З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині – м.Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. Ці українські міста кордон розділяв майже 120 років.

Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі, аби зберегти колорит епохи, цитуватиму деякі російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...» (1).

Радзивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року. (2)

У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивилові визначалася як рівнозначна званню академіка. (3)

У 1827 г. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радзивилова. До 1851 року в  Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радзивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього. (4)

26 квітня 1823 року мандрівник занотовує: «Через Бердичів є пряма і найкоротша дорога з Києва в Радзивилів. Але цю дорогу в повному розумінні можна назвати операційною лінією євреїв; на ній немає інших станцій, окрім єврейських, і майже немає іншого народонаселення, окрім єврейського. Боячись голоду, спраги і безсоння, подибуваних звичайно в неохайних корчмах, я зважився повернутися на поштовий тракт, через Житомир» («Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з'явилося 1845 р. в друкарні К.Жернакова).(5)

А ось ще витримки із цих же записів кінця квітня 1823 року: «Чутливі мандрівники! Якщо потрібно вам бути за кордоном, не їздьте через Радзивилів. Жорстокі тутешні євреї не тільки перешкодять вам виплакати ваше серце, але й не дадуть зронити жодної сльозини. Митниця, в якій записуються паспорти, знаходиться поряд із самим Радзивиловом, а рогатка – в двох верстах від митниці. Вона стоїть серед гаю і оточена декількома будиночками, в яких живуть офіцери і козаки. Щойно дано було наказ пропустити мене, десять євреїв кинулися на мою валізу, як на здобич; потягнули її в різні боки, у напрямі відцентрових сил; почали сваритися і давати один одному штурхани; нарешті схопили самого мене, посадили в довгу закриту бричку і попросили декілька грошів.

Тепер-то втрапив я в руки євреїв! Фактор Мошка, якому начальник митниць Р.К-ий наказав провести мене до Бродів, єврей-фурман і третій єврей, п’яний, що сів для компанії, везуть мене одного через ліс по пнях, по колодах». (5).

Митний пост (рогатка) діяв на кордоні, тобто на тому місці, де зараз неподалік від села Лев’ятина, кілометрів за два, пролягає адміністративна межа між Рівненською та Львівською областями. Згадана в тексті рогатка – пункт перепуску через кордон. Могла відігравати й роль оборонної споруди, адже, як правило, влаштовувалася так: обносилася деревами, поваленими рядами або хрест-навхрест верхівками в чужу сторону.

Цікаві нотатки з середини червня 1829 року виявив бродівський краєзнавець Василь Стрільчук. Записи залишив англійський мандрівник, лікар Едвард Мортон; під назвою «Подорож у Росію та перебування в Санкт-Петербурзі і Одесі в 1827 – 1829 роках» вони були опубліковані 1830 року в Лондоні.

Отже, мандрівник зі сторони Дубна під’їжджає до Радзивилова, до російсько-австрійського кордону: «Нарешті ми прибули до першої зупинки, приблизно за чотири версти від міста. Як тільки наблизилися, шлагбаум опустився, і козак зажадав наші паспорти, які ми представили. Шлагбаум підняли, а після того, як ми проїхали, знову опустили. Нас затримали тут хвилин на 15, щоб переглянути наші паспорти; а коли їх повернули, ми прослідували далі. На околиці Радзивилова ми знову дали паспорти, щоб їх оглянули і повернули; після того ми в’їхали в місто і побачили жахливі, варварські дороги, як ті, що в Дубно. Форейтор [верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом – В.Я.], єврей, провів мене до одного з будинків. Були спроби затримати мене тут до наступного дня, проте мені пощастило дістати коней, щоб доїхати до Бродів (російські поштові не можуть долати великих відстаней).

