Микола Рєзанов, один з керівників першої російської навколосвітньої експедиції, в 1806 прибув до Каліфорнії для того, щоб поповнити запаси продовольства для російської колонії на Алясці. 

У нього закохалась 16-річна Кончіта Аргуельо, дочка коменданта Сан-Франциско. Кохання виявилось взаємним. Вони таємно заручились. Для того щоб вони побрались Кончіті треба було мати дозвіл Папи Римського, а Миколі - імператора.

Рєзанов змушений був повернутися на Аляску, а потім йому треба було їхати до імператорського двору в Санкт-Петербург, щоб виклопотати дозвіл на шлюб з католичкою. Однак не судилось! По дорозі він тяжко захворів і помер в Красноярську у віці 43 років (1764-1807). Кончіта до останнього не вірила у слухи про смерть нареченого, що доходили до неї.

Тільки в 1842 англійський мандрівник Джордж Сімпсон, прибувши в Сан-Франциско, повідомив їй детальні обставини його смерті. Лише тоді, через тридцять п'ять років, повіривши що коханого більше немає, вона дала обітницю мовчання, а через кілька років прийняла постриг в домініканському монастирі в Монтерреї, де провела майже два десятиліття і померла в 1857 році. 

А ще через півтора століття, стався символічний акт воз'єднання закоханих. Восени 2000 року шериф каліфорнійського міста Бениша, де похована Кончіта Аргуельо, привіз до Красноярська жменю землі з її могили і троянду, щоб покласти до білого хреста, на одній стороні якого вибиті слова «Я тебе ніколи не забуду», а на іншій – «Я тебе ніколи не побачу».

Ось так історія, що читається як легенда.

До чого це я…

Сьогодні виповнюється 40 років як я познайомився із своєю покійною дружиною, матір’ю моїх синів.

Того місяця коли вона пішла у Засвіти мені виповнилось 43! Доля…

https://www.youtube.com/watch?v=WXsptdINflM

"Юнона и Авось" в ролях: Караченцев Микола, Большова Анна

Змінити можна ВСЕ! Навіть «кома» – то ще не «крапка»!

Як так виходить, що начебто і молода і красива і сексуально приваблива і робота яка не яка але є, і увагою чоловіків не обділена, – а сил життєвих і оптимізму бракує?

Очевидно, що крім зовнішніх правильних дій, способу життя, існує ще якесь відношення до життєвих ситуацій та подій, яке або дарує сили, або їх забирає. Що це за події давай і з’ясуємо.

Отже, за порядком:

1. Висяки, залежності

Життя отруюють хвости, відкладені «на потім» які зберігаються в наших «довгих ящиках» і  висяки, які прикрашають собою все наше життя.

Рухаєшся по життю – і розсуваєш руками ці висяки, які висять на гаках неначе свинячі туші на бойні. Давно мертві, заморожені, а може й ненароджені «во плоті». Але десь колись вони пробігли в свідомості, дряпнули і пам’ять щоразу повертається і ятрить рану яка можливо вже б і затяглась, якби її постійно не ворушити!...

Вимальовується похмура картинка, чи не так?

У цьому ящику можна знайти, наприклад ремонти, які тривають роками; зустрічі з коханими, які відкладені на потім; бажання близькості (у тому числі й інтимної),  нереалізовані бо - соромно, бо - а раптом хтось щось не так подумає, бо - день на дворі, бо -… - решту кожен собі нехай доповнить сам.  

Там же мрії й задумки з неблизьким дедлайном, які не треба робити бігом на вчора.

Там також і: –  «треба поїхати якось…», «треба подивитись якось…», «треба прочитати якось…».

Це все висмоктує сили. Це чорна діра навіть для людини з надпотужною життєвою енергетикою!

Бо, якщо в голові є сформоване бажання (чи завдання), то всі ресурси підсвідомо спрямовані на його вирішення. А в даному випадку – це як робота двигуна на великих обертах. Тільки – вхолосту, бо не їдеш!!! Замітай свої хвости, ліквідовуй висяки.

2. Вампіризм

Загалом з цим пунктом все зрозуміло. Це про людей-вампірів, які підживлюються нашими життєвими силами (звичайно, що тут ми завжди думаємо тільки про інших, про таких поганих персонажів, але ніяк не про себе…, а варто було б!).

Скандал, сварка – агресор підживився. Він щасливий, жертва без сил.

Але буває так, що ОКРЕМІ люди й  самі добровільно підставляють свої ніжні шийки під гострі зуби енергетичного «кровопивці».

Наприклад, коли подруга проходить через важке розлучення, а ти така добра душа намагаєшся в цьому їй допомогти: слухаєш її без кінця, на всі дзвінки відповідаєш, заспокоюєш, сидиш з її дітьми, поки вона йде на фітнес чи просто «розвіятися».

