Молюсь за вас, кому в цей дощ
Нема де душу прихилити.
А за вікном зірвався вітер,
Хитає на вербі гніздо.

Ніхто у ньому не живе.
Верба донизу хилить віти.
Їх хитає рвучко вітер
Зболіле серце навпіл рве.

А чим утішити його?
Вогонь в душі чим пригасити?
Так розгулявсь осінній вітер,
Роздмухав золота вогонь.

Ти хочеш, осене, за все
Червленим золотом сплатити?
А хто холодний спинить вітер
І тих, без прихистку, спасе?

Бездомні пси. Пусте гніздо.
Благальні і покірні віти.
За вас, кого діймає вітер,
Люблю й ненавиджу цей дощ.

Війни виграють не генерали,

війни виграють шкільні вчителі

та парафіяльні священики.

(Отто фон Бісмарк, 1815 - 1896)

То таки правда, що кожна людина є нам вчителем. Чи вчителькою – то вже як кому поталанить 

Якщо кіт не випадково дорогу перейде, то вже певно й людина стрінеться не просто так. Ми всі перебуваємо в якомусь енергетичному полі де щомиті відбуваються мільярди взаємодій – горнятко кави, то цілий Всесвіт! 
Не даремно безконечність можна собі уявити в два боки – на зовні, поза зірки й галактики, та всередину – де закінчується матерія, від елементарної частинки до межі, коли вона стає порожнечею. Або зливається з тою безмежністю що ззовні...

У тих безконечностях, які ймовірно існують одночасно і в минулому, і в майбутньому, кожна випадковість – то якась неймовірно складна закономірність.

Для розуму неймовірно складна. Людський розум недосконалий інструмент, корисний для матеріальної сторони нашого життя, та безпорадний у справах душевних. По інший бік метафізичного відображення...

Тому є люди розумні, а є мудрі (зараз мова не про більшість).

І вчителів ми запам'ятовуємо не тих, котрі ретранслювали нам мертві формули з підручників, чи казенні заідеологізовані тексти, а тих, хто поділився з нами мудрістю – частинкою душі.

Але як котрась людина обрала собі професію вчителя, то має велику дяку й відповідальність. Дяку Богові, що має змогу поділитися – бо все чим ділишся, то колись вертається, а відповідальність, бо вчитель працює (воює) на вищих рівнях Третьої світової – ідеологічному, історичному та світоглядному водночас. 
Так що Бісмарк був цілковито правий. І майбутні наші перемоги нині куються за шкільними партами. Тому антиукраінська влада дає гроші на високі зарплати поліцаям, а не вчителям...

То ж при нагоді дякую всім від кого щось навчився та й далі вчуся, бо тугодум. 

А хто ОСВІТУ має собі за професію, то вітаю і бажаю сіяти лише розумне, добре й вічне, у міцному здоров’ячку, при здоровім глузді та доброму гуморі! 

А день пішов… як в воду канув.
А ніч чомусь така без меж.
І я запитую:"Кохана,
Чи ж ти сумуєш зараз теж?"

Чи також ти чекаєш дива?
А врешті, що таке дива?
Це ж бо іллюзія зрадлива,
Яка в уяві лиш бува?

А може ми оце з тобою
Живем в тім світі лиш напів?
Любов братається з журбою
Уже впродовж століть… віків…

Пустка.Беззмістовність.
Хаос. Планети. Де ти?
Комети-карети
По небу без коней
Повезли надію,
І вже не догониш.
Погасне комета
У швидкості болю.
Де є та планета,
Що зветься Тобою?
А небо густе,
Що й руки не пропхати.
Там тільки кометам
Під силу літати.
Там темрява синя
І холод вологий.
Там зорі безсильні
Шукають дороги
І падають, гаснуть,
Сльозою стікають.
Від болю дочасно
В нікуди тікають.
Болить яма ночі
І далеч світанку.
І всі ми охочі
Дожити до ранку.
Гірчить нам у горлі
Темрява бездонна.
Під куполом ночі
Ридає Мадонна.
Беззвучно, невтішно.
І сльози ковтає.
Рукою неспішно
Вуста прикриває.
А очі наповнені
Жахом і болем.
Повіки натомлені.
Голосом кволим
Щось мовить, щось просить.
До нас промовляє.
Та голос заносить
Десь в даль. Він зникає.
Лювлю я вуста її
Скривлені з болю.
І тихою тайною
Прошу і молю.
Благаю:"Прости!"
Й молитви забуваю.
Словесні мости
Із трудом я складаю.
По них мої думи
І болі і жалі
Зі серця як з трумни
Тікають. І далі
Летять, прориваються
У вись, ген до світла.
У вітрі звиваються
Й посять у вітра
Вірного лету
І легкокрильного
На дивну планету
До Бога всесильного.
Геть рвати тенета
До щастя й спокою!
Де є та планета,
Що зветься Тобою?