Через кілька годин, за які я поміняв свої російські банкноти на голландські дукати, ми вирушили далі. Прибувши на митницю, ми знову пройшли митний контроль. У нас забрали паспорти, оглянули оглянули мої речі. Після огляду мене запитали про російські гроші. У мене їх не було. Митники поцікавились, які гроші я використовую для поїздки, і я був фактично зобов’язаний показати дукати, які у мене залишились. Все це створено для того, щоб перешкодити вивозу російських банкнот. Чому? Це залишається для мене питанням… Весь огляд зайняв близько двадцяти хвилин. І коли ми перетнули кордон, я привітав себе зі свободою. Останній шлагбаум затримав мене ще на чверть години: митники просили гроші на випивку, які я відмовлявся дати, переконували, що не можу проходити, поки не зроблю цього. Врешті, коли я вирішив підкоритися, вони пропустили мене, і ми пройшли на нейтральну частину між Росією і Австрією.

Чотирнадцять верст піщаних доріг – і я в Бродах. Насамперед мене оточили євреї, які пропонували житло. Один з них провів до готелю під назвою «Золоте яблуко» (Pomme d`Or), власником якого був чоловік на прізвище Блоцький (Blocki)… Я прибув до Бродів опів на 11-у увечері, в понеділок, 15 червня, не відпочивавши з вівторка минулого тижня. Я був надзвичайно стомлений, але, в першу чергу, схвильований безперервним злодійством, з яким зіткнувся в дорозі.

…Вулиці Бродів вузькі, але добре вимощені, являють собою вражаючий контраст до жалюгідних дерев’яних доріг Радивилова… Будинки зведені з каменю, криті лісоматеріалом у вигляді плиток, тим більше вражаючих, якщо вони старі й почорнілі».

(Для довідки: 1 староруська миля = 7 верст = 7 кілометрів 467,6 метра: 1 староруська верста = 1 кілометр 66,781 метра).

А ось якою побачив французький письменник Оноре де Бальзак Радзивилівську митницю у 1847 році (з дорожніх нотаток «Лист про Київ»): "На шляху моєму зустрічалися рифи у вигляді зрубаних сосон, але фурман майстерно прокладав путь між ними, так що через півгодини доволі швидкої їзди ми в'їхали на великий майдан, що нагадував паризьке Марсове поле; по один бік розташувалася велика клуня, котра приховала у своїх надрах австрійську митницю, а по другий – дерев'яна застава. Не знаючи мови, я не міг нічого сказати своєму візникові; він зупинився перед другою клунею, яка, вочевидь, являла собою щось на кшталт заїжджого двору. Оскільки погода стояла прекрасна (вересень. – В.Я.), я відправився пішки через це неокрає поле до застави, за якою виднілися з російського боку дві будівлі. Я вирішив, що в них розташовані гауптвахта і митниця – і не помилився". (6).

Процитую і запис письменника про враження від прикордонного містечка:

«Французькі читачі при слові «містечко» уявлять собі будинки, вулиці, громадські заклади; між тим Радзивилів являє собою не що інше, як скупчення дерев’яних халуп, котрі досі не повалилися винятково завдяки особливій милості провидіння щодо Росії. Стоять ці халупи на голій землі, бруківки нема й натяку».

У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радзивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв і став художником. (7)

Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

«В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.

К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.

Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.

Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.

В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.

У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.

Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».

У 1856 році цензором у Радзивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радзивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис (повторю – відтворення дослівне, зі збереженням особливостей написання слів): «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок». (2).

Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова». (7).

У Радзивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радзивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн. (7).

За свідченням письменника Володимира Галактіоновича Короленка, його дід був «директором митниці» в Радзивилові. А оскільки в дитинстві Володимир з сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радзивилів.

У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радзивилова, спрямували військо прикордонної варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радзивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь у Російській імперії була однакова, то й у Радзивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радзивилівський прикордонрник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування. (7).

   Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радзивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Цю ж варту раніше очолював полковник Петро Павлович Каверін, друг Олександра Пушкіна. Дійсний статський радник Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радзивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радзивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

Безумовно, мали відношення до Радзивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

Вписані на надмогильні таблички в Радивилові титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості між Сестрятином і закордонним Клекотовом така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній між «російською» Дранчею і «австрійською» Бучиною, адже сестрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні.

Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість. Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караула, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караула зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Мирнуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду». (7)

Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радзивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. (7). У міру збільшення чисельності 12-го Донського козачого полку, розквартированого в Радзивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами товарні состави через Радзивилів вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарські знаряддя.

Після 1874 року служити на кордон у Радзивилів починають прибувати рекрути, якими витрішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішнього Радивилова нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радзивилові, заводив тут сім’ю.

З 80-х років начальниками Радзивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З 1883 року статус Радзивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радзивилівський, Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радзивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радзивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших міст (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти. (7).

З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польского жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радзивилові. Насправді в першому томі твору Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”. (7).

Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радзивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радзивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радзивилівській митниці.

Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радзивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти. (7).

Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радзивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проет виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проект йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали. І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голландських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятеж­нику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радзивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

 

Володимир ЯЩУК,

почесний член Національної спілки краєзнавців України, журналіст.

м.Радивилів.

 

Посилання

 1)Лисовский Н.М. Краткий очерк столетней деятельности типографии Глазуновых в связи с развитием их книгоиздательства. 1803–1903: С приложением портретов и снимков, а также списка изданий, вышедших из типографии за сто лет ее существования. – СПб., 1903. (В приложених – сенатський указ «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий»).

2)Овцын А.Н. Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей (1798 год). Журнал «Вопросы истории», Москва, 2000 г., №11-12.

3)Игнатович-Завилейский В.В. Воздухоплавание и его успех. Киев, 1885.

4)Вигилев А. Н. История отечественной почты. Часть 1. – М.: Связь, 1977.

5)«Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з'явилося 1845 р.

6)Бальзак Оноре. Лист про Київ. У книзі: Ящук Володимир. Радивилів, видавництво «Волинські обереги», Рівне, 2004.

7)За Інтернет-публікацією.

Чи знаєте, що наприкінці ХІХ століття в Радивилові жили чиновники на прізвища Заверняєв, Фрейман, Енберг, Арефа, Беренфельд?.. Як же за півтора століття змінилося обличчя містечка!

Маршрут 108, від Москви: губернське місто Калуга – Козелець – губернське місто Київ – Житомир – Радивилів. Усього 1322 версти.

Маршрут 172, від Архангельська: ст. Сінекая – Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2548 верст.

Маршрут 235, від Астрахані: Новохоперськ – ст. Шестакова – губернське місто Воронеж – Глухів – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 2170 верст.

Маршрут 297, від Брест-Литовського: Ковель – Дубно – Радивилів. 314 верст.

Маршрут 358, від Білостока: Брест-Литовський – Ковель – Дубно – Радивилів. 427 верст.

Маршрут 477, від Вітебська: Орша – Житомир – Радивилів. 914 верст.

Маршрут 535, від Владимира: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1494 версти.

Маршрут 592, від Вологди: Москва – Калуга – Козелець – Київ – Житомир – Радивилів. 1745 верст.

«З Дрездена я проїхав залізницею до Львова (Лемберга), по огляді якого вирушив на російський кордон до Радзивилова. Цим трактом ходили поштові карети, в яких сидіти дуже незручно, і тому, маючи на увазі, що на кожній поштовій станції в Галичині є коляски, я зажадав, щоб мені давали коляски з поштовими кіньми. Львівський поштмейстер довго вмовляв мене взяти місце в поштовій кареті, поставляючи мені на вид дорожнечу подорожі в особливому екіпажі і пропонуючи дати мені найзручніше місце.

Я не погодився і зробив по-своєму, але на перших же станціях від Львова зрозумів причину, яка спонукала поштмейстера радити мені не користуватися екіпажами поштових станцій, вони були всі дуже старі і ніким не використовувалися, а тому я на кожній станції витрачав багато часу, доки їх вивозили на поштове подвір'я та підмазували. Ямщики, які везли мене Галичиною, охоче розмовляли зі мною, кажучи, що я росіянин, а вони рутени.