Тільки потім найчастіше подруга потихеньку відходить в небуття, а ти опиняєшся з температурою і ангіною.

Чому так? Тому що свої межі необхідно:

а) усвідомлювати;

б) захищати.

Обличчя-маски вампірів дуже різні: покровитель, спокусник, страждалець. Маніпулювати жертвою дуже легко, якщо вона відчуває почуття провини, страху, жалю, сумніву, якщо вона не впевнена в собі і… якщо вона не знає, де проходять її межі.

Якщо тобі складно відмовляти людям і говорити їм «ні», можливо, до вечора ти валшся з ніг, але при цьому твій мозок продовжує гарячково працювати, прокручуючи варіанти того «як мені треба було відповісти, що сказати, що зробити». Це твоя психіка дає тобі сигнал, що Ти пропускаєш ворога через демаркаційну лінію.

3. Брехня

Це інвестиції-ресурси, які себе не виправдовують зовсім. Сили, які витрачаються на те, щоб не забути суті брехні, непорівнянні з тими «благами», які людина отримує від цього перфомансу.

Додай сюди переживання з приводу «а раптом все розкриється», зусилля на збереження виразу обличчя, щоб не видавати на людях своїх емоцій, і ти отримаєш сумнівну бухгалтерію, де дебет з кредитом ну ніяк не сходиться.

4. Румінації

Уявляєш (сам тільки недавно довідався!), у «розумової жуйки», чи за Карнегі – «перепилюванні минулорічного трачиння», які всім нам в тій чи іншій мірі знайомі, є окрема назва – румінація. А знаєш, що таке румінація в біологічному плані? Це жування і ковтання їжі, яка попередньо вже була піддана ковтанню і відрижці.

Ну, вибач, але це саме те, що робить людина, без кінця перемелюючи картинки з минулого, побоюючись майбутнього, переживаючи про завтрашній день.

Єдине, що не забирає сили, а навіть наповнює ними – це думки про сьогодення. Якщо Ти живете в теперішньому дні, тобі точно не доведеться заново жувати вже пережовану їжу.

5. Словесна діарея

Напевно, треба було на самому початку статті попередити, що її читати під час їжі не рекомендується… Але в цьому пункті нічого такого не буде.

Тут потрібно сказати лише одне – коли ми говоримо, ми втрачаємо енергію.

Усе.

Мовчимо – акумулюємо, зберігаємо, примножуємо. Відкрили рот – пішла енергія. Закрили – залишилася.

Ось так просто. Думай, чи настільки потрібні світу і людям слова, які ти хочете сказати? Який відсоток з цих слів дійсно важливий і гідний того, щоб їх промовляти? Це стосується також і чоловіків, хоч здебільшого – милих панянок.

6. Загострене почуття обов’язку

Це все те, що висмоктує, не даючи нічого натомість. Людина працює, вибивається з сил во ім’я забезпечення благ і комфорту для ближнього (чоловіка, батьків, дітей, коханця – тому що… ТУТ МОТИВАЦІЮ КОЖЕН СОБІ ПРИДУМУЄ САМ), а отримані від цього процесу результати в кінцевому підсумку виявляються «холодними», вони її не «гріють».

Подяки – НУЛЬ. Ніхто не оцінив, а вимагають ще і ще і щеее!

Наслідок – незадоволеність, яка ще більше забирає сили, бо це негативна емоція.

Безумовно, це лише деякі з факторів, що створюють чорні діри, в які витікає життєва енергія. Але я вірю в те, що навіть якщо тільки на них звернути увагу, можна буде зберегти величезну кількість життєвої сили і отримати задоволення від кожної проведеної хвилинки на цій тимчасово для нас наданій планеті ЗЕМЛЯ.

Живімо СЬОГОДНІ, бо ЗАВТРА може й не настати, і, ПОВІР, усі ті «важливі» справи так чи інакше завершаться, але вже без нас! 

Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.

Зізнаюсь в істині сумній:
Ти відіснилася мені.
Хоча які вже в мене сни ті…
Не снишся навіть в них мені ти.

Хто я тобі тепер, спитати:
Колишній твій? Знайомий? Брат твій?
Ні те, ні друге, ані третє…
Хоч кажеш: любиш ще мене ти.

Чи не мене — колишніх нас.
І в цьому істина сумна.
Бо де вони — оті літа,
Куди лиш пам’ять доліта,

Куди повік нам не дійти,
Де хлопчик я й дівчатко — ти?
І перші чисті почуття.
…Своє — у кожного життя.

А що було — давно в минулім:
Все перетліло… Й не забулось.
Забув би — прагнеш ти щораз 
Вернути в те минуле нас.

І безнадійне вороття:
Своє — у кожного життя.
Моє — яке не є воно —
Мене влаштовує давно.

