хочу сюда!
 

Ирина

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 31-43 лет

Заметки с меткой «митниця»

Коли митниця дає "добро"

1863 год. Йокогама. Некий голландский торговец со свежеприбывшего корабля проходит таможню. В числе декларируемых предметов — клетка с 1 (одним) живым тигром для киотского зверинца. Таможенники заявляют, что никаких тигров у них в списке налогооблагаемых товаров не числится, тариф они определить не могут, а значит не имеют права пропускать животное. Голландец в истерике. Во–первых, везти тигра обратно — это жуткий расход, во–вторых, сделка же сорвется... А таможенников заело настолько, что они даже на намеки о благодарности, безграничной в разумных пределах, не прореагировали. Купец в отчаянии потребовал голландского консула.

Явился консул, невозмутимый рыжий тип в пенсне, посмотрел на купца, на таможенников, на тигра и сказал, что таможенники в своем праве. Они не обязаны идти навстречу и вносить дополнения в тарифную политику. И поскольку корабль уже отошел с погрузки, купцу ничего не остается, как забыть об этих деньгах и выпустить тигра на свободу, раз уж прибыль из него извлечь невозможно.

— Как на свободу? — всполошились таможенники, — Где на свободу? Здесь?

— А где же? — поинтересовался консул, — Он же его за воротами не может выпустить, это же будет провоз в страну нерастаможенного груза. Только здесь.

— Да он же нас сожрет!

— Не знаю, он, по–моему, не голодный. И вообще его явно укачало. Но это не имеет значения. Право собственности священно и мой подопечный может распоряжаться своей, как ему угодно. В рамках японских законов, конечно. Но закон ему этого не запрещает, не так ли? Так что, я думаю, что мы пришли к совершенно легальному и взаимно приятному решению. Честь имею.

Тигр был растаможен мгновенно и мирно отправился в старую столицу.

Випадок на Митниці...


Вони кажуть:
"Будемо складати Протокол за незаконний провіз Хамелеона !"
А я кажу: "Де ви тут бачите Хамелеона ?"

А ви бачите Хамелеона ?     

18 мільйонів гривень вкрали на масках!

Всі бачили накладні, які виставив голова Державної митної служби Нефьодов у своєму Facebook. Одна – на 104 тисячі, інша – на 100 тисяч респіраторів. Загалом 204 тисячі респіраторів на майже 15 000 доларів. Якщо поділити задекларовану митну вартість на кількість, виходить по 1,85 гривень за штуку.

За системою ProZorrо кілька разів комунальні заклади купували ці респіратори. Наприклад, 20 березня 2020 року КП «Міські дороги» м. Одеса закупила 170 респіраторів цієї фірми по ціні 98,40 гривень за штуку 20 березня 2020 року, а КП «Міська клінічна лікарня №13» м. Харків 17 березня 2020 року закупила тисячу таких респіраторів по ціні 55,20 гривень за штуку. Тобто, лише на цій партії ці ділки повинні отримати 18 мільйонів гривень прибутку.

Скажіть мені, шановні Голова митної служби, прем’єр-міністр, Голова СБУ, Генпрокурор, Директор НАБУ – чому ці маски купує одеське комунальне підприємство по ціні 98 гривень, а через митницю в Іспанію вони їдуть по ціні 1,85 гривень? Що це, як не корупція? Держбюджет лише на цій партії недоотримав понад 4 мільйони гривень податку та митних платежів. Уявляєте масштаби корупції на митниці загалом? І як можна в умовах, коли українці купують прості маски по 100 гривень за штуку, вивозити 200 тисяч респіраторів по 1,85 гривень? Де ваша совість? Це називається мародерством під час чуми!

Вимагаю від уряду негайно відправити у відставку Голову Державної митної служби Нефьодова на своєму найближчому засіданні.


Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Обіцянки Максима Нефьодова добрі, та віри їм нема

 

Не встигне добігти до кінця місяць вересень, як в Україні станеться диво: виникне принципово нова в державі митна служба, працівники якої не те що ні за яких обставин не дозволятимуть собі красти та набивати власні кишені, а все одно, що стануть святими ангелами. Про це заявляє, ледве не божиться й клянеться сам нинішній Голова цієї служби Максим Нефьодов.

Погодьтеся, що така обіцянка не може не тішити слух чи не всьому пересічному населенню України. Бо для кого це секрет, що наразі митниця у нашому суспільстві зажила слави однієї з найбільш корумпованих структур. Авторитетні знавці зійшлися на думці, що давно уже ми щороку втрачаємо не менше 5-ти мільярдів доларів через нечувану і немислиму корупцію, яка наскрізь просякла Митну службу. А тут нате вам – мов за помахом чарівної палички вона «перестане асоціюватися з поборами, контрабандою, скрутками та усіма іншими правопорушеннями», як не втомлюється раз-у-раз там і тут заявляти пан Нефьодов. Далі ж він ще й пояснює, що цьому прислужиться ледве не поголовна, якщо хочете знати, заміна працівників митниць на «нові обличчя», для яких «наразі розроблено спеціальний курс адаптації, свого роду «курс молодого бійця», мета якого – підготувати людей до чесної та сумлінної роботи».