На російський кордон я приїхав на світанку. Хоча дороги в Галичині не облаштовані, але бездоріжжя від цього кордону до Радзивилова мене вразило. Проїхавши прикордонний стовп, мій екіпаж зав'яз у глибокій калюжі, наповненій водою по всій ширині дороги.

На митній заставі унтер-офіцер прикордонної варти заявив мені, що начальник митного округу генерал-майор, якого прізвища не пам'ятаю, просить мене зупинитись у нього.

Мої речі були оглянуті на його квартирі і я, напившись з ним кави, подякував за гостинність і поїхав до Кременця до мого брата Миколи, який надіслав за мною свою карету.

Брат мій був тоді начальником 11-ї піхотної дивізії і жив у двоповерховому кам'яному будинку штабу цієї дивізії, влаштованому для штабу колишнього 4-го піхотного корпусу під час командування цим корпусом генерал-ад'ютанта графа Дмитра Єрофійовича Сакена».

1863 год. Йокогама. Некий голландский торговец со свежеприбывшего корабля проходит таможню. В числе декларируемых предметов — клетка с 1 (одним) живым тигром для киотского зверинца. Таможенники заявляют, что никаких тигров у них в списке налогооблагаемых товаров не числится, тариф они определить не могут, а значит не имеют права пропускать животное. Голландец в истерике. Во–первых, везти тигра обратно — это жуткий расход, во–вторых, сделка же сорвется... А таможенников заело настолько, что они даже на намеки о благодарности, безграничной в разумных пределах, не прореагировали. Купец в отчаянии потребовал голландского консула.

Явился консул, невозмутимый рыжий тип в пенсне, посмотрел на купца, на таможенников, на тигра и сказал, что таможенники в своем праве. Они не обязаны идти навстречу и вносить дополнения в тарифную политику. И поскольку корабль уже отошел с погрузки, купцу ничего не остается, как забыть об этих деньгах и выпустить тигра на свободу, раз уж прибыль из него извлечь невозможно.

— Как на свободу? — всполошились таможенники, — Где на свободу? Здесь?

— А где же? — поинтересовался консул, — Он же его за воротами не может выпустить, это же будет провоз в страну нерастаможенного груза. Только здесь.

— Да он же нас сожрет!

— Не знаю, он, по–моему, не голодный. И вообще его явно укачало. Но это не имеет значения. Право собственности священно и мой подопечный может распоряжаться своей, как ему угодно. В рамках японских законов, конечно. Но закон ему этого не запрещает, не так ли? Так что, я думаю, что мы пришли к совершенно легальному и взаимно приятному решению. Честь имею.

Всі бачили накладні, які виставив голова Державної митної служби Нефьодов у своєму Facebook. Одна – на 104 тисячі, інша – на 100 тисяч респіраторів. Загалом 204 тисячі респіраторів на майже 15 000 доларів. Якщо поділити задекларовану митну вартість на кількість, виходить по 1,85 гривень за штуку.

За системою ProZorrо кілька разів комунальні заклади купували ці респіратори. Наприклад, 20 березня 2020 року КП «Міські дороги» м. Одеса закупила 170 респіраторів цієї фірми по ціні 98,40 гривень за штуку 20 березня 2020 року, а КП «Міська клінічна лікарня №13» м. Харків 17 березня 2020 року закупила тисячу таких респіраторів по ціні 55,20 гривень за штуку. Тобто, лише на цій партії ці ділки повинні отримати 18 мільйонів гривень прибутку.

Скажіть мені, шановні Голова митної служби, прем’єр-міністр, Голова СБУ, Генпрокурор, Директор НАБУ – чому ці маски купує одеське комунальне підприємство по ціні 98 гривень, а через митницю в Іспанію вони їдуть по ціні 1,85 гривень? Що це, як не корупція? Держбюджет лише на цій партії недоотримав понад 4 мільйони гривень податку та митних платежів. Уявляєте масштаби корупції на митниці загалом? І як можна в умовах, коли українці купують прості маски по 100 гривень за штуку, вивозити 200 тисяч респіраторів по 1,85 гривень? Де ваша совість? Це називається мародерством під час чуми!