До тебе я спалив мости.
Але старе ворушиш ти.
Знов розлучилася — одна:
І в цьому істина сумна.

І як траплялося завжди,
Знов відшукалися сліди:
Не диво в еру Інтернету,
Де другом нарекла мене ти.

І я знічев’я аж розчуливсь,
Хоч у минулім, все в минулім…
Сни відіснились. Тільки ще,
Буває, спогад обпече,

Мов над вогнем тримаєш руку.
А відсахнеш її — й ні звуку
Ні з вуст, ні в серці там — на дні.
Такі ті істини сумні.

Пересказы "Красной Шапочки" в стиле разных писателей.

1. Эрих Мария Ремарк.

— Иди ко мне, — сказал Волк.

Красная Шапочка налила две рюмки коньяку и села к нему на кровать. Они вдыхали знакомый аромат коньяка. В этом коньяке была тоска и усталость — тоска и усталость гаснущих сумерек.

Коньяк был самой жизнью.

— Конечно, — сказала она. — Нам не на что надеяться. У меня нет будущего.

Волк молчал. Он был с ней согласен.

2. Джек Лондон.

Но она была достойной дочерью своей расы; в ее жилах текла сильная кровь белых покорителей Севера. Поэтому, и не моргнув глазом, она бросилась на волка, нанесла ему сокрушительный удар и сразу же подкрепила его одним классическим апперкотом. Волк в страхе побежал. Она смотрела ему вслед, улыбаясь своей очаровательной женской улыбкой.

3. Габриэль Гарсиа Маркес.

Пройдет много лет, и Волк, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далекий вечер, когда Бабушка съела столько мышьяка с тортом, сколько хватило бы, чтобы истребить уйму крыс. Но она как ни в чем не бывало терзала рояль и пела до полуночи. Через две недели Волк и Красная Шапочка попытались взорвать шатер несносной старухи. Они с замиранием сердца смотрели, как по шнуру к детонатору полз синий огонек. Они оба заткнули уши, но зря, потому что не было никакого грохота. Когда Красная Шапочка осмелилась войти внутрь, в надежде обнаружить мертвую Бабушку, она увидела, что жизни в ней хоть отбавляй: старуха в изорванной клочьями рубахе и обгорелом парике носилась туда-сюда, забивая огонь одеялом.

4. Харуки Мураками.

Когда я проснулся, Красная Шапочка еще спала. Я выкурил семь сигарет подряд и отправился на кухню, где начал готовить лапшу. Я готовлю лапшу всегда очень тщательно, и не люблю, когда меня что-то отвлекает от этого процесса. По радио передавали Пинк Флойд. Когда я заправлял лапшу соусом, в дверь раздался звонок. Я подошел к двери, заглянув по пути в комнату. Красная Шапочка еще спала. Я полюбовался ее ушами, одно ухо было подсвечено утренним солнцем. Я в жизни не видел таких ушей... Открыв дверь, я увидел Волка. На память сразу пришла Овца...

5. Ильф и Петров.

В половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошла молодая особа лет двадцати восьми. За ней бежал беспризорный Серый Волк. — Тетя! — весело кричал он. — Дай пирожок! Девушка вынула из кармана налитое яблоко и подала его беспризорному, но тот не отставал. Тогда девушка остановилась, иронически посмотрела на

Волка и воскликнула:

- Может быть, тебе дать еще ключ от квартиры, где бабушка спит?

Зарвавшийся Волк понял всю беспочвенность своих претензий и немедленно отстал.

6. Ричард Бах.

— Я чайка! — сказал Волк.

— Это иллюзия, — ответила Красная Шапочка.

Под крылом с размахом 10,17 «Сессны-152» с горизонтальным четырехцилиндровым двигателем Lycoming O-235-L2C объёмом 3.8 л. и мощностью 1 110 л.с. при 2550 об/мин проносились синие верхушки волшебного леса. Самолет приземлился у домика на опушке, сложенного из белого камня.

— Ты видишь домик? — спросила Красная Шапочка, хитро улыбнувшись.

— Мы сами притягиваем в свою жизнь домики и бабушек, — вздохнул Волк.

7. Виктор Гюго.

Красная Шапочка задрожала. Она была одна. Она была одна, как иголка в пустыне, как песчинка среди звезд, как гладиатор среди ядовитых змей, как сомнабула в печке...

8. Эдгар По.

На опушке старого, мрачного, обвитого в таинственно-жесткую вуаль леса, над которым носились темные облака зловещих испарений и будто слышался фатальный звук оков, в мистическом ужасе жила Красная Шапочка.

9. Сергей Лукьяненко.

Встаю. Цветная метель дип-программы стихает. Вокруг желто-серый, скучный и мокрый осенний лес. Передо мной лишь одно яркое пятно – красная шапочка на голове маленькой, лет семи-восьми, девочки. Девочка с испугом смотрит на меня. Спрашивает: 

 Ты волк?

