хочу сюди!
-
-
50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років
Замітки з міткою «герої україни»
Герої не вмирають
- 04.05.20, 15:34
- Слава Україні!
Вони загинули за Україну в березні 2020-го: 11 імен та історій полеглих захисників
1 Квітня 2020
АрміяInform продовжує відстежувати бойові втрати Української армії на Сході нашої держави. В березні 2020-го внаслідок бойових дій загинули 11 воїнів-героїв. Усі вони — представники ЗСУ. Ми зібрали для вас імена, дати й історії про полеглих за нашу незалежність захисників. Згадаймо найкращих синів України поіменно…
6
Хто пам'ятає, той пишається
- 27.04.14, 02:24
Хто пам'ятає Анастасію Рожкову? (Чур без гугля)
Цікаво, як в неї справи
Цікаво, як в неї справи
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
6
Богдан Гордасевич
Мені довго було не зрозуміло, що тоді трапилося в останні дні оборони ДАП, аж з цього інтерв’ю я взнав де сталася зрада - через наші ЗМІ і це жахливо. Дати це у відкритий ефір було найбільшою підлістю, бо боєць розповів правду своїм(?!), а вони виявилися інформаторами ворога. Цитую:
- А що потім сталось? Який момент був переламним?
-Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.
https://24tv.ua/retsept_povernennya_z_viyni_zahoplyuyucha_rozpovid_kiborga_pro_boyi_za_donetskiy_aeroport_n1260604
П’ять років тому наші війська обороняли Донецький аеропорт від ворогів. Одним з останніх звідти вийшов ветеран 90-го окремого аеромобільного батальйону Сергій Голяка. В третій частні екслюзивного інтерв'ю 24 каналу він розповів про переламні моменти у боях, цінність летовища та сни "кіборгів".
Ваша друга (й остання) ротація тривала два дні. Коли ви заходили у Донецький аеропорт вже було зрозуміло, що ми втрачаємо термінал. Насправді це розуміли ще кілька тижнів до цього. Навіщо ми тримали аеропорт?
Питання "навіщо" в принципі не стояло ні у кого. Насправді після того, коли було втрачено старий термінал і ряди інших об'єктів, ми всі розуміли, що аеропорт вже, мабуть, не має тієї цінності великої.
Читайте першу частину інтерв'ю: Це був постапокаліпсис: вражаюча розповідь "кіборга" про бої за Донецький аеропорт
Якою його цінність була в грудні, жовтні, коли ми контролювали його?
Ми маємо розуміти, що аеропорт був у Донецьку. У місті, де перебували усі бойовики, які казали, що ми зараз за два тижні до Києва дійдемо. Їм зустрічне питання: "Як ви до Києва дійдете, якщо вже пів року не можете вибити збройні сили з міста Донецьк?".
Аеропорт був символом для кожного солдата.
З військової точки зору він був плацдармом на Донецьк, чи подразнюючим фактором, який штурмували постійно терористи?
На мою думку і той, і інший фактор зіграв. Про подразнюючий я вже казав. По суті, ми в місті Донецьк. Можливо, був задум, що дійсно саме з цієї площадки ми можемо пройти далі.
А їхні втрати були співставлені з нашими?
Важко мені порахувати, але точно знаю, що їхніх втрат було значно більше, ніж наших.
До якого моменту?
До оцих останніх днів.
Чому вас не вивели? В січні, десь до Різдва і трохи часу після, була можливість звідти виїхати і просто полишити ці будівлі, таким чином отримати значно менші втрати.
Це питання, власне, не до мене. Ми виконували там завдання.
Сергій Голяка
Я питаю вашу точку зору як людини, яка могла своїм життям заплатити за це військове рішення.
Можливо, був задум дійсно, що саме з цієї площадки ми маємо продовжити наш наступ.
А в нас були ресурси на цей наступ у той момент?
Зараз, аналізуючи ситуацію, ми знаємо, що цих ресурсів було недостатньо.
Вам не здається, що ми просто не наважувались через політичні моменти звідти відійти? Тому що це символ і так далі.
Я маю надію, що все-таки в цьому був сенс. Хоча, якщо рішення приймалось виключно з точки зору, що аеропорт – символ і ми за цей символ платимо життям, то в цьому немає ніякого сенсу.
Була можливість в середині січня з нього вийти?
Була можливість.
А що потім сталось? Який момент був переламним?
Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.
Читайте другу частину інтерв'ю: Це дуже крутий бойовик – "кіборг" про оборону Донецького аеропорту
Що було далі?
17 січня наші захисники опинились не просто в оточенні, а в повному оточенні. Вороги були не тільки збоку, а ще зверху і знизу. Просто зажаті в консервну банку.
Я так розумію, що вже не було можливості підвозу. Тобто ви, фактично, з тим боєкомплектом, який був?
Так, там були хлопці. Наш батальйон тоді був піднятий по тривозі, ми прибули в населений пункт Водяне.