Вимагаю від уряду негайно відправити у відставку Голову Державної митної служби Нефьодова на своєму найближчому засіданні.

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

 

Не встигне добігти до кінця місяць вересень, як в Україні станеться диво: виникне принципово нова в державі митна служба, працівники якої не те що ні за яких обставин не дозволятимуть собі красти та набивати власні кишені, а все одно, що стануть святими ангелами. Про це заявляє, ледве не божиться й клянеться сам нинішній Голова цієї служби Максим Нефьодов.

Погодьтеся, що така обіцянка не може не тішити слух чи не всьому пересічному населенню України. Бо для кого це секрет, що наразі митниця у нашому суспільстві зажила слави однієї з найбільш корумпованих структур. Авторитетні знавці зійшлися на думці, що давно уже ми щороку втрачаємо не менше 5-ти мільярдів доларів через нечувану і немислиму корупцію, яка наскрізь просякла Митну службу. А тут нате вам – мов за помахом чарівної палички вона «перестане асоціюватися з поборами, контрабандою, скрутками та усіма іншими правопорушеннями», як не втомлюється раз-у-раз там і тут заявляти пан Нефьодов. Далі ж він ще й пояснює, що цьому прислужиться ледве не поголовна, якщо хочете знати, заміна працівників митниць на «нові обличчя», для яких «наразі розроблено спеціальний курс адаптації, свого роду «курс молодого бійця», мета якого – підготувати людей до чесної та сумлінної роботи».

В останньому особливо гаряче запевняв шановний глава Держмитниці не когось там, а самих «слуг народу» – обраних недавно до Верховної Ради як за списком, так і в мажоритарних округах депутатів від однойменної партії. Справа у тім, що Максим Євгенович мав нагоду – а може щастя? – особисто виступити з палкою програмною лекцією перед юними, даруйте, «багнетами» ще у Трускавці, коли соратники нового Президента Володимира Зеленського разом з Київською школою економіки влаштовували економічний лікнеп чи й всеобуч для своїх депутатів. Судячи з усього, пан Нефьодов з власної ініціативи нав’язався також просвіщати нових народних обранців. Пояснивши це тим, що для них ну дуже важливо «загодя скласти собі уяву, яке давно жадане, якщо й не вистраждане оновлення чекає українську митницю». Під його, Нефьодова, ясна річ, проводом.

Все б нічого, але хапливе й наполегливе намагання Максима Євгеновича якщо й без мила «вписатися» у команду «нових обличь», то примазатися до неї явно якомога надійніше викликає у знаючих людей великий, дуже великий сумнів. Уже хоч би тому, що сам пан Нефьодов зовсім не належить до нових. Не такий він і новий, коротше. Мало того, що не останнім був «оригіналом» у минулому уряді Володимира Гройсмана» – на посаду Голови Держмитниці Максима Євгеновича призначили 25 червня цього року. Себто тоді, коли діяв ще Кабмін на чолі з Гройсманом, який квапився, аж спотикаючись, для власної безпеки і такої ж безпеки усього його та недавнього «метра» Петра Порошенка оточення хапливо розставляти – чи як на сторожі залишати – «своїх людей» на «ключових постах». А дійсно – хто такий, цей Нефьодов? Плоть від плоті бойова одиниця минулої знахабнілої влади. Працював першим заступником міністра економічного розвитку і торгівлі, а потім в.о. торгівельного представника України. Так що «школу» з 2014 і до середини нинішнього року пройшов ого-го яку! Тепер ніби за конкурсом і був поспішно обраний головою Державної митної служби. Адже де-де, а в ній замітати й приховувати сліди, аби уберегти багатьох недавніх можновладців від буцегарень, непочатий, як то кажуть, край роботи.