– Вот уж вряд ли, – отвечаю, оглядывая себя – не превратился ли я в волка? Hет, не похоже. Обычный голый мужик, прикрывающий срам распареным березовым веником. А что я мог поделать, когда от переполнения стека взорвались виртуальные Сандуны? Только сгруппироваться и ждать, куда меня выбросит...

– Я иду к бабушке, – сообщает девочка. – Hесу ей пирожки.

Похоже, меня занесло на какой-то детский сервер.

– Ты человек или программа? – спрашиваю я девочку.

– Бабушка заболела, – продолжает девочка.

Все ясно. Программа, да еще из самых примитивных. Перестаю обращать на девочку внимание, озираюсь. Где же здесь выход?

– Почему у тебя такой длинный хвост? – вдруг спрашивает девочка.

– Это не хвост, – отвечаю я и краснею.

– Hе льсти себе. Я говорю о следящих программах, которые сели на твой канал, – любезно уточняет девочка. Голос ее резко меняется, теперь передо мной – живой человек.

10. Патрик Зюскинд.

Запах Волка был омерзителен. Он пах, как пахнет каморка дубильщика, в которой разлагались трупы. От его грязной, серой шкуры, исходил непередаваемый запах мертвечины, сладко-горький, вызывавщей тошноту и омерзение. Сам Волк не чувствовал этого, он был полностью сосредоточен, он любовался Красной Шапочкой. Она пахла фиалкой на рассвете, тем непередаваемым запахом, который бывает у цветов лишь за пару минут до рассвета, когда еще бутон не полностью раскрылся.

11. Оноре де Бальзак.

Волк достиг домика бабушки и постучал в дверь. Эта дверь была сделана в середине 17 века неизвестным мастером. Он вырезал ее из модного в то время канадского дуба, придал ей классическую форму и повесил ее на железные петли, которые в свое время, может быть, и были хороши, но ужасно сейчас скрипели. На двери не было никаких орнаментов и узоров, только в правом нижнем углу виднелась одна царапина, о которой говорили, что ее сделал собственной шпорой Селестен де Шавард — фаворит Марии Антуанетты и двоюродный брат по материнской линии бабушкиного дедушки Красной Шапочки. В остальном же дверь была обыкновенной, и поэтому не следует останавливаться на ней более подробно.

Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай но разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи, де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав'Яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А у житті, як у манежі, -
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

І не існує в світі вежі,

З якої видно усі межі,
Це відчувається душею,

Тоді, як розум дружить з нею...

Люди разом, поки вони хочуть бути разом. Ні борг, ні честь, ні мораль не приковують одну людину до іншої. Коли людина хоче піти, піде і від будинку, і від дітей, і від вмираючої каліки. Поки не хоче – залишається поруч.

Коли людина хоче бути разом, жодні твої недоліки їй не завадять. Коли людина хоче піти, жодні твої достоїнства її не втримають.

Яким би ти був негарним і непривабливим, знайдеться хтось, кому ти сподобаєшся. Яким би ти був хорошим і бажаним, є хтось, хто відкине тебе.

Якщо тебе відкинули, це нічого не значить. Ти не стаєш гіршим або меншим, нічого страшного насправді не відбувається. Твоя людина є на світі, і вона тебе прийме.

Якщо тебе прийняли, то одного разу ви розлучитеся – не в житті, так в смерті. Дорожи тим, що є, не шкодуй про те, що втратиш, і не бійся втратити.

Радій, що є людина, яка світить тобі. Світи сам: чим більше світла – тим менше страху, чим менше страху – тим менше темряви в душі.

Листок, який хоче повернутися до дерева, може плисти проти течії і летіти проти вітру. Але дерево не приростить його до старої гілки.

Чим більше любиш, чим більше даєш любові, тим більше залишається. Якщо ж, даючи любов, відчуваєш біль або ненависть – значить, ти дав людині отруту в шоколадній глазурі. Навряд чи варто вимагати подяки за такий дар.
       Відпускай. Дозволь людині бути кимось крім дзеркала твоєї любові, тим паче, що так воно і є. Розчинятися в коханій людині – рідкісний талант і рідкісне прокляття. Будь собою, будь гідним, забудь про страх – одного разу він все одно повернеться. Але не сьогодні.

Вір. Довіряй. Грій. Дякуй. Не думай про те, що може бути – тільки про те, що тут і зараз, у вогні і воді, під зірками.

Йди як тільки починаєш відчувати, що любов помирає. Відчувай бажання й не плутай із пристрастю і одержимістю.

Те, що куплено за гроші, варте тільки грошей. Те, що дано з доброї волі, від серця – безцінне.

Як дізнатися, чи людина твоя?

Просто. Ти підеш назустріч і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі. Або...

Ніка Батхен