, пливтиме.

І промінцями золотими

Прикрасить сонце ранню мить.

В ній соловейко за вікном

Розсипле трелі – срібні, ніжні.

І ми їх слухатимем в ліжку,

В якім так солодко обом.

Одне бажання: зберегти

Хоча б у слові мить чудесну.

Тобою страчений, воскресну

У нім, де ти, кохана, ти!

На гойдалці мрій дочекались весни:

Ой гойда та гойда, кохана!

Угору – аж дух перехоплює, вниз,

І квітень настав довгожданий!

А з ним – у промінні блакитних небес –

Вернули натомлені птиці додому.

У мареві ранку намрію тебе,

У співі пташок весняному!

І вже не спинити розквітлих бажань –

Про зустріч так бажану мрію

Ранкові тумани мов хвилі біжать –

Неспинні, неспішно  сивіють

І бозна-що можуть намарить вони,

Аби ти світилась від щастя та й годі!

На гойдалці мрій дочекались весни:

Ой гойда, кохана, та гойда!

І голуб тріпоче у небі крильми.

І гойдалка вгору – так стрімко, так рвійно!

Тумани ранкові, і квіти, і ми…

Вже квітень. От-от вже четвер… То ж помріймо!

Зима відкрилася мені

Мов одкровенням дорогим:

Як ті сніги, спливають дні,

І тануть дні, як ті сніги.

Блискучі, білі – як життя.

А чорні – схожі на біду:

Без вороття, без вороття

Вони, підталі, в землю йдуть.

І я піду, як ті сніги…

Мені відкрилася зима,

Як втратив друзів дорогих:

Не повернуть – кого нема.

І той пішов, і та, і ті…

Як ці сніги. Хоч клич, хоч ні.

Мої ясні ви, золоті,

Мого життя щасливі дні!

Хоч слово ще, хоч пів – мені.

Весна ж,  погляньте навкруги!

Як ті сніги, спливають дні,

І тануть дні, як ті сніги.

Чорніє зорана рілля.

Усівся промінь на щоці.

Спиває спрагло сніг земля,

Щоб уродили пшениці.

Життя! О, земле дорога,

Даєш надію ти мені:

Не час мені! – кажу снігам.

А час життю. І час – весні.

І хай слабка утіха та.

І біль, як був, не дівсь ніде,

Радію я, що сніг розтав,

А день і цей – і цей – мій день.

Дай, Боже, буде і новий.

А вже як ні, тоді вже ні.

Тоді повірите і ви,

Що, як сніги, спливають дні.

Без вороття. Без вороття.

Я тільки зараз це збагнув,

Тому й ціную так життя,

Бо інше втратило ціну....

Заклинателі змій і вогню,

Я, на жаль, так, як ви, не умію:

Укотре закликаю весну,

Та подібна вогненному змію,

Норовлива така ж і палка,

Не дається! Мо став я нездатним,

Бо давненько вже не в юнаках:

А то був би ще той заклинатель!..

А весна  –  у віночку дівча.

Де ж мені до дівчати – їй-богу!

Вже й піснями її зустрічав,

І освідчився в щирій любові...

Посміхнеться з-за хмарки мені,

Кокетуха: "Ой, діду, не треба!"

…Повернути б ті – юності дні –

Розігнав би і хмари на небі.

Підхопив би на руки її

Та ще й міх зі скарбами й полинув

Раннім ранком у рідні краї,

У ласкаву мою Україну.

І сказав би: о, весно ясна,

Обнови рідний край, як ти вмієш.

І засяяла б сонцем вона,

Що подібна вогненному змію:

Де й поділись би сніг, холоди!

Всяк би вийшов весну зустрічати.

О, прекрасна, о, мила, прийди!

Кличу й кличу – ще той заклинатель!

Та почуй же веснянку мою:

Я без тебе  і миті не можу.

Ранок. Сонце – у ріднім краю!

Та невже ти почула? Дай, Боже!