Теплий весняний ранок

Зігріває вулиці після дощів,

Старенький дід вийде на ганок

В, до дірок протертому, плащі.

Він сонцю всміхнеться, тихенько присяде

На лавку, що в нашім дворі.

Кожному дню вартість він знає.

Знає… бо був на війні…

Бачив, як бомби землю здригали,

Як тато солдатом пішов на війну…

Пам’ятає часи, як їсти не мали…

Маму змарнілу, маленьку сестру…

І сам молодим пішов воювати.

Слів, описати той жах, не знайдеш.

Він Батьківщину мав захищати!

Здавалось кошмару не буде меж…

Та вдома сестричка чекає і мати,

Дівчина мила з сусіднього двору…

Не можна до них війну підпускати!

В душі беріг віру – все скінчиться скоро…

І трапилось диво. Почуті молитви

Його і мільйонів людей!

Закінчився наступ, припиненні битви,

Вдома чекають гарних вістей!

Людям, що в мирі життя все прожили,

Важко ту радість сповна зрозуміти.

Хоч землю заповнили братські могили,

Кожен знав цінність можливості жити…

Тепер дід старенький, у внуків є діти.

Держава медалі вдягла на жакет…

Від цього не стало йому легко жити,

Та в свято гвоздик завжди має букет…

І думка його в душі зігріває

Що людям у мирі жити дано,

Що про війну діти в книжках читають,

Не бачать її у пильне вікно…

Таких стареньких багато по світу,

Нелегким трудом в дарунок нам всім –

Мир принесли, дали змогу нам жити…

За це їм СПАСИБІ і НИЗЬКИЙ УКЛІН!!!

Переможці іноді заслуговують на перемогу. Це закінчення усім відомого висловлювання про те, що історію пишуть переможці, в якій місця переможеним нема.

Випадкова зустріч з переможцями у другій світовій війні, ветеранами Великої Вітчизняної війни, коротенька розмова з ними не похитнула моїх переконань в тому, що ці переможці заслуговують на Перемогу. Свято Великої Перемоги не матиме „терміну придатності” навіть після того, як  віддадуть останні почесті останньому ветерану.

 Свято відзначатимуть, поки іще житимуть внуки учасників ВВВ, котрим їх діди розповідали про свою юність, обпалену війною. Ота війна смертоносним вихором пройшлася по кожній українській родині і не обійшла жодної хати...

Мій дядько Магера Михайло Дмитрович, батьків старший брат, згорів у танку на Курській дузі. З осколками в ногах і під серцем повернувся з війни мій дід Дмитро. Моя баба Катерина, мамина мама, надірвалася на польових роботах в колгоспі після звільнення Вінниччини від окупантів. Весною 1944 р. потрібно було засіяти поля, щоб дати хліб фронту. Вдень вона на оранці тягнула разом з коровою плуг у шлеї, а вечором доїла ту ж корівку, щоб нагодувати дітей молоком, наполовину із кров’ю. Одного дня і баба, і корова впали на ріллі і більше не піднялися. Діда Олексу після Перемоги чекали в землянці 5 сиріт, які жили там після спалення села фашистами в ході каральної операції за зв’язок з партизанами...

Мої ровесники – внуки переможців також можуть розповісти щось із того, що їм переповідали зі своїх спогадів про війну їх діди.

На пам’яті, коли ветеранів ВВВ було більше, вже за кілька днів до 9 травня на вулицях можна було зустріти людей з численними нагородами на грудях. Їм чемно поступалися в чергах, їх запрошували на зустрічі з учнівською молоддю та в трудові колективи, вшановували у вітаннях по радіо та на телебаченні...

Кілька років поспіль ветеранів при нагородах взагалі не зустрічала в місті.

Яким же було моє здивування, коли вранці на лаві біля міськради побачила самотню постать ветерана „при параді” з газетою на колінах. Підійшла, познайомились і почали розмовляти.

Калачов Віктор Андрійович, народився в Уфі в 1926 р. До війни встиг закінчити 8 класів. В 1944 р. - мобілізація на фронт. Пройшов підготовку снайпера. Проте під Полоцьком він поповнив ряди піхотинців. Там же, під Полоцьком, відбулося бойове хрещення у першому бою.