В останньому особливо гаряче запевняв шановний глава Держмитниці не когось там, а самих «слуг народу» – обраних недавно до Верховної Ради як за списком, так і в мажоритарних округах депутатів від однойменної партії. Справа у тім, що Максим Євгенович мав нагоду – а може щастя? – особисто виступити з палкою програмною лекцією перед юними, даруйте, «багнетами» ще у Трускавці, коли соратники нового Президента Володимира Зеленського разом з Київською школою економіки влаштовували економічний лікнеп чи й всеобуч для своїх депутатів. Судячи з усього, пан Нефьодов з власної ініціативи нав’язався також просвіщати нових народних обранців. Пояснивши це тим, що для них ну дуже важливо «загодя скласти собі уяву, яке давно жадане, якщо й не вистраждане оновлення чекає українську митницю». Під його, Нефьодова, ясна річ, проводом.

Все б нічого, але хапливе й наполегливе намагання Максима Євгеновича якщо й без мила «вписатися» у команду «нових обличь», то примазатися до неї явно якомога надійніше викликає у знаючих людей великий, дуже великий сумнів. Уже хоч би тому, що сам пан Нефьодов зовсім не належить до нових. Не такий він і новий, коротше. Мало того, що не останнім був «оригіналом» у минулому уряді Володимира Гройсмана» – на посаду Голови Держмитниці Максима Євгеновича призначили 25 червня цього року. Себто тоді, коли діяв ще Кабмін на чолі з Гройсманом, який квапився, аж спотикаючись, для власної безпеки і такої ж безпеки усього його та недавнього «метра» Петра Порошенка оточення хапливо розставляти – чи як на сторожі залишати – «своїх людей» на «ключових постах». А дійсно – хто такий, цей Нефьодов? Плоть від плоті бойова одиниця минулої знахабнілої влади. Працював першим заступником міністра економічного розвитку і торгівлі, а потім в.о. торгівельного представника України. Так що «школу» з 2014 і до середини нинішнього року пройшов ого-го яку! Тепер ніби за конкурсом і був поспішно обраний головою Державної митної служби. Адже де-де, а в ній замітати й приховувати сліди, аби уберегти багатьох недавніх можновладців від буцегарень, непочатий, як то кажуть, край роботи.

Тільки от, приміром, відомий економічний експерт Руслан Бортник на повен голос заявляє, що «Максим Нефьодов не зможе організувати належним нині чином реформу митного відомства». Не той, мовляв, у нього досвід і не той хист, котрі вкрай необхідні «слугам народу» і Президенту Володимиру Зеленському. Не ті, якщо хочете, замашки, звичаї і тому подібне. Оскільки за часів Петра Порошенка Нефьодов зарекомендував себе надто енергійним прихильником практики, за якої «держава усі свої функції має максимально передавати приватним компаніям, фірмам і т. д., і т. п.». Для ясності коротко скажемо, що Максим Євгенович вважався ледве не ідеологом і ентузіастом впровадження електронних тендерів із закупок і продажу товарів та послуг в рамках проекту ProZoro. Здавалося б, честь йому і хвала! Це ж бо неабиякий метод боротьби з корупцією: кожна витрачена копійка з бюджету на виду! Одначе тепер той же Руслан Бортник робить явною одну з «таємниць» проекту ProZoro. Виявилося, перш ніж вийти на тендер, усі претенденти мали пройти досить недешеві «жорна» комерційно-приватних «майданчиків». Вважайте, що посередників чи суміжників, яких і в даному разі наплодилося більше, ніж черв’яків після дощів у травні. Сьогодні пан Нефьодов аж бігом хвалиться, наче за чотири роки впровадження ProZoro ним зекономлено понад 80 мільярдів гривень державних коштів. Але мовчить, мов води у рота набрав, скільки ж за ці роки «акумулювали» коштів комерційні «майданчики»-дилери, аби, ясне діло, мерщій ділити їх «між своїми». І про те мовчить, що за офіційним звітом Рахункової палати України лише у 2017 році приватні посередники, яких ніяк не могли обминути покупці товарів та послуг державної програми ProZoro, разом «заробили» мало не 450 мільйонів гривень. І що «цікаво» – 15 відсотків з них, себто 2 мільйони 742 тисячі, якщо точно, перепали «куратору» схеми.