Це був 112-ий батальйон, затиснутий з усіх боків.
Здебільшого.
І ви поїхали їм на підмогу, розуміючи куди ви їдете. У вас не було відчуття, що їдете в один кінець?
Так, ми розуміли. Було відчуття, але тоді робились всі дії, щоб деблокувати хлопців.
А всі погодились виконати цей наказ, якщо чесно?
Я вам скажу прямо. Я тоді підійшов до офіцера, який був на території Донецького аеропорту, і кажу, що туди заводити ще людей немає сенсу взагалі. Тоді доцільно було б послати групу і ще кілька пустих машин, щоб вивезти людей звідти. Але наказ був інший.
Ви погодились його виконати?
Так. Ми три дні завантажувались і розвантажувались, бо був постійний обстріл. Нашим підрозділам не давали підійти до хлопців, які були зажаті в цій консервній банці.
Тобто, ви чекали моменту, коли можна прорватись. Прорвались?
Так, це була машина МТ-ЛБ, у неї завантажилось 13 хлопців.
В цій машині могли комфортно розміститись максимум шестеро людей. Некомфортно – 13. Це машина, яка важить приблизно 13,5 тонн. Вона просто підстрибувала на злітній смузі, коли ми їхали. В один момент я, чесно кажучи, думав, що все – машина підбита. Але водій, він просто ас. Він підвіз нас прямо під новий термінал, ми відкриваємо задні дверцята машини, щоб вийти. Зліва і справа з верхніх поверхів сипляться гранати. Це було дуже сильне оточення. Люди, які перебували всередині змогли влаштувати завантаження поранених. І машина везла їх назад. Цей водій дійсно зробив дуже важливу роботу.
5
Загинув у цей день 1952 року Ніл Хасевич - митець віку
- 04.03.21, 16:46
- Слава Україні!
Цей день в історії загинув у бою з російськими окупантами видатний повстанський графік, автор ескізів нагород УПА, бофонів, пропагандистських матеріалів:
Хасевич Ніл Антонович – «Бей», «Джміль», «Зот», «Іван-2», «КВ-37», «Левко», «Н.Панасенко», «Рибак», «Старий», «141», «301», «333», «3-14», «8510» («85-10») (25.11.1905, с. Дюксин Костопільського р-ну Рівненської обл. – 4.03.1952, с. Сухівці Рівненського р-ну Рівненської обл.). Народився у сім’ї диякона-псаломщика. У підлітковому віці втратив ногу. Здобув вищу освіту у Варшавській академії прикладних мистецтв (1926-1935), де був активним діячем студентської громади. У міжвоєнний період роботи Н.Хасевича експонувалися на 35-ти виставках у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі. Нагороджений багатьма міжнародними відзнаками: премією Ватикану (1931), дипломом Варшавської академії прикладних мистецтв (1932), призом міжнародної виставки гравюр у Варшаві (1937). Після закінчення навчання працював учителем у с. Дюксин. Член ОУН із 1930-х рр. У липні 1941 р. переїхав до Рівного, де працював референтом відділу мистецтв окружної управи, ілюстрував газету «Волинь», працював мировим суддею Деражненського р-ну (1.05.1942 – весна 1943). У лавах збройного підпілля із весни 1943 р. Член редколегії пропагандистських видань ОУН і УПА, зокрема, журналів «До зброї», «Український перець», «Хрін» та ін. Співробітник референтури пропаганди крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, а з весни 1948 р. водночас керівник графічної ланки крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, провідний графік збройного підпілля ОУН, автор багатьох агітаційних матеріалів, бофонів, ескізів нагород тощо. В умовах підпілля підготував групу фахових граверів. Член УГВР. Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (11.10.1945), Срібним хрестом заслуги (6.06.1948), Золотим хрестом заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Загинув в оточений криївці на господарстві Л. Стацюка, застрелився, щоб живим не потрапити в руки ворога.
Біографічна довідка взята із документального збірника Т.27 Нової серії “Літопису УПА” (упорядник Михайло Романюк).
5
«Я родился на Украине, воевал за Украину, на Украине и умру»
- 23.02.18, 11:02
- Ми любимо тебе, Україно!
Иван Доценко
«Я родился на Украине, воевал за Украину, на Украине и умру»
22.02.2018
В Славянске на Донетчине сегодня, 22 февраля, прощаются с полковником Иваном Моисеевичем Доценко, ветераном Второй мировой войны. Ивана Моисеевича, которому 3 февраля 2018 года исполнилось 95 лет, не стало 20 февраля. Отец редактора местного издания Tvplus Сергея Доценко запомнился горожанам тем, что в мае 2014-го, когда Славянск был оккупирован вооруженной бандой российского диверсанта Гиркина, отказался сниматься в пропагандистском ролике российского телевидения.