За 260 днів на Білоруському фронті Калачов Віктор Андрійович приймав участь в операції „Багратіон”, звільняв Прибалтику від ворогів. Мав поранення. 60 днів лікувався в госпіталях. День Перемоги зустрів у Східній Пруссії.

Після війни відслужив у війську 8 років. Зумів за цей час здобути середню освіту. Це допомогло після армії поступити у військове училище зв’язку в рідній Уфі. Найтривалішою була служба в Румунії, хоча за роки кар’єри військового довелось побувати в різних куточках СРСР. Останнім місцем служби перед виходом на пенсію стало Рівне.

Та відпочивати не довелось. 17 років присвятив роботі інженера на заводі „Газотрон”. Зараз Віктор Андрійович для душі займається садівництвом та городництвом на дачі. Просто не звик сидіти без діла...

Більш детальніше про війну ми так і не змогли поговорити. До нас почали підходити інші ветерани. Проте, Віктор Андрійович встиг додати, що виживання піхотинця на фронті дуже важке. На фронтах війни найбільше загинуло бійців 1922-1926 рр. народження. „Цариця полів” найчастіше була тим гарматним м’ясом, яке кидалося в м’ясорубку війни в першу чергу.

Наступним моїм співрозмовником став Нечипорук Андрій Йосипович, котрий народився в м. Славута у 1924 р. В свій перший бій пішов зимою 1942 р. під Москвою. А за три дні до Перемоги йому дали путівку в санаторій. Отак для нього і закінчилася війна. Найбільшим подвигом було взяття в полон 3 німців. Один серед них виявився сином німецького посла в Москві. Дуже добре говорив російською, адже до війни навчався в радянській школі, а потім – в університеті. Полонений так хотів жити, що іще по дорозі до штабу „злив” своїм конвоїрам усю інформацію, яку тільки знав...

Між Віктором Андрійовичем та Андрієм Йосиповичем зав’язався діалог на рахунок заслужених нагород. Останній вирішив, що краще заспівати, аніж через щось посперечатися. І над майданом Магдебурзького права залунали жартівливі частівки у виконанні ветерана.

Навколо нас почали юрмитися інші ветерани, яких запросили на відзначення Дня Перемоги. Ніякої розмови про війну вже не могло й бути мови. Військовий, який представився, як заступник голови ради ветеранів, не дуже приязно поставився до моєї присутності на місці збору ветеранів. Довелось показувати посвідчення журналіста і пояснювати мету моїх інтерв’ю та де вони будуть опубліковані. До речі, жодного журналіста, як не дивно, поруч на той час я так і не побачила...

Мені прозоро натякнули, що моя присутність тут не бажана. Наостанок зробила іще кілька знімків, щоб мати якесь логічне завершення події 8 травня, свідком якої я несподівано стала. На прощання запросила ветеранів відвідати музей історії Національного університету водного господарства та природокористування. У експозиційній вітрині про ВВВ виставлено раритетні експонати, про унікальність яких рік тому було відзначено військовими істориками, котрі відвідали наш музей... 

Андрій Йосипович і далі створював святковий настрій своїми співами. В атмосфері піднесеності у ветеранів з’являвся молодечий запал, жага життя, відчуття своєї значимості та впевненості в ній.

А ветерани дійсно душею не старіють! Свято Дня Перемоги защораз їх повертає в травень 1945 року. В ньому – вони молоді! А навколо – ВЕСНА!

Символ ЖИТТЯ. Символ ПЕРЕМОГИ. Символ Миру.

До 9 травня.

Ні на йоту не хочу образити сивочолих ветеранів Червоної Армії і Військово-Морського Флоту СРСР, але по довгому роздумі вирішив написати те, як я те все сприймаю.