А тільки річ у тім нині, що Нефьодов уже на чолі митної служби одним з тих завдань, які збирається втілити і тут – це здійснити… її електронізацію за участю знову таки приватних комерційних структур-«соратників» держави. Чом, мовляв, не скористатися надійною і перевіреною уже на практиці бізнес-моделлю викачувати з клієнтів кошти? Коротше, кадрова реформа на користь «нових облич» плюс електронізація митних послуг – і вперед!

Ось тут і виникає ключовий момент: яким же кадрам намірився довіряти Максим Євгенович? А це видно, як на долоні, на прикладі Дніпропетровської митниці. Показова вона на «дивну» практику, яка сповідалася ще з тих сумних часів, коли Державну фіскальну служби в Україні очолював Мирослав Продан. Митниця Дніпропетровської області ніяк не могла отримати свого постійного очільника. Нею безкінечно керували тимчасово виконуючі обовязки, котрі як правило призначалися терміном на 30 днів. І це були зазвичай варяги з будь-яких регіонів України, тільки не місцеві. Ви не повірите: наказів, які за ті часи покладали тимчасово виконувати облов’язки керівника митниці, набралося не мало і не багато – аж 23! Майже як у Лермонтова – «здаля, подібно сотням втікачів, задля ловлі щастя і чинів, до нас по волі долі» потрапляли приблуди. Чому таке відбувалося, сьогодні треба питати Продана. Але й секрету великого немає, що і для того також, аби не оголошувати конкурсів на заміщення посади начальника настільки серйозної митниці. Адже т. в.  о. завжди більш слухняні і покірні, охочіше і зговірливі, ніж постійно виконуючі – згодні? Це з одного боку. А з іншого – теж погодьтеся – і в інтересах «опікунів» не ловлять гав, поки ярмаркують. Дякуючи такій практиці і потрапив на Дніпропетровщину з місяця в місяць виконувати обов’язки начальника тутешньої обласної митниці Сергій Васильович Сличко власною персоною. Прибув він з Херсону і з ентузіазмом та гаряче одразу приступив дерзати-очолювати митницю з 7 грудня 2016 року.

 

Що надто суттєво у даному випадку – надовго одначе Сергій Васильович не затрималися. 15 березня наступного 2018 року наче мав якомога швидше… «змотувати вудки, немов його на цьому місці і не було». І тільки через те, що короткочасне перебування Сличка на чолі митниці виявилося напрочуд чи й неймовірно плідним та гучним на кримінальні справи, які порушували місцеві правоохоронні органи за фактами зловживань, корупції, хабарництва і так далі його підлеглих. Причому, ні для кого не становило таємниці, що злодіяння ніяк не могли чинитися без відома чи схвалення його величності начальника.

Почалося все, здається, 3 квітня 2017 року, коли спіймався на отриманні хабаря у сім з половиною тисяч доларів начальник митного поста «Північний» – див. у Реєстрі кримінальне провадження за №42017110350000075. А у перші дні вересня того ж 2017-го порушується справа (№42017040000001199)уже за ч. 2 ст. 366 КК України – внесення до офіційних документів завідомо неправдивих даних, що завдало тяжкі наслідки: митне оформлення 16 тролейбусів без сплати ввізного мита. І пішло, і поїхало: 22 січня 2018, коли на отриманні хабаря – неправомірної, як зараз трактують, вигоди – спіймалися працівники митного поста «Дніпродзержинськ», було відкрито кримінальне провадження за №42018040010000002. А через місяць, 28 лютого починається наступне провадження №42018040000000209 – за ознаками, передбаченими ч. 2 ст. 364 КК України – оформлення на митному посту «Центральний» контейнерів з телевізорами, які в митній декларації значилися як «баки гідроакумуляторні». Недобір платежів сягнув 2 мільйони 779 тисяч 700 гривень 32 копійки. Ясно, що ці та й інший настільки серйозні «тягарі» скоєних правопорушень не могли безслідно минутися для т. в. о. начальника митниці. Плюс кадрові непереливки і скандали, коли інспекторам та очільникам митних постів доводилося або щомісяця 15-75 тисяч доларів – залежно від розмірів ввірених їм підрозділів – «чистоганом» заносити шефу, або іти геть, утікаючи від гріхів подалі. Отож запахло смаленим, причім дуже, і кар’єра Сергія Сличка безславно, здавалося, завершилася. Сьогодні, коли той же Максим Нефьодов заходився комплектувати Митну службу в Україні «новими обличчями без корупційного і кримінального минулого», про пана Сличка логічне забути раз і назавжди – згодні?