— О том, что Иван Моисеевич не захотел давать интервью российским журналистам, рассказал его сын, сопровождавший отца на традиционные торжественные мероприятия по случаю Дня Победы, проходившие на центральной площади, — рассказала «ФАКТАМ» журналист Tvplus Светлана Вьюниченко. — Наше издание, как и все издания в городе в тот период, уже приостановило свою работу, но журналисты все еще оставались в Славянске. Все стали уезжать уже в середине мая, когда поняли, что быстро отвоевать наш город украинской армии не удастся. Конечно, по прошествии почти четырех лет воспроизвести рассказ Сергея Ивановича о том эпизоде уже, наверное, невозможно, но отдельные фразы врезались в память всем присутствовавшим. К Ивану Моисеевичу подскочила одна из съемочных групп российского телеканала (их тогда в городе было множество) и стала задавать ему провокационные вопросы, подталкивая к тому, чтобы он ответил, что, мол, не за то воевал, что предан идее СССР и выступает за братство народов Украины и России. Дескать, «старшие братья» из России сейчас здесь, в Славянске, потому что «спасают» нас от «киевской хунты». Отец нашего редактора сниматься отказался, сказав, что он «родился на Украине, воевал за Украину и на Украине умрет». Сюжет, конечно, нигде не показали.
По словам Светланы Вьюниченко, писавшей о судьбе Ивана Моисеевича и о других ветеранах, проживающих в Славянске, полковник Доценко был не единственным участником боевых действий, который возмущался тем фактом, что, напав на Украину, «русские братья» разорвали многие семейные и дружеские связи.
— Под влиянием агрессивной кремлевской пропаганды даже некоторые бывшие однополчане, проживающие в разных странах (в России, Украине, Белоруссии) и по разные стороны от линии разграничения, перестали общаться друг с другом, — говорит Светлана Вьюниченко. — Однако живущие в Славянске участники боевых действий, с которыми я общалась в 2015—2016 годах (увы, за это время уже трое героев этих материалов умерли), были преданы своей родине и четко понимали, кто начал сегодняшнюю войну.
Справка tvplus.dn.ua: Иван Моисеевич Донецко родился 3 февраля 1923 года в селе Остаповка Варвинского района Черниговской области. В его семье Голодомор забрал отца и братьев. Сам Иван чудом выжил и в 1939 году с отличием окончил 7-летнюю школу, поступив в Прилуцкое педагогическое училище. Проучившись год, вернулся в село, так как в СССР вышел закон об оплате среднего и высшего образования.
В начале августа 1941-го его мобилизовали и направили в Харьков, а затем в Ворошиловград (ныне — Луганск). Иван Доценко попал во взвод связи 2-го стрелкового батальона 694-го стрелкового полка 385-й гвардейской стрелковой дивизии. Боевое крещение связист Доценко получил на реке Миус, где взвод держал оборону. Здесь же заслужил свою первую награду — медаль «За боевые заслуги». В марте 1942-го 19-летнего солдата направили на курсы младших командиров, организованные Южным фронтом. Окончить их Ивану Моисеевичу не удалось из-за активного наступления немцев по всей лини фронта. В Туапсе (Краснодарский край РФ) курсантов вновь распределили по дивизиям и отправили на фронт. Доценко пошел в полковую разведку 32-й гвардейской дивизии. Вместе со своим полком освобождал Кубань, расширял плацдарм на Таманском полуострове. В январе 1944-го получил тяжелое ранение в голову. После лечения в госпитале Ивану Моисеевичу дали месячный отпуск, а затем направили в школу авиационных специалистов Закавказского фронта. Через три месяца, уже как старшина технической службы, он был отправлен в Польшу. Победу 22-летний Иван Доценко встретил в немецком городе Риза на реке Эльбе. До демобилизации в 1957-м нес службу в Австрии. Демобилизовавшись, Иван Моисеевич по приглашению двоюродного брата приехал в Славянск. Окончив юридический факультет Одесского государственного университета, работал юрисконсультом на различных предприятиях. Оставил работу лишь в 74 года.
Коллектив «ФАКТОВ» приносит соболезнования коллеге Сергею Доценко в связи со смертью отца
Егор КРУШИЛИН, «ФАКТЫ» (Донецк)
5
Україна пам’ятає кожного воїна, який віддав за неї
життя – Президент у Сєвєродонецьку на відкритті пам’ятника
генерал-майору Радієвському
22 Липня 2015 - 16:22
Президент Петро Порошенко під час робочої поїздки на Луганщину взяв участь у церемонії відкриття пам’ятника генерал-майору Національної гвардії України Олександру Радієвському. Захід був присвячений річниці звільнення міст Сєверодонецька, Лисичанська та Рубіжного від окупаційної влади бойовиків і терористів.
Глава держави побажав мешканцям, аби війна ніколи не поверталася на поріг і не стукала у двері домівок українців. «Всі разом ми повинні сьогодні згадати тих, хто повернув мир у ваше життя, хто посунув пекло на десятки й десятки кілометрів східніше та південніше, хто брав участь у минулорічному героїчному визвольному поході Української армії, яка очистила від окупантів більшу частину Донбасу», – сказав Президент.