Різна доля держав у Другій Світовій Війні. Спадає на думку історія В’єтнаму. Щось там таки є таке зрозуміле! До Другої Світової це була частина французької колонії Індокитай. Але ще у 1930 роках появилися повстанці, якм це не подобалося. Звільнитися не виходило, але боролися. Нарешті, 3 лепня 1941 року доблесні японські війська прогнали ненависних французів. Здавалося – брати! Японія на той час у Лізі Націй представляла всі кольорові народи. Але невдячні в’єтнамці відповідають тим, що Хо Ші Мін заснував Лігу боротьби проти Франції та Японії за незалежність В'єтнаму, відому як Ліга В'єт мінь.

По закінченні Другої Сітової В’єтнам знову звільняють. У кінці Другої світової війни в північну частину країни увійшли загони китайців-гоміньданівців, а на територію Південного В'єтнаму - англійці. В'єтмінь на чолі з Хо Ші Міном зробив своєю базою Ханой і утворив "Народні комітети" по всьому В'єтнаму.

2 вересня 1945 р. - "Серпнева революція". Імператор Бао Дай, що належав до династії Нгуєнів і користувався прихильністю Китаю, зрікся влади. В'єтмінь оголосив про створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і сформував тимчасовий уряд. Першим президентом ДРВ став Хо Ші Мін, який одночасно очолив уряд як прем'єр-міністр.

2 вересня 1945 - проголошення Демократичної Республіки В'єтнам.

23 вересня 1945 - початок війни за реокупацію В'єтнаму Францією (Нам Бо). Відповідно до в'єтнамсько-французьких угод 1946 р., Франція погодилася визнати Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ) як "вільну державу", що має армію і парламент, у складі Індокитайської конфедерації і Французького Союзу. Наприкінці 1946 р. Франція і В'єтмінь звинуватили один одного у порушенні укладених угод, і 19 грудня загони В'єтміню атакували французькі війська. Франція прагнула залучити на свою сторону місцеве населення, поставивши в 1949 р. колишнього імператора Бао Дая керівником номінально незалежного уряду. Однак В'єтмінь відмовився визнати новий режим і після 1949 р. зміцнив своє становище, користуючись підтримкою Китаю. У свою чергу, Франція отримувала з 1951 р. велику військову й економічну допомогу від США. Навесні 1954 р.

7 травня 1954 - французькі війська були оточені і розбиті при Діен Б'єн Фу. Ця обставина і вимога міжнародної громадськості припинити агресію прискорила укладення мирної угоди на міжнародній нараді у Женеві.

20 липня 1954 - підписання Женевської ковенції по В'єтнаму. У роботі наради взяли участь представники США, Франції, Великої Британії, СРСР, Китаю, Лаосу, Камбоджі і двох в'єтнамських урядів: Бао Дая (Південного В'єтнаму) і В'єтміню (Північного В'єтнаму). Угодою про припинення воєнних дій між Францією і В'єтмінем, підписаною у липні 1954 р., передбачалося тимчасове розділення країни по 17-й паралелі; проведення у липні 1956 р. виборів, необхідних для возз'єднання Північного і Південного В'єтнаму; виведення французьких військових підрозділів з Півночі і заборона нарощування озброєнь у будь-якій із зон; утворення міжнародної комісії для спостереження за виконанням угоди. Таким чином, було визнано існування двох незалежних держав - Демократичної Республіки В'єтнам (Північний В'єтнам) і Республіки В'єтнам (Південний В'єтнам). Північний В'єтнам зберіг на подальші роки основні державні структури, які почали формуватися ще в 1946 р., і проголосив лінію на будівництво соціалізму під керівництвом Комуністичної партії і президента Хо Ші Міна. У Південному В'єтнамі Нго Дінь Дьєм усунув у 1955 Бао Дая і обійняв президентську посаду. Дьєму вдалося впоратися з протидією військової еліти, сект каодай та хоахао і партії Дай Виє, і він був переобраний президентом у 1961 р. Сайгонська влада намагалася дискредитувати В'єтмінь в очах його прихильників, які залишилися на Півдні, але зіткнулися з активним військовим протистоянням у багатьох сільських районах, особливо в Кохінхіні. 1961-1963 - втручання США під назвою "Спеціальна війна". 1 листопада 1963 р. військові скинули Нго Дін Дьєма, почалася серія переворотів. Словом, невдячні в’єтнамці і американців не визнали визволителями. Хочу особливо підкреслити, що американці не висилали в’єтнамців на Аляску і не оголошували території ще одним штатом, не приєднували до Гаваїв і взагалі, не робили подібних дурниць. Вони просто підтримали маріонетковий уряд Сайгону і надали йому допомогу в боротьбі з «бандитами» В’єтконгу. Ще раз підкреслюю «бандитами» бо саме так їх називали американці. Із дуже простої причини, бандити не становили армії і з ними не велась війна за законами і правилами женевської конвенції. Отже, їх можна було випалювати напалмом у джунглях і використовувати проти них як хімічну, так і бактеріологічну зброю, по відношенню до полоненних, не слід було їх трактувати, як полоненних, а тільки як «бандитів», а окупанти таке люблять. І не тільки американські. Зверніть увагу, що Совтський Союз, який не підписав навть Женевської конвенції про правила ведення війни (що не завадило Вишинському взяти безпосередню участь в Нюрнберзькому процесі, де нацистів судили саме за порушення правил ведення вйни), також дуже полюбляє називати «бандитами» всіх, хто йому протистоїть: і моджахедів Афганістану, і борців за свободу Ічкерії, і Лісових братів з Литви, і наших вояків УПА. Цікаво, чому б воно!?