Та не так насправді поки відбувається, як необхідно. Буквально місяць тому Сергій Васильович, все одно, що немов Пилип з конопель, вистрибнув по суті з небуття: колишній підлеглий по Мінекономрозвитку Нефьодова, а нині в. о. начальника Державної фіскальної служби України Денис Гутенко повернув Сличка на посаду начальника Дніпропетровської митниці. Правда, знову т. в. о. – відтак за старою і добре відпрацьованою схемою. Якщо згадати кіношного митника із знаменитого колись фільму «Біле сонце пустелі», то щоб щомісяця митниця давала йому добро. Це одне. А друге полягає в тому, що Гутенко тут уже як п’яте колесо до возу. Треба нагадати, що за часів попередньої влади українська митниця працювала – і працює досі – в складі якраз Фіскальної служби. Та буде знов діяти окремо й самостійно. Отож її і створює з чистого аркушу наразі Максим Нефьодов. Він сам про це афористично оповістив громадськість країни, заявивши, що «в новій митниці я поки що єдиний її працівник». І набираю, докинув Максим Євгенович, «нові обличчя», у яких «чисті помисли і незаплямовані репутації».

Так що підбирає таки він нових людей з негіршою ніби ретельністю, ніж колись більшовики відбирали полум’яних і чесних бійців в чекісти. І знайшов за потрібне вернути до лав наче «очищеної від скомпрометованих минулим» і таких «самовідданих» її багнетів, як Сергій Сличко. Він, зрештою, не єдиний і не виняток, кого насправді з сумнівним і далеко не прийнятним «досвідом» знову скликає під стяги «нової» ніби тепер неодмінно порядної митної служби явно запопадливий Максим Нефьодов. Але Сличко надто показовий на цей рахунок. Виявилося, Сергій Васильович після свого фіаско на посту начальника Дніпропетровської митниці нікуди й не зникав і не пропадав. З квітня 2018 року і по серпень нинішнього, якщо хочете знати, він перебував то у відпустках, то на лікарняних. Все одно, що пересиджував не кращі часи в кукурудзі і не полишав надій рано чи пізно вернутися у рідну стихію. Скажемо більше – вірив і знав, наче у нинішній Україні за будь-якої влади він дуже «цінна квадра», як висловлювалися у подібних випадках колись.

Чи це й зараз дійсно так? Сумно, браття, стає, коли усвідомлюєш, яких «пережитків минулого» веде за собою у «нову митницю» хвацький Максим Нефьодов. Невже йому вдалося і вдається досі зачарувати і обводити навкіл пальця слуг народу і, виходить, самого Володимира Зеленського?

Микола ОМЕЛЯНЕНКО

Кому вигідні "євробляхи"

Кому і скільки приносять "євробляхи": схема розкрита
17:58, 10 травня

Припущення про те, що легалізовувати "євробляхи" до виборів ніхто не збирається, знаходить нові підтвердження. Також стало зрозуміло, чому існуюча схема багатьох влаштовує і буде існувати ще довго.

Відомий український журналіст Олександр Дубинський опублікував на своєму сайті розслідування, яке багато в чому пояснює не тільки механізм ввезення автомобілів з іноземною реєстрацією без сплати митних платежів, але і виводить на кінцевих бенефіціарів схеми. Якщо доводи журналіста виявляться правдою, то про зміну існуючого положення справ можна забути, як мінімум до виборів.

Читайте также: Роберт Горват оголосив ставки для розмитнення "євроблях"

За підрахунками Олександра Дубинського, майже 210 мільйонів доларів хабарів зібрали митники на ввезенні "євроблях" за 8 місяців. Також винайдено відносно нову схему ввезення та подальшої експлуатації "євроблях" – через Білорусь. Згідно з даними журналіста, на пункті пропуску на кордоні з Білоруссю "Доманове-Мокрани" організований канал легалізації "євроблях", який за 8 місяців приніс хабарів на 4 мільйони доларів.

У лютому 2018 року ДФС опублікувала дані про те, що всього за 2017 рік в Україну ввезли понад 958,5 тисяч автомобілів на іноземній реєстрації, з яких 209,6 тисяч – авто, ввезені в режимі "транзит", тобто через 5-10 днів ця машина повинна виїхати з країни. Приблизно 748,9 тысяч автомобілів, що залишилися, в'їхали в країну в режимі "тимчасового ввезення", тобто можуть перебувати на території країни до 1 року.

Чому більшість автомобілів ввезені саме як "тимчасове ввезення", здогадатися не складно. Саме воно дозволяє вам цілий рік умовно законно їздити на автомобілі територією країни без його розмитнення та встановлення на український облік.

Тільки от біда, громадянин України (резидент) не має права ввозити автомобіль на рік. Українці можуть лише ввезти його "транзитом" на 5-10 днів. На рік автомобіль може ввезти лише громадянин іншої країни (резидент).

5 днів за рік

Але з'явився новий дуже зручний спосіб "зробити документи на рік". Схема організована на Волинській митниці за безпосередньою участю самих митників і виглядає так:

1. Вибираємо автомобіль в Польщі чи Литві і зв'язуємося з українським "загоничем", який привозить з ЄС в Україну. Втім, можна з'їздити за ним і самостійно.

