1. Боронися від того, хто щойно тобою був І водив тебе в сад, де високі замшілі трави. Бережися того, хто тебе у тобі почув І чомусь нагадав, що і небо твоє імлаве.

Де ж ті схованки снів, де загати хмільні дощу? Заростають стежки кропивами якогось дива. Ну а той, у саду, то був просто старий віщун. То був просто дивак, що його називали Дивом.

2. Монастирська стіна постаріла. Сиві сходини моху – як брови ченця. Тихо падали яблук достиглі серця, Відкриваючи стигми старечого тіла.

Сад молився у сутінках синіх, Не зігнувши своїх ревматичних колін. Під стіною стояв, може, Дух, може, Син, Поправляючи німб в золотім павутинні.

3. Нема кінця. Цей сад не має меж. Старі дерева. Трави-сухостої. Стоїш із кухлем глиняним і п’єш Питво позачасовості густої.

Так мало сонця. Небо, як слюда, Мутне і жовте. Хтось тебе лишає. І чути шурхіт: то його хода Крізь зарості сухого молочаю.

Нехай. У монастирському саду Солодка тризна. Яблука доспілі. І, затопивши пальці у меду,

Чекаємо на ніч, як на орду. І молимось. І чуємо ходу Крізь молочаю зарості замшілі.

Поза тим, що його не зумієш назвати, Вміють трави рости по коліна, по серце. На листках перезрілої сивої м’яти – Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці, Де стебло до стебла – як душа за душею. І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці Понад вежею. Понад твоєю межею.

2. Ця вежа має літ зо триста Під сяйвом білого світила – Все, що лишилося від міста, В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому І стін просторої каплиці. Там дві сестри. І дві зірниці. Черниці. Три століття тому.

3. Люба сестро, стільки живеш, А чи бачила ти, чи знала Ту найвищу з-посеред веж, У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін, Ні межі у лункім безмежжі. Лиш трава росте до колін. І до серця твоєї вежі.

Вони йшли на смерть, не очікуючи пільг та пенсій. Вони йшли, щоб віддати своє життя трішки раніше, аніж чужинці заберуть його у їхніх матерів чи сестер. Десятки років потому цілі інститути наполегливо працювали над образом українського повстанця, послідовно перетворюючи його на подобу людожерської потвори. Свідки, очевидці подій, історики - проти брехні радянської та німецької пропагандистських машин у першій частині документального фільму - «УПА. Тактика боротьби»

Рекомендую  Українцям чудовий файлообмінник, наберіть в пошуковику  "УПА" ... й отримайте ковток свіжого повітря без проблем торентом викачуючи чудові українські фільми.

http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=2776      -першоджерело українського в інтернеті

http://ukr-film.ucoz.ua/news/top_filmi_vid_sajtu/2012-01-12-138        -фільмотека українця

Олександр ГАВРОШ

НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІВАНА СИЛИ,
НАЙДУЖЧОЇ ЛЮДИНИ СВІТУ

                      ПЕРЕДМОВА, ЯКУ ОБОВ’ЯЗКОВО СЛІД ПРОЧИТАТИ

Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо не прочитавши її, ви не дізнаєтеся – ГОЛОВНОГО.

Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі і раніше. До незаслужено забутих належить і  знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши неймовірну кількість перемог. За свою велетенську силу його нарекли ім’ям уславленого античного борця Кротона. 

Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці “Кротон”. Він був дуже близький зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.

І хоча “Неймовірні пригоди Івана Сили” здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не цікаво.

А де в цій книжці правда, а де вигадка – попробуйте з’ясувати самі.  

                                                              ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, В ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ

Поїзд ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами почали галасливо заповняти перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя дивно поєднувалися з міцно збитою поставою та широчезними плечами.   Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.

-- Ого, скільки народу! -- присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами у зеленій крисані, з яким їхали від самого початку, чекав його на виході.

-- То що, земляче, будеш чинити?,  -- вправно скрутив він саморобну цигарку.

-- Та я знаю, вуйку, -- пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду десь на роботу найматися.

-- І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, -- дядько окутався густим димом.

-- А чого він першим ліз! -- здвигнув плечами Сила. – Та я його не сильно того... Так, потряс легко.

-- Еге, потряс! -- вуйко Микульця дрібно засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве відкачали. Тож тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба!, --постукав він себе кривим пальцем по чолі.

-- Що тепер поробиш, -- зітхнув на повні груди легінь. – Тато й так казали: йди , синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

-- Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, -- глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

“Поліція!”, -- раптом пролунав крик. І залізничний натовп на мить стих, а далі почав розсипатися. “Ходімо”, -- кивнув старий, і земляки із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями почали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них жителів гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. “Злодій! Тримай злодія!”, -- кричали задні. Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але на своє нещастя зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

--На тобі! На! -- посипалися удари  на голову нещасного.

-- Красти! У мене красти! -- найбільше репетував молодик у білому фартусі.

-- М-м-м! -- тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

--Та він же німий! -- крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті , зауваживши каліцтво злодія, а радше -- ширину плеч незнайомого селюка, втратили запал на подальшу розправу.

-- Ходімо, Штефане! -- взяв старший з них за рукав найрозлюченішого. -- Думаю, йому  вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, -- підозріло глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

-- От лайдак! -- замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. -- Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! -- плюнув він на лежачого, і  підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. -- Хлопці, з мене пиво! -- пробулькотів вдалині його голос.