на самовизначення – природне право», але Левка Лук’яненка, який пробував використати це право по відношенню до Української нації, слід засудити на смертну кару. Та й взагалі – молись Богам за те, що живий і що в Україні живеш, а кому я маю бути вдячним? КПРС і комуністам, які моїх батьків загнали за Полярне Лоло народжувати мене після відсидки казково великого терміну за участь в боротьбі проти німецьких загарбників, але в лавах не Червоної Армії, а УПА?

То чому в’єтнамці не святкують 3 липня, як день визволення від французьких загарбників, а я, українець, маю святкувати 9 травня!? З якої такої причини ми, європейці, білі, Українці, не маємо права на свободу, яке мають ті ж в’єтнамці, яких ніхто їх не примушує святкувати день зміни окупанта? Хочу нагадати, що американці не висилали в’єтнамців у «віддалені частини Сполучених Штатів». І геноцид проводили соромливо (див. «Ідеальний солдат», перші хвилини), а не по солдафонськи нахабно, по жуковськи! (хвала УПА, які не дали реалізувати ці людоїдські плани!).

Центральний Державний архів Громадських організацій України Фонд1, опис 79, справа 997, аркуш 91

І не оголошували Кохінхіну американським штатом, чи частиною якогось штату, а Україну оголосили «Совєцькою Республікою», причому її етнічну територію знов таки по-окупаційному роздерли. Лемківщина – Польщі, Берестейщина – Білорусі, Пряшівщина – Слочаччині, Південна Буковина – Румунії і себе не обділили – Стародубщина, Кубань, Курщина не останні шматки, які в нас видерли. І при цьому наголошують «ми вам подарілі Крим!» Дякую красно! Дарують своє. А дарувати чуже це втягувати обдарованого в злочинну діяльність. Крим був відібраний у Кримськотатарського народу, Караїмів і Кримчаків. Надбала – Московія, а проблеми – Україні і зараз. Та ще + нащадки доблесних чекістів, яким ще Бланк-Лєнін дозволив там селитися. І що з ними робити? «Ми здєсь роділісь!» істеричний вереск «русскоязичного насєлєнія». «Не смій наших дітей вчити державної мови, бо зіпсуються від надлишку інтелектуальних зусиль!».

Ще раз повторюю, я не збираюся ображати ніяких почуттів ветеранів, але їх уже не образити, бо абсолютна більшість спочила навічно, а ті, хто сьогодні начіплює колодки на волохті груди – не фронтовики, а просто «бійці» заградотрядів і ветерани тюремних служб. Фронтовики померли від ран і того життя, на яке їх прирекли саме ось ці, «заслужені».