2. "Загоничу" на території ЄС, від польської чи литовської компанії, виписується довіреність на право керувати цим авто, за якою він ввозить машину в Україну через митний пост "Ягодин". Також виписується кілька порожніх бланків довіреностей.

3. Митники прекрасно знають загоничів. Останнім під час подачі документів у вікно митниці на посту, необхідно вкласти в паспорт всього 200-300 грн. (якщо цього не зробити, довіреність можуть вважати фальшивою). Таким чином авто потрапляє в Україну транзитом на 5-10 днів.

4. Відразу після в'їзду в Україну цей автомобіль їде на найближчий митний пункт на кордоні з Білоруссю "Доманове", що знаходиться в 108 км від "Ягодина".

5. Приїхавши на пункт "Доманове", водій виїжджає з території України, у бік Білорусі, "закриваючи" транзит. По митній базі машина тепер значиться як така, що залишила країну. На цьому етапі довіреність, за якою авто ввезли з Польщі в Ягодин, втрачає актуальність.

6. Далі цей автомобіль не заїжджає в Білорусь, а розвертається на нейтральній смузі. Через "рішал", які перебувають на пункті пропуску, викликається так званий "верблюд" – громадянин Білорусі, що і буде тим іноземцем-нерезидентом, який ввезе авто на рік. Як правило, "верблюди" – це безробітні або неблагополучні мешканці прикордонних міст, які за свою роботу отримують близько 20 доларів.

7. Після появи "верблюда", його дані вносяться в порожній бланк довіреності на право користування авто від польської чи литовської фірми, щоб цей автомобіль повернувся на територію України іноземцем на 1 рік.

8. Але митники не дурні: в'їхати по такій довіреності на це авто, яке щойно виїхало, не так-то й просто. За це в паспорт потрібно вкласти 250 доларів. Після цього митниця реєструє тимчасове ввезення цього автомобіля іноземцем на рік.

9. Ввізши таким чином авто в Україну, "верблюд" віддає машину, а сам іде пішки назад через кордон. Довіреність, по якій він щойно ввіз автомобіль в Україну, більше не потрібна.

10. Фінальною крапкою схеми є вписування в бланк довіреності від польської чи литовської фірми кінцевого користувача автомобіля, українця, який цю машину і замовив. Але якщо українець пригнав машину сам, то довіреність вже є.

Втім, останній етап не важливий. Переміщаючись на нерозмитнених автомобілях всередині України, водій зобов'язаний мати при собі та пред'явити у разі потреби співробітникові поліції лише техпаспорт, водійське посвідчення і страховку. Довіреність може знадобитися тільки для спілкування з митниками в зоні митного контролю.

Читайте также: Куди пропали ввезені в Україну електромобілі

Суть схеми

За ввезення авто по Волинській схемі, крім вартості самого авто потрібно сплатити:

– хабар митникам на посту "Ягодин" та "Доманове" за закриті очі на фальшиві довіреності приблизно 250-300 доларів,
– за послуги "рішал", "верблюдів", "загонича" і саме виписування довіреностей – 500-700 доларів.

Не складно підрахувати, що 1 млн. машин приносить митникам близько 700 млн доларів хабарів. Розуміння цієї схеми дає чітку відповідь на питання, чому ніхто не поспішає легалізувати "євробляхи" і вже тим більше встановлювати прийнятні тарифи на розмитнення потриманих автомобілів.

Варто сказати, що схожа схема діє і на кордоні з Польщею. Саме там вона з'явилася спочатку. Але на поляків вже оформлено занадто багато машин. Наприклад, у прикордонному Перемишлі на 17 жителях (верблюдах) числиться 12,5 тисяч автомобілів. Ввезення на поляка є дорожчим. За ці послуги європейські "верблюди" беруть не 20 доларів, як білоруські, а від 40 до 150 доларів.

Схема з белорускими "верблюдами" – монопольна тема Волинської митниці, яка з'явилася на початку 2017-го, і місцеві пов'язують її появу з призначенням в грудні 2016 начальником Волинської митниці вінницького екс-фіскала і депутата Віктора Кривицького.

Джерела Олександра Дубинського стверджують, що більша частина суми, отриманої від цієї схеми, надходить саме керівництву Волинської митниці. З приблизно 250 доларів хабара за кожне авто, 100 залишається на посту, 150 йде нагору, в кабінети начальника митниці та його кураторів. За даними журналіста, керівництво Волинської митниці дало особовому складу розпорядження приймати липові довіреності по прайсу.