Тільки от, приміром, відомий економічний експерт Руслан Бортник на повен голос заявляє, що «Максим Нефьодов не зможе організувати належним нині чином реформу митного відомства». Не той, мовляв, у нього досвід і не той хист, котрі вкрай необхідні «слугам народу» і Президенту Володимиру Зеленському. Не ті, якщо хочете, замашки, звичаї і тому подібне. Оскільки за часів Петра Порошенка Нефьодов зарекомендував себе надто енергійним прихильником практики, за якої «держава усі свої функції має максимально передавати приватним компаніям, фірмам і т. д., і т. п.». Для ясності коротко скажемо, що Максим Євгенович вважався ледве не ідеологом і ентузіастом впровадження електронних тендерів із закупок і продажу товарів та послуг в рамках проекту ProZoro. Здавалося б, честь йому і хвала! Це ж бо неабиякий метод боротьби з корупцією: кожна витрачена копійка з бюджету на виду! Одначе тепер той же Руслан Бортник робить явною одну з «таємниць» проекту ProZoro. Виявилося, перш ніж вийти на тендер, усі претенденти мали пройти досить недешеві «жорна» комерційно-приватних «майданчиків». Вважайте, що посередників чи суміжників, яких і в даному разі наплодилося більше, ніж черв’яків після дощів у травні. Сьогодні пан Нефьодов аж бігом хвалиться, наче за чотири роки впровадження ProZoro ним зекономлено понад 80 мільярдів гривень державних коштів. Але мовчить, мов води у рота набрав, скільки ж за ці роки «акумулювали» коштів комерційні «майданчики»-дилери, аби, ясне діло, мерщій ділити їх «між своїми». І про те мовчить, що за офіційним звітом Рахункової палати України лише у 2017 році приватні посередники, яких ніяк не могли обминути покупці товарів та послуг державної програми ProZoro, разом «заробили» мало не 450 мільйонів гривень. І що «цікаво» – 15 відсотків з них, себто 2 мільйони 742 тисячі, якщо точно, перепали «куратору» схеми.

А тільки річ у тім нині, що Нефьодов уже на чолі митної служби одним з тих завдань, які збирається втілити і тут – це здійснити… її електронізацію за участю знову таки приватних комерційних структур-«соратників» держави. Чом, мовляв, не скористатися надійною і перевіреною уже на практиці бізнес-моделлю викачувати з клієнтів кошти? Коротше, кадрова реформа на користь «нових облич» плюс електронізація митних послуг – і вперед!

Ось тут і виникає ключовий момент: яким же кадрам намірився довіряти Максим Євгенович? А це видно, як на долоні, на прикладі Дніпропетровської митниці. Показова вона на «дивну» практику, яка сповідалася ще з тих сумних часів, коли Державну фіскальну служби в Україні очолював Мирослав Продан. Митниця Дніпропетровської області ніяк не могла отримати свого постійного очільника. Нею безкінечно керували тимчасово виконуючі обов’язки, котрі як правило призначалися терміном на 30 днів. І це були зазвичай варяги з будь-яких регіонів України, тільки не місцеві. Ви не повірите: наказів, які за ті часи покладали тимчасово виконувати облов’язки керівника митниці, набралося не мало і не багато – аж 23! Майже як у Лермонтова – «здаля, подібно сотням втікачів, задля ловлі щастя і чинів, до нас по волі долі» потрапляли приблуди. Чому таке відбувалося, сьогодні треба питати Продана. Але й секрету великого немає, що і для того також, аби не оголошувати конкурсів на заміщення посади начальника настільки серйозної митниці. Адже т. в.  о. завжди більш слухняні і покірні, охочіше і зговірливі, ніж постійно виконуючі – згодні? Це з одного боку. А з іншого – теж погодьтеся – і в інтересах «опікунів» не ловлять гав, поки ярмаркують. Дякуючи такій практиці і потрапив на Дніпропетровщину з місяця в місяць виконувати обов’язки начальника тутешньої обласної митниці Сергій Васильович Сличко власною персоною. Прибув він з Херсону і з ентузіазмом та гаряче одразу приступив дерзати-очолювати митницю з 7 грудня 2016 року.