Бригада генерал-майора Олександра Радієвського разом з іншими частинами та підрозділами сил АТО 22-24 липня минулого року з боями звільнила від терористів цей край. Комбриг Олександр Радієвський загинув від рук бандитів, потрапивши у засідку між Лисичанськом та Сєверодонецьком. «Відкриваючи пам’ятник генералу Радієвському, хочу ще раз наголосити, що Україна пам’ятає кожного воїна, який віддав за неї найцінніше – своє життя», – підкреслив Президент.
Глава держави нагадав, що звільненням міста Сєвєродонецьк його мешканці завдячують героїзму та високій підготовці офіцерів, сержантів і солдатів 95-ї окремої аеромобільної та 25-ї окремої повітряно-десантної бригад високомобільних десантних військ, 24-ї та 51-ї окремих механізованих бригад; підрозділів спеціального призначення та частин Національної гвардії України.
«Ми всі пам’ятаємо, як 18 липня о 10 годині ранку українські передові підрозділи вийшли на трасу, що з’єднує Сєверодонецьк і Луганськ, і перерізали комунікації бандформувань. Розбиті й деморалізовані проросійські бойовики, поспіхом залишаючи місто, встигли підірвати міст між Сєвєродонецьком і Воєводівкою та покинули цілий арсенал боєприпасів, гармат і бронетехніки», – сказав Президент.
Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх військовослужбовців, загиблих під час оборони та визволення Донбасу, і мирних мешканців Луганщини та Донеччини, які загинули внаслідок російської агресії проти України. «Вони стали жертвами справжнього геноциду, який Кремль влаштував проти російськомовного населення Донбасу, – рівно як і проти україномовних», – наголосив Петро Порошенко.
Президент зазначив, що разом із міжнародними партнерами докладає максимум зусиль, щоб відновити територіальну цілісність держави політико-дипломатичним шляхом і повернути Україні мир.
«Я вірю в реалізацію мого мирного плану, у цей план вірить весь світ, тому що йому нема альтернативи. Нема альтернативи політико-дипломатичному врегулюванню», – наголосив Президент.
«Київ – це столиця миру. Столиця війни – це Москва. Але весь світ з нами. З нами правда. З нами – Бог. Це вони прийшли на нашу землю, і вони мають піти. А ми маємо повернути собі окуповану частину України. Донбас був, є і буде українським. Він буде вільно говорити українською і російською мовами», – заявив Петро Порошенко.
http://www.president.gov.ua/news/ukrayina-pamyataye-kozhnogo-voyina-yakij-viddav-za-neyi-zhit-35694
У спецоперації зі звільнення Лисичанська загинув полковник Олександр Радієвський.
У Кривому Розі відкрили меморіальну дошку на честь генерал-майора Олександра Радієвського
5
Герой України Василь Сліпак назавжди з нами
- 20.12.21, 10:12
- Ми любимо тебе, Україно!
Герой України Василь Сліпак
назавжди з нами!
Сьогодні, 20 грудня 2021 року, свій сорок сьомий день народження міг би святкувати Василь Сліпак — всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник Революції Гідності, Герой України. Міг би..., якби так палко не любив край, в якому Бог дав йому народитися, в якому він виріс, навчився співати і який, коли виникла така потреба, довго не роздумуючи, пішов захищати.
Васильку! Брате! Дякую тобі за твоє небайдуже серце, за твоє слово, яке ніколи не розходилося з ділом, за твоє життя і твою смерть. Ти завжди будеш у моїй пам'яті і в пам'яті всього українського народу! Таких, як ти, назавжди вносять у книгу історії краю. Спи спокійно. Ми втримаємо нашу свободу. За нами - правда. З нами Бог.
Любов Пікас
БГ: Для мене Василь Сліпак є тим еталоном, за яким звіряю справжніх патріотів і фальшивих, як отой Андрій Шкіль, що втік до Франції і вже в Україну не вертає, хоч йому ніякої загрози давно немає. Дмитро Корчинський воює у тилу, бо тільки тут сміливість має і тому подібне чмо, як Андрій Садовий, що країну обкрадає і рідне місто.
Справжні герої ніколи не вмирають, бо про них завжди пам'ятають! Василь Сліпак назавжди з нами!
Слава Україні! Героям слава!
5
Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту
- 29.11.17, 19:03
- Ми любимо тебе, Україно!
“Після війни вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, а що навпаки – неоціненне”
Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту, – про трагічні події під час оборони летовища, життя в повному оточенні ворога та нові погляди після війни і поранення
фото: Олег Огородник (2)
Цього тижня, 21 листопада, Україна вперше відзначила День десантно-штурмових військ Збройних сил України. Раніше День десантника святкували 2 серпня. Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, а служба в них – найважчим випробуванням, але водночас і дуже престижним. Українським десантникам судилося відіграти важливу роль під час проведення Антитерористичної операції на сході України, зокрема і у боях за Луганське летовище.