Якби митники працювали по-чесному, то не могли б не помітити, як транзитні авто, які щойно виїхали, через 30 хвилин знову заїжджають по інших довіреностях і з іншими водіями, але вже на рік. Не можуть вони не бачити і розгорнутого на нейтральній смузі "бізнесу" з посадки білорусів та виписування фальшивих документів.

Щоб не бути голослівним, Олександр Дубинський опублікував частину митної бази Волинської митниці, згідно з якою лише за період липень 2017 – лютий 2018 за описаною схемою ввезли 13 570 автомобілів на європейських номерах. Там дуже багато людей з однаковими прізвищами, які ввезли в Україну десятки автомобілів. Загальний "вихлоп" хабарів, за інформацією Олександра, склав приблизно 4 мільйони доларів.

Напомним, что виявлено нову нелегальну "схему" 

Богдан Гордасевич: Я дивуюсь і не дивуюсь, що ВРУ не спроможне прийняти простий Закон про дорожний збір, де з кожної "євробляхи" мали сплатити 2 євро в день (60 за місяць) за час перебування в Україні і високі штрафи за порушення, а тепер прорахуйте прибуток до бюджету України.Питання оплати досить просте: "євробляха" на кордоні отримує привязку номера доособового рахунку на спецрахунку податкового ресурсу України і там йде автоматичний обрахунок коли авто перетинає кордон і кількість оплачених коштів через звичайні термінали включно з нарахуванням штрафних санкцій автоматично! Як у банку це роблять, так і тут. Людський фактор виключено. А МВС має базу контролю оплати і в разі заборгованості конфіскує авто, як тільки - так одразу. Тут можлива корупція, але де є люди - там цього не уникнути ніколи, а головна різниця - маштаби.


Відкрите звернення

Відкрите звернення громадянина України, громадського діяча,

академіка та віце-президента Академії

економічних наук України

Пешка Анатолія Володимировича до Прем’єр-міністра України

Гройсмана Володимира Борисовича, міністра фінансів України

Данилюка Олександра Олександровича,

голови Державної прикордонної служби України

Назаренка Віктора Олександровича,

в.о. голови Державної фіскальної служби України

Продана Мирослава Васильовича

щодо порушення прав людини на адміністративному кордоні з територією окупованої Автономної Республіки Крим

 

Прибувши на КПП «Каланчак» з території Криму о 9:30 годині ранку 25 травня 2017 року, я був змушений стояти у черзі біля КПП «Каланчак» аж до 18-ої години вечора. У цій черзі біля українського кордону стояли також ще близько 400 автомобілів. В цих автомобілях перебували люди як похилого віку, так і ті, яким вже було за 70 – 80 років. Також вавтомобілях було дуже багато неповнолітніх підлітків та немовлят, навіть були діти хворі на ДЦП. Загалом людей було близько 1200 осіб. Переконаний, що подібна ситуація є не лише грубим порушенням прав людини, а це – надлюдська наруга над громадянами України!

 

Хочу звернути увагу керівників української митниці, керівників прикордонної служби України, Міністра фінансів України, який керує роботою Державної митної служби України, інших Міністрів, Прем’єр-міністра України, Президента України, усіх депутатів Верховної ради України, що, згідно зі ст. 3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави, а, отже, держава не має права обмежувати права і свободи громадян, а саме: право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України), невідємне право на життя (ст. 27 Конституції України), право на повагу до гідності (ст. 28 Конституції України), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України), право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на невтручання в його особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції України), право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції України), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції України), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України)!

 

Враховуючи усе вищевикладене, хочу попередити працівників митної та прикордонної служб України, а також профільних міністерств, Міністра фінансів України, Міністра оборони України, голову Служби безпеки України, що вони теж є громадянами України, які також проживають на території України і які так само повинні виконувати усі вимоги Конституції України (Основного закону нашої держави)!

 

Будь-які підзаконні акти, рішення Верховної ради України, інструкції міністерств та відомств України, які суперечать основним положенням Конституції України та порушують права та свободи громадян України, є протизаконними і не мають виконуватись жодним з громадян України. А у разі, якщо будь-хто, не зважаючи на вимоги Конституції України, спираючись на підзаконні акти міністерств та відомств, буде перешкоджати громадянам України у забезпеченні їхніх прав і свобод – або державні службовці, або будь-хто, хто порушує Основний закон України, будуть притягнуті до адміністративної або кримінальної відповідальності, в залежності від тяжкості  злочину, пов’язаного з порушенням Конституції України.

 

Вважаю, що інцидент, який стався у моїй присутності на КПП «Каланчак» 25 травня 2017 року, про який я вище Вам повідомив, є грубим порушенням статей 27, 28, 29, 33, 34 Конституції України!