 

Що надто суттєво у даному випадку – надовго одначе Сергій Васильович не затрималися. 15 березня наступного 2018 року наче мав якомога швидше… «змотувати вудки, немов його на цьому місці і не було». І тільки через те, що короткочасне перебування Сличка на чолі митниці виявилося напрочуд чи й неймовірно плідним та гучним на кримінальні справи, які порушували місцеві правоохоронні органи за фактами зловживань, корупції, хабарництва і так далі його підлеглих. Причому, ні для кого не становило таємниці, що злодіяння ніяк не могли чинитися без відома чи схвалення його величності начальника.

Почалося все, здається, 3 квітня 2017 року, коли спіймався на отриманні хабаря у сім з половиною тисяч доларів начальник митного поста «Північний» – див. у Реєстрі кримінальне провадження за №42017110350000075. А у перші дні вересня того ж 2017-го порушується справа (№42017040000001199)уже за ч. 2 ст. 366 КК України – внесення до офіційних документів завідомо неправдивих даних, що завдало тяжкі наслідки: митне оформлення 16 тролейбусів без сплати ввізного мита. І пішло, і поїхало: 22 січня 2018, коли на отриманні хабаря – неправомірної, як зараз трактують, вигоди – спіймалися працівники митного поста «Дніпродзержинськ», було відкрито кримінальне провадження за №42018040010000002. А через місяць, 28 лютого починається наступне провадження №42018040000000209 – за ознаками, передбаченими ч. 2 ст. 364 КК України – оформлення на митному посту «Центральний» контейнерів з телевізорами, які в митній декларації значилися як «баки гідроакумуляторні». Недобір платежів сягнув 2 мільйони 779 тисяч 700 гривень 32 копійки. Ясно, що ці та й інший настільки серйозні «тягарі» скоєних правопорушень не могли безслідно минутися для т. в. о. начальника митниці. Плюс кадрові непереливки і скандали, коли інспекторам та очільникам митних постів доводилося або щомісяця 15-75 тисяч доларів – залежно від розмірів ввірених їм підрозділів – «чистоганом» заносити шефу, або іти геть, утікаючи від гріхів подалі. Отож запахло смаленим, причім дуже, і кар’єра Сергія Сличка безславно, здавалося, завершилася. Сьогодні, коли той же Максим Нефьодов заходився комплектувати Митну службу в Україні «новими обличчями без корупційного і кримінального минулого», про пана Сличка логічне забути раз і назавжди – згодні?

Та не так насправді поки відбувається, як необхідно. Буквально місяць тому Сергій Васильович, все одно, що немов Пилип з конопель, вистрибнув по суті з небуття: колишній підлеглий по Мінекономрозвитку Нефьодова, а нині в. о. начальника Державної фіскальної служби України Денис Гутенко повернув Сличка на посаду начальника Дніпропетровської митниці. Правда, знову т. в. о. – відтак за старою і добре відпрацьованою схемою. Якщо згадати кіношного митника із знаменитого колись фільму «Біле сонце пустелі», то щоб щомісяця митниця давала йому добро. Це одне. А друге полягає в тому, що Гутенко тут уже як п’яте колесо до возу. Треба нагадати, що за часів попередньої влади українська митниця працювала – і працює досі – в складі якраз Фіскальної служби. Та буде знов діяти окремо й самостійно. Отож її і створює з чистого аркушу наразі Максим Нефьодов. Він сам про це афористично оповістив громадськість країни, заявивши, що «в новій митниці я поки що єдиний її працівник». І набираю, докинув Максим Євгенович, «нові обличчя», у яких «чисті помисли і незаплямовані репутації».