Незламно давала відсіч ворогові і 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокується у Львові. У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об’єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів. Сьогодні цих відважних хлопців називають кіборгами. Самі ж бійці кажуть, що така назва їм навіть імпонує.
У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об'єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів
Богдан Дишко – десантник 80 окремої десантно-штурмової бригади, кіборг Луганського аеропорту, головний сержант десантно-штурмового взводу погодився розповісти “Львівській Пошті” про усі подробиці боїв за аеропорт. Він також брав участь у бойових діях в Артемівську, Мар’їнці, Лисичанську, Авдіївці та у Пісках.
Попри все пережите, Богдан вражає своєю стриманістю та оптимізмом. Зізнається, що війна таки змінила його, однак, тільки у кращу сторону.
Про шлях на війну– Розкажіть про те, чому вирішили присвяти своє життя військовій справі?
– У 2005 році мене призвали на строкову службу до армії. Відслужив рік строкової служби на посаді кулеметника на БТР-80. Після звільнення трішки працював у сфері будівництва. Згодом, у 2007-ому, навіть вступив на навчання у тоді ще Академію митної служби України, що в Дніпрі. Однак всі ці роки відчував, що мені чогось не вистачає.
Це була певною мірою навіть ностальгія за тими часами, коли служив в армії. Хотілося знову поринути у вир цих подій: полігони, стрільби, стрибки з парашутом. І тому у 2012-ому я твердо вирішив йти на контрактну службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду у Львові. І вже у лютому 2013 року підписав контракт на посаду кулеметника на БТР-80. Тепер така посада, до слова, називається навідник. Так і почалась нова сторінка мого життя. Зізнаюсь, що тоді й подумати собі не міг, які непрості події ще матиму на шляху.
– Яким вам запам’ятався день, коли отримали приказ давати відсіч ворогові?
– Весна 2014-го. Ми тоді якраз із хлопцями були на полігоні. Пригадую, що ще завтра планував здійснити два стрибки з парашутом, але вже ввечері нас збирають командири і на шикуванні повідомляють, що військові підрозділи Російської Федерації ввійшли до Криму на абсолютно 
незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.
незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.– Чи знали ви в той час, куди їхатимете?
- По правді кажучи, до останнього моменту ми вважали, що матимемо завдання у напрямку Криму, адже тоді якраз вся увага країни була прикута до півострова. І всі були дуже здивовані, коли літак сів у Міжнародному аеропорту “Бориспіль” у непасажирських терміналах. Тоді нам і повідомили, що прямуємо не в Крим, а на північний схід України, у містечко Гончарівське. Вже в той час розуміли, що вторгнення ворога можна очікувати на території України з будь-яких напрямків – з Чернігівщини, Сумщини, Луганщини тощо. Однак, щоби встановити контроль по всій лінії кордону, на мій погляд, не вистачало об’ємних підрозділів, які б це одразу все взяли під охорону.
– Це все наближалось до 8 квітня…
– На той час ще ніхто не знав, що буде далі і як буде. У певні моменти навіть здавалося, що все почало налагоджуватися. Але одного дня нас підняли вночі. Ми швидко зібралися, отримали завдання. Розсілися по екіпажах і вирушили у дорогу. Було якесь навіть передчуття і я, пригадую, навіть жартома сказав товаришам, що ще в Луганську ми не були. І тут ми приїжджаємо саме у Міжнародний аеропорт “Луганськ”.
– Як сприйняв ваш приїзд колектив летовища?
– Працівники аеропорту поділились на привітних і не дуже. Останні просто уникали спілкування з нами. Але ми на це не зважали. Адже виконували завдання, яке полягало у тому, щоби взяти під свою охорону та контроль всі об’єкти цього аеропорту та стежити, аби жоден літак без нашого дозволу і підтвердження, особливо якщо мова про якийсь військовий літак, не міг здійснити посадку.
Потрібно розуміти, що летовище – це стратегічний об’єкт, який дозволяє швидко у певній ділянці наростити великий об’єм сили з технікою, засобами, продукцією. Одразу в перший день перебування там ми організували кілька постів, сформували екіпажі та зміни чергування. Разом із хлопцями я тоді охороняв дальній західний привід аеропорту, що неподалік села Георгіївка. Певною мірою нам пощастило, бо тоді поля були ще необроблені, і коли на вулиці сира погода, то до нашого об’єкту було неможливо пройти непомітним. Таким чином ми повністю контролювали ситуацію.
Віч-на-віч із ворогом– Коли ситуація почала загострюватись?
– Одразу після Великодня на мій об’єкт на “жигулях” приїхали четверо чоловіків, двоє з них були у камуфляжі, ще двоє – у цивільному одязі. Вони зупинили машину на півдорозі до об’єкту і дуже нахабно себе вели. Разом зі ще одним бійцем вирішив піти з ними на переговори. Один з них одразу спитав мене, чи маю я намір у нього стріляти. Запитує мене російською, кому я давав присягу. На що я відповідаю: “Народу України”. Тоді він показує мені свій паспорт із Луганською пропискою і каже: “Я гражданин Украины тоже”. Відповідаю йому, що все чудово бачу, однак, пояснюю, що цей об’єкт знаходиться під охороною, і перебувати тут без відповідного дозволу суворо заборонено. Тому попросив їх залишити територію летовища. Після цього один з них виймає посвідчення офіцера МВС, і каже мені: “Я майор милиции. Давайте все это собирайте. Где ваш БТР, оружие – все сдавайте мне. Вы снимаетесь отсюда”.
Щоби переконати мене, наші “гості” ще гортали фото на планшеті, показували, що мають міномети, а тому можуть обстріляти наш об’єкт разом зі мною і хлопцями. І ще приговорювали: “Ты вообще знаешь, что это такое?!”. Вони думали, що аеропорт охороняють молоді, “зелені” хлопці. Але вони не врахували, що це саме 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка має за плечима цілу низку навчань, в тому числі і міжнародних.
Бойовики навіть пропонували нам, як вони казали, “зняти кіно”. Ніби ми з боєм втратили БТР, склали боєприпаси, попали в полон. Щоб пізніше у держави до нас не було жодних претензій. Я їм тоді пояснив, що це повні нісенітниці. І при будь-яких їхніх діях, які загрожують нашому життю чи безпеці об'єкту, ми будемо відкривати вогонь. І при подальшому неприпиненні цих дій – вогонь буде на ураження. Вони зрозуміли, що ми налаштовані серйозно, а тому просто поїхали звідти до самого аеропорту, щоб спробувати домовитися зі старшими.
– Як тривали ваші будні в аеропорту?
– Коли була нагода, то у вільний час займалися спортом, відпочивали, телефонували додому до рідних. Це допомагало трохи пришвидшити час. Бо час на передовій ніби сповільнювався. До слова скажу, що будівля аеропорту на той час була в дуже хорошому стані. Кілька років до бойових дій його відновили. Після польових харчувань і умов, ми мали можливість нарешті нормально помитися, випрати свій одяг, поїсти. Там також були банкомати, тому хлопці мали доступ до своїх зарплатних коштів.
фото: slovoidilo.ua
– Під час боїв за Луганський аеропорт, Інтернетом ширились новини, що вам, оборонцям летовища, катастрофічно не вистачало їжі. Пізніше були спростування цього самими ж вояками. То як було насправді з харчами?
– Літаками нам привозили продукти харчування. Їсти було що. Не розкошували з їжею, але було достатньо. Так, справді, в той час по всій Україні говорили, що ми не маємо що їсти, що стріляємо у місцеву фауну, збираємо флору. Це все неправда. Тому наші хлопці тоді оприлюднили відеозвернення, щоб у такий спосіб повідомити, що ми не голодуємо, і щоб наші рідні не хвилювались. Водночас скажу, що на той час і особливого апетиту не було ні в кого. Їли для підтримки організму і все. Більше курили цигарок, більше пили кави, бо виснажувалися, я весь час працював над вдосконаленням своїх вмінь та системи охорони летовища. Також через інтернет ми повідомляли бойовикам, що на жодні перемовини йти не маємо намірів, і здавати аеропорт – теж не в наших планах.
Гірша ситуація була з водою. Вкінці травня бойовики навіть похизувалися в Інтернеті відзнятим відео про те, як вони підірвали труби і вода в аеропорт не надходила. На певний час нам води вистачало, бо мали запас бутильованої води. Потім ми користувалися водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту. Для прання одягу збирали дощову воду. Тоді дощі приносили нам радість і ще – добряче підбадьорювали. Також використовували воду із підземних резервуарів. Так і жили.
– Чи були у вас моменти відчаю?
– Вперше відчув якусь безвихідь після падіння літака Іл-76 у червні 2014-го. У той час я відпочивав після зміни, як раптом до мене прибігає один із наших бійців і тривожно перепитує: це збили літак? Коли я вийшов подивитися, що трапилося, то побачив, як у східній стороні все небо палає. Було дуже важко сприйняти це, бо ми розуміли, що на борту літака було мінімум півсотні пасажирів.
Пригадуючи це зараз, розумію, що якраз той момент і став для кожного з нас переломним. Бо тоді ми чи не вперше повірили в те, що можемо додому не повернутися. Всі тоді пережили шок: хлопці майже не їли, мало говорили між собою… Наступними днями ми вивчали територію, звідки здійснювався запуск ракети, що влучила в Іл-76. Літаки в той час взагалі не літали. Лише через кілька днів ми відправили літаком додому тіла рештки загиблих побратимів. Посприяла погода – було дуже вітряно, на дощ насувалось. Літак швиденько, по-бойовому, без світла злетів угору і попрямував на захід.