 

На підставі вищевикладеноговимагаю, як платник податків, як громадянин України, як людина, права якої були порушені штучним створенням черги на кордоні та профнепридатністю прикордонників і митників, притягнути до відповідальності керівництво та працівників Херсонської обласної митної та прикордонної служб, а саме – заступників голови Херсонської обласної прикордонної служби (оскільки голова на той час був відсторонений від виконання відповідних обов’язків).

 

Моє неодноразове прохання допомогти громадянам України у переміщенні через прикордонний та митний пост на КПП «Каланчак» заступники голови обласної митної служби цинічно проігнорували, а також проігнорували звернення усіх громадян, що були поруч зі мною, а це, нагадаю, були сотні громадян України. Люди були страшенно обурені і роздратовані поведінкою державних службовців України та вищим керівництвом України взагалі, і вимагали негайного приїзду керівництва Державної митної служби України, Міністра фінансів України для того, щоб вони на власні очі побачили, в яких саме умовах утримують громадян України на КПП «Каланчак» Херсонської області, де немає ані питної води, ані навіть примітивних умов для особистої гігієни і справляння природних потреб. Люди просили, щоб те приміщення, яке у них називається «туалетом», відвідали або голова прикордонної служби, або голова митної служби, або вище керівництво України, щоб вони побачили на власті очі ставлення української держави до українців!

 

Ми, українці, вимагаємо, щоб служби держави, тобто все керівництво прикордонних та митних служб, відповіли нам – українцям: хто дозволив їм так ставитись до свого народу, який утримує їх же за рахунок своїх податків?!

 

Ви, керівники України, повинні розуміти, що не народ є Вашими слугами чи-то рабами, а Ви є слугами народу, і ми Вас утримуємо за рахунок тих податків, які останнім часом здираються з народу разом зі шкірою!

 

Зі слів прикордонників стало відомо, що девятигодинна черга була спричинена буцімто відсутністю Інтернету, внаслідок чого база даних «зависла». Також зі слів останніх стала відома інформація, що на КПП Херсонської області, а саме КПП «Чаплинка» та КПП «Каланчак», з Інтернетом систематично виникають проблеми, адже там вони користуються послугами приватних Інтернет-провайдерів. Постає запитання: чому така структура, як прикордонна служба, користується послугами приватних неперевірених Інтернет-провайдерів?

 

Хочу ще раз звернути особливу увагу на відсутність елементарних умов перебування на кордоні для нормального функціонування прикордонного контролю та створення належних умов для тих, хто його проходить. А немає там найелементарнішого, навіть належного освітлення території навколо КПП, не кажучи вже про санітарні стандарти, куди має входить як мінімум туалет (на даному КПП він такий, що підійти до нього близько неможливо), стіл для огляду речей (речі для огляду викладаються на асфальт або пісок), навіс для того, щоб сховатись від дощу та сонця (його взагалі немає для тих, хто перетинає кордон на автотранспорті).

 

За моїми спостереженнями, черга також була спричинена повільною роботою інспекторів прикордонного та митного контролю. Більшість з них працює одним пальцем, користуючись клавіатурою компютера при введенні даних до бази. Чому на кордоні працюють такі професійно непридатні працівники?

 

В вищенаведених діяннях керівництва та працівників прикордонної служби вбачається службова недбалість (ст. 367 Кримінального кодексу України) та зловживання владою (ст. 364 Кримінального кодексу України), перевищення службових повноважень (ст. 365 Кримінального кодексу України). Вбачається також невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, або прихований власний інтерес (корупція), що завдає істотної шкоди гарантованим законом правам, свободам та інтересам українських громадян, інтересам юридичних осіб, державним чи громадським діячам.

 

Також звертаю Вашу увагу на те, що у вищевикладених діях керівництва та працівників прикордонної служби вбачається умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, і це заподіяло істотної шкоди (ст. 426 Кримінального кодексу України).

 

Вимагаю, як громадян України, громадський діяч та просто людина, притягнути працівників і керівництво Державної прикордонної та митної служби України до адміністративної та кримінальної відповідальності.

 

Вимагаю зобов’язати Міністра фінансів, голів прикордонної та митної служби України організувати пункти перетину адміністративного кордону України з Кримом, які відповідатимуть європейським стандартам і гідному рівню як за облаштуванням, так і за якістю роботи прикордонників та митників України.

 

У разі не реагування або неналежного реагування на дану скаргу я буду змушений, як громадський діяч, звертатися не лише до суду України, а і до Європейського суду з прав людини з приводу захисту прав і свобод громадян України.

 

Якщо ми хочемо у Європу, то, передовсім, потрібно робити Європу на території власної держави!

 

13 червня 2017 року

 

За дорученням і на прохання сотень громадян України,

які разом зі мною проходити ці «кола пекла» на КПП «Каланчак»

25 травня 2017 року

 

Громадський діяч, академік та Віце-президент

Академії економічних наук України

 

Пешко А. В.