Так що підбирає таки він нових людей з негіршою ніби ретельністю, ніж колись більшовики відбирали полум’яних і чесних бійців в чекісти. І знайшов за потрібне вернути до лав наче «очищеної від скомпрометованих минулим» і таких «самовідданих» її багнетів, як Сергій Сличко. Він, зрештою, не єдиний і не виняток, кого насправді з сумнівним і далеко не прийнятним «досвідом» знову скликає під стяги «нової» ніби тепер неодмінно порядної митної служби явно запопадливий Максим Нефьодов. Але Сличко надто показовий на цей рахунок. Виявилося, Сергій Васильович після свого фіаско на посту начальника Дніпропетровської митниці нікуди й не зникав і не пропадав. З квітня 2018 року і по серпень нинішнього, якщо хочете знати, він перебував то у відпустках, то на лікарняних. Все одно, що пересиджував не кращі часи в кукурудзі і не полишав надій рано чи пізно вернутися у рідну стихію. Скажемо більше – вірив і знав, наче у нинішній Україні за будь-якої влади він дуже «цінна квадра», як висловлювалися у подібних випадках колись.

Чи це й зараз дійсно так? Сумно, браття, стає, коли усвідомлюєш, яких «пережитків минулого» веде за собою у «нову митницю» хвацький Максим Нефьодов. Невже йому вдалося і вдається досі зачарувати і обводити навкіл пальця слуг народу і, виходить, самого Володимира Зеленського?

Микола ОМЕЛЯНЕНКО

Кому і скільки приносять "євробляхи": схема розкрита

Несподівана знахідка археологів на Волині. Шукали давньоруське поселення
а відкопали - митницю. Її звели у пізньому Середньовіччі. Всередині
споруди знайшли ще й рідкісний медальйон. Припускають: він належав
німецькому або англійському купцеві. Знахідка підтверджує міцні
торговельні зв'язки України з середньовічною Європою.

Ось тут,
неподалік села Крупа Луцького району - невдовзі мали розпочати
будівництво. Перед цим ділянку вирішили дослідити  археологи. Їм було
відомо: під шаром ґрунту - давньоруське поселення 11-13 століть. Але
знайшли зовсім інше.

- Ми знаходимося на первісній поверхні
16-го століття. Будівля згоріла внаслідок пожежі: чи нападу, чи якоїсь
місцевої міжусобиці.

На долівці споруди натрапили на
медальйон. Свинцевий із позолотою - таких на території колишнього
Радянського Союзу археологи знайшли усього шість.

Віктор Баюк, керівник археологічної експедиції:

-
Це медальйон купця, знак його торгівлі, який був підвішений до грамоти.
Тої грамоти, яка давала йому право на безмитну торгівлю. Зображений
герб англійської держави і по колу напис по латині: символ Ордену
підв'язки. Ордену давнього, який був в англійській державі в 16-17
столітті.

Саме медальйон допоміг визначити: ця споруда -
приватний митний пост 16-го століття. Як доказ, археолог Олексій
Златогорський зачитує історичний документ. Це висновки ревізійної
комісії, створеної за наказом князя литовського Сігізмнуда Першого.

-
"В документі, який склала комісія, що проводила ревізію митниць, були
враховані всі скарги міщан, селян Луцького мікрорегіону".

Усі
знайдені тут артефакти підтверджують міцні торговельні зв'язки України з
тогочасною Західною Європою. За інформацією археологів - і тоді розміри
митного збору були немалі.

Олексій Златогорський, директор археологічної служби "Волинські старожитності":

-
Кожне село, кожне містечко у 16-17 столітті мали свій митний пункт.
Купець мав частину своїх товарів залишати в цих місцях. Ну, от і уявіть
собі: щоби проїхати зі Львова до Києва, треба було заплатити десь
300-400 митних платежів.

У археологів є припущення, чому
медальйон іноземця залишився на Волині. Він загубив його під час пожежі,
і втратив право на безмитну торгівлю. Медальйон передали до обласного
краєзнавчого музею, залишки споруди будуть ще досліджувати.

Автори: Любов Марченко, Олександра Фетисова, Віталій Гаврилець. Перший Національний.

За матеріалами сайта http://1tv.com.ua/uk/news/2011/05/28/5337
ВИДЕО ТАМ ЖЕ

З історії Радзивилівської митниці (Радзивиловская таможня)