– Вам було, вочевидь, вдвічі важче, адже ви відповідали не лише за себе, а й за інших хлопців.
– Так, я завжди намагався підтримувати побратимів. Хоч інколи бувало і непросто, та я не дозволяв собі цього показувати. Тому що знав: від мене чекають певних команд, і якщо я показуватиму собою достойний, відважний приклад, то в бійців з’являться додаткові сили.
Про непрості випробування – поранення та операції– Як думаєте, що вам особисто допомогло вижити?
– У моєму випадку – так склалась ситуація. Хоч допомогло також і бажання залишитися живим, і підтримка товаришів, і правильні рішення командира. Зокрема, після того, як я був поранений, командир наголосив на моїй евакуації, за що йому дуже вдячний.
– Коли та за яких обставин ви отримали поранення?
– Це було 17 серпня 2014 року у селі Хрящовате. Під час обстрілу з реактивних систем “Град” одна ракета влучила в нашу машину, в силове відділення. Ми тоді ховались за машиною, бо інших варіантів у нас не було. Розуміючи, що зараз все взірветься, ми пошкандибали звідти, хоч після вибуху всі були не в собі, і навіть не усвідомлювали, що нас усіх поранено і якої степені ці ушкодження.
Коли бойовики перекрили нам воду, ми користувались водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту
Сам процес поранення мені запам’ятався на все життя. Це було якось так, ніби час сповільнився, і мене всього вдарило, як муху хлопавкою, але так сильно і протяжно – на кілька секунд. Перше, що зробив після того, як прийшов до тями, намагався нащупати чи цілі ноги.
– Де вам надавали першу медичну допомогу?
– Командир роти прийняв рішення евакуювати мене в аеропорт. Дорогою нас ще раз обстріляли. В полі нам надали першу допомогу. Поранення були множинні, осколки проникли у м’які тканини тіла. Але, дякувати Богу, всі кістки були неушкоджені і не було втрати кінцівок, хоча мав поранення обох ніг. Також осколки зачепили лопатку. На той момент я на це не зважав. Мені здавалось, що мене перебинтують і вже завтра я буду на ногах та повернусь до товаришів. Я тоді й болі особливо не відчував.
Коли ми прибули в аеропорт, я побачив, що там вже чимало поранених. Хлопці були вже втомлені, багато хто вже занепав духом через все побачене і пережите. На другий день ми вирушили у місто Лутугіне, де на території заводу мені зробили перев’язку. Звідти ми виїхали разом із колоною до поселення Побєда. Коли вибралися до безпечної зони, то одразу стало так легко на душі, ніби все так далеко, хоча у думках і далі переживав за хлопців. Розуміючи, що в них нема мережі, писав навіть смс, бо хотів дізнатись, як в них справи.
– Скільки всього ви перенесли операцій?
– Близько десяти, три з яких – під загальним наркозом. В селі Побєда, у польовому шпиталі, мене цілу ніч оперували. Спочатку під місцевим наркозом, але я вже відчував, що не витримую, що мені страшенно боляче. Було дуже важко. В мене тремтіли ноги від болю, коли я лежав на операційному столі. І лікар прийняв рішення продовжувати операцію вже під загальною анестезією. Пізніше нас вертольотом перевезли до Харкова, де я пробув дві доби. І вже тоді літаком я прибув до Одеси. Вперше побачив море, але на той час був весь у бинтах і залізти у воду не міг, хоч і дуже хотів. Щодня проривався перший у процедурну, робив перев’язки, просив обезболюючий укол, брав із собою один костиль і прямував до моря. Море стало тоді моїм добрим лікарем.
В Одесі про нас дуже добре піклувалися, і волонтери допомагали всім на світі. Ми мали все необхідне. Та попри все це, в думках все одно був із хлопцями, переживав за них.
фото: архів Богдана Дишко
– Кажуть, що після війни психологічно важче реабілітуватися, ніж фізично…
– Так, погоджусь. В голові постійно крутиться війна, пригадуються щоразу важкі моменти. Коли під час обстрілів ворожими артилерійськими системами, поряд розриваються снаряди… І ти пірнаєш в укриття, в окоп. В той час хочеться, щоб той окоп був ще глибшим – хоча б на метр. Хочеться так глибоко в землю закопатися, щоб тебе не дістали нічим. Але ти розумієш, що снаряд може і в окоп попасти. Під обстрілами думаєш, як мало часу, щоб згадати все своє життя, оцінити його. В голові тільки одна думка – як мало часу, щоб це осмислити. А інколи думаєш – ні, так просто мене не взяти, і йдеш у бій, не зважаючи на власний страх.
А коли все вщухає, першим ділом перевіряєш, чи все гаразд із хлопцями, чи всі живі. І така радість переповнює серце, коли бачиш, що всі неушкоджені, – не передати просто.
Я служив у чудовому колективі і мав хороших командирів, а це дуже важливо!
– Чи можете зараз сказати, що ви пройшли цю реабілітацію, чи це щось, що триватиме ще дуже довго?
– Я вважаю, що з багатьма психологічними станами можна впоратись і самотужки. Насамперед, не треба дозволяти собі опускати руки. Сказати собі: “Агов, чого це ти? Зберися!”. Якщо важко, можна зустрітися із другом, товаришем по службі чи командиром, поділитися думками, попросити поради чи просто поговорити.
Також, думаю, що боєць після передової має хоча б місяць мати змогу відпочити від побаченого, оговтатися. Поїхати в село, в гори чи погуляти незнайомим містом. Щоби приємне витіснило весь той негатив, який довелося пройти. Щоб відкинути від себе всі погані думки.
– Як думаєте, війна вас змінила?
– Змінила. Дуже змінила. До війни я хотів багато що побачити, багато чим пожити, щось нове відчути, зрозуміти, порозважатися, відпочити. Після війни я дивлюсь на світ дещо інакше. Я вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, які нічого не варті, а що навпаки – неоціненне. До війни я живився світом, а тепер я стараюся собою живити близьких мені людей. Зараз мені цінніші моя сім'я і друзі. На службі також зустрів багато хороших людей. Більше ціную життя. Мрії змінилися і ставлення до них також. До АТО мрії були просто мріями, а тепер мріями займаюсь, щоб втілити їх у життя. Тепер у мене інше розуміння цінності часу.
Про чоловічу дружбу на передовій та підтримку рідних– Кажуть, що на війні невіруючі – починають вірити в Бога, віруючі – буває, зневірюються. Вас можна до якоїсь із цих категорій віднести?
– Важко сказати. Були випадки на передовій, які не мали шансів закінчитися якось позитивно для мене чи для когось із моїх побратимів. Але ставалося чудо. Десь снаряд не здетонував, а якби здетонував, то вже б нікого в живих не було. Але всі чомусь отримали другий шанс. Вочевидь, маємо ще щось в житті зробити.
– Як вважаєте, під обстрілами чоловіча дружба міцнішає?
– Скажу так: на війні ти справді готовий віддати життя за побратима. І це без перебільшення. Інколи навіть підсвідомо прикриваєш друга, не замислюючись, що це може стати для тебе фатальним.
В цей час мої побратими знову ж таки виконують чергові бойові завдання в зоні проведення АТО. Я горджуся ними і тим, що мав можливість захищати Батьківщину від загарбників, проходячи службу в чудовому колективі серед справжніх Героїв!
– Після демобілізації підтримуєте зв'язок зі своїми побратимами?
– Так, звичайно, переписуємося в соцмережах, зідзвонюємося час до часу, цікавимося життям один одного. Якщо є можливість, збираємося за чашкою кави чи кухлем пива.
Дуже шкода, що не всі хлопці повернулися додому… За добу після мого поранення під “Градами” загинули мої товариші з найближчого оточення. Мені до сих пір важко описати біль від цієї втрати.
– А ваші рідні підтримували вас, коли ви були на передовій?
– Так, звісно. Хвилювалися за мене. Буває, що тижнями не виходив на зв'язок, бо не було можливості. Уявити важко, що переживали мої близькі. Інколи, коли говорили по телефону, поруч розривалися снаряди і я розумів, що вони зараз падатимуть поряд. У таких випадках казав, що мене командир кличе, щоби тільки мої близькі цього всього не чули. Коли мене поранили, то рідні запитували, що зі мною. Відповідав, що нічого особливого, кілька подряпин, а насправді ледь із милицями міг стояти і говорити.
– Зважаючи на власний досвід, скажіть, будь ласка, чи важко ветеранам знайти роботу після повернення додому?
– Хто опускає руки, той роботи не знайде ніколи. А якщо хотіти чимось займатися, то ти обов’язково себе знайдеш. Після війни я прийняв рішення і зараз працюю заступником директора в одній із охоронних фірм.
– Вам імпонує те, що захисників Луганського аеропорту, як і Донецького, називають кіборгами?
– Спочатку якось незвично було. А зараз так, подобається. Звучить гордо.
– На ваш погляд, чому так склалося, що про кіборгів Донецького аеропорту говорять більше, ніж про кіборгів, які охороняли Луганське летовище?
– Думаю, причина у тому, що до Донецького аеропорту тривалий час був сухопутний доступ. І туди в тому числі могли приїхати і медіа. А от у Міжнародний аеропорт “Луганськ”, який знаходився в повній ізоляції, наземним способом ніхто добратися не міг, бо це було надто ризиковано.
Розмовляла
Олена Петришин
Олена Петришин
5
Сьогодні прощання з Германом Бродніковим
- 10.11.19, 20:19
- Ми любимо тебе, Україно!
Церемонія прощання із загиблим під Авдіївкою бійцем 92-ї ОМБр Германом Бродніковим відбудеться завтра на Харківщині
4