 

На Волині археологи відшукали митницю часів Середньовіччя

Несподівана знахідка археологів на Волині. Шукали давньоруське поселення
а відкопали - митницю. Її звели у пізньому Середньовіччі. Всередині
споруди знайшли ще й рідкісний медальйон. Припускають: він належав
німецькому або англійському купцеві. Знахідка підтверджує міцні
торговельні зв'язки України з середньовічною Європою.

Ось тут,
неподалік села Крупа Луцького району - невдовзі мали розпочати
будівництво. Перед цим ділянку вирішили дослідити  археологи. Їм було
відомо: під шаром ґрунту - давньоруське поселення 11-13 століть. Але
знайшли зовсім інше.

- Ми знаходимося на первісній поверхні
16-го століття. Будівля згоріла внаслідок пожежі: чи нападу, чи якоїсь
місцевої міжусобиці.


На долівці споруди натрапили на
медальйон. Свинцевий із позолотою - таких на території колишнього
Радянського Союзу археологи знайшли усього шість.

Віктор Баюк, керівник археологічної експедиції:

-
Це медальйон купця, знак його торгівлі, який був підвішений до грамоти.
Тої грамоти, яка давала йому право на безмитну торгівлю. Зображений
герб англійської держави і по колу напис по латині: символ Ордену
підв'язки. Ордену давнього, який був в англійській державі в 16-17
столітті.


Саме медальйон допоміг визначити: ця споруда -
приватний митний пост 16-го століття. Як доказ, археолог Олексій
Златогорський зачитує історичний документ. Це висновки ревізійної
комісії, створеної за наказом князя литовського Сігізмнуда Першого.

-
"В документі, який склала комісія, що проводила ревізію митниць, були
враховані всі скарги міщан, селян Луцького мікрорегіону".


Усі
знайдені тут артефакти підтверджують міцні торговельні зв'язки України з
тогочасною Західною Європою. За інформацією археологів - і тоді розміри
митного збору були немалі.

Олексій Златогорський, директор археологічної служби "Волинські старожитності":

-
Кожне село, кожне містечко у 16-17 столітті мали свій митний пункт.
Купець мав частину своїх товарів залишати в цих місцях. Ну, от і уявіть
собі: щоби проїхати зі Львова до Києва, треба було заплатити десь
300-400 митних платежів.


У археологів є припущення, чому
медальйон іноземця залишився на Волині. Він загубив його під час пожежі,
і втратив право на безмитну торгівлю. Медальйон передали до обласного
краєзнавчого музею, залишки споруди будуть ще досліджувати.

Автори: Любов Марченко, Олександра Фетисова, Віталій Гаврилець. Перший Національний.

За матеріалами сайта http://1tv.com.ua/uk/news/2011/05/28/5337
ВИДЕО ТАМ ЖЕ

Радзивиловская таможня - Радзивилівська митниця

З історії Радзивилівської митниці (Радзивиловская таможня)
З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині – м.Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. При кордоні Радзивилів пробув майже 120 років, за ціле століття російська влада не зважила за необхідне міняти назву містечка, і вона залишалася такою, як була за Польщі.


Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі цитуватиму російськомовні документи, в основному не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...»

Радзивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року.

У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.

У 1827 г. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радзивилова. До 1851 року в  Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радзивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього.

У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радзивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв і став художником.

Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

«В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.

К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.
Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.
Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.
В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.
У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.
Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».
У 1856 році цензором у Радзивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радзивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис: «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок».

Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова».

У Радзивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радзивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн.

За свідченням письменника Володимира Короленка, його дід був «директором митниці» в Радзивилові. А оскільки в дитинстві Володимир з сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радзивилів.

У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радзивилова, спрямували військо прикордоннрої варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радзивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь була однакова, то й у Радзивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радзивилівський прикордонрник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування.

Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радзивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Дійсний статський радник Володимир Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радзивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радзивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

Безумовно, мали відношення до Радзивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

Вписані на надмогильні таблички титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості біля Сестрятина така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній біля Дранчі, адже сесрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні.

Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість. Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караула, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караула зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Мирнуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду».

Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радзивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. У міру збільшення чисельності 12-го Донського козацького полку, розквартированого в Радзивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами через Радзивилів товарні состави вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарську знаряддя.

Після 1874 року служити на кордон у Радзивилів починають прибувати рекрути, якими витрішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішнього Радзивилова нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радзивилові, заводив тут сім’ю.

З 80 років начальниками Радзивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З 1883 року статус Радзивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радзивилівський, Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радзивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радзивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших місць (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти.

З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польського жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радзивилові. Насправді в творі Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”.


Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радзивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радзивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радзивилівській митниці.

Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радзивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти.

Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радзивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проет виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проект йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали. І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голандських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежнику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радзивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

 

Володимир ЯЩУК, журналіст